Осиковий кіл у серце Московії

Осиковий кіл у серце Московії

або Чому важливо зруйнувати імперський міф в умовах російсько-української війни

Відомий український публічний інтелектуал і публіцист, доктор філологічних наук, професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Петро Іванишин є автором понад двох десятків книг і 250 публікацій, спрямованих на викриття імперських міфів, декомунізацію та дерусифікацію українського інформаційного простору.
Його нова книга «Убити дракона: московський міф та його ліквідація: розмисел», висунута на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2027 року у номінації «Літературознавство і мистецтвознавство» бібліотекою вже згадуваного вишу, присвячена націософському осмисленню феномена московської імперської ідеології, передусім виражених у літературі, мистецтві і культурі. Автор дуже переконливо наводить у своїй науково-популярній розвідці основний аргумент: військова і політична перемога над московським окупантом лише тоді стане реальною, коли буде остаточно ліквідовано московський імперський міф.

-Вже з перших рядків Вашої націософської розвідки формулюються завдання, які постають перед українською державою у російсько-українській війні. Це: деокупація України; розвал держави-агресора на менші політичні структури; побудова сильної української саме національної держави; і, останнє, зміцнення міжнародного статусу України. Чому для досягнення цих амбітних цілей потрібно насамперед зруйнувати московський імперський міф, зрощений московитами впродовж минулих століть?

-Відповідь очевидна для кожного, хто бодай трохи цікавився світовою історією. Виживали тільки ті імперії, які уміли зберігати й оновлювати свою ідеологію – імперський міф. Московія це робила декілька разів, долаючи внутрішні кризи. Наприклад, у часи Смути, Пєтра І чи більшовицької революції. Путінізм прагне реваншу за розвал СССР і світового панування, модернізуючи давній, запозичений у монголів і частково Візантії, міф про «трєтій Рім», «рускій мір» і «євразійскую імпєрію». На цьому ідейно тримається їх держава. Якщо деміфологізувати це ідеологічне підґрунтя, з’являться передумови для світоглядного розколу серед еліт і різношерстого населення, зруйнується могутня машина пропаганди «скрєп» «руского міра» – московської мови, Церкви і культури, а це, своїм чином, сприятиме утворенню низки національних держав чи конфедерацій на просторі ерефії. При цьому навколишні народи, українці також, позбудуться цього східного імперського тиску і зможуть вільніше вибирати свій власний історичний шлях.

-Одним із шляхів формування світоглядних основ українського народу Ви вбачаєте утвердження націоналістичної (націоцентричної) ідеології, посилаючись на термін «самовладдя нації», що належить ідеологу та теоретику інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Водночас на думку деяких Ваших колег потрібно відкинути так званий донцовський «чинний націоналізм», бо інакше європейської інтеграції українцям не бачити, адже сьогоднішня Європа збудована на засадах гуманізму і толерантності.

-Ці колеги, можливо, не в усьому праві. Здається, і сама євросоюзна бюрократія не зовсім усвідомлює на яких засадах справді була збудована Європейська цивілізація, перебуваючи в полоні, якщо згадати критичні праці Коліна Крауча, Тіло Саррацина чи Дуґласа Мюррея, антилюдяних та антидемократичних ідеологічних ілюзій. Євробюрократія дещо забула про світлі ідеали давньогорецької філософії, римського права, науки Ісуса Христа, цінності свободи людини, народу і національної держави. Про це ж свідчать сумні факти нав’язування неконтрольованої міграції, утвердження бездумного пацифізму і демілітаризації, толерантності до дегуманізуючих ідей та практик, утвердження гуманізму, усупереч міркуванням Франческо Петрарки, як, на жаль, егоїзму, нівеляція християнської релігії, неготовність європейського населення збройно захищати свої країни тощо. Не варто забувати також про довголітню (спільно із США) підтримку агресивного режиму путіна (а перед тим – Єльцина) й постійне змушування України (аж до 2022 року) до «порозуміння», а фактично, капітуляції перед кремлівським диктатором (як перед тим Чечні чи Грузії). Насправді ж в українському націоналізмі (до речі, цей термін запровадив у європейську інтелектуальну традицію відомий філософ Йоганн Гердер як синонім гуманного світогляду), у тому числі й тому його варіанті, який уособлює вольовий чи чинний націоналізм («інтегральним» він ніколи його не називав) Дмитра Донцова, нічого антиєвропейського нема. Навпаки, цей, за висловом Саймона Дюрінґа, світогляд національної свободи і породив в основному карту сучасної Європи. Сам ЄС також задумувався ідеологами інтеграції як система національних держав, а не якийсь унітарний космополітичний монстр, приховано керований олігархіями Німеччини та Франції. Сподіваюсь, саме цей світлий базовий світогляд (не лише як політична ідеологія) допоможе й сучасним європейцям подолати всі виклики. А також стане в нагоді й такому питомо європейському народові, як українці – не тільки оборонитись від московської агресії, а й побудувати гідну державу для усіх наших вільних людей – етнічних українців та чесних громадян іншого походження.

-У своєму розділі книги, що має назву «Історіософський аспект», Ви цитуєте історика, орієнталіста, доктора історичних наук Ярослава Дашкевича, зокрема фрагмент з його праці «Як Московія привласнила історію Київської Русі». В ній стверджується, що московитам була притаманна відраза до європейської культури, для них «чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять». І ось тут виникає питання: оскільки північний наш сусід в майбутньому навряд чи повністю зникне з географічної карти світу, як нам українцям співіснувати з ними у ХХІ столітті з такими убивчими характеристиками?

-Тут, на мою думку, є два варіанти. Якщо Московщина розпадеться на низку держав і позбудеться великої армії та ядерного кийка, то співіснувати з цим постмосковським простором Україні, як, за окресленням Збіґнєва Бжезінського, «геополітичній осі» Євразії, буде не надто складно. З іншого боку, якщо західні олігархи таки примусять Україну до замирення із путніською імперією, то нам залишиться, мабуть, єдиний рятівний шлях: опертя на власні сили (що означає розбудову сильної української національної держави із мілітаризованим, на кшталт Швейцарії чи Ізраїлю суспільством) і пошук надійних союзників у світі. А щодо аморальності в масі своїй московитів, то тут професор Я.Дашкевич, мабуть, правий. Бо мораль для рабів – недозвлена розкіш, у них є лише правила поведінки, нав’язані паном.

-У Вашій праці постійно цитуються поетичні твори Тараса Шевченка, в яких він один із перших почав руйнувати московський імперський міф. Але тут же виникає конфліктність з тими ж євреями, предки яких, так само як і москалі, доклали руку до жорстокого визиску українського селянина. Не знаю, чи знайоме Вам прізвище українофоба Марка Солоніна, який в одному зі своїх постів на youtube назвав Тараса Шевченка «зоологічним антисемітом» після «прискіпливого» прочитання поеми «Гайдамаки». У цьому зв’язку згадується Микола Міхновський, який до ворогів українського народу додатково ще зарахував ляхів, угорців, румун…

-Найкраще про творчість Тараса Шевченка як національного генія українців сказали, мабуть, не українофоби, якого б походження вони не були, а ті шляхетні духом чужинці, які своїм життям довели вірність і жертовність власним народам. Наприклад, відомий єврейський націоналістичний мислитель і письменник, уродженець Одеси, Володимир Жаботинський. Він розглядав творчість Кобзаря без тіні засудження крізь призму єврейської ідеї, а не якихось великодержавних чи космополітичних міфів, а тому й побачив там величний світ «поета-націоналіста» – зображення буттєвої основи українства. Той, хто безмежно любить і поважає власну матір, зуміє зрозуміти схожу позицію і в іншої людини. Подібні погляди запропонували свого часу Ізраїль Кляйнер чи Мартен Феллер, а також данець Георг Брандес, швед Альфред Єнсен, італієць Анжело де Губернатіс, угорець Гуго Мельтцль, румун Замфір Арборе-Раллі, поляк Юзеф Лободовський, австрієць Карл Еміль Францоз, німець Віктор Франквель, англієць Чарлз Дікенс-молодший, француз Еміль Дюран-Гренвіль, іспанець Сесар Муньйос Арконда, грек Нікос Казандзакіс, японець Тейсуке Сібуя та ін. Тобто об’єктивні інтепретації варто шукати в інтелігентних представників інших народів, які так чи інакше враховували принципи націоцентризму, зокрема і серед поляків, угорців, румунів та ін. Справжніми ворогами українського народу є, як видається, не суспільства чи люди того чи іншого походження, а спільноти чи люди, що є носіями поневолювального антиукраїнського світобачення – ментальності дракона.

-В розділі «Політичний аспект» Ви аналізуєте нинішній державний устрій російської федерції. З Ваших слів структура влади там тримається на трьох інститутах: верховний деспот-самодержець; олігархи; репресивний апарат. Як на Вашу думку має бути зруйнована ця московська державна машина?

-Як учить історія, ця ще монгольського типу політична система вельми кривава й нещадна, але доволі міцна й ефективна, бо базується на постійному терорі. Проте й вона за належних і цілеспрямованих комплексних зусиль може бути зруйнована чи, принаймні, ослаблена. Ідеться про формування низки факторів: стимулювання внутрішніх національно-визвольних рухів різних народів, підтримка політичних та громадських структур, як стоять на засадах народоправства, стимулювання конфліктів між олігархами, тиск міжнародної спільноти, унеможливлення для ерефії переможних війн (поразки як «приниження вєлікой расії» кардинальним чином ослаблюють тамтешню самодержавну владу), заохочення розвитку московського націоналізму замість убивчого імперіалізму (здається, саме такою є ідеологія РДК, що воює на боці України) та ін. Це розуміли свого часу й провідники бандерівської ОУН, коли вже у 1943 р. ініціювали створення Антибільшовицького блоку народів із гаслом «Свобода народам! Свобода людині!», і, наприклад, лідер міжвоєнної Польщі Юзеф Пілсудський, який запропонував стратегію «прометеїзму» – розвалу більшовицької Московщини через підтримку антиколоніальних рухів поневолених народів. Сильна українська держава цілком може стати ініціатором та координатором такого типу комплексних міжнародних зусиль.

-Ви кілька разів у книзі згадуєте громадсько-політичного діяча української діаспори Павла Штепу, зокрема його фундаментальну працю «Московство». Чи є в ній конкретні поради, як «убити дракона», що передбачає «ліквідацію московського міфу»?

-Кубанець Павло Штепа, як і його ідейний натхненник мелітополець Дмитро Донцов (автор блискучої німецькомовної праці «Дух Росії» (1961)) та інші україноцентричні мислителі, які добре знали ментальність московитів, у своїх масштабних культурологічних працях «Українець і москвин» (1959) та «Московство» (1968) пропонує низку важливих драконоборчих ідей. До найважливіших, мабуть, варто віднести наступні: деколонізація імперії, докорінне подолання українцями рабського комплексу малоросійства – відмежування від московського духу (мови, церкви, літератури та ін.) у своїй свідомості, відкинення ілюзії про можливість «братнього» співіснування з Московією як імперією, утвердження сильної української держави, повернення українства до власної європейської цивілізаційної основи. І ще одне: П.Штепа в дусі класичної української історіософської традиції, яскраво вираженої нашим фольклором та авторами ще від козацької доби, а особливо чітко Тарасом Шевченком, утверджує просту думку: ми з ними – не «адін народ», ми належимо до Західної цивілізації, а вони – до азійського простору. Ми – це Європа, а вони – Азія, чи, в кращому випадку, Євразія або, як уточнювали Роман Кісь та Оксана Пахльовська, Азіопа.

-В наступному розділі «Етнопсихологічний аспект» Ви досліджуєте ментальність московитів ще з часів правління московського князя-царя Івана IV (Грозного). У цьому зв’язку згадуються висловлювання відомих українських політиків, громадських діячів, письменників – Євгена Чикаленка, Євгена Маланюка, Степана Бандери. З прочитаного можна зробити висновок: сьогодні українці воюють з колективним путіним, бо нинішній московитський народ і досі є носієм імперської ідеї та садистської ідентичності. Виходить, що і нинішнє століття пройде під знаком попередніх століть з колосальними людськими жертвами, до яких були/будуть причетні московити.

-Так, Ви праві, така загроза існує. У цьому сенсі московити є якимось винятком, аномалією серед історичних спільнот. Відомі нам народи, що створили великі імперії (шумери, єгиптяни, іранці, македонці, китайці, римляни, англійці та ін.), мали перед тим вільний, тобто національний спосіб буття у власній державі. А московити за свою п’ятсотлітню історію не мали жодного дня проживання у національній державі чи державах як вільне суспільство. Вони зародились на базі колишньої північно-східної української колонії часів Русі – Залісся – в межах Володимирського князівства як, фактично, улус монгольської імперії (Золотої Орди). Тамтешня змішана еліта, очолювана князями Москви, відмовилась від державницької спадщини Києва і перейняла від ординців чингісханівську ідею всесвітнього панування, а також військову тактику, зброю, навіть одяг. Звідси поголовна манія про «вєлікую страну». Усе це нав’язали місцевому населенню як базову ідеологію державотворення. У церквах молилися за «царя ординського». Московити стали основними колаборантами, холуями великого хана і всіляко придушували будь-які спроби поструських князів та їх народів вирватися із-під татаро-монгольської влади. Доля тверян чи новгородців дуже показова. Після скинення монгольського володарювання, вони – оті поневолені фіно-угри, тюрки (яких називали «татарами»), рештки українських колоністів, – продовжували бути рабами, проте вже не зовнішнього окупанта – ординського царя, а окупанта внутрішнього – власного князя, а потім у різні періоди – царя, імператора, генсека КПСС, прєзідєнта РФ. І цих затьмарених шовіністичними міфами рабів-орків кидали й кидають їх пани на завоювання нових і нових земель та народів. Гноблячи інших, простий московит компенсує свою нікчемність і задовольняє свої садистські нахили. Як це висловив Лєрмонтов: «Пускай я раб, но раб царя всєлєнной». Нічого не змінилось і нині: комплекс меншовартості поєднується в їхній етнічній ідентичності із комплексом зверхності. Тому ми воюємо не тільки з путіним чи його слугами, а й із просякнутими імперськими ідеями суспільством, яке в масі своїй підтримує свою бандитську владу.

-На екваторі книги в розділі «Релігійний аспект» розвінчується релігійність «Богоносного народу». Чому Вам, як досвідченому культурологу, важливо було дослідити ще й духовну сферу московитської держави, церква якої претендує на виняткову роль ув екуменічному просторі світу?

-Це якісь дуже дивні християни і Церква. Довший час у ній керували греки, болгари й українці. Від часів царя Пєтра нею правив світський чиновник – обер-прокурор. Відроджена у 1917 р. патріархія швидко була знищена більшовиками і знову повернена Сталіним під контролем спецслужб. І донині цей контроль зберігається. Церква у Московії – лише одна зі структур пропагандистського та репресивного апарату режиму внутрішньої окупації. Тому вони завжди молились і моляться не за спасіння душі, а «за кражу, за войну, за кров», за «батюшку царя», як мудро писав Т.Шевченко. Якісь винятки серед духовенства і мирян лише підтверджують це правило. Не випадково чимало вільнолюбивих та інтелектуальних московитів покинули цю Церкву і перейшли до Церкви Української. А загалом дослідники й мандрівники завжди відзначали, що москвини, на відміну від українців, – слабко християнізовані. Це ми бачимо й нині: важко уявити, щоб такі неспровоковані звірства, особливо проти беззахисних (жінок, дітей, старших людей, полонених та ін.), чинила віруюча людина. Релігійна духовність у них масово присутня хіба що як літературна вигадка. І, на жаль, саме цю вигадку сприймає за правду довірливий читач, передусім на Заході.

-Поруч з відомими прогресивно мислячими українськими будителями громадської думки Ви згадуєте у книзі і сучасних російських опозиційних поборників правди, зокрема Валерію Новодворську, на жаль, вже покійну. Вона фігурує у розділі «Мовно-культурний аспект», де йдеться про те, що вона за життя активно викривала імперську суть усієї російської літератури за останні кілька століть. Виникає питання: як нам надалі поборювати залишки двомовності? Яке місце в духовному житті українців має займати (або навпаки не займати) мова, культура, література московитів?

-Утвердження двомовності стало би культурно-світоглядною поразкою України. І тут ситуація набагато складніша, ніж якби йшлося про утвердження будь-якої іншої мови в якості другої (офіційно чи неофіційно) державної. Хоча й це, на мою думку, згубний крок, враховуючи, що мова, за Мартіном Гайдеґґером, це «дім буття», а повноцінно жити у двох хатах водночас складнувато. Але, на думку московитів, їх мова і є давньою і справжньою руською, а наша – «штучною». Хоч усе з точністю до навпаки. Попередні та й сучасні дослідження, наприклад, крайня монографія професорів Віктора Мойсієнка та Йоанни Ґетки, чітко простежують наявність питомо українських мовних рис уже в мові Русі. А московська виникає з потреб централізованої влади передусім на основі тодішньої писемної мови – українізованої страслов’яні – не швидше XV-XVI століть. Попри шовіністичні потуги деяких сусідів, жоден на рівні культурної політики не проголошує власну мову нашою, українською, а москвинські політикани, і навіть деякі їхні дослідники, проголошують. Нашої ж мови, за відомою валуєвською імперською формулою, «нє било, нєт і бить нє можєт». А нема окремої мови – немає й окремого народу, немає й його самобутньої літератури та культури, немає й права на власне вільне буття у власній державі. Українській державі варто ретельніше провадити україноцентричну мовну політику всередині і ззовні країни. Передусім серед нашої багатомільйонної діаспори (тільки на Московщині проживає майже 10 мільйонів етнічних українців, дискримінованих повністю в мовно-культурному плані). Бо симпатія до цієї «скрєпи» – московського «язика» – загрожує самому існуванню українців як народу, нації і держави. Їх мова, література, Церква і культура – навіть у найневинніших формах витворюють не просто антилюдяний, а передусім антиукраїнський, імперський світогляд. Тобто витворюють такий погляд на світ, в якому українцям як окремій спільноті місця нема. Тому поглиблене, герменевтичне вивчення цих небезпечних структур повинно бути (бо інакше ми не пізнаємо суть свого ворога, що є однією з причин поразки), але вишколеними фахівцями і бажано в межах окремих академічних структур (наприклад, Інституту Московії) та аналітичних центрів, а не в школах та університетах як начебто просто ще однієї світової мови, літератури чи культури «за вибором». Московські «скрєпи», поки існує московська імперія, – це фатальна духовна отрута для українців та, до речі, білорусів. Інакше повторимо долю інших споріднених з нами народів, яких насильно розчинили в московському болоті: новгородців, псковичан, смолян, тверян, рязанців, ростовців, північно-східних сіверян, козацьких етносів та ін.

-Оскільки і досі триває російсько-українська війна у книжці Ви торкаєтеся і «Військового аспекту». США в особі Дональда Трампа почали відверто загравати з пітінською росією, європейські країни демонструють невпевненість і нерішучість у прийнятті кардинальних рішень стосовно агресора, який фактично зламав міжнародне право на європейському континенті. На Вашу думку, як Україні себе позиціонувати за таких несприятливих умов, щоб вистояти у затяжному збройному конфлікті?

-Це питання, швидше, до фахових політиків і дипломатів, ніж філологів. Однак націософська герменевтика могла б підказати і тут певні можливі кроки. І саме з боку продуманої культурної політики. Еліти США завжди (явно чи неявно) підтримували і будуть підтримувати кремлівські режими, бо, як це довів свого часу Семюел Гантінґтон та інші західні дослідники, у них є бажання узгодити власні імперські інтереси з інтересами Москви. Це закони політичного реалізму: на їх думку, світом правлять тільки великі держави (тобто імперії), інші повинні їх слухатися. Космополітичні еліти ЄС, який, як про це саркастично висловився один бельгіський міністр, хоч і є «велетнем» ув економічному, проте «карликом» у політичному і «нікчемним хробаком» у військовому планах, фатально залежать від натівської захисної парасольки. Оскільки ключову роль в НАТО вдіграють США, Європа в принципі не може провадити незалежну політичну гру. Крім того, надто багато європейських олігархів, які і контролюють політику своїх країн, десятиліттями підтримували московитського диктатора за економічні преференції. Однак це не означає, що неможна змінити думку еліт. За системи ліберальної демократії, яка панує на Заході, важливу роль відіграє громадська думка, яку формують різноманітні медіа. Тож правильна і добре фінансована інформаційна політика (через ЗМІ, соцмережі, дипломатичні канали, мистецтво, літературні переклади, наукову діяльність, освітню й економічні співпрацю, культурні акції, комп’ютерні ігри та ін.), яка б розвінчувала москвофільські міфи, показувала деструктивність імперської чи космополітичної позиції, просувала правдиву інформацію про Україну й українців, утверджувала український світогляд тощо, – могла б просувати українське питання у вигідному для нас вимірі серед західних суспільств. А вже ті чинили б тиск на власну владу. Зрештою, саме таким чином вдалося вплинути на окцидентальний правлячий клас на початку повномасштабного вторгнення і змусити його почати допомагати українській державі. Вони нам допомагають не тому, що перестали боятися ерефії чи вже не хочуть дешевих енергоносіїв чи інших копалин, а тому, що бояться втратити владу через демократичний механізм. Тому навіть такий персонаж, як Трамп, змушений діяти не так швидко, як би хотів, примушуючи Україну до несправедливого миру з московським агресором. Набутий досвід, зокрема й щодо виступів у західних медіа президента Володимра Зеленського, варто продовжувати й масштабувати.

-Книга «Убити дракона. Московський міф і його ліквідація» закінчується розділом «Імператив імперії». В ньому Ви підводите читача до думки, що націоналістична ідеологія з часом повинна стати базовою в українській державі, бо це і є запорукою остаточної перемоги України над імперською росією. Як Ви гадаєте, чи готові українці до таких кардинальних кроків і так само теперішнє політичне керівництво країни?

-Із проголошенням Незалежності у 1991 році Україна масово, усією країною ступила на шлях націоналізму, хоча й не пройшла його до кінця. Націоналізму не просто як однієї з політичних ідеологій – на кшталт лібералізму, соціалізму, націонал-соціалізму, фашизму, анархізму чи комунізму, а як передусім базового, фундаментального світогляду вільної людини і вільного народу, що не нав’язується зовні, а породжується культурно-історичним досвідом самого народу. Світогляду, що єдиний, як у цьому переконує філософія політичної думки, є альтернативою поневолювальному світобаченню – імперіалізму та його прихованому різновидові – космополітизму. На цей шлях ставали всі народи (італійці, німці, поляки, швейцарці, фіни, євреї, араби, японці та ін.), які хотіли бути не рабами, а господарями своєї долі на власній землі, що можливим є тільки у власній національній державі. Без геноцидів-голодоморів, репресій, концтаборів, депортацій, загарбницьких війн… «Без ваших нагаїв і палаша», як писав Василь Симоненко. Шкода, що правлячі еліти, на відміну від українського суспільства, м’яко кажучи, не завжди доростали до рівня національної ідеї й утверджували якісь неоколоніальні проєкти. Що привело до численних повстань і протистоянь всередині нашої країни, ослабило її і спровокувало напад путінської орди. Але ця кривава й виснажлива війна водночас дає нам шанс на якісні політичні зміни у сенсі національного державотворення. Ми повинні нарешті здійснити один із найважливіших заповітів свого генія Т.Шевченка й збудувати надійний прихисток для нашого народу, бо, як він учив, тільки «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Реалізувати «національний ідеал» Івана Франка. Обнадійливими у цьому сенсі виглядають не тільки масове поширення націоцентричних ідей на фронті (знаю про це, бо як заступник командувача УДА систематично читаю вишкільні лекції нашим воїнам), а й часті апеляції до поняття «націоналізм» з боку очільників нашої держави, наприклад, у президента Володимира Зеленського чи голови Офісу Президента Кирила Буданова. Тому в нас, і війна це довела навіть тим, хто слабко орієнтується в історії, як і в будь-якого народу на землі, є світоглядний вибір: шлях свободи – націоналізм або шлях нового рабства – імперіалізм чи космополітизм.

З Петром Іванишиним спілкувався Тарас Головко