Зловити невловиме, або Чи можливо визначити сучасний неолібералізм?

Нещодавно у видавництві “Крила” побачило світ друге видання монографії професора Петра Іванишина “Феномен неолібералізму: ідеологічні сенси”. Це впреше в українські гуманітаристиці долідження цього глобального політико-ідеологічного явища.Пропонуємо увазі читачів сайту передмову до цього видання Олега Багана.

                                                                          Прес-служба Центру Донцова

Олег Баган

Зловити невловиме,

або Чи можливо визначити  сучасний неолібералізм?

 Одним із парадоксів сучасності є проблема розмивання світових ідеологій і затуманювання їхніх витоків та принципів в умовах прискореного цивілізаційного розвитку, який має передусім технологічні (нанотехнологічні), телекомунікаційні і гіпервиробничі ознаки. Загальні успіхи науково-технічної революції ХХ ст. і створення основ телекомунікаційної цивілізації ніби розчинили в собі суспільні основи для змагання різних ідей та принципів, які перед тим довго конкурували між собою у сферах розвитку форм та інституцій влади, демократії, культури, господарювання та соціального забезпечення. Після 1945 р. у вільному світі відбувся поступовий занепад класичних політичних ідеологій, оскільки умови загального господарсько-технологічного прогресу, зростання рівня добробуту стирали гострі відмінності між ними, а практика демократизму доводила, що рівень розвитку країни залежить передусім від рівня її свободи в усіх сенсах та аспектах суспільного буття, від рівнів освіченості та громадянської мобілізованості. У ХХІ ст. людство увійшло з ілюзією, що динамічний технологічний та економічний прогрес є головною сутністю суспільного буття, що нібито категорично й вичерпно пояснив Френсис Фукуяма своєю знаменитою працею «Кінець історії» (1992). Головною думкою американського філософа було ствердження, що ліберальна демократія західного зразка в основному перемогла після розпаду тоталітарного соціалістичного (комуністичного) блоку в усьому світі та є ідеальною формою для цивілізаційного розвитку планети, і цьому немає альтернативи.

          Від 1990 року Україна вступила в широкий і активний діалог із Західним світом. Тоді майже цілком зникла комуністична тоталітарна цензура в СРСР, стали масовими контакти українців із зовнішнім світом, почалося масштабне засвоєння західних інтелектуальних, ідейних та культурних вартощів. Передусім ми сприймали західний світ як простір достатку, великих економічних успіхів, максимальних демократичних свобод. До всього західного ми ставилися як до абсолютної альтернативи ненависному комунізмові. Часто українці не усвідомлювали, що сам Захід постав як цивілізація через складне переплетення різних філософських ідей, релігійних поривань та візій, ідеологій, які часами себе взаємозаперечували, змагалися між собою, створювали стрибкоподібні соціальні та культурні прориви, які кардинально змінювали обличчя цієї цивілізації. Захід не був цілісністю, як це ми собі уявляли.

            Натомість останні 30 років принесли українцям багато розчарувань, кардинально відмінних вражень, сумнівів, пов’язаних з тим, що західні моделі політичного та соціального управління (ліберальна демократія), західні культурні віяння (маскультура та естетика постмодернізму), західний етичний меркантилізм та прагматизм, які межували з цинізмом (мораль технократизму та плутократії), західний атеїзм (як спадок протестантської етики) поступово почали викликати в нас тривогу й критичність у сприйнятті. Відтак вже в 2000-і роки поволі визріла інтелектуальна потреба в аналітиці стосовно західних впливів. Однак її постійно «перекривали» політичні протистояння в українському суспільстві – «Помаранчева революція» 2004-2005 рр. і потім Євромайдан 2013-1014 рр.,   –   які знову й знову створювали ілюзію, що «західні цінності просто буди зіпсуті нашими доморощеними корупціонерами та крадіями», а «насправді західні моделі ефективно запрацюють, як тільки ми зметемо цю нечить». Але ось у 2014 р. ми цю нечисть змели, у 2019 р. ще «поправили» кардинальним голосуванням за нові сили й нові обличчя. Та проблеми не зникли: українське суспільство й надалі перебуває в стані громадянської атомізації та хаосу, українській нації бракує вольовитості та ідеалізму, українська економіка все така ж всуціль корумпована й стагнізована патерналістськими впливами влади й олігархії. Чому? Адже ми ретельно вводимо всі західні приписи державно-правового регулювання соціального розвитку, ми слухняно виконуємо всі завдання щодо норм космополітичного розвитку нації, ми покірно замінили програму національного відродження й самоствердження українства химерою мультикультуралізму, як велів Захід. І таких «чому?» ще є багато.

            Якраз однією зі спроб розібратися в причинах наших негараздів, промахів, пасток, перед якими опинилося українське суспільство, є ця книга професора Петра Іванишина, який вже віддавна займається проблематикою національного буття, політичними й культурологічними  теоріями, намагаючись осмислити якнайширше параметри теперішньої української кризи. Книга присвячена темі неолібералізму як ідеології, про яку в Україні пишуть цілком мало, а ще  – цілком уривчасто й хаотично. Науковець вибудував струнку систему пояснення головних світоглядних засад неолібералізму, його ідеологем, гносеологічних та аксіологічних оцінок цієї ідеології. Найважливіше, що український теоретик зробив спробу цілісно охопити неолібералізм як явище, відважившись заглянути в його правдиві джерела, про які сучасна українська наука або зовсім не веде мови, або викривлює тлумачення сутностей неолібералізму.

            Цінним аспектом в дослідженні професора П.Іванишина є опис інтелектуальних джерел неолібералізму, що дозволяє зрозуміти не тільки його історію, а й логіку постання. Відтак ми усвідомлюємо, що ця ідеологія є породженням як масової культури, яка утвердилася в Західному світі від кінця ХІХ ст., так і великого капіталу, який цілковито опанував Західний світ після Другої світової війни. До ідей неолібералізму Захід йшов протягом століть. Спочатку головним стимулом від доби Відродження стали настрої гуманізму та раціоналізму, які утвердили гордість людини супроти Бога. Паралельно цивілізацію Заходу охопили посилені процеси крамарства та фінансового гіперрозвитку, які перетворили її на потужне ядро глобального меркантизіму та практицизму як соціальної етики. Наступним етапом стала матеріалістична та спекулятивно-сциєнцистська філософська думка XVІІ – XVІІІ ст.  –  від Спінози до Кондорсе,  –  яка поширила цінності індивідуалізму (потім егоїзму), апатризму (відтак космополітизму), етику визиску (тож утилітаризму), філософію прогресу (а відповідно й антирелігійності). Сумарно ці ідеї нанесли відчутний удар принципам та вартощам традиціоналізму, ідеалізму й християнства, на яких стояло західне суспільство від доби Середньовіччя. Паралельно були розвіяні ідеали лицарства й шляхетності, єрархії та елітарності, героїки й духовності, які формували західну людину протягом віків. Таким чином європейське суспільство прийшло до Великої Французької революції кінця XVІІІ ст., яка перевернула своєю енергетикою й ідейними впливами весь європейський континент. Протягом ХІХ ст. раціоналістичні та матеріалістичні філософські школи, передусім ідеологічні системи А.Сен-Симона, Л.Фоєрбаха, Л.Бюхнера, К.Маркса, Дж. Бентама, Дж.Міла, М.Бакуніна, П.-Ж. Прудона, О.Бланкі, атакували європейський ідеалізм з різних боків, створюючи широку панораму спокусливості думки й виховуючи покоління цинічних прагматиків та революційних терористів (численні групи й середовища соціалістичних та анархістських насильників). В умовах масової освіти, що охопила тоді європейський континент, поширення таких думок стало закономірністю й фатумом одночасно. Прямолінійні, доступні, приземлені способи трактування дійсності, закономірно, поширюються легше. Європейська людина відтак опинилася перед безмірними спокусами пояснювати буття схематично й спрощено. Так виникли й набули ваги ідеології лібералізму й соціалізму, марксизму й анархізму, які нацьковували маси проти традиційних вартощів і руйнували духовні засади людства. І знову ж: паралельно гігантські темпи розвитку західного капіталізму полегшували ці процеси: мільйони людей виявилися в лещатах великого виробництва, банківських спекуляцій, всесвітньої системи торгівлі, масової пауперизації і це робило їх злобними й морально покірними перед агресивними ідеологіями. Попри зростання рівня освіти зростали й можливості примітивізації людського мислення.

            У ХХ ст., коли, власне, й розвинувся неолібералізм як ідеологія, світ виявився перед новими масштабними викликами: приходом популістської політики, тоталітарних ідеологій, обездуховлення мас, руйнацій національного життя народів, нищівних впливів ЗМІ, які виконуючи волю свої власників, тобто великого капіталу, цинічно маніпулювали свідомістю мас. Це не тільки породило страхіття тоталітарних комунізму та нацизму з їхніми державними системами панування над масами й мільйонними жертвами, а й створило простір поширення практицистського мислення до бехмежності. Падіння авторитету Церкви, розмивання національних ідеологій впливами космополітизму та прагматизму, занепад і звуження впливів класичної, високої культури призвели до здобуття абсолютної переваги міжнародного капіталу. У його просторі й розвинувся неолібералізм.

            П.Іванишин побудував свою книгу так, щоб увиразнити картину постання неолібералізму й максимально системно описати його структуру. Передусім автор осмислив проблему ототожнення, виявлення сутностей неолібералізму. Визначив принципи його тлумачення. Пояснив стосунок неолібералізму до класичного лібералізму. Описав його головні течії й види. Дав оцінку зовнішній політиці неолібералізму як скритого виду імперіалізму. Показав, як неолібералізм здобуває перевагу в суспільствах і втримує владу над ними. Протлумачив його економічні засади та впливи неолібералізму на культуру та руйнування ним її глибинних основ. Структурував ідеологічні засади неолібералізму. Намалював картину постання правлячого класу неолібералів та формування його еліти. У такій концепції це дослідження претендує бути добрим актуальним підручником для вивчення джерел та сутностей західного неолібералізму.

           Тож ми лише коротко пояснемо деякі головні струмені становлення та розвитку неоліберальної філософії та політики у ХХ ст., які сьогодні так потужно впливають на світове буття. 

          «Батьками-засновниками» ідеології неолібералізму можна вважати філософів-неопозитивістів переважно єврейського походження із т.зв. Віденського гуртка 1920-х рр., який ставив собі за мету зруйнувати всі основи традиційної філософії, був спрямований проти світоглядного ідеалізму, загалом проти класичної системи філософського мислення. Керував гуртком професор Віденського університету Моріц Шлік (1882 – 1936). До кінця 1920-х рр. ідеї віденців поширилися в більшості країн Західної Європи і в США, де вони згодом стали особливо популярними. Найяскравішими постатями цього феномену були британець Бертран Расел (1872-1970), австрійці Отто Нойрат (1882-1945), Людвіґ Вітґенштайн (1889-1951), Рудольф Карнап (1891-1970) та ін. У 1930-і рр. центр активності був перенесений до Берліна, де працював Ганс Райхенбах (1891 – 1953), який видавав там журнал «Пізнання». Головним здобутком віденських ідеологів стало утвердження логіко-емпіричного мислення у філософії, відірваного від духовних, метафізичних основ, які проголошувалися «неважливими» і «шкідливими». Це була гносеологія математично-формалістського мислення, абсолютно відірвана від основ культурної та інтелектуальної історії людства. Так був відкритий простір до розвитку голого технократизму та практицизму в західній цивілізації, що, зрозуміло, нанесло удар по гуманітарній сфері, яка відтепер трактувалася як «другорядна», «малопотрібна», навіть «зайва». Закономірно, що своєю ціллю віденці зробили систему освіти, передусім університетської, оскільки там куються інтелектуально-ціннісні основи суспільств. Відтак в Західній цивілізації почалося «вимивання» ідей та принципів класичної освіти, насамперед в гуманітарній сфері, що повело до деструкції в навчальних стратегіях університетів, до формування цілих поколінь науковців та інтелігенції, вихованих на засадах морально-етичного релятивізму, ігнорації високої культури, практицизму та меркантилізму. Зрозуміло, що такий стимул дав великий поштовх до розростання психології масового суспільства, добре описаного знаменитим Х.Ортеґою-і-Ґасетом в трактаті «Бунт мас» (1930), і тенденції до вихолощення духовності й високої естетики в культурі, яскраво описаної ним же в трактаті «Дегуманізація мистецтва» (1929).

           Послідовниками віденців були теоретики із т.зв. Франкфуртської неомарксистської школи філософів – Макс Горкгаймер (1895 – 1973), Вальтер Беньямін (1892 – 1940), Ґерберт Маркузе (1898 – 1974), Теодор Адорно (1903 – 1969), Ерих Фром (1900 – 1980), Юрґен Габермас (1929 р.н) та ін., які також мали єврейське походження. Епіцентром спочатку був франкфуртський Інститут соціальних досліджень. Після 1933 р. інтелектуальним центром цієї школи став Колумбійський університет в США, куди переселилися віденці Філіп Франк (1884 – 1966) та Генрих Фейґль (1902 – 1978). Згодом ідейними лідерами американського «прагматичного аналізу» стали Віланд ван Орман Квайн (1908 – 2000), Нелсон Ґудмен (1906 – 1998) і Мортон Вайт (1917 – 2004). Школа проповідувала неомарксизм як антитезу до традицій ідеалістичної та ірраціоналістичної філософії й крайній формалізм мислення. Їхнім найбільшим і найвпливовішим учнем був знаменитий австрійський філософ Карл Попер (1902-1994), автор теорії «відкритого суспільства», натхненник глобалізму і, до слова, головний ідейний учитель Джорджа Сороса, нинішнього лідера плутократії в Західній цивілізації. Після 1945 р. представники Франкфуртської школи та їхні учні здобули суттєві впливи в університетській сфері всього Західного світу.

            Що ж утверджували ці філософи і за чим пішла у своєму розвитку Західна цивілізація після 1945 року, коли неолібералізм став мейнстримом епохи?

             Наріжними каменями неоліберальної філософії життя є антитрадиціоналізм (без відчуття традиції людина втрачає світоглядну й духовну орієнтацію), утилітаризм-практицизм (коли головними ідеалами в житті людини визначаються матеріальні здобутки), раціоналізм (коли головним критерієм поступу вважається технократичний, технологічний прогрес, а не морально-духовне, культурне ушляхетнення людини), атеїзм (як фактор долання будь-якої сакральності в душі людини), анархізм (коли хаос стає запорукою управління деградованими суспільними масами), антиелітарність, антиієрархічність (як продовження анархії і руйнування будь-якого Авторитету в душі суспільства), глобалізм-імперіалізм (як форма неймовірного збагачення плутократії через планетарні масштаби її фінансової діяльності і тотальні впливи на свідомість людей через надмірні можливості ЗМІ). Неоліберальні філософи переконані, що умови технологічного прогресу в постіндустріальному суспільстві, тотальна залежність людини від матеріально-технічної ситуації нівелюють сутність особистості, витворюється «одномірна людина» (Ґ. Маркузе), яка є безмежною жертвою зовнішніх впливів, оскільки позбавлена духовної (християнської) субстанції, естетичних ідеалів (тотальний вплив масової примітивної культури, власне, псевдокультури), моральних принципів, нівельованих широкими напливами теорій релятивізму.

           Однією з головних форм впливу неолібералізму є його маніпулятивність. Він маніпулює майже усім: підмінює поняття, створює фальшиві теорії, затемнює минуле, руйнує правильні теорії пізнання, відволікає від основного і бутті людини, переінакшує культурні й естетичні вартощі, витворює тенденційні рівні в освіті, підмінює її правдиві цілі й методи. Головне завдання при цьому: зруйнувати цілісну картину світу в головах сучасників.

           Пояснимо спосіб фальсифікації в освіті на одному прикладі. У 1995 р. в Україні була видана «Історія західної філософії» визначного «віденця» Бертрана Расела. Ось її зміст: два основні розділи книги присвячені історії «Античної філософії» та «Католицькій філософії» (вони займають понад 400 стор. у 700-сторінковій книзі, це – для солідності, щоб ніхто не звинуватив Б.Расела в тенденційності); вся новітня філософія «Від Ренесансу до Юма» вмістилася в 150 стор., друга її частина «Від Русо до сьогодення» – ще в 150 стор.; при цьому вся філософія Романтизму вмістилася в 7 стор. (!!!), такі постаті, як Ф.Шеллінґ, Г. Фіхте, Ф.Якобі, Т.Карлайл та ін. цілком випали з цієї дуже «об’єктивної» історії філософії, або про них є лише поодинокі згадки імен; цілком випала величезна традиція релігійної західної філософії у післясередньовічну добу (це десятки імен), цілком немає інформації про т. зв. «філософію життя», або ірраціоналістичну філософію 2-ї половини ХІХ ст. – початку 20 ст., а в ній були такі яскраві імена, як Е.Гартман, В.Дильтай, Ґ. Лебон, М.Шелер, Г.Зимель, О.Шпенґлер, Х.Ортеґа-і-Ґасет, А.дж.Тойнбі тощо; у книзі нема хоча б маленьких підрозділів про М.Гайдеґера та К.Ясперса, без яких годі уявити 20 ст. Загалом «Історія західної філософії» Б.Расела більше нагадує вибіркові тлумачення, аніж системний виклад. Тепер уявімо, що таких тенденційних, уривчастих, фальсифікаторських підручників для університетської освіти написано сотні, й уявімо той деструктивний вплив, який вони справляють на молодь і Заходу, і всього світу, бо сприймаються там, як «останнє слово науки», як «істина» від найпередовішої цивілізації в умовах глобалізації. Студент, який вчився за цим підручником в університеті, щиро переконаний, що він отримав «добру освіту» і цілком не підозрює, що його світогляд просто м’яко «відрізали» від найбільших теорій та видатних постатей європейської філософської думки, через що йому будуть недоступними великі істини буття на все життя. І що цікаво: останнім підрозділом в книзі Б.Расела йде «Філософія логічного аналізу», тобто виклад хаотичних, спекулятивних ідей, власне, псевдотеорій філософів із Віденського гуртка, які ненав’язливо подаються як «вершина європейської думки». У такий спосіб досягається головної мети: цілі покоління молодих інтелектуалів відсікаються від духовної та культурної традиції Європи, їхнє мислення анархізується, цінності девальвуються.

             До всього цього треба додати, що неолібералізм приховано скерований проти високої культури, бо, логічно, вважає її формою самозбереження націй і консервативних традицій в соціумах. Тому через посилену пропаганду примітивної поп-культури, насправді квазікультури, він максимально хаотизує, деградує світоглядне, естетичне мислення і світосприйняття людства, власне, перетворює його на безмежний охлос. 

            У сфері естетики й художньої творчості паралеллю до неолібералізму були теорії і практики мистецтва сюрреалізму, що розвинувся у 1920-і рр. Його попередником була література дадаїзму, що виникла у 1918 р. як тенденція до абсурдності, хаотичності, безвідносності, її основна теза – творчість є беззмістовним набором слів; значною мірою сюрреалізм готувався всім авангардом як типом мислення, особливо експресіонізмом та абстракціонізмом, які розвинулися в перше десятиліття ХХ ст. Першим теоретиком сюрреалізму став француз Андре Бретон (1896 – 1966), який у 1924 р. видав «Маніфест сюрреалізму». Його головні засади: відкидання класичної культури, моральних основ суспільства, анархія психіки в дусі теорій З.Фройда, автоматизм мислення, звільнення від контролю розуму, вивільнення спонтанної підсвідомості, руйнація всіх жанрових і формальних засад літератури, примат фантасмагорії. А.Бретона відразу підтримали такі ліві письменники, як Г. Аполлінер, Л.Араґон та П. Елюар. Відтоді сюрреалізм став домінантним явищем в західній культурі. У 1960-х рр. він трансформувався у постмодернізм і вже в цій ідеології вплинув на сучасну українську літературу.

            Головною сутністю цієї літератури є не так активне утвердження якихось ідей, як відволікання читача від важливих проблем життя, створення атмосфери морального й ціннісного хаосу, руйнація в людині духовної здібності до особистісного й громадянського зростання, відволікання від національного служіння та самоствердження. Як і в політиці, в культурі неолібералізм-постмодернізм діє як м’яка сила, його впливи зростають мірою того, як світоглядно й морально хаотизується суспільство.

           Однією із форм просування ідей та вартощів неолібералізму є різноманітні фонди, зовні дуже нейтральні та благодійні, які поширюють свої філії в усіх країнах, охоплених політичними впливами ліберальної демократії. Наприклад, фонд «Відродження», фонд ім. Г. Бьоля тощо. Ці фонди діють тихо, але чіпко. За допомогою великих коштів, які їм виділяє великий капітал, вони вербують передусім інтелектуалів, які «розчищають» дорогу для максимального поширення космополітичних ідей неолібералізму в суспільстві; вони втягують у свою сферу впливів вагомих політиків, які допомагають в знаходженні контактів, адміністративно; вони створюють навчальні програми для університетів і шкіл, через що неоліберальні цінності широкою лавиною «запливають» в голови мільйонів дітей і світоглядно ще несформованої молоді. Як правило, жоден уряд в країнах, які погодилися на співпрацю із Західним ліберальним світом, не може відмовити цим фондам, бо за ними стоять політичні верхи Європейського Союзу чи США. Тобто, коли навіть якийсь уряд чи його окремі міністри будуть опиратися впливам західних фондів, тоді до керівника держави чи до його адміністрації пролунає дзвінок від чільного політичного представника ЄС і справа буде полагоджена. Бо ж як можна відмовити «нашим західним партнерам», «нашим благодійникам», які виділяють через МВФ та інші структури великі кошти на розвиток нашої економіки?

          Насамперед неолібералізм воює з консерватизмом, на якому, наприклад, розвинулася могутність США в 1-й половині ХІХ ст., і з націоналізмом, який сформував динаміку європейських націй від XVI-го до початку ХІХ ст. Чому? Бо ці дві ідеології в глобальних масштабах здатні найоптимальніше консолідувати суспільства на засадах високої духовності, традиціоналізму, героїки, елітарності, моралі тощо. А саме це є перешкодою для тотального панування плутократії, інтереси якої й виражає неолібералізм, але маскується переважно під масовістську ідеологію демократичного штибу, що він запозичив від марксизму.

          Неолібералізм завжди апелює до свідомості широких мас, позірно виступає захисником різноманітних маргінальних соціальних груп – від іммігрантів до представників ЛГБТ, – постійно виголошує гасла найширшого егалітаризму, але насправді лише витворює за допомогою пропаганди ідейного релятивізму та нігілізму, егоцентричного меркантилізму «охлократичну рівнину», тобто загальну нездібність найширших мас до розумного, морально вмотивованого політичного й громадянського вибору. За таких умов панами ситуації стають великі олігархи капіталістичного світу, які легко маніпулюють масами через свої ЗМІ, а сьогодні ще й через цифрові та торгівельні гіганти, такі як Googl, Fаcebook, Twitter, Amazon тощо, через псевдоідеологічні, імітаторські політичні рухи, збудовані на протестних настроях різних маловмотивованих в моральному плані соціальних груп. Найновішими підтвердженнями цього є такі приклади широких успіхів на парламентських виборах в різних країнах відверто популістських, гротесково-агресивних, демагогічних політичних проектів на чолі з різноманітними клоунами та ексцентриками в Італії (рух «П’ять зірок» на чолі з клоуном Бепе Ґрилло), Польщі (політичний рух «Кукіз-15» на чолі з рок-музикантом Павелом Кукізом), в Словенії (партія коміка Мар’яна Шареца), в Україні («Слуга народу» і В.Зеленський) тощо. В цьому ж ряду стоїть і феномен екстравагантного президента США Д.Трампа, людини з явними ознаками психічної шизофренії, яка дивом, попри свою жахливу біографію цинічного ділка, виявилася на вершині політичної піраміди США. Також до цього феномену можна віднести з певними поправками на національну специфіку, різні право-радикальні, зовні екстремістські та псевдонаціоналістичні рухи в Європі на зразок «Альтернативи для Німеччини», які хоча й мають іноді якісь зв’язки з зовнішньополітичними інтересами Кремля, часто отримують від нього фінансування, проте в суті своїй є породженням системи неолібералізму, оскільки вихлюпують передусім енергетику безідейного хаосу суспільства.   Метою появи і Д.Трампа, і «Альтернативи для Німеччини» є каналізування настроїв та тенденцій консервативного та націоналістичного змісту, які раз у раз зринають в Західній цивілізації як негативна реакція на тотальний і деструктивний наступ неолібералізму.

          Вартує зауважити, що неоліберальні стратеги зумисне витворюють хаос із ідеологічними орієнтирами, тому для них не важливо на кого ставити: на відверто ліво-ліберальні політичні сили (як є в більшості країн Заходу), чи на правих (як в Німеччині чи Польщі), важливо, якими є домінантні настрої в певній країні, щоб через них виходити на реальні політичні впливи. Прихід до влади якогось правого лідера чи партії з хаотичною ідеологією в підсумку лише ще більше розхитає суспільну ситуацію й посіє зневіру, від чого лише виграють «грошові мішки» й загальна лінія неолібералізму, оскільки тоді консервативна та націоналістична ідеї будуть дискредитовані надовго. Яскравим прикладом цього є результати діяльністі Д.Трампа на посаді президента США: право-консервативний і націоналістичний табори дискредитовані, суспільство обурене його заявами й діями, посилюється тенденція до ще більшого неоліберального космополітизму.

          Це цілком закономірно, що саме США стали нині епіцентром протистояння між неолібералізмом і консерватизмом. Саме в цій країні, з одного боку, за останні десятиліття наростали впливи неолібералів в усіх сферах – від університетів до вершин політики, – а з іншого боку, зміцнювалося середовище консервативне, оскільки надто очевидними були руйнівні результати діяльності неолібералів, які своєю політикою мультикультуралізму ставили державу на грань розколу і громадянської війни.

              Наступ неоліберального «контрольованого хаосу» на країни Середньої і Східної Європи передбачає тотальну нівеляцію традицій консерватизму та націоналізму в них. Справа завжди починається від руйнації гуманітарної сфери, через що національні суспільства не в змозі будуть зміцнювати свій духовний імунітет, формувати нові покоління національно відповідальної інтелігенції. Тому сьогодні головне протистояння відбувається в просторі інтелектуальних та інформаційних змагань.

            Втягуючись у політико-ідеологічну гру з Заходом на основі його правил, Україна буде впадати в залежність від його стратегічних маніпуляцій з нав’язування неоліберальних цінностей та ідеологем решті світу. Неоліберальному Заходові йдеться про витворення суцільного й безмежного простору з поширення космополітизму та мультикультуралізму, щоб прищепити людству тотальну практицистсько-матеріалістичну свідомість, яка й стане опорою для вічної охлократії (сліпої підневільності мас і вседозволеності олігархії).

            Відповідно до цього неолібералізм прагне бути невизначеною, замаскованою  ідеологією. Він зрідка виступає з певної світоглядної позиції відкрито. Він багатоликий і мінливий, наче Протей, прагнучи приховати свої правдиві сутності. Тож дослідження професора Петра Іванишина є сміливою й першою в Україні спробою «вловити невловиме», розкрити й пояснити ці невидимі сутності ідеології, яка сьогодні обіймає майже весь світ.