ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

                                                               Юліян Вассиян

 

ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

 

Українська історія, – беручи найширші межі поняття, – як наука недавно почалася. Першу справжню її концепцію дав М. Грушевський. Його твір заслабо підкреслює державницько-політичний бік, зате основніше зупиняється на історії україн­ської літератури й культури. Сьогодні вже зарисовуються межі поодиноких царин історії, що повинні стати предметом якнайшвидшого досліду. Передусім,  праісторичний підклад нашого минулого з боку мов­ного, етнічного, суспільного і релігійного. Взагалі, питання праісторії повинні дістати певне законне оформлення. Зрозуміло, що в міру поступу дослід­женого матеріялу, дані ділянки треба включати в обсяг історії і тим самим пересувати межу праіс­торії постійно назад. На всякий випадок, потрібно з’ясувати остаточно староруський Олімп на ґрунті ширшого кола загально-слов’янських релігійних понять і дійти порівняльним шляхом до якихсь сингетичних висновків. Хоч треба би було зупинитись на ствердженні релігійної анемії слов’янських пле­мен та обмежитися до докладнішого дослідження звичаїв, побуту й пісні, – то такі перспективи не повинні нікого бентежити і спроваджувати на манів­ці фантазії, вигадок і гіперболічних інтерпретацій. У царині мови на першому плані стоїть штучно сконструйована теорія праслов’янської мови, по­трібної і вигідної московським мовознавцям у цілі єдности московської мови з українською. Статейні дискусії не можуть рішити питання, по­трібно наукової монографії з українського боку, тим більше, що наше походження має всі дані перемогти аргументально в цій справі.

Загальна історія Михайла Грушевського не пере­дає вже сьогодні існуючого стану наукових дослі­дів для окремих періодів. Найперше – норманська й антинорманська теорія. Література цього питан­ня значно зросла в останньому часі, й ледве чи вда­лося б сьогодні витримати тезу нашого історика. Рух норман на південь західними й східними шля­хами – безсумнівний. Зрештою, аналіз першого пе­ріоду київської державности виказує, хоч би вже в літописних оповіданнях, спад расовости в діяльності членів перших Рюриковичів. Ос­танній правдивий вікінг – Святослав, про якого маємо кілька висказів у літописах, що характеризують його духовий портрет декіль­кома словами. Однак Святослав з державницького погляду думання є скоріше негативним явищем, бо занадто піддався завойовницькій стихії свого ха­рактеру, незважаючи на кожночасне закріплюван­ня вихідних позицій, т.є. основного київського осе­редку. Властиво, великодержавну добу Києва мож­на б рахувати від Володимира (класичний період), бо його осяг кордонів держави на той час дійсно був надзвичайний. На особі самого Володимира можна відкрити вже дуже видатний ухил у бік міс­цевої психіки, то значить, ствердити втрату вира-зистости варязького стилю. Він не так витриманий, як у попередників. Вправді, особа Великого Кня­зя в початках стилізована рисами суворости, дикости, брутальности, непогамованої пристрасти, однак після прийняття християнства ця первісна самовлад­на (самодержна) натура чудесним впливом нової ві­ри перетворюється якось цілком нагло в протилеж­ній тип людини: ласкавої, щедрої, милосердної, контемплятивної, прихильної культурі й освіті. Отже, в висліді – портрет найбільшого українського мо­нарха з подвійним обличчям Януса. З правого бо­ку – переможний Марс-варяг, з лівого – милосерд­ний християнський владика, покровитель культури й освіти. Цей другий бік зраджував сліди наміреної стилізації пізнішого часу, що зв’язував особу Великого Князя з внутрішнім розвитком культурно­го життя, якого найвищий рівень спадає до часів Ярослава «Мудрого». «Ясне Сонічко» –скільки ж у тих двох словах української душі, спрадавна схильної до здрібніло-пестливого стилізування дій­сности! Емоційно-мистецький духовий первень ук­раїнства, ця його основна устроєва праформа вже тут зазначилася цілком ясно. А як вона відбиває при північно-суворих постаттях перших варягів-князів! Як мала ясноголова дитинка при закутому в залізо лицарі, так оця сповидна маловажна пристав­ка до імени Володимира Великого, зазначує з од­ного боку, далекі від себе світи – північний, ва­рязький і південний, місцевий, аз другого, вона голоситься, як первенець тієї лірично-музичної сти­хії української душі, що найсуворіші постаті нашої воєнної історії перестилізовує до непізнання в свойому дусі дитинної наївности й здрібнілости.

Проблема варязтва – пекуча. Її треба не тіль­ки ствердити, як історичний факт, але насвітлити докладно її ролю та форми впливів в утворенні люд­ського типу на наших землях у давні часи. В зв’яз­ку з упадком київської держави насувається сучас­ному українцеві низка рефлексій, яких гострота не зносить дотеперішнього рівнодушно-нейтрального відношення. Наші часи домагаються рішуче підкрес­лення первнів мужеськости й героїчности в подіях та особах рідного минулого. На долю традицій при­падає в наш вік залізної логіки сили роля допомоги при творенні сучасного типу людини з лицарським обличчям, рішучого простотою духа й готовістю пробоєвого чину. Короткі нариси староукраїнської історії присвоюють українським юнакам уяву, що київська Русь-Україна була свого часу найбільшою державою майже в цілій Еропі. Звідкіля ж так на­глий упадок її державної й культурної величі? Які гріхи предків занапастили світлі можливості нашого історичного життя, між якими не виключена була ідея переємства політичного верховодства в пів­денно-східній Европі та продовжування там місії середземно-морської цивілізації. Критичний темпе­рамент сучасности з небувалою нагальністю вдира­ється в найдальші глиби минулого, в якому осуд­жує все неспівмірне зо своїми ідеалами,  і яскраво підкреслює психологічні подібності з власним ха­рактером. Ситуація українського життя домагаєть­ся сьогодні надзвичайного скріплення волевих емо­цій у людині, щоб у короткому часі виховання ки­нути на кін історії готову армію, одушевлену за­палом великого чину. їй потрібне велике минуле з героїчними славами воїнів і полководців, щоб мати за собою певне моральне опертя – рацію продов­ження традиції, ступання слідами предків. У та­кому душевному наставленні доби нема місця для антинорманських теорій, навіть якби вони мали оче­видну перевагу доказів по свойому боці. Україн­ська сучасність потребує мати в свойому історич­но-державному зав’язку «варязький ініціял». Тим більше, що історична критика не може його нині заперечити, якщо не хоче наразитися на закид не­поважности. Отже,  опрацювання першого періоду державности київської Руси-України мусить поставити в чоло досліду недвозначне окреслення того психічного й антропологічного характеру взагалі і расовий первень варяжства зокрема. На його зане­паді й розпущенні в місцевому морі треба відмічу-вати поступневе ослаблювання моральних остой державности, що впала вкінці під ударами могутніх степових полчищ. Власне,  тут насувається окреме питання етнічного й психологічного складу київської держави. Традиційних перелічень кільканадця­ти племен зо скупою їх характеристикою не виста­чає, щоб сконструювати демографічну карту старої Руси. Так само дуже скупі відомості щодо її мов­ного характеру, бо книжка, літературна мова май­же нічого не пояснює в царині духового життя, чи пак будови характеру, вдачі, звичаїв. Різнорідність племен та їх мовних особливостей, що їх треба б бодай дедуктивно устійнити в характері співчинних елементів, повинна послужити інтуїції української історіографії головною основою до вирішних вис­новків про причини розпаду київської держави. Ви­явилося б, правдоподібно, що завелика психологіч­на різниця підбитих племен і замала комунікацій­на праця між ними ледве впродовж кількох десятків літ не могла витворити підложжя внутрішнього злиття згаданих племен,  і тому відосередня сила мусіла,  вкінці,  в добі безнастанніх зовнішніх нападів за­важити на користь розпаду. Однак ствердження впливів племінно-психічних різниць на долю київської держави це не одинокий предмет уваги історіогра­фії. Вони повинні мати велике значення при розгля­ді сучасного національного характеру українців, в яких душі покутує багато суперечних мотивів да­леких до себе расових первнів, що до сьогодні ді­ють якби збереженою енергією свойого первісного ритму. В цьому відношенні не на останньому місці в українському характері стоять впливи всіх кочо­вих орд, що залишили – наприклад, татари – на­глядні фізичні сліди в органічній царині україн­ського національного типу. Устійнення найбільш правдоподібних психо-расових і племінних складо­вин у горнилі історичного життя на українських землях послужило б матеріялом для побудови го­ловних відмін національного характеру.

Містика азійського степу – це велика, окрема тема, що її майже не заторкнула до сьогодні укра­їнська історіографія. Найважніший тут момент – сама боротьба з погляду кочової й осілої техніки війни. Український читач тієї історичної епохи по­винен мати можливість зрозуміти фактичні причи­ни перемоги й погромів українського війська. Ме­тода дотеперішнього загальникового оповідання не вистачає. Між іншим, досліди в цьому напрямі ма­ли б устійнити, наскільки захитання київської дер­жави спричинили безпосередньо напади кочовиків і наскільки їх упадок посередньо залежав від вну­трішньої несуцільности населення, політичного пар­тикуляризму, персональної політики князів і т. і. Зокрема,  вплив крови різних кочових первнів на створення антропологічного типу українця творить преважний предмет порівняльних студій, що від­крили б сучасникам вгляд у містерії власної душев­ної історії.

Вплив античного світу, зокрема геленістичного, через призму прийнятого з Візантії християнства, заслуговує на окрему широку працю. Починаючи давньою грецькою колонізацією берегів Чорного моря, а кінчаючи взаєминами візантійського цісарства з княжою Руссю – ось циклічна цілість, в якій стикаються два світи, такі відмінні й далекі від се­бе, як юнацький і старечий вік людини. Ця тема,  напевно,  відкриє в ньому дуже своєрідні риси і в них подивлятиме моральну велич і мистецьку красу національного генія, що є правдивим феноменом у природній своїй Батьківщині. Українська наукова критика мусить остаточно з’ясувати позицію укра­їнського Гомера і таким чином влегшити, а,  може,  навіть піддати деякі сугестії відповідним чужим чинникам, щоб щодо цього питання не було більше неясности ні двозначности.

ПРОСТІР МІЖ МОСКВОЮ І ВІЗАНТІЄЮ

Простір між Москвою і Візантією історія, як до нині, призначила на посередника. «З варяг у греки» – цей висказ окреслює нашу територію, як щось посереднє, проміжнє. Християнство йде через Київ до Москви – і там кінчиться. Наступ Заходу в формі католицизму заламався і зробив у нашій істо­рії вилом, до нині ще ніяк не загладжений. Ця по­ловинчастість також, як посередність в інших ви­падках, вказує на внутрішню несуцільність, розшарованість, на брак органічного центру в істо­ричному житті українського народу. Київ заблизько віддалений від Візантії, щоб бути більш ніж посередником, т. є. щоб отримані впливи засимілювалися в буйній стихії власної духової індивідуальности. Київ заблизько найвпливовішого цен­тру культури, щоб струмінь впливів мав час утрати­ти свою матеріяльну, безпосередню силу, бо тоді,  перейшовши фільтр психічного опору, він – хоч значно поменшений – був би більш хрустальний і вартісний.

Але заки прослідити й оцінити історичне середо­вище України в момент її державного зв’язку, тре­ба рішити питання теофізичних передумов духово-культурної індивідуальности.

Найважніше питання української історіософії, це пояснити упадок старої київської держави та пока­зати причини, що майже на сім століть спинили роз­виток державности на українських землях, а го­ловно,  в їх осередку – Києві. Період козаччини з центральною постаттю Богдана Хмельницького –це тільки геніяльна імпровізація, що її творчий роз­мах вистарчив ледве на одне століття. Вкінці най­новіший заблиск державництва завдячує свою поя­ву винятково сприятливій ситуації одночасного розгрому обох сусідніх монархій – австрійської і російської, яких провал витворив на всю ширінь прірву, що з неї піднялася українська держав­ницька думка, однак тільки на дуже короткий час, бо задавив її двосторонній настрій обидвох дер­жавних центрів історичних гегемонів на україн­ських землях.

Велично започаткований старокняжий період України не витворив ідеї Київської Великодержави, перед маєстатом якої мовкли б усякі особисті – партикулярні амбіції. Установа (інституція) вели­кого князя київського існувала, однак її авторитет не був фактичною силою, що виявлялася за кож­ним разом, як тільки на київський престол вступав князь без особистих прикмет володаря. Але роби­ти з приводу недостачі постійних централізаційних інституцій княжій історії засадничий закид – рисковно. Вимова вислідів порівняльних студій над державним і суспільним устроєм та засадами полі­тичного світогляду тогочасної Еропи підкреслить розвиток подій на наших княжих землях переважно як нормальний, згідний з духом часу, відповідний до психології і практики доби. В цілому ряді держав, логічний процес інтеграції («збирання земель»), що майже ніде не може закріпитися на довший час у формі державної постійности. Всі державні ново­твори раннього середновіччя розпадаються з не­зрівняно більшою легкістю, ніж вони були збудова­ні. Ніякий з них не має в основі тривких держав­но-творчих первнів, ні суб’єктивних. Навіть твір Карла Великого не втримується, і то не виключно з причин правно-політичного рішення самого ціса­ря, що поділив свою державу між трьох синів. Ні, розпад франконської держави лежав не в політич­ному атомізмі февдальної політичної мудрости, але в ній самій, в її слабості, в її номінальній тільки, поверховній цілості, в якій усі сполучні в’язання були механічними, тоді як природа державної цінности має органічний характер[1], без якого во­на не може довше проіснувати. Ще вимовніший приклад Середньої Еропи, «Римське Цісарство Ні­мецького Народу», що так могутньо заповідалося в добі Оттонів,  вкінці не втрималось і не витворило державно-політичної цивілізації. Немалу ролю відограли тут згадані принципи февдального ду­мання.

Між причинами, що поважно ослаблювали імпет европейських народів до творення великих дер­жавно-політичних організацій, не останнє місце займає християнство. Його боротьба за владу ви­магала підтримувати проти речників і чинників світських засад індивідуалістичні інтереси абстрак­тного християнина та на кожному кроці не допус­кати до верховодної позиції представників світог­ляду землі. Взагалі християнство відіграло в історії Західньої Европи долеву ролю. Нині ще не виясне­ний достатньо зудар духа християнської релігії з природньою психікою народів, племен і рас, що жили в Европі. Стоїмо, хвилево нерішені щодо ос­таточного підсумку тих взаємин, вагаючись покласти при вислідній знак вартости – додатній чи від’єм­ний. Цивілізаційна роля християнства, що зуміла перещепити на північно-европейський ґрунт залиш­ки південної античної культури і дати йому без­посередньо зразки організаційних засад прозорого, ясного латинського генія (Католицька Церква), це безсумнівні факти, над якими злишня дискусія. Зрештою, тут роля християнства не насуває поваж­ніших замітів, коли поставити питання про її до­датне значення. Інакше представляється справа, якщо йдеться про вплив духа християнської науки на життя людини, на її світогляд, ідеали, практику діяльности. Не можна сумніватися, що діяння цьо­го впливу було скоріше затримне для стихійної живловости дівичих душ європейських народів, ніж – як це звичайно формулюють історики нової культури – оформлююче їх, що впроваджувало набіг життєвої енергії до властивого річища. Наша історія західньої або фавстівської людини виявляє в найвищій мірі оригінальне явище, що його не мож­на собі остаточно вияснити, до тої міри воно диво­глядне, парадоксальне: біла раса, серед якої прий­нялася християнська релігія любови, отже, з погля­ду ніжности найдитинніша та, одночасно, найбільш неземська, тогосвітня, – та сама раса виявила рівнорядно найсильніше заборчі, користолюбні й екс­плуатаційні інстинкти. Колоніяльна політика XIX століття може послужити для конфронтації панів­ної релігії білої раси – християнства – з її пси­хологічним імперіалізмом найкращим, просто непо­мильним дзеркалом.[2]

Історія перших п’ятнадцяти століть після Христа це немов вступ до властивого оформлення націо­нальних індивідуальностей европейських спільнот, що починають з 15 сторіччя входити в стадію найінтенсивнішого розвитку. Чергу цих великих націо­нальних суб’єктів начинає Еспанія, продовжує Франція, Англія, а далі Німеччина. Одночасно по­являються там такі незаперечні величини, як Голандія, Швеція, перед тим Венеція, однак це сили без довшого історичного віддиху. Згаданий півторатисячний цикл стає ареною безнастанної бо­ротьби найрізніших расово-племінних груп, куль­тур, релігій. Відношення між простором Европи – без сарматського комплексу – та числом етнічно-расових відмін відворотно пропорційне, і це єдине пояснення невичерпних засобів внутрішньої енер­гії, безлічі вогнищ боротьби та безприкладної жор-стокости й нещадности, аж до буквального взаєм­ного винищення. У тому суворому змаганні вели­кого числа здорових племен за основи історичного розвитку перемагали – зрозуміло – найсильніші, однак перемога не приходила легко, бо вирівню­ючий процес завдяки глибокій диференції триває порівняльно довше й утруднював осягнення очевид­ної переваги.

В Східній Европі цей процес національного офор­млення триває до сьогодні. Німецька нація постала, властиво, в 1871 році і це треба вважати початком завершеного процесу, якого друга половина при­падає на післявоєнний час, точніше, на добу пану­вання націонал-соціялістичного світогляду. Остаточне націо­нальне оформлення українського наро­ду ще не відбулося і його кінцева фаза ще тільки перед нами.

II.

Хоч як приманливо послужитися аналогією з іс­торією Західної Европи, то поза подібністю февдальних понять про державу та її поділ між дітей суверена, не можна ніде більше вживати тієї ана­логії, головно, коли справа йде про нашу проблему впадку Київської Держави. Перша різниця, що ки­дається в вічі – це неоднакова роля християнської Візантії і християнського Риму супроти свого пів­нічного передпілля. Рим був у відношенні до вар­варської півночі передусім культурною, цивілізуючою і дисциплінуючою силою. Для морально здоро­вого християнського суспільства розклад античної цивілізації в часах цісарського Риму не тільки що не був психічно небезпечний, а навпаки, він, як на­глядний образ упадку, був душевно скріплюючий і визивав амбіції післанництва. Отже, з боку безпо­середнього життя поганського Риму, що століття­ми купався в самоспальній гарячці звірячої тілес­ної розкоші, не йшла ніяка небезпека для мораль­но-доброї, молодої і незіпсованої душі християн­ської громади. Завелика була формуюча потуга християнської релігії, щоб занепадна зараза кона­ючого поганства могла вжертися в міцне тіло мо­лодого християнського організму. Християнство взяло зо старого світу його найздоровішу частину: організаційний досвід Риму і його мону­ментальний твір – право. З такою зброєю в ру­ках та з християнською ідеєю в душі йшов Південь на підбій Півночі. Хоч політично напрям подій ішов навпачно – Північ наступала на Південь – то ре­лігійно, духово й культурно пішов з Півдня велетенський наступ, гідний завойовницького розма­ху античного Риму. Дух імперіялізму, дарма, що сповидно й початково релігійного тільки, переємно вступив у межі західно-християнської Церкви і став продовжувати в залежній формі традиції староримських підбоїв. Заатакований з усіх сторін на­валами варварів, що періодично налітали на сто­лицю світової імперії, непереможно притягані правом культурної вищости і багатства, Рим, під­давшися попередньо новій стихії духа, відповідав без порівняння сильнішою зброєю, наступом могутньої релігійної ідеї, що підбила собі цілі народи вірних. Поволі Рим відвойовує назад утрачене значення сві­тового центру під формою духової метрополії, і з тієї бази супрематії релігійного світогляду над світським відбувається систематичне опановування вузлів політичного життя народів Европи. Боротьба Півдня з Північчю за владу над світом доказує, на­скільки християнський Рим засвоїв собі, а, може, властиво відновив у собі патос всесвітнього імперіялізму старого Риму. Примітивний світ північних варварів зустрінув на шляху свого стихійного роз­гону гідного противника, і ця бойова зустріч, з од­ного боку, універсальної релігійної ідеї, організа­ційної традиції та юридичної культури, а з другого – бойового займанського духа, душевної простоти і культурного голоду витворила взаємне обостороннєдоповнення, вирівняння. Сьогодні[3]  вправді ідеалом німецького расизму є підняти проти християн­ства обвинувачення спинення і притолочення спе­цифічної культури германського духа, що під впли­вом християнізму втратив своєрідний напрям роз­витку і тому не виявив повнотою своєї внутріш­ньої форми. Обвинувачення поквапне і для проку­рора в високій мірі незручне. В боротьбі рішає фак­тичне відношення сил, так що якась незаслужена перемога не має фізично місця. Коли християнство зуміло накинути Европі характер її духового роз­витку, а головно, промостило вільний шлях полі­тично-юридичній культурі римського генія, то це нормальний вислід подій і доказ, що протилежні чинники виявили замало живучости та придатности стати засадами своєї будучности. Факт перемоги християнства над цілим рядом молодих народів до­казує, що воно репрезентувало в собі вартости для них атракційні, притягальні своїм формотворним, організаційним значенням. Передусім,  були це скар­би організаційного досвіду античної істоиії [4].

Схід Европи виявляє хіба тільки формальну зов­нішню подібність – християнський Південь і по­ганська Північ – зрештою,  суттєвий бік його істо­ричного процесу зовсім відмінний. Східній тип хри­стиянства вибуяв в абстракції, контемпляції, аске­тизмі, втечі від життя. Коли Західна Церква майже від початку оживлялася життєвим патосом роман­ської раси та озброїлася таким могутнім інструментом-зброєю, як організаційний досвід держав­ної римської традиції,  і в такому стані духового оформлення приступила до своєї місії будівництва життя – постійного, щоденнього, реального – то Східна Церква згаданих суб’єктивних і об’єктивних передумов не мала. Схід був усе тільки завойованою провінцією Риму, яка в цісарську добу жила синкретизмом різних культурно-суспільних традицій з перевагою геленістичних первнів. Мішанина рас, культурних, психологічних і політичних типів, ре­лігій, вірувань і фолософських доктрин творила в висліді мозаїку духової різнобарвности, що не бу­ла ніякою органічною цілістю й однозначного впли­ву не виконувала. Візантійський період римського цісарства переходить усі фази впадку великої куль­тури. Параліч волі виявляється якраз найвиразніше в майже незамітній агресивности християнської ідеї по боці організації громадського життя. Ніякої по­дібности до суворої річевости та життєвого такту західного християнства, що увіссало в себе ор­ганізаційно надхнення римської душі. Там відро­дився політичний імперіялізм у майже неослабленій силі в живучости християнської ідеї, тут вона звер­тається до себе, вглиблюється у власну істоту і відривається цілком від життя, щоб завмерти в езотеричній безтілесности. Спіритуалізм східного християнства, його духова виключність і протижиттєва настроєність це не тільки наслідок самого контемплятивного, медитативного, душевного типу Сходу, т. зн. устроєвого, внутрішнього стану суб’­єкту, але й об’єктивних особливостей середовища, як власного так і чужого.

Динаміка римської державности на східноев­ропейських землях не досягнула ніколи ступня на­туги та ширини, мішаних різних орієнтальних расо­во-племінних відламів з перевагою грецьких етніч­них елементів усередині, не мала суб’єктивних даних, щоб бути виконавцем політичних постулатів римського духа. Державно-політична влада військо­вого механізму,  з одного боку,  та ледачість полі­тично здеґенерованих різноплемінних груп місцево­го населення,  з другого боку, східноримське цісарство тривало силами досконалої системи полі­тичної влади, валорами методи й досвіду правлін­ня, а не чеснотами людських верстов, їх політич­ною культурою, патріотизмом і державницьким суб’єктивізмом. Між не-римлянами Східного Ці­сарства таких людських груп не було, тому владу треба було сперти на механістичній функції зов­нішньої норми, правної засади, адміністраційного примусу, формального наказу. Тут, у недостачі жи­вої людської основи підмету,  здібного органічними власними силами творити зміст римської держав­ности і форми політично-суспільного життя, ле­жить потенціяльно вся душа візантинізму, від ре­лігійної аскези до політичного дефетизму.

В основі візантійської держави не жив і не тво­рив один центральний антропологічний тип. Це рі­шило про синкретизм цілого життя Східного Цісарства, про його пасивізм східного християнства, форма­лізм та інтелектуалізм візантійської культури, яло­вість літератури. Чи, знаючи про недостачу такої систематично-душевної передумови, треба дивува­тися, що життя Сідноримського цісарства – це,  властиво,  повільне конання в атмосфері найвищої штучности зовнішніх форм блиску, в яких уже не було тіни монументальної величі, простоти й сило­вої дійсности римського духа. Візантійський імпе­ріялізм – сполука цих двох слів бринить,  як гро­теска. Не знаємо нічого про великі воєнні подвиги Візантії, її загальний характер є збережно-оборонний. Упадок західного цісарства наступив значно раніше, бо на заході Европи відбувався мандрівний рух народів, яких бойові хвилі вдаряли безнастанно об мури вічного міста, що вкінці знесилилось, вичерпало всі свої оборонні сили і перестало жити як столиця світової імперії. Північ Західної Ев­ропи натискала концентричними набігами на Рим, в додатку з інших сторін Европи, зо сходу й захо­ду тягнулись наїжені орди варварів, що не мали спокійного сну, доки не уявляли себе переможцями і наїзниками легендарного Риму. Статуя найбіль­шої держави стягала з усіх боків фаланги людської голодної молодости, що мріяла про славу, велич і багатство. Візантія ніколи не була таким атракцій­ним осередком для свойого широкого оточення, але й воно не дорівнювало числом племен, войовничіс­тю вдачі і силою духа оточенню Західного  Цісар­ства. Так упадок політичної самостійности надзви­чайно скріпив провідницькі амбіції Півдня на ин­шій царині – релігійній. Сталося так, немов ціл­ковитий розгром і упадок на фронті державно-полі­тичної суверенности відразу регенерувався і вос­крес у цілій ширині на протилежному відтинку гегемонії духа. Таким чином ніби збереглася часова тяглість римського принципату та єдність історич­ної верховодної позиції Риму. Західна Церква дій­сно доросла до висоти завдання і виконувала його впродовж багатьох століть.

Збереження Східноримського цісарства протя­гом наступних століть не ділало пробудно на жив­чик внутрішнього життя, навпаки, його успішніше розслаблювало і систематично приготовляло до певного розкладу. Державна суверенність, що всто­ювалась перед заслабими противниками, давала довгий час захист життю, що було позбавлене кон­структивних ідей, зате вичерпувалася бакхічними веселощами упадкової доби. У візантійському цісарстві нічого нараз не пропадало – і нічого на його місце не народжувалося. Тут, на перехресті Европи й Азії відбувався ліквідаційний процес ос­танків великих життєвих здвигів минувшини. Епі-ґонічна риса Візантії, не дивлячись на її пишноту зовнішніх форм, велике мистецтво й архітектуру, пояснює, чому християнство сталося тут зовнішнім додатком до зрошеної самоцвітами корони візантій­ського цісарства, бо внутрішньо воно відступило на трансцендентні позиції самозасклепленого со­ліпсизму з його прерізними відтінями нездорового тісного маніяцтва. Відома серед східного християн­ства єресиманія, буквоїдство, обрядництво та інші форми пересадного релігійного інтелектуалізму не могли б вибуяти в умовах західноримської дій­сности, від століть заплідненої буйнородним насін­ням активізму, патосу життя, гарячого темперамен­ту для дійсности та безпосередньої радости з ре­альної праці. Але тут, в калейдоскопі орієнтально-геленського культурного синкретизму було багато спонук і можливостей до самоцільної діялектики поняттями, догмами та іншими тонкощами логічної фінезії. Не диво, що при відомій засаді візантій­ського цезаропапізму наступальна сила східно-хри­стиянської ідеї не могла навіть у слабій долі до­рівнювати експансії західної Церкви. Вона не ма­ла, передусім, тієї чистоти форми і свободи виступу, завдяки якому римська Церква знайшлася на фрон­ті сама проти всіх собі ворожих сил, що було для неї найкращим союзником, бо поставило її перед пробу її моральної сили, яку вона в дійсностиі про­явила, і тим започаткувала свою перемогу. На­томість злиття Церкви з державою чинило релігію підвладною та заражувало її хронічною моральною слабістю політичної влади. Тоді, як християнство мало на Сході не менші можливості експансії, було воно спаралізоване системою єдиновладдя Церкви і Держави та засуджене на функцію або зовніш­нього обрядництва, або суб’єктивної ізоляції, що доводило до найбільш дивоглядних і вироджених форм передчасно здавлених, невижитих ідей. Дер­жавність зо слабими володарськими атрибутами не могла промостити шляху поширенню державної ре­лігії, натомість вона дивилася на неї, як на джерела скріплення маєстату цісарської корони. В той спо­сіб східне християнство втратило свободу рухів, чистоту форми та організаційну суцільність і виріняність. Подібна позиція повторилася пізніше ще маркантніше в московському православ’ї, що в наші часи розкрило небувалий приклад внут­рішньої гнилі і безприкладний образ розкладу й морального упадку.

Візантійська пишнота міниться на дереві серед­земноморської історії, як перезрілий овоч, що впа­де за кожним легшим подувом вітру. Зривався він уже з наддністрянських степів, і меч північного вар­вара два рази вдаряв об брами цісарської Візантії, підперла його технічна вищість візантійського во­єнного мистецтва. Але історія не судила володарям княжого Києва ввійти переможно в мури світової столиці, подібно як колись готські і германські вож­ді вступали воєнними витязями в цісарський Рим. Візантія не мала з півночі поважнішого ворога, і Північ за час цілої історії аж до наших днів не станула завойовною ногою над Босфором – хоч дійти туди мріяли всі новіші правителі самодержав­ної Москви. Знаменна особливість! Тоді, коли на заході варварська Північ не перестає тягнутися на Південь і наставати на державну незалежність Ри­му, східні степовики немов не знають про казкові багатства візантійського цісарства і не мріють про золоту здобич на окривавлених списах. Географічне положення Чорного моря, що поклалося впоперек шляху «з Варяг у Греки», оберігало Візантію від півночі, як «природня границя», так що труднощі доступу могли б важити, як чинник знеохоти. Але, як показує приклад Олега, не слід з другого боку перецінювати тієї перешкоди, головно тоді, коли вона могла б «відстрашувати» вікінгів, найсміливіших «лицарів моря», яких знає історія. Причини, чому варварські народи Східної Европи не поста­вили завітною ціллю своїх імперіялістичних мрій завоювати Сідноримське цісарство, лежать у внутрішніх і зовнішніх умовах північностепової дійсности.

ІІІ.

Відомий висказ у літописі Нестора про факт запросин варягів створити правний порядок у житті слов’янських племен над Дніпром –можли­во, тільки, вигадка літописця. Тим не менш і в та­кій ролі він багатомовний причинок до характеристики хаотичного, аморфічного способу життя на­ших предків. Що саме такої вигадки вжив Нестор, з цього треба зробити висновок, до якого додумання засновків уже не робить ніяких труднощів: зна­вець душі свойого народу не знаходив відповідні­шого пояснення панівного безладдя, як оповідан­ня про послів зо своєї країни до варягів з прохан­ням, щоб вони прибули до них і встановили тверду владу. Значить, літописець вив’язався зо свойого завдання оповідача-історика так, що початок дер­жавної влади в княжій Україні віддав у руки чу­жому елементові, до того ж запрошеному, не наїзному. Гіршого свідоцтва під адресою своїх земля­ків рідний історик не міг виставити. Не знайти серед себе можливости сформування правного ладу та їхати на далеку північ за чужими варягами, щоб прибули на місця і твердою рукою приборкали рід­ний хаос, – що ж досадніше підкреслює брак уся­кого почуття власної гідности? По словам найстар­шого нашого преподобного літописця, історія наша зачалася сакраментальним моральним самосудом, що матеріяльно означав зречення з найвищої фун­кції, яка судилася людині на землі – становити про себе самого, статися владою, законодавчим чин­ником, володарем. Цей найцінніший скарб, владу, головний нерв цілої людської історії, наші предки не завагалися віддати добровільно в руки чужих владик, заморським вікінгам, піратам, а собі залишити ролю слухняного раба. А яка мотивація! Багатство землі, на якій нема ладу, на якій живе скрайнє ледащий нарід, що не вміє навіть зробити зусилля і видати з себе владу.

Заморські варяги прийшли і стали панувати. Пер­ші такти ритму нашої історії пише з великим роз­махом лицарська рука вікінґів, ця увертюра запові­дає могутню драму волевих здвигів. Відчитуємо в усьому рівний віддих мужеської волі, що сміливо перетинає вздовж і впоперек дівичі простори над­дніпрянського степу. Варяги принесли з собою на українську землю духа північної раси і посіяли на ній його здорові зерна. Та не довелось їм закріпи­ти за собою переваги, і волево-індивідуалістичний душевний устрій тої здобувчої й активної раси розслабила і розм’ягчила степова анархічна розчуле­ність. Сувора вдача лицарів снігової півночі розтаяла в теплі південної сонячної Аркадії, розніжи­лася в хвилях надмірно сенситивної живловости. Нині знаємо, що властивою причиною тієї просто безслідної розпорошености ознак північної духовости була порівняльно малочисельна поява варягів на півдні, отже, заслаба потенційно домішка чу­жої крови, щоб стати вирішним типотворчим первнем психічної особовости. Може в тій обставині, що заборчо-підприємницька туга вікінгів переваж­но спрямувалася морським шляхом на захід і пів­день Европи, треба шукати коріння невдач східної київської держави. Бо чисельно сильніший на­плив варягів на південь міг тривало рішити питан­ня психічного типу, завершити процес добору на користь північної раси й устійнити в Києві полі­тичний осередок Сходу. Відома туга вікінгів за простором і величчю не зацвіли сильніше на ста­роруському дереві, й аж дивно, яку малу участь відограла в їх політичних планах найбагатша і най­більш блискуча держава Европи – Візантія. Вправді, в самому початку – це майже символічне для долі варязького первня в нашій історії – ро­бить Олег сміливі випади на Царгород і заключує з ним договори. Первісному зворотові варязького інстинкту на південь в напрямі природнього тяготіння наддніпрянської державности до Чорного моря і через нього до середземноморського цивілізаційного басейну завдячуємо єдину маніфестацію імперіялістичного росту завойовницької раси, що звертається, власне, в центральному напрямі, в бік найбільшої спадкоємної можливости, до східноримського цісарства. Вже Святослав Завойовник тратить з очей Візантію, як основну безпосередню мету, і свій незрівнянний хист полководця та високорозвинені чесноти воїна розгублює в авантюрничих походах на другорядні, менше культурні в по­рівнянні з Візантією племена. Поминаючи низку йо­го політичних промахів, як, наприклад послаблення і знищення хозарської держави, що могла якийсь час бути східнім заборолом перед азійськими орда­ми, треба підкреслити в появі Святослава восіблений гін вікінгської крови до війни, здобичі і слави. Замість організувати довкола Києва сильний осе­редок державности, витривалий на грізні нальоти степовиків, а щолиш потім іти послідовно до опа­нування берегів Чорного моря, Святослав майже відрікається рідного Києва і поважно думає про створення милого собі осередку в південній Болга­рії. Як бачимо, час між Олегом і Володимиром ви­повнений лицарським епосом блискучих військових перемог, що в наслідку спричинили ослаблення ки­ївського осередку. Доба Святослава не продовжує світлих традицій Олега і не підготовляє ґрунту для організаційно-державоконсолідаційної праці таких майбутніх талантів, як Володимир чи Ярослав. Об­ставина, що київський період нашої історії не ви­творив ідеї переємности східноримської цивілі­зації та не сформував ідеології нового Риму для Києва, вимовно доказує, що цей державний твір був підмінований відосередніми прямуваннями, усо­бицями і не міг устоятися перед навалами степового хижацтва. Візантія була перед носом, з неї прий­шло християнство на північ, однак вона не давала з культурою побудних, агресивних спонук, тим са­мим її роля була рівнодушна, пасивна, формальна. З другого боку, великодержавні амбіції Києва кін­чилися на чорноморському степу, отже, там, де властиво вони повинні були набирати віддиху до довгого зовнішньо-політичного процесу. Ідея екс­пансії на південь, включно зо здобуттям переваги і гегемонії над Візантією, могла дати староукраїн­ській державі погінну силу політичного заповіту і таким чином зорієнтувати русло державної політи­ки до активности територіяльних надбань, яких оконечна мета все ще дуже далека, і тому обов’язує, дисциплінує, зберігає. Тим часом брак великої зов­нішньо-політичної ідеї не зосередив життєвих сил в одному державному центрі, навпаки, підтримував і скріплював панівні тоді всюди тенденції февдального устрою, що остаточно, з погляду великодер­жавних форм, тільки розслаблювали, атомізували, впливали занепадницьки. Тяготіння до Риму спри­чинило на Заході створення великої Франконської держави. Карло Великий, той, що відновляє титул римського цісаря, тим самим мусить піддатися сугестивній силі традиції величної імперії та органі­зувати в себе аналогічний державний твір, що бо­дай приблизно нагадував би минулу славу антично­го Півдня. Не можна при зустрічі з Римом не за­палитися його блиском і не пробувати наслідуван­ня римських зразків політично-державної величі. А що твір Карла Великого не втримався через ви­бухову енерґію племінних різниць і занадто меха­нічного спаяння різних територіяльних одиниць, що ні геофізично ні геополітично, а ще менше етніч­но не могли з собою годитися і зливатися в вирів­няну цілість, то це не доказ, що він не міг би про­триматися навіть при своїй внутрішній суперечності ще довгий час, якби існувала тоді велика зовнішня небезпека з боку сусідньої сильної держави. Брак такого безпосереднього джерела загрози зовнішньої небезпеки дозволив, що франконська держава, за­лишена сама собі, виконала відрухово в силу безвладности свій природній процес розпаду на три засадничі державні новотвори. Слов’янський світ у своїй формі київської держави, напевно, був внут­рішньо більше вирівняний від свойого західного  попередника, майже ровесника, однак йому не до­ставало відповідно агресивних спонук з боку схід­норимської держави, а, зо свойого боку, він не мав відповідно сильної психічної натуги до підбо­їв та організації, що їх зустрічаємо в племінно­му комплексі західноевропейського варварства. Питома вага – участь варягів була заслаба, щоб опанувати східньоевропейський простір концеп­цією одної великої держави, готової розбити зав­мираючий східноримський державний твір і на довший час установити в Києві політично-культур­ний осередок східної Европи. Київській державі бракувало головної сили, суб’єктивного чинника експансії, висловленого в ідеї світово-політичного царства, цебто, Київ не доріс до рівеня, на якому народжується воля до світового панування. Інакше колонізація чорноморських степів відбулася б ще в старину, і Царгород ніколи не був би здобиччю переможного походу мусульманства, а Москва не мо­гла б уже кинути гасла третього Риму і перебрати на себе місію організатора європейського Сходу. Натуральний здобувчий похід візантійської цивілі­зації був би з прийняттям християнства остаточно зосередився цілим своїм культурним змістом у Ки­єві, і ми мали б сьогодні традицію велетенського культурного оригінального дорібку замість пер­ших зразків доволі ще механічного наслідування та пізнішої монголо-московської редакції візантійства, що істоту візантійського духа викривила, надбудо­вуючи на візантійських основах незугарну, чужу виглядом будівлю татаро-фінського духа. Бо завми­раюча східноримська цивілізація в своїй, скажі­мо, геленістичній редакції, могла – аналогічно як римська на Заході – знайти оживлення в дівичому організмові східніх варварів. Тимчасом Київ став тільки хвилевою – хоч і тривало це кілька сто­літь – зупинкою, що захопила і втягнула в себе дещо, однак ніколи не розбудував він широко-твор­чого річища культури, бо заскоро втратив він обличчя державної самостійности, якої донині – поза хвилевими успіхами – не відзискав. Отже, ге­ографічно сусідуючи з Візантією, Київ внутріш­ньо-психічно опізнився зо створенням ідеї переємства традиції світово-римської імперії. Не виявив­ши суб’єктивних даних духа, щоб таку ідею зро­дити, поширити й етапами здійснити, державний Київ не мав зовнішнього стимулу в історичній меті – місії – сягнути по скитр верховодства в пів­денно-східній Европі. Візантія не виявила подібно­го розмаху – хочби в релігійно-культурній формі – в такому ступні, як це сталося на Заході, і до неї її анемічної достосованим відповідником була слов’янсько-варварська Північ, що навіть приб­лизно не дорівняла стихійній агресивности готсько-германських племен, для яких Рим був вічною ме­тою завойовничих мрій.

IV.

Єдиною формою політики молодого життя є «політика простору (Raum politik). Треба опанову­вати, щоб панувати, або бути самому опанованим, підбитим. Є тільки один напрям для проєкції сил життя: назовні. Цей гін зазначився в варязькому пе­ріоді нашої історії незвичайно яскраво, однак це не була ще великодержавна політика свідомого себе суб’єкту, що прямує до держави-імперії. Підприєм­чивим князям-вікінгам не бракувало ні добрих за­в’язків війська-дружини, ні особистих чеснот провідників-воїнів, однак вони не мали при тих вузьких особистих прикметах надособової засади, ідеї великодержавности, тієї домінанти політичних творів людської історії, що є спільним дисциплі­нуючим чинником династій аристократій, провідних верстов-станів народів. З уваги на хронологічну позицію київської держави, в даних умовах тодіш­ньої політичної ситуації тією засадою-ідеєю Ки­єва могло бути, на нашу думку, прямування на південь з метою опанувати чорноморський басейн, а далі перейняття східноримської цивілізаційної спадщини від Візантії. Тільки така висока смілива ціль – сягнути по овоч античної величі могла визво­лити дрімучі сили молодої, напів дикої ще раси і звернути їх у напрямі дисциплінуючого себе зу­силля, зростання, координації сил. Февдальний роздрібний індивідуалізм вікінгської крови могла зрівноважити тільки велика, на віки обрахована зовнішньо-політична ціль – зайняти місце східноримського цісарства, установляючи київську імпе­рію як політичний і цивілізаційний осередок сходу Европи. Це був би месіянізм княжої Руси, куди реальніший і більш покликаний кинути ідею «Тре­тього Риму», ніж це зробила пізніше в карикатур­ній формі Москва, яка ще донині нічого не здій­снила зо своєї крикливої месіяністичної програми. Покищо дала вона тільки «большевизм».

Політична ідея, що діє з силою традиції, це най­могутніший чинник інтеграції і синтези. Володимирська Русь осягнула форму політично-державного об’єднання всіх етнічно споріднених земель, отже, можна сказати, найвищий ступінь тодішнього «самоозначення». Однак це була тільки персональна політика князя Володимира, який преспокійно поді­лив свої землі, як своє особисте добро, поміж своїх синів і, може, свідомий був при тому, що вони почнуть взаємну братовбивчу гризню за «уділи», подібно, як це робив він сам, «Великий Каган Русь­кої Землі»[5]. Тут спостерігаємо велевладне зна­чення засад февдалізму, перед якими мусить ціл­ком на задній план відступити навіть марево нена­висних туч степових орд. Київська держава не раз уже до тієї пори зазнала катастрофічних наслідків їхніх нападів. Ніхто інший, тільки самий хоробрий Святослав, батько Володимира, згинув недалеко Ки­єва з рук печенігів. Отже, відкрита від сходу сте­пова границя для постійних набігів кочовиків тво­рила для київської держави в найвищій мірі джере­ло загрози. Не можна жалітися, що нашим предкам не доставало «негативного досвіду», цебто об’єк­тивної небезпеки, що чигала буквально без перерви на їхнє майно разом з життям. Зовнішній чинник, що змушує до напруженої уваги, до безнастанного поготів’я, моральної мобілізації, внутрішнього ви­рівняння, готовости до удару, та що вкінці наводить на думку рішучу постанову – з коренем знищити зовнішнього ворога і раз на все позбутися джерела постійного жаху – такого чинника не тільки не бракувало, але він був у нас яскравий, як ніде інде. Просто невблагана змора долі нависла з боку азій­ського степу над державою Руриковичів, і треба дивуватися, що ця обставина діяла скоріше роз’єд­нуюче, ніж навпаки. Засада роздрібнювання земель що далі, то основніше поглиблювала й помножувала забороло удільного патріотизму так, що доба після Ярослава стає картиною жахливого братовбивства і повної затрати живих цінностей батьківщини і держави. Сам Володимир, невтомний збирач земель, політик і організатор, в обличчі «кочової небезпе­ки» не знаходить кращої розв’язки, ніж традицій­ним звичаєм батьків поділити велику суцільну дер­жаву, найбільшу простором у тодішній Европі, між синів і залишити їм в той спосіб у спадщині запо­віт кривавої міжусобиці за уділи. В практичній спадщинній політиці наших князів нема місця на мо­ву особистого досвіду, на випробувані власним жит­тям методи – все йде по-старому рішенням якоїсь фатальної безвладности звичаю. До того ж на пів­дні могутня ще й тоді візантійська держава з ін­ституцією східноримського цісаря, – отже, прик­лад територіяльної постійности – а зо сходу люті удари орд, як видно, промовисті мотиви за єдністю, централізацією і династичною тяглістю. Ніякий ев­ропейський нарід не був у таких виняткових умо­вах «необліченої» зовнішньої ситуації, як наш, од­нак ця особливість не дала в наслідку оригінально­го[6], навпаки, наша історія покотилася по похилій площі до остаточного розкладу. Прийшли розгром і руїна і на місці, де колись цвіла велика держава, простягалося «дике поле». Анархічна вдача Руси­чів, що погнала їх на північ шукати для себе вла­дик, тепер розтворила їх невгнуту лицарську вдачу та заразила їх бактеріями своєї міжусобної пси­хози.

Чому ми аналізуємо історичні можливості, для яких не було даних у фактичному розвитку подій? Критика історії? Що ж більш дитинне може бу­ти в обсерваційних починаннях далеких нащадків, ніж таке «als ob» історії! А проте, наш вияв утра­чених невикористаних можливостей має на меті ви­крити фатальний психологічний комплекс раси, що не один тільки раз в історії не вміла підняти вла­ди, що лежала на землі, ніким не бережена. Це закон тієї землі: приймати свого відвічного господаря в гіпнозі братовбивчої війни за неї… аж до повної незрячости…, аж до зрадництва, несвідомого зде­більшого, своїх власних інтересів. Латентна готовість закликати чужих варягів до свойого дому, щоб завели лад і панували, а потім бути проти кожної своєї влади, недовір’я у власні державнотворчі сили… ті зрадливі заклики нових варягів, щоб настановлену в себе владу повалити. Заворо­жене коло, в якому нестерпний хаос міжусобиць зраджує тугу за ладом і рятується добровільним підданням під накази покликаних варягів… на те, щоб пізніше підняти сліпий бунт проти дисциплі­нуючих норм правопорядку і знову в спілці з но­вими посторонніми чинниками зруйнувати тяжки­ми зусиллями збудований лад. Якась до краю ци­нічна діялектика того самоцільного, садистичного владоборства переслідує розвиток нашої історії, в якій ніколи не може устійнитися українське життя в характері тривалого історичного суб’єкту з незмінним територіяльним осідком, з наладнаним про­мінюванням відосередніх впливів розростової сили, т. є. з ясним окресленням своєї історичної ролі на тлі зовнішньо-політичних прямувань. Температура внутрішнього кипіння цього життя настільки висо­ка, що п’янкі випари того самоспального горіння заслонюють життєвий овид ширшого середовища як у розумінні простору, так і часу, цебто духа доби. Увага, в’язнена виключно справами особистого су­перництва, не вибігає далеко назверх і не має можливости розвинути в собі здібностей до творення да­них правдивої великої політики. Ми не дали світові ні одного першорядного імени, не витворили ніякої завойовної ідеї, не збудували в себе монументаль­них пам’яток духової культури. Можливо, що в українському народі лежать багаті поклади талановитости, може, навіть тут і там ми проявили зраз­ки геніяльного ступня, однак суцільно українці до­ сьогодні невідомі світові через свою національно-державну нез’ясованість[7].

Українська історіософія стоїть сьогодні перед ду­же основним завданням просліду старокняжої доби нашої історії, щоб могти безпристрасно накреслити остаточно портрет національного розвитку від са­мих зав’язків нації. Але не можна обмежитися до самого ствердження т. зв. «фактичного стану», бо ідеал такого самоцільного пізнання може присвічу­вати хіба тільки фаховій історичній критиці, що ба­жає знайти формулу історичного розвитку, в якому події і факти слідують по собі згідно з засадою достатньої основи. Ми ж маємо перед собою влас­ну майбутність, і тому минуле досліджуємо не з уваги на нього самого, але головно, з уваги на спосіб вияву своєї волі в будові дальших звен іс­торії. Теперішність тяжить, ні, давить нас своєю нездібністю бути на висоті завдань сучасної доби. Наша історія мститься сьогодні на нас утраченим тисячоліттям нездарности, що дозволила на україн­ській землі зрости мільйоновим масам рабського матеріялу, що психічно цілком не різниться від легендарних Русичів в оповіданні нашого преподоб­ного літописця. Бо яка ж істотна різниця між за­прошенням варягів у старину та приготуванням українцями ґрунту для приходу модерних вікінгів московської Півночі – большевиків, обдаруван­ням їх владою над собою і безмежним довір’ям до їхнього спасенного справедливого понування? Ні, і тут зайвий доказ, що найтяжче зміняється основ­ний тип людських груп-спільнот, хіба що надлюд­ське зусилля проломить фатальний закон мимовіль­ного безвладного плодження поколінь, без всякої участи свідомого чинника культури особистости, типу, якости. Запускаємося сьогодні в пралісну гу­щу світанку нашої історії, щоб зрозуміти духову структуру власної землі і нею пояснити причинову основу української історії. І знову ж не з метою збагачення самого знання, навпаки, щоб виконати долевий пролом у нашій дійсності і звернути її в бажаному напрямі, одним словом – взяти у власні руки своє життя і гартувати його на вогні переродних обновних задумів нової української дійсности – володарської, творчої, світлої. Тільки в зв’язку з таким наставленням душі можливо доба­чити глибоку доцільність у розкритті можливостей, нездійснених тільки через яловість духа, кволість волі і рабськість вдачі. Описана заповітна ідея зов­нішньої політики княжої Руси була в межах мож­ливости здійснення, якщо мати на увазі згаданий рішальний психічний чинник, однак це була утопія з погляду відомого нам образу внутрішніх взаємин староукраїнської держави, що в заложенні не мала контруктивних первнів ладу й дисциплінуючої сили начальної ідеї стати першою потугою на сході Европи з кожного погляду. Чи це спасло б Київ пе­ред навалами орд, що одні за одними випадали зо степу й заливали хліборобську Україну морем по­жеж, руїни і крови? На це питання важко дати оз­начену відповідь, бо до її правдоподібности бракує, власне, означеного ефекту діяльности тих духових політичних чинників, що їх недостачу в характері української раси ми стверджуємо. Незалежно від того, чи, наприклад, останній орді, татарам, удалося б перемогти українські сили раз чи більше разів, треба висунути недвозначне твердження, що Київська держава під рукою сильних володарів, з надособовою месіяністичною ідеєю переємства великодержавної цивілізаційної ролі від східноримського цісарства, мала б у собі невичерпне джерело моральної сили з велетенськими організаційними можливостями. Тоді територіяльна політика Києва спрямувалася б всеціло на забезпеку своїх східних кордонів, а не на внутрішні крамоли й міжусобиці з мрією загарбати якнайбільше «уділів», щоб їх знову поділити між своїх синів. Сильніший опір стихії степу був би вичерпував також її сили, можливо, що держава перейшла б у наступ, як на те показує сама історія, що за нашими військами записала поважне число великих перемог. І навіть якби остаточно незлічені загони Батия таки зламали опір Київської держави та вихром помчалися б на Захід Европи, то ця програма не мусіла б на завжди статися гробом київської державности, бо досвід опанованої татарами Москви виявив укінці переможний фінал, в якому зломано силу татарської орди і зірвано ярмо татарської неволі. Не було ніяких об’єктивних даних, що зробили б неможливим подібний тріюмф з боку старшої і сильнішої київської держави, тим більше, що в запіллі наросла нова поважна мілітарна сила Галицько-Волинської держави, що вкінці мусіла б у тій чи іншій формі династичної політики зіллятися з київською Рус­сю в один великий державний твір. Панування татар­ської орди, як експонента-авангарду монгольської держави на сході Европи мало тільки переходовий, хвилевий характер, як, зрештою, тимчасовою була ціла держава Джінґісхана, найбільша простором, яку знає всесвітня історія. Як великими не були б прориви в розвитку нашої культури, як глибокими рани в організмі народу, татарське лихоліття зали­шилося б епізодом, щоправда найстрашнішим і ру­їнним у нашій історії, але все ж явищем проминальним, забутим у буйному розквіті відродженого життя. Ренесанс київської державности наступив би на кілька століть скоріше і державна традиція Києва не була б перервана, а його роля – провід­на, як перед тим. Бо українській землі не бракува­ло до державного існування нічого крім державно-творчого, амбітного антропологічного типу, і вона була немов призначена історією продовжувати лі­нію великодержавної політики та розвивати над Дніпром своєрідний тип культури, подібно як на заході Европи імперіяльна спадщина античної куль­турної і політичної величі перейшла до сусідних з середземноморським басейном народів. Політичний натиск Півночі на Південь став після упадку Рим­ської імперії законом історичного діяння, бо це була найближча необхідність у витвореній системі укладу сил. Так само, як неминучий був підбійний наступ південної культури і матеріяльної цивіліза­ції на варварські країни Півночі. Візантійське ці­сарство творило для експансивних рухів варязької раси загородний мур, і ця обставина могла тільки підтримувати вогонь володарських амбіцій молодої дежави та впливати на її внутрішню консолідацію. Це, як уже сказано, спричинило б наростання тривалих сил держави, і наскоки східніх номадів за­їли б її подвійно сильною та відпорною. Стало навпаки, і Київ пропустив, можна сказати зана­чив, державне своє первородство, що більше, немов добровільно зрікся верховодної політичної ролі на сході Европи. Середземноморський історичний цикл добігав до своєї природної смерти в наслідок виснаження сил і вияловіння духової творчости. На чергу прийшла середньоевропейська смуга.

Однак тоді, коли на Заході вже в IX столітті Карло Великий накладає на голову залізну корону Візантійського цісарства, на сході на одне століття пізніше формується великий політичний твір, але ідея сягнути по корону візантійського цісаря тут ніколи ненароджується, як пряма політична мета. Схід, цебто Київ, не використав сусідства з Візантією, невдихнув у себе ідеї римського імперіялізму. Так пройдено попри можливість світово-історичного значення і здеградовано себе назавжди до ролі диких піль».

Тимчасом у глибокому запіллі півазійська Москва твердою владою московських великих князів і вчена досвідом двісталітньої татарської кормиги організується в міцний державний зв’язок з амбіціями перейняти провідну ролю Києва, а потім зродити ідею «Третього Риму» і поступнево організувати велетенську імперію «білих православних ца­рів». Як легко, як невибачно ледачо і нездарно заявив себе Київ, коли майже без більшого зусил­ля зрікся месіяністичного носійства та політичного примату в Східній Европі   власне тоді, коли всі дані промовляли на його користь, за винятком голов­ної, що була проти нього: суб’єктивної мобілізації. І хоч культурна перевага Києва глибоко зазначила­ся на його політичних гегемонах – Литві й Мос­кві[8], то втрата політичного значення рішила на цілі століття його підрядну ролю, з якої до сьо­годні не піднявся. Причина лежить не в злій ме­тоді, чи в бракові методи правління, тільки в орга­нічних особливостях самої людської раси, що не вміла відкрити своєї місії та прийняти кинений їй історією визов! Він уперве пролунав у хвилі заіснування київської держави, зверненої лицем до Півдня – до Чорного моря – куди тягнувся зір політичної снаги над Дніпром, що немов показував природний напрям розвитку української потуги. Олег і почасті Святослав інстинктом вікінгів від­чували первородний ерос української землі, що тя­гнулася до подружньої зустрічі з південним морем, – та їхніх наслідників засліпила братовбивча гриз­ня за «уділи» так, що вже ніколи не зродилась у душі українських володарів думка твердою стопою станути над Босфором.

В пізніших століттях було вже менше даних на таку експансію, бо з півночі та з заходу пішов на­тиск на українські землі. За Гетьманщини, коли над Босфором уже на добре задомовилася нова мусульманська потуга, – якій не загородив шляху ніякий північний суперник, що міг би відвернути експан­сію турків на Царгород, останній відблиск римської імперії, – треба було звертатися вже проти до­шкульніших ворогів і шукати союзників на Півдні, в татар і турків. Боротьба з Півднем за опану­вання Чорного моря не мала тоді виглядів з двох причин: 1) турецької могутности та її добре зор­ганізованої армії, що сама була в ренесансовому настрої здобувних походів на Европу і 2) безнастанної безпосередньої загрози з польського За­ходу, що вже панував довший час на українських землях, і московської Півночі, якій переяславським договором відкрито ворота для її месіяністичної ідеї «Третього Риму» в поході до Чорного моря і Царгороду. Супроти таких сил не було місця на широку територіяльну політику, тим більше, що Гетьманщина повторила в зменшеному розмірі старокняжий партикуляризм, степовий анархізм і по­літичний примітивізм – все те підкріплене душев­ним тлом сервілізму в бік обидвох історичних пре­тендентів до панування над українськими землями.

 

 

[1] Стаття ця писана в 1934 році тому, можливо, покій­ний автор пізніше перемінив деякі свої думки. Проте, друкуємо її тут точно так, як написана вона була в ориґіналі.

[2] Читай твір Гегеля: Der Staat als Lebeuswesen)

[3] Праця писана в 1934 році, в тюрмі у Седльцах. (3.К.)

[4]

[5] Цей титул князя Володимира показує на вироб­лене вже серед освіченої верстви поняття батьківщини в ширшому розумінні, що вже залишило за собою пер­вісний удільний характер, отже поступило значно вперед.

[6] Тут у виняткових відносинах Сходу Европи лежа­ла можливість зломити февдальну засаду політичного атомізму, але індивідуалізм варягів діяв ще з первісною експресією. (Ю. В.)

[7]

[8] Це між іншим надзвичайної сили аргумент, на­скільки правдива наша теза про світово-історичні мож­ливості Київської Держави. (Ю. В.)