За кого ж голосувати? (З інтерв’ю Олега Багана інтернет-виданню «Вголос»)
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 19 Лип 2019 в 23:35
За кого ж голосувати?
(З інтерв’ю Олега Багана інтернет-виданню «Вголос»)
- Після Майдану 2013–2014 рр. націоналістичні гасла і символи широко охопили нашу країну. Про що це свідчить?
- Мушу пояснити проблематику цього глибше. Парадоксом теперішнього політичного життя в Україні є його суттєва роздвоєність на дві великі частини-сфери: панівну політичну верству і суспільну масу, які живуть в кардинально відмінних системах принципів, вартощів і, головне, можливостей. Упродовж 1990-х рр. в державі досить раптово, якщо брати в історичних вимірах, відбулося неймовірне збагачення невеличкої соціальної верстви, яка піднялася над рештою. Це було наслідком кількох основних причин: дуже сильних впливів і зв’язків посткомуністичної номенклатури, яка розграбувала країну (тоді нам цей відкритий бандитизм назвали «кризою економіки»); вихід на політичну й господарську авансцени криміналітету, який в Радянському Союзі сформувався в потужну тюремну мафію, а в нових умовах злився із КГБ і вершками міліції; дуже слабка громадянська свідомість суспільства і суцільна скорумпованість, паралізованість судової системи, які уможливили майже повну безкарність злочинців і крадіїв. Вже під кінець 1990-х рр. ті, що оволоділи мільйонами і мільярдами, зрозуміли, що можуть маніпулювати масами, як хочуть, і почали скуповувати газети, телеканали, партії. Паралельно сталася інша біда – за 2000-2004 рр. весь національно-демократичний табір української політики (Рух, УРП, НДП, ХДС, КУН та ін.) «втопився» у підступному і хитро закрученому спецпроекті під назвою «Віктор Ющенко як Месія і його «Наша Україна», за яким стояли «молоді олігархи» (П.Порошенко, М.Мартиненко, З.Жванія та ін.). Так українська політика втратила ідейність, а її право-центристський фланг був всуціль зруйнований і спрофанований. Відтоді ми живемо в абсолютно фіктивному і підміненому «демократичному» просторі: ніби є якісь ідеології й суспільні плани та проекти, ніби є якісь партії і їхні ініціативи, але насправді всім заправляють олігархи і все потопає в імітаторстві та брехні. Єдиною альтернативою до цього були від початку 2000-х рр. ВО «Свобода» і кілька дрібніших націоналістичних середовищ.
Тож на 2010-і рр. склалася наступна ситуація: зверху суспільство на 80-90% охоплене впливами олігархії, яка постійно мімікрує в різноманітних партійних проектах, а переважна його більшість перебуває в стані розгубленості, депресії, бідності, отупіння й апатії. Класична форма олігархо-охлократії: насправді панують неймовірно багаті, але створюється ілюзія свободи і прав найширших мас. І Європа задоволена (бо в Україні нібито є «демократія»), й олігархи ситі (бо можуть грабувати країну, скільки схочуть).
Водночас в ніші тих 10-15% можливостей суспільного впливу, які для них вимушено залишила олігархія, діють українські націоналісти. Через неї вони можуть штурхати націю, будити її до якогось опору й активності, але не спроможні повести її цілковито, бо не мають для цього ресурсів. Це ми й побачили під час Майдану 2013–2014 рр.: саме націоналісти реально організували дієвий опір на Майдані, збурили його і надали йому революційного спрямування, але через відсутність власних широко впливових ЗМІ, розгалужених партійних структур, коштів, належної кількості підготовленого й дисциплінованого членства вони не змогли керувати енергетикою мас цілковито, умовно кажучи, не створили свого «Революційного Комітету Майдану» і від його імені не розвинули революційні процеси в суспільстві; маніпулятивні впливи зберігали ставленики олігархії і саме вони стали переможцями після Майдану, за них невдовзі проголосувало на парламентських виборах засліплене демагогією суспільство.
Внаслідок майданних подій і загального піднесення націоналістичні гасла й символи широко розійшлися країною. Однак не вистачає людей, ідейних і свідомих, вихованих в націоналістичному дусі, які б могли ефективно втілювати ті гасла в політичне життя суспільства, як це було в період діяльності Революційної ОУН 1930 – 1940-х рр., коли та зуміла в надзвичайно важких і складних історичних умовах взяти ситуацію під контроль. Тому націоналістичні стимули зараз часто переливаються в екстремізм, показні імітації псевдофашизму, цієї вічної «дитячої хвороби» незрілого націоналізму (його симптоми, наприклад, виявляються в діяльності «Національного корпусу», організацій «С-14», «Білий молот» тощо). Тож до сьогодні проблемою є витворення правдивої політичнї, ідеологічної, стратегічної платформи націоналізму, через яку вдалося б консолідувати членство, виховати його ідейно і морально, виробити правильну тактику дій. А так, подивіться, на окремих округах навіть в Галичині (про Наддніпрянщину й не кажемо) «об’єднані націоналісти» виставили цілком непідготовлених людей, які ведуть агітацію в популістському дусі, часто відштовхують виборця своєю безідейністю.
- Зараз в Україні намітилися явні ознаки реваншу проросійських сидл. Чи зможуть його зупинити ті ліберальні середовища («Європейська солідарність», «Голос», «Українська стратегія Гройсмана»), які вважаються «проукраїнськими»?
- Безумовно, ні. І підтвердження цьому – останні п’ять років української політики. Адже весь час після Майдану 2014 р. відверто проросійські середовища і політики, «Опозиційний блок» у всіх його мутаціях, В.Медведчук і К°, тощо, виробляли в країні, що хотіли: розбудовували свої структури, розвивали свій бізнес, часто незаконний і «нечистий», заволодівали новими і новими ЗМІ, в т.ч. впливовими телеканалами, вели антидержавну пропаганду й агітацію, по-суті розпалювали відверту українофобію, відкрито відвідували Москву і залучали її пропаганду до своїх інтересів і т. ін. Весь цей час ліберальні українські партії – «Солідарність» П.Порошенка, «Народний фронт» А.Яценюка, «Радикальна партія» О.Ляшка і «Самопоміч» А.Садового з «Народним контролем» Д.Добродомова – мали цілковиту більшість у Верховній Раді, існувала тверда президентська вертикаль влади П.Порошенка, який, за великим рахунком, міг робити, що хотів, абсолютно керуючи системою прокуратури через Ю.Луценка і судовою системою. І що? Маючи такі важелі впливу і такі можливості, українські ліберали розгромили проросійський «зловорожий» табір, яким вони лякали й лякають суспільство? Ні, зрозуміло. Навіть більше, у ЗМІ постійно з’являлися матеріали про ту чи іншу співпрацю українських лібералів з «одіозними пострегіоналами». І все це, ця завзята імітація «боротьби із московськими агентами», закінчилося тим, що ось тепер, напередодні нових парламентських виборів, ці «агенти» наповну володіють кількома потужними всеукраїнськими телеканалами («112-й», «NewsOne», «ZIK» та ін.), не кажучи вже про регіональні, вони «пересипають» український бізнес, відкрито діють у сферах церкви, культури, фінансів тощо.
Чому так відбувається, не важко здогадатися. Відомо, що всі названі українські ліберальні партії є лише бізнес- і політпроектами кількох олігархів, імена яких добре відомі. А великий капітал має, як відомо, транснаціональний зміст і характер, тобто бізнесові інтереси українських олігархів, одних з найбагатших у всій Середньо-Східній Європі, закономірно, вступають у контакт із економічною, фінансовою, правовою сферами Російської Федерації. Тож логічно, що владні чинники Росії завжди можуть знайти «потрібний вихід» на будь-якого українського олігарха. В цьому моменті й закінчується вся «антиімперська боротьба» будь-яких ліберальних і псевдоліберальних середовищ.
І є ще одна, можливо, найголовніша, причина, через яку ліберальні українські партії не зможуть ефективно протистояти реваншистським силам: вони не мають моральної готовності до цього. Подивіться на програми цих партій, на сам домінантний тип політика, який зараз вербують у свої лави ліберали, особливо партії «Слуга народу», «Голос», «Сила і честь», «Самопоміч», «Українська стратегія Гройсмана»: це суцільний соціальний популізм, суцільні обіцянки солодкого життя, в них нема навіть усвідомлення й сотої частини того, яку загрозу несе сьогодні Росія і проросійські сили Україні; за своїм психотипом більшість представників цих партій – це явні кон’юнктурники, фігові грантоїди, хитрі комбінатори, істеричні пацифісти, наївні космополіти, загалом – «єврооптимісти», тобто любителі поїздити до Європи за чийсь рахунок. Що може ця братія протиставити Росії?
Адже сьогодні ми маємо проти себе агресивну імперію, з однією з найбільших і найліпше озброєних армій світу, системно налаштовану на поглинання України, в якій всі сфери працюють на підтримку політики президента-диктатора. Відповідно, й український парламент має складатися з людей, які вміють мислити і діяти злагоджено, дисципліновано, по-державницьки, з усвідомленням геостратегічної ролі України в світі і її військової доктрини. Засліплені пацифісти, які, очевидно, у великій кількості пройдуть до Верховної Ради, здатні будуть лише розхитати й так нестійку ситуацію в країні і на фронті в Донбасі, розвалити армію. До речі, ми, українці, вже маємо історичний досвід домінування пацифістів у національному парламенті – це Центральна Рада в період Національної Революції 1917–1920 рр., яка, по-суті, сама й розвалила державу, ослабивши й обеззброївши її перед російською агресією
- Чи оцінило досвід боротьби націоналістів з проросійськими силами суспільства?
- Думаю, ні. Справа в тому, що зараз українське суспільство розкладене морально, світоглядно, психологічно ліберальною демагогією. Вдумайтеся тільки в ідіотизм політичного гасла «За європейську Україну!», яке сьогодні, здається, підтримує 90% українців. За яку «європейську» Україну, якщо ми ще не стали національно українською країною? Тобто все переставлено з ніг на голову! І цій ідеологемі навмисне підігрують олігархи, верства політичних махінаторів, які маніпулюють суспільством, щоб ще більше його деградувати й хаотизувати. Сьогодні неоліберальна Європа несе Україні об’єктивні загрози – тотальний меркантилізм, зухвале безбожництво, цинічний космополітизм, офіційний мультикультуралізм, агресивний антитрадиціоналізм в культурі й освіті (а це руйнує естетико-інтелектуальні основи націй) тощо, – які, впавши на ослаблену національну основу українства, ще більше його поруйнують, коли воно й так поруйноване внаслідок десятиліть комуністичного терору та геноциду, внаслідок тотальної совєтизації і русифікації.
Зрозуміло, є й традиційна, так би мовити, «висока», «героїчна» Європа – Європа шляхетної етики, правової свідомості, соціальної динаміки, господарської відповідальності, великої творчої активності й підприємливості тощо. Однак передусім до нас доходять хвилі, власне, цієї неолібералістично-нігілістичної Європи, які й не дають Україні до кінця сформуватися національно. Зрозуміло, що наші «євроінтегратори» націлені саме на цю вторинну Європу, для якої головним показником «європейськості» є факт проведення в Києві гей-параду! Принципи правдивої, глибинної Європи ми, на жаль, не переймаємо, вони десь ховаються від нас в тотальній демагогії; ми не вчимося фінансової чесності, інтелектуальної критичності, громадянської відповідальності, патріотичної твердості, культурного аристократизму. Ні. В Європі ми в основному бачимо велетенський простір задоволення наших гедоністичних та матеріалістичних бажань. І все. На цьому все «позитивне виховання європейством» закінчується.
Тому гасло «За європейську Україну!» є фальшивим, плебейським, деструктивним в суті своїй, яким би привабливим на перший погляд воно не виглядало.
Відповідно, наше збаламучене суспільство, яке виставляє до політиків тільки матеріалістичні критерії, не може оцінити якоїсь боротьби за націоналістичні принципи й вартощі. Подивіться на передвиборчі програми наших ліберальних партій – суцільні соціальні обіцянки! Жодного розумного слова про такі насущні й високі категорії, як Бог, Нація, Свобода, Духовність, Мистецтво, Національне Призначення, Українська Цивілізація, Закони Геополітики тощо, але ж це відображає суспільні настрої, бо ж партії укладають свої програми на основі соціологічних опитувань, з яких вони вибирають «пріоритети» людей, а ці «пріоритети» є, логічно, плебейськими, бо ж чого хоче юрба: хліба і розваг, тобто задоволення найпримітивніших інстинктів. Суспільство наївно думає, що треба тільки провести якісь економічні реформи і внаслідок цього на нього спадуть щастя й достаток. Натомість в Україні зараз існує не суспільно-економічна криза, як думає більшість, а морально-національна. Всі соціально-економічні проблеми – це лише наслідок нерозв’язаної глобальної морально-національної проблеми існування українства й української держави. Подивіться на карту Європи: почергово цивілізаційними лідерами в розвитку континенту були саме ті народи, які першими проймалися націоналізмом, – спочатку англійці і голландці, потім – французи, данці, шведи; зараз найуспішнішими в Середньо-Східній Європі є ті нації, які згодом найглибше пройнялися націоналізмом, – чехи, словаки, угорці, поляки, словенці, хорвати, естонці, литвини, латвійці тощо. Питається: що тут думати, треба йти їхнім шляхом; та ні, в українському суспільстві тут вмикається «малоросійський комплекс»: не можна так рішуче ламати «старе», не можна йти своїм шляхом, треба позиратися на «панів», не можна виставляти таких різких ідей тощо. І в результаті маємо те болото, в якому сидимо.
Об’єктивно на розв’язання морально-національної проблеми в бутті суспільства націлена ідеологія націоналізму передусім. Націоналізм це ідея розв’язання усього комплексу соціально-політичної проблематики на користь нації, за критеріями розвитку нації і з метою увічнення нації. Тому всі інтенції на користь тимчасових, егоїстичних, групових інтересів відкидаються при творенні національної держави. Відтак вона не може розхитуватися якимись соціальними популістами, які, щоб здобути популярність і підтримку виборців, постійно кидають їм подачки у вигляді дешевих обіцянок, олігархами, які думають тільки про себе, чи кланами, які оплутують країну мафіозно-злодійськими зв’язками. Але морально більшість українського суспільства не готова до цієї боротьби, не розуміє її, не підтримує тих, хто в ній діє. А тому знову і знову потрапляє в пастки звичайних «європейських» демагогів.