За інтелігентність інтелігенції

Петро Іванишин

 

За інтелігентність інтелігенції

 

 

Сучасне життя подає нам цілий ряд прикладів, коли те чи інше поняття люди сприймають неадекватно, хибно. Вони або взагалі перекручують зміст, або зупиняються у своїх засновках чи висновках на несуттєвому. Усе це не так важливо, коли поняття є вузько- і маловживаними. Але ситуація кардинально змінюється при переході слова у загальновживану мову, де на основі хибно трактованого поняття витворюється спотворена картина дійсності.

Саме це спостерігаємо зараз у суспільному окресленні понять, що позначаються словами “інтелігент” та “інтелігентність”. Люди вживають їх як готові штампи на означення певної групи (категорії) людей, тим самим (через слово), цій групі приписуються певні ознаки, якості, яких вона часто не має. Звідси – суперечки про те, кого зараховувати до інтелігенції, завищені вимоги до суспільної поведінки окремих людей, хибно зарахованих до цієї категорії, безпідставні звинувачення інтелігенції в бездіяльності, пасивності тощо.

Усе це – результат помилкового слововживання, яке йде від трьох найбільш поширених типів дефініцій цих понять.

Суть першої можна окреслити так: “Інтелігентність – категорія біологічна”.

Ідеться про те, що інтелігентність, мовляв, якість вроджена, вона передається у спадок через гени, тому в інтелігентних батьків народжуються інтелігентні діти, у неінтелігентних – вони неінтелігентні.

Близька до неї дефініція друга: “Інтелігентність – категорія освітньо-фахова”.

Саме її найчастіше утверджують словники та енциклопедії через окреслення поняття “інтелігенція”. Наприклад: “Інтелігенція – соціальний прошарок, що складається з осіб, професійно зайнятих розумовою працею (діячі науки, мистецтва, інженери, вчителі, лікарі)”[1]. Досить популярним у межах цього розуміння є вислів Луначарського про те, що справжнім інтелігентом може вважатися людина, яка має хоча б три дипломи про вищу освіту: дідусів, батьків і свій власний. Суть, отже, в освіті та професії людини.

Третя дефініція каже: “Інтелігентність – категорія етична”.

Тут до інтелігенції зараховуються передусім виховані люди, ті, що вміють себе культурно поводити.

Усі ці три теорії вщент розбиваються фактами реального життя.

Наприклад, чи можна зараховувати до інтелігенції усіх тих, що займаються розумовою працею в силу службових обов’язків? Звичайно, ні. І чи не найболючішим у цьому плані є приклад вчителів. Професія їх, безумовно, інтелігентна. Але чи всі педагоги, будучи інтелігентами на роботі, продовжують бути ними після неї, коли приходять додому, ідуть в магазин чи перебувають у відпустці?.. На жаль, далеко не всі.

Проте не треба квапитись звинувачувати людей, що вони, працюючи в галузях освіти, науки, мистецтва, не є інтелігентами. По-перше: “інтелігент” та “представник інтелігентної професії” – це різні речі. По-друге: переважна більшість дорослого населення України виховувалась і здобувала вищу освіту в умовах антиукраїнської радянської системи. Ця система була зацікавлена в існуванні не інтелігенції, а службовців. Бо службовець – служить владі, системі, а інтелігент – ідеї, власному народові, нації. А це не одне і те ж.

Шкода, але сучасна система освіти в нашій країні продовжує працювати не на користь України. Замість того, щоб робити з молоді інтелігентів, вона продукує – службовців[2]. Жертви цієї системи, хоч би вони мали і по десять дипломів, дуже часто є інтелігентами “від дзвінка до дзвінка”: в інституті – на заняттях, на роботі – до кінця робочого часу. Не довше і не більше… Хоча і тут є свої винятки.

Отже, не кожен представник розумової праці є інтелігентом. Самої освіти і професії для цього, значить, є замало.

Від другої теорії, яка найбільш широко побутує в суспільстві, перейдемо до третьої. Зупинимось на вихованості, чемності, умінні себе культурно поводити тощо. Безумовно, усе це – атрибути інтелігентності, але вона не зводиться до них. Форму вихованості може одягнути на себе навіть злочинець, але чи стане він від цього інтелігентом?

І, нарешті, про спадковість. Вплив генів на майбутню особистість, без сумніву, великий. Та чи передаються духовні якості в такій же повній мірі від батьків нащадкам як, скажімо, колір волосся, шкіри чи очей? Звичайно, ні. Інтелігентність особистості зумовлена швидше всього не біологією, а вихованням. Цілком реальною є поява в неінтелігентній сім’ї дитини-інтелігента і навпаки.

Можна навести значно більше прикладів, а, мабуть, і цих достатньо, щоб переконатися у помилковості трьох вище окреслених нами уявлень про інтелігенцію.

Час вимагає дати нове визначення інтелігента, яке повинно відображати сутнісне, а не другорядне у цьому поняття.

Спостерігаючи за тим, яку роль відіграють у суспільстві ті чи інші групи людей, ми вловлюємо певні закономірності у їх діяльності і це дозволяє нам давати визначення тим групам. Якщо говорити про інтелігенцію, то нам видається найбільш точним таке окреслення людей цієї категорії. Інтелігент – це людина розумової праці, яка за покликом власної совісті своєю діяльністю активно служить ідеї, культивує духовність, ушляхетнює середовище, у якому перебуває і в яке потрапляє.

Ось чому мало займатися розумовою працею, бути вихованим чи походити з інтелігентної родини, щоб бути інтелігентом.

Якщо ми приймемо за вихідний момент нашу дефініцію, то погодимось із тим, що місце і значення інтелігента в суспільстві справді велике.

Виходячи з вищесказаного, інтелігент – людина утвердження сутнісного (найважливішого) в житті індивіда, суспільства, нації. Він – духовний провідник свого народу у рамках тієї соціальної групи, в якій живе, діє.

Неодмінним у діяльності інтелігента (інтелектуальній, громадській, професійній, політичній тощо) є утвердження і культивування в доступному йому середовищі того найсуттєвішого, що забезпечує розвиток і окремої людини, і нації в цілому. А для народу, що лише визволяється й утверджується, це передусім: ідеї національного відродження, животворних національних традицій, національного державотворення, національної соборності (духовної і державної), національно-державної суверенності тощо. Бо тільки на цьому шляху ушляхетнення (облагородження) людей і суспільства стає гарантованим і масовим, а розвиток всебічного потенціалу нації – стабільним.

Крім того, інтелігент завжди усвідомлює себе як повноважний представник своєї нації серед людей  інших національностей. А тому він не лише маніфестує своєю поведінкою культуру своєї нації, але й рішуче протиставляється будь-яким спробам приниження чи ущемлення його народу. Водночас інтелігент завжди намагається не збільшувати, а зменшувати упередження, ворожість щодо його нації та її законних прав.

Беручи до уваги усе сказане нами про інтелігенцію, остаточно розмежуємо окремі поняття (не боячись повторитися). Ідеться про сплутування інтелігентів зі службовцями. Але ж нікому не прийде в голову твердити, що абсолютна більшість службовців є інтелігентами. Хоч інтелігентні люди серед них, звичайно, трапляються. А різниця очевидна і суттєва: інтелігент служить ідеї, службовець – роботодавцеві. Інтелігент свої обов’язки виконує постійно і скрізь, службовець свої – лише в години праці і тільки на робочому місці. Інтелігент – інтелігентний завжди, службовець – іноді.

Щось подібне маємо і з понятійною парою інтелігент – інтелектуал. І хоч інтелігент – завжди інтелектуал, та ці слова – не синоніми, бо не завжди інтелектуал є інтелігентом. Можна все життя бути інтелектуалом, але так ніколи й не стати інтелігентом. Бо для цього замало жити наукою, нагромадити велику суму знань, діяти в розумовій сфері. Без внутрішнього покликання і постійної націленості на ушляхетнення середовища навіть інтелігентна й інтелектуальна праця (наприклад, викладацька) не зробить людину інтелігентом.

Підсумовуючи, повторимо, що невід’ємними, сутнісними атрибутами інтелігента є освіченість, духовність, інтелігентність.

Проте очевидно, що здатність ушляхетнювати середовище властива не лише людям освіченим, а й малоосвіченим. Такі люди, здійснюючи в межах свого середовища ушляхетнюючи діяльність, наближаються до інтелігентів, але не стають ними.  Тут ми маємо справу з інтелігентними людьми, якісною ознакою котрих є інтелігентність.

Тому інтелігентність – здатність і органічна потреба особистості ушляхетнювати середовище – це атрибутивна, невід’ємна ознака інтелігента, яка, проте, може бути і буває властива не лише інтелігенції.

У суспільстві існує велика маса інтелігентних людей (не інтелігентів), тож навчімося їх цінувати! Не маючи вищої освіти, будучи людьми фізичної чи більш-менш інтелектуальної праці, вони, завдяки своєму характеру, вихованню, світогляду цілеспрямовано роблять позитивний, ушляхетнюючий вплив на своє середовище. Не будучи інтелігентами де-юре, вони наближаються до них де-факто. І їхня ушляхетнюючи діяльність тим цінніша, що вона безкорислива. Звідси поняття “інтелігентний робітник”, “інтелігентний селянин”, “інтелігентний військовий” та ін., не тільки правомірні, але й чіткіше увиразнюють сутність поняття “інтелігент”.

Нерозуміння поняття “інтелігентності” зумовлює появу у мовленні цілого ряду політиків, науковців та громадських діячів побутування великої кількості безглуздих словосполучень. Наприклад, хто з нас не чув виразів на зразок: “пасивна інтелігенція” чи “пасивний інтелігент”? Часто бідкаючи і нарікаючи в такому плані, мовець не усвідомлює, що інтелігентність – це особливий, спрямований на вдосконалення людини і суспільства стан душі. Тому оксюмороном звучать вищенаведені приклади: якщо “пасивний”, то вже не інтелігент!

Риса інтелігентності може бути властива не лише індивідам, а й організаціям (партіям, орденам, товариствам тощо), а також державам. І це справедливо, бо найбільш сутнісним для народу є його національне збереження, розвиток і процвітання, які забезпечуються через державне самоутвердження нації. Національна держава в цьому плані і повинна бути найбільш “інтелігентною”, бо найкраще, на всіх рівнях і протягом усього життя може облагороджувати людину і притлумлювати все лихе, зупинити процес деградації (приклад – національні держави Заходу і Сходу) або навпаки (імперії на кшталт СРСР чи США).

Отже, є сенс підходити до поняття інтелігентності як до категорії духовної, а не класової, станової, біологічної, етичної тощо.

Думається, що для сучасного українця ці міркування не будуть зайвими, враховуючи, що наш народ щойно тепер виборює собі право мати і формувати власну інтелігенцію: досі вона безжалісно винищувалася чи розтлівалася – страхом, підкупом, терором тощо.

Погодьмося, що тільки людина розумової праці, яка за покликом власної совісті здійснює ушляхетнюючий вплив на середовище, утверджуючи сутнісне в житті індивіда, суспільства, нації, і може називатися інтелігентом. Водночас ця людина підноситься до рівня справжньої (бо духовної) національної еліти.

Грудень 1994 р.

 

[1] Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. – К.,1974. – С.287.

[2] Конкретніше проблема службовців та інтелігентів розглядається нами нижче (прим. автора).