Євген Маланюк: Пам’яти Симона Петлюри

                                                   Євген Маланюк

Пам’яти Симона Петлюри

                                         Відійшли у негоду, у розсталь,

                                         За плечима хрипів Батий…

                                         Прокаженна земна короста

                                         Відбивала татарські сліди.

                                         Сизий простір, за милею  –  миля,

                                         Мовчазний і ворожий  –  минав,

                                         І мороз на тілі Поділля

                                         Підкопитні кріпив письмена.

                                                        —————

                                         В ті розжеврені, хижі години

                                         Невже ж спочивав Господь?

                                         …Страшно покритки Катерини

                                          Ґвалтували покірливу плоть

                                          Страшно й соромно лоно голе

                                          Випиналося з-під ганчірок…

                                          Чом же дике, неплідне поле

                                          Не відвідав огненний пророк?

                                          Чом не кинув у тіло повії

                                          Блискавкою  –  благодать?

                                          Ти склепив тоді хмарні вії

                                          І ніхто не посмів нагадать.

                                         Лиш, вслухаючись в шуми земнії,

                                         Як одбой заграва сурмач,

                                         Гамувала пречиста Марія

                                         Свій нестримний жіночий плач.

                                                        ——————-

                                         А осінь глуха і зимна

                                        Стіною туману йшла.

                                        Лиш епоха пекуча і димна

                                        Ще дзижчала крізь ню, як стріла.

                                        Розтремтілі простори гойдались

                                        І хилилися крокам у такт,

                                        І летіла горбата далеч

                                        Від хреста  –  і  –  до хреста,

                                        Там, де Захід зіяв, як брама

                                        До відвічних прабатьківщин,

                                        Над непімщеними полями

                                        Ще гримів наш залізний чин.

                                                  ———————

                                        Із селянських, із житніх зітхань

                                        Із таємних мужицьких глибин,

                                        Там, де степ під ралом затиха,

                                        І болячкою пахнуть горби;

                                        Де селянську жилаву плоть

                                        Чорна праця землить за життя,

                                        Піп старенький, як простий Господь,

                                        Хрестоносну правицю простяг.

                                        І пасе, мов ягнята, хати,

                                        Тільки ладаном стелиться мла, –

                                        От звідкіль народився нам Ти,

                                        Головний Отамане Села!

                                                         («Студентський вісник», 1927 р.)