Як Т.Гундорова та її однодумці обдурюють Президента

                                                  Олексій ВЕРТІЙ,

доктор філологічних наук

 

ЯК Т.ГУНДОРОВА ТА ЇЇ ОДНОДУМЦІ ОБДУРЮЮТЬ

ПРЕЗИДЕНТА

(З приводу «Відкритого листа на захист честі Григорія Грабовича і за реформування Національної премії України ім. Т.Шевченка»)

 

Добре відомо, що Інститут літератури ім.Т.Шевченка НАН України на здобуття Національної премії  України ім. Т.Шевченка в галузі літератури і мистецтва цього року висунув кандидатуру проф. Гарвардського університету Дж. Грабовича, що  викликало  не просто рішучий спротив та осуд такої позиції співробітників поважної академічної установи, а й критику самого номінанта. Ті, хто не погоджується з такою критикою, звернулися до Президента України та української громадськості з названим вище листом. Нічого в цьому не було б дивного, коли б лист той був чесним і не вводив в оману Президента та громадськість України.

Відтак почнемо все з початку. Захищати честь − значить дошукуватись істини, відкривати і доносити її людям. Що ж роблять у цьому разі  член-кореспондент НАН України Т.Гундорова, проф. В.Чернецький,  редактор видаваного Дж.Грабовичем журналу «Критика» О.Коцюба, президент Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу М.Рябчук та інші понад 300 підписантів з різних країн світу? Звернемося до тексту самого листа.

1. Свою позицію його автори та підписанти пояснюють необхідністю «висловити крайню стурбованість тими явищами ідеологічного тиску, які супроводжують висунення претендентів на здобуття Національної премії України ім. Т.Шевченка», а також потребою закликати Президента України «до глибокої реформи» цієї премії та відновлення довіри до неї «як інструменту відзначення досягнень в українській культурі, науці та мистецтві».

Було б це благородним прагненням, коли б воно було чесним та аргументованим і таким подавалося Президентові та громадськості України. Звідки взяли автори та підписанти листа, що на претендентів на здобуття премії чинять «ідеологічний тиск»?   Метою такого формулювання є глибинний його підтекст, завдання якого створити враження про опонентів як абсолютно некомпетентних, засліплених якоюсь упередженістю, які у всьому диктують свою волю і нав’язують її іншим, адже всі номінанти їх нібито не влаштовують, відтак на них чинять «ідеологічний тиск». Звідки це взято? Чому в такому разі в листі не названо бодай кількох імен та прізвищ тих, хто чинить цей «ідеологічний тиск», не подано бодай кількох його  прикладів. Далі ж йдеться про кандидатуру Дж.Грабовича як нібито один з багатьох таких прикладів, хоча насправді в дискусіях навколо цієї проблеми лише Дж.Грабович  піддавався критиці. Продумано і тонко обдурюють у нас Президента! Але ж обмін думками, вмотивована критика в жодному разі не є тиском. Це  − норма демократичного суспільства, за яку й ратують Т.Гундорова, В.Чернецький. О.Коцюба, М.Рябчук та їх однодумці чи то просто ошукані колеги, але одразу нехтують нею, коли така критика стосується їх і залишають право критикувати інших лише за собою, зовсім не вважаючи це «ідеологічним тиском».

2. У листі пропонується «відновити довіру» до премії. Знову ж таки: а коли і ким вона втрачена? Дж. Грабовичем, Т.Гундоровою, В.Чернецьким, О.Коцюбою, М.Рябчуком? Тоді, коли їх опоненти висловили свої думки з приводу «захисту ними честі» Дж. Грабовича? То ж до чого вони зобов’язують Президента своїм «Відкритим листом…»?
3. «Українське суспільство, яке на Майдані боролося за гідність та за цінності свободи демократичного суспільства заслуговує на Національну премію, що відповідає найвищим світовим стандартам», − читаємо в листі.

Щось тут зовсім незрозуміло: ніколи такого не чув, щоб  ціле суспільство  не було гідне Національної премії, та ще й тоді, коли воно боролося «за гідність та за цінності свободи», лише тому, що Т.Гундоровій та підписантам щось не сподобалось. Коли ж це стосується особи Дж.Грабовича, то Т.Гундорова разом зі своїми однодумцями мали б інформувати Президента та громадськість України як, де, коли, за кого і за що Дж.Грабович  «боровся на Майдані», чому для Майдану Т.Шевченко  − Духовний гетьман України, а для «борця за гідність та за цінності свободи» Дж.Грабовича − «шаман», «космополіт», «міфотворець», «гомосексуаліст», «байстрюк» (та ще й від двох чоловіків одразу. Ось яке маємо «наукове відкриття» проф. Гарвардського університету!). Але  понад 300 ревних  захисників честі Дж. Грабовича з усього світу  про це воліють не інформувати Президента та громадськість. Тож що це за така «честь»? Що це за істина?  Що це за позиція?

4. Дж.Грабович, як стверджують Т.Гундорова, В.Чернецький, О.Коцюба, М.Рябчук та їх однодумці, «робить неоціненний вклад у дослідження української літератури та культури на найвищому світовому рівні». Про один з них йшлося вище.  Звернемося й до оцінок інших «неоціненних вкладів» гарвардського професора вітчизняними літературознавцями, письменниками.

П.Іванишин: «Спираючись на досвід М.Еліаде та К.-Г.Юнга, американський дослідник розглядає два можливі способи аналізу Шевченкового «міфу»: 1) через аналіз «символічних значень» і 2) через аналіз «реально існуючих структур і різноманітних динамічних зв’язків даного міфу» (29). Звідси і завдання − «…не оглянути окремі дерева, а накреслити карту символічного лісу» (31) − набуває розмито-нереального характеру, оскільки дослідник береться за створення «карти» «міфу» Шевченка. Того міфу, який так і не отримав належної інтерпретації в Г.Грабовича. Міфу, розуміння якого було штучно екстрапольоване із зовсім іншої автономної культурної сфери − структуральної етнології − у вигляді методологічної бази для літературознавчого (!) дослідження.  Саме ця груба наукова помилка, значною мірою, і зумовила багато інших в роботі американського професора».

Ю.Мушкетик: «Він фахово слабкий. Він десь обіперся на модерн, на постмодерн, в якому він сам не дуже тямиться… Не можу стерпіти те, як він пише про Шевченка, генія нашого, прозірливця. Він баламутно приписує йому всілякі гидоти, принижуючи і Шевченка, і саму націю, і те, за що він боровся, і те, за що ми сьогодні боремося».

Цілком зрозуміло, чому автори та підписанти (їх, нагадаємо, понад 300)  «Відкритого листа…» безсовісно спекулюють ім’ям Президента П.Порошенка та громадськості: спростувати таких думок і висновків не можуть, а доносити їх Президентові та громадськості для них невигідно, адже це було б самокомпроментацією. Відтак обрали іншу позицію  − позицію замовчування, ошуканства і спекуляцій  Так, мовляв, краще захищати «честь» Дж.Грабовича перед Президентом і тією ж само  громадськістю України і світу.

5. В листі також читаємо, що Дж.Грабович − «один з найвпливовіших борців за поширення методів неупередженої та зваженої раціональної дискусії щодо всіх складних питань української історії та культури від давнини до сучасності», глибокі інноваційні праці якого «привертають до українських питань і молодих, і досвідчених науковців з усього світу». Чи й справді це так? Чи таки правду намагаються донести Президентові  та громадськості в цьому листі? Маємо визнати − доля правди тут таки є. Ось, наприклад,  до чого він привернув увагу молодої дослідниці зі Львова О.Галети. Удавшись до надуманої полеміки про «жіночу літературу», «жіноче письмо», наслідуючи модерні принципи Грабовичевого літературознавства, у монографії  «Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ –поч. ХХІ століття» (2015), вона доходить дуже туманних висновків про особливості зображення тіла в літературі коли говорить, що «тіло не передається на письмі» і тут же сама собі заперечує: «Опис перетворюється на «друге тіло», яке щільно й густо покриває перше, але з ним не зростається» (с. 398). То як  може те, що «не передається на письмі» у тому ж таки письмі «перетворюватися» на «друге тіло» та ще щільно й густо покривати перше, але з ним не зростатися. Зрозуміло, що дослідниця хотіла сказати про різницю між реальним тілом і художнім образом, але, вдаючись до словесної еквілібристики,  не змогла оформити свою думку чітко і ясно, хоча за того, як і Дж.Грабович, створює видимість науковості. Прикро, що такі та їм подібні хиби в роботі не поодинокі. Неабиякого впливу Дж.Грабовича зазнала й сама Т.Гундорова, представник «досвідчених науковців», адже цілком серйозно постать І.Франка потрактовує як масона,  горезвісну Вєрку Сердючку як «вкорінений в українське життя материнський культ», а роман Ліни Костенко «Маруся Чурай» як  «романтизований кітч» («кітч» – мазня, халтура. – О.В.), «хворий на героїзм»,  гідно доповнивши тим самим ряд таких визначень свого вчителя відносно Т.Шевченка, як «гомосексуаліст», «шаман», «міфотворець», «космополіт» і т. д. Все це продумано-підступне, досить  вміло  нав’язується аж… Президентові та громадськості (знай наших!) як «неоціненний вклад у дослідження української культури на найвищому світовому рівні», як «благотворний» вплив на  «молодих і досвідчених науковців з усього світу», як посередництво  «між західною та українською наукою».
6. Автори та підписанти «Відкритого листа…» цілком серйозно переконують Президента та громадськість у тому, що представники правих і праворадикальних рухів та науковці з сумнівною або скомпрометованою репутацією «вдаються до методів дискредитації та знищення опонента, добре знайомих нам з совєтських часів», що вони не читали і не знають особистості Дж.Грабовича, а просто займаються зведенням на нього наклепів.

Тоді нехай Президент прочитає й ось цей відгук на інтерв’ю з Дж.Грабовичем «Ми є свідками боротьби із рецидивами совєтчини», дане ним Інтернет-виданню «Українська правда» 11.01.2016: « Ольжич. Газета  «Критика»,  головним редактором якої є Г.Грабович, постійно друкувала статті головного ідеолога закарпатського русинства П.Р.Магочія. Остання така стаття з’явилася уже в 2014 р.  − більшого цинізму не можливо уявити. Постійні статті в цьому грантожерному виданні присвячені темі «антисемітських злочинів ОУН-УПА», хоча жодного документа так і не спромоглися надати. Постійне копирсання в брудній білизні в його працях, в яких він аналізує життя і творчість Т.Шевченка ( знову ж  таки результати того копирсання абсолютно надумані і бездоказові,  провокативні, блюзнірські, а з них так нахабно  виводяться  мотиви творчості Кобзаря. − О.В.).  Хоче весь час показати себе «метром» і поставити на місце недолугих українців. Ті особи, що підтримали цього пана, уже вишикувалися за фулбрайтівськими та іншими грантами − може щось і перепаде з панського столу». Відтак і від самого  Дж.Грабовича, який всі переклади Т.Шевченка англійською мовою вважає поганими, з якими, на  його думку, «носяться», тому він  взявся, як  сам говорить,  дати їх «кращі» зразки, потрібно чекати нових спотворень і насаджування їх англомовному читачеві. Та добре, що є інші переклади і переклади Дж.Грабовича у такому разі можуть стати  яскравим прикладом його підступності, стати його самохарактеристикою з іншого, небажаного для нього самого, боку. Чи то ось покликання І.Фаріон на публікації Дж.Грабовича в «Критиці»  та інші його праці, які вона наводить для того, щоб люди самі все зрозуміли і розсудили ’’чи критика цих поглядів і оцінок є “дифамацією”:

“…твердження, ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, – в корені помилкове” (С.155)

“…Шевченко далекий від ідеї національної держави, він заперечує її морально-екзистенціальну цінність” (С.156).

“Ще більш сумнівною, навіть потенціально фатальною виявилася спадщина міфологічного мислення, прищеплена Шевченком до душ майбутніх поколінь поетових співвітчизників” (С.185). (Грабович Г. “Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка” – К. Критика, 1998).

“Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в Шевченковій творчості, передусім у плані самоототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію. В Шевченка це підтверджується низкою інших закономірностей і чинників. Очевидно, потрібне подальше текстуальне та біографічне дослідження, зосереджене на ролі та призначенні цієї орієнтації у цілісній творчій особистості Шевченка” (С.37).

“Заперечення, ствердження й подальше заперечення, суперечність і самосуперечність визначають суть його [Шевченка] дискурсу. Не предмет, позиція або віра, а сукупність реакцій на них, силове поле. Відтак Шевченко постає навдивовиж сучасним поетом, що виражає відчуття випадковості існування і його абсурдності…” (С.69). (Грабович Г. “Шевченко, якого не знаємо”. – К.: Критика, 2000) .

“…чи не варто, бодай на якийсь час, а може, і взагалі, припинити викладання літератури в школах?” (С.15) (Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти” // Критика. – 2001. – грудень) .

“…наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (чи навпаки, НАНУ до науки – знову нагадую, що йдеться передусім про гуманітарну науку), як реформи мають до маразму (і навпаки) ” (С.4). (Грабович Г. Наука. Академія. Реформи. Маразм // Критика.–2006.–червень).

Невже цей, справді таки маразм, поділяють Т.Гундорова, М.Жулинський, І.Дзюба? Сказано ж це про них, про установу, в якій вони працюють!

Знову нагадаємо  тут і монографію П.Іванишина  «Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка» (2001), цілком присвячену аналізові  писань Дж.Грабовича та його послідовників.

Невже  член-кореспондент НАН України Т.Гундорова не знає, що написати монографію, не читаючи першоджерел, неможливо? Знає, і добре знає. Відтак легко могла б спростувати «звинувачення» І.Фаріон та П.Іванишина, взявши до рук названі вище видання і показавши, що, скажімо, не лише у числі часопису «Критика» за червень 2006 року, а й у інших числах немає наведених опонентом рядків, що в «Критиці» за грудень 2001 року Дж.Грабович не рекомендував припинити викладання української літератури в школі, що це він пропонував  урядові, скажімо, Ізраїлю.  Але вона цього свідомо не робить, адже добре знає, що там таке написано, що П.Іванишин, перше, ніж писати названу монографію, добре простудіював праці Дж.Грабовича, О.Забужко, Л.Плюща, Л.Рудницького, Ю.Луцького та багатьох інших вітчизняних і зарубіжних вчених і засвідчив значно ширший науковий кругозір та грунтовнішу наукову підготовку, аніж його опонент.  Тому вона пропонує Президентові та громадськості сприймати все сказане нею «на віру», що не просто ніяк на подобає, а зовсім несумісне зі статусом члена-кореспондента НАН України.

Цікава і така деталь. Десь років 35 тому в розмові зі мною під час роботи франкознавчого наукового форуму у Львові Дж.Грабович, прагнучи піймати у своє сільце, переконував мене, тоді ще молодого науковця, в тому, що досліджувати українську народну творчість, проблеми національної самобутності української літератури неперспективно, і в Європі та світі  такі дослідження вже давно вважають відсталими, позбавленими будь-якого наукового інтересу і наукової значимості. До цієї розмови я ще справді не читав його праць і сприймав  як «метра» американської і світової  науки. Мене прикро вразила така підступна порада «метра»,  усе моє єство противилося їй, адже з усього способу свого життя я виніс розуміння того, що кобзарство, думовий епос, українська народна пісня  − то душа нашого народу, вияв його поетичного генію, визнаного у всьому світі, а тут раптом така «дружня» порада. Правда, я її недослухався і всю свою наукову роботу зосередив на дослідженні саме цих проблем. Видав  чотири монографії, два збірники, захистив докторську дисертацію на цю тему.   Цілком можливо, що саме тому Т.Гундорова віднесла й мене до отих, не названих поіменно, науковців «сумнівної» репутації.  У цьогорічній дискусії навколо висунення кандидатури Дж.Грабовича  я нагадав про цей епізод. Однак, О.Коцюба, який не був між нас під час тієї розмови, назвав це вигадкою, але моїх аргументів йому у відповідь   не спростував і замовк. Тож, нехай не хвилюються  Т.Гундорова, М.Рябчук, О.Коцюба, що ми не читали   праць Дж.Грабовича і не знаємо його  особистості.  Хто ж тоді, як не вони самі вдаються  «до методів дискредитації та знищення опонента, добре знайомих нам з совєтських часів», до «більшовицько-комсомольського і політруцько-донощицького (додамо тут  − і кагебістського) світу і тодішньої, і, як говорить Дж.Грабович у своєму інтерв’ю «Ми є свідками боротьби із рецидивами совєтчини» в «Українській правді», сучасної Росії, сам послідовно працюючи на те миле й сучасне.  Дію тих методів, тих доносів і того світу Росії  за совєтських часів, а сьогодні на Донбасі, ми щоразу відчували і відчуваємо на собі і зовсім не в затишних кабінетах Гарвардського університету, отож аж ніяк не потребуємо такого «заступництва» знахабнілого американського професора. Про те, як він сам керується цими принципами, докладаючи усіх зусиль, щоб помститися   молодим, непокірним йому українським дослідникам,  можна дізнатися  з книги П.Іванишина « Агон, або перипетії одного захисту» в Інтернет-бібліотеці «Український центр», що також замовчує і учасниця тієї помсти Т.Гундорова.

7. Підносячи Президентові та громадськості спотворену інформацію, шанувальники та послідовники Дж.Грабовича називають його «відданим другом демократичної України», закликають «усіх людей честі» приєднатися до них «і рішуче засудити» напади на свого кумира «як неприпустимі та руйнівні для українського суспільства, що прагне демократизації та звільнення від минулого тоталітарного спадку». Ось як! І не інакше! Виходить, що насаджування Дж.Грабовичем отієї гидоти, про яку говорить Ю.Мушкетик, зокрема уявлень про Т.Шевченка як гомосексуаліста, шамана, космопополіта, антиукраїнські публікації  П.Магочі на сторінках «Критики», рекомендації не вивчати українську літературу в школі, за якими − мільйони учителів української мови та літератури мають залишитися без роботи, а університетські кафедри української літератури та відповідні відділи Інституту літератури ім. Т.Шевченка, аспірантура та докторантура з відповідних спеціальностей − розформовані й закриті, адже для чого тоді готувати викладацькі та наукові кадри, коли  українську літератру не потрібно вивчати, і т.д., і т.п. не є руйнівними для українського суспільства, а  є найвищим критерієм   «відданості»  Дж. Грабовича Україні, найпереконливішою підставою для висунення його кандидатури на здобуття Національної премії ім.Т.Шевченка, її реформування  під ці вимоги Дж.Грабовича, Т.Гундорової, М.Рябчука та їм подібних, ніби то від того реформування залежить поява високохудожніх та ідейно виважених творів українських письменників, композиторів, художників, митців сцени,  праць учених-гуманітаріїв.  Коли б і справді усе це було зі спадку більшовицько-комсомольського, політруцько-кагебістстького минулого, то такі випади проти суспільства в тому минулому розцінювалися б як підривна діяльність закордонних спецслужб, а ви, панове, у тому числі акад. М.Жулинський та усі ті, хто підтримав висунення кандидатури Дж.Грабовича на здобуття Шевченківської премії,  уже давно були б одні звільненими зі своїх посад і посадженими за грати, а інші – видворені за межі України. Отож дякуйте, що живете в демократичній країні і знайте, що Президента можете обдурити, громадськості − ні! Знайте і «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде…». Певне, це застереження Т.Шевченка й стане найкращим  підсумком сказаного вище.