Як розв’язати угорську проблему в Закарпатті?

Автор: . 04 Лис 2017 в 22:00

Олег  Баган

 

Як розв’язати угорську проблему в Закарпатті?

 

Недавня чергова антиукраїнська атака угорського міністра  закордонних справ з погрозою заблокувати стосунки України з НАТО, як і низка попередніх випадів, пов’язаних із нібито захистом Угорщиною угорськомовних шкіл на Закарпатті, підтверджують, що проблема стосунків із нашим західним сусідом стоїть гостро і зав’язана туго. Однак, на нашу думку, ця проблема має не тільки один – угорський аспект, тобто агресивну поведінку Угорщини щодо земель колишнього свого володіння (Закарпаття входило до теренів, в яких домінували угорці понад 1000 років!), а й інший аспект – національну недокровність закарпатського регіону. Тож проаналізуємо ці дві проблеми за чергою і спробуємо вивести формули, за якими їх можна розв’язати.

Угорський націоналізм є одним із найсильніших в сучасному світі, тому в протистоянні з ним треба пам’ятати про його принципи і спроможності. Цьому послужили наступні історичні причини. Вже в ХІ ст. угорці, які щойно століття назад прийшли в Паннонську рівнину із степової України (перед тим вони довго кочували у Приураллі і їхня мова належить до уральської сім’ї мов – фінно-угорська група), створили імперію. Вони поступово заволоділи землями нинішньої Словаччини, Закарпаття, усієї Трансильванії (Північно-Західна Румунія), згодом Боснії, Хорватії, частини Словенії, сучасної Північної Сербії (Воєводина). Ідеологічно Угорщина стала спадкоємицею Великоморавської слов’янської держави, яка існувала від VІІІ ст. й охоплювала приблизно землі сучасних Чехії, Словаччини, Угорщини і Північної Румунії, Південної Польщі, тобто це була супердержава за своїм геополітичним значенням. Саме цю її роль і перейняла Угорська Корона: бути координатором політико-військових, соціальних, господарських, торгівельних потоків в рівнинному просторі між Альпами і Карпатами, в долині Середнього Дунаю, між великим простором, що тягнувся до Балтики (Польща) і Балканським макрорегіоном. Відтак Буда (стара столиця) завжди моделювалася як сакральне місто, епіцентр цього великого простору, серце Середньої Європи. Отже, перший потужний фактор угорського націоналізму – місійність.

Опинившись у слов’янському етнічному морі після падіння Великої Моравії (кінець ІХ ст.), угорці (власне, мадяри), щоб не розчинитися в ньому, мусили сформувати свою виключність. Нагадаємо, що тоді, у ХІ ст., і Північна Румунія була ще дуже слов’янською, загалом румуни як нація сформувалися на синтезі волохів і слов’ян, яких було приблизно порівну в князівствах Волощина та Молдавія до ХІV ст.. Тобто на соціальному і побутовому рівні, ментально мадяри моделювали себе як вищу, елітарну суспільну групу. Так започаткувався угорський шовінізм.

Протягом ХІ – ХV ст. Угорщина зуміла сформувати собі чисельну войовничу еліту, шляхту, яка й стала основою угорської нації. Ця шляхта уперто нав’язувала угорську мову і культуру в усіх завойованих землях, які ми вже назвали. Перехід в угорську культуру завжди означав для неугорців гарантований вищий соціальний статус. Так розвинулася асиміляційна спроможність угорської нації.

Від ХІІ ст. в Угорщину і Трансильванію починають масово переселятися німецькі колоністи, переважно із Саксонії, і творити собою елітну соціальну групу як вправні майстри різних професій, торгівці, носії передових технологій, добре освічені й організовані громадяни, будівельники міст. Це дало суттєвий поштовх до цивілізаційного зростання королівства. У ХІV ст. внаслідок династійного шлюбу Угорщина після вигасання династії королів Арпадів, споріднюється із французькою королівською династією Анжу, яка правила на той час в Південній Італії і Сицилії (Неаполітанське королівство). Так сформувалися дві потужні культурні хвилі – німецька і французька, – які суттєво окциденталізували угорську націю і вона ще більше виділилася у просторі Середньої Європи. Від 1301 р. новим королем стає француз Карл І Роберт, який через десятилітя війн із найбагатшими аристократами краю нарешті встановлює свою владу. До Угорщни приходить кілька шляхетських французьких родів.  Величний Ужгородський замок якраз є «плодом» однієї з таких родин – Друґетів. Вершиною розквіту цієї лінії королів було правління Матьяша Хуньяді-Корвіна (1448-1490), який мав, правда, волоське коріння. У цей час були засновані перші угорські університети – в Печі і Пожоні (Братислава); розквітла ренесанська література і мистецтво (творчість Яна Паннонія (1434-1472), була створена знаменита Бібліотека Корвініана, яка поступалася за кількістю книг тільки бібліотеці Ватикану. Загалом Угорщина стала однією з наймогутніших держав Європи. Разом з Польщею вони домінували в Середній Європі, а часами зливалися в цьому через династійні шлюби і союзи. Так визріла стала угорська ментальна зверхність.

Після битви під Могачем 1526 р., де угорська армія була вщент розбита військами турецького султана Сулеймана Пишного, угорське королівство занепадає і його західні терени переходять під владу Австрії. Влада угорців зберігається тільки в деяких районах Трансильванії.  Так зростає третя хвиля західних культурних впливів на Угорщину – австрійська. Відтепер угорська еліта щораз глибше переймає ознаки, принципи і форми західної ідентичності: освіченість, громадянська дисципліна, підприємливість, соціальний динамізм. Отже, шоста ознака угорського націоналізму – культурна і цивілізаційна вищість.

Протягом ХVІ – ХVІІІ ст. Угорщина стає плацдармом запеклих національно-визвольних війн проти Австрії й Османської імперії. Так формується знаменита угорська впертість і войовничість.

Від кінця ХVІІІ ст. і на початку ХІХ ст. формується сильний рух угорців за культурно-національне відродження, проти німецької асиміляції, яка натоді стала головною загрозою для угорської ідентичності. Так відбувається поєднання зусиль аристократії, яка була вихована ідеями Просвітництва, і нової інтелігенції, буржуазії, які переймаються ідеями Романтизму. Подібний сплеск національного солідаризму був ще тільки в Польщі, яка також зуміла створити у ХІХ ст. потужну форму націоналізму. Угорські письменники М. Верешмарті (1800-1838), Я. Арань (1817-1882) і особливо Ш. Петефі (1823-1849) творять яскраву модерну літературу, сакралізують національне слово. Угорщина вибухає у 1848 р. національною революцією, до якої вона добре готова, але яку топлять в крові російські війська царя Ніколая  ІІ (1849 р.). Попри це угорський націоналізм до 1-ої Світової війни формується як дуже динамічний, експансивний, організований. У 1867 р. угорці домагаються державного дуалізму – створюється Австро-Угорщина як імперія двох народів; угорці домінують як державна нація в південно-східній частині імперії (Хорватія, Воєводина, Трансильванія, Словаччина, українське Закарпаття), у т. зв. Транслейтанії. У цей час вони домагаються повної переваги в Словаччині і на Закарпатті, де масово асимілюють населення, особливо інтелігенцію; меншою мірою досягають цього в Хорватії і Воєводині, бо там їм протидіють мобільні хорватський і сербський націоналізми. Особливо запеклою є боротьба угорців у Трансильванії із румунським націоналізмом, який постійно наростає. Так визрівають ще дві риси угорської ідентичності: наступальність і наполегливість.

У 1825 р. була заснована угорська Академія наук в Пешті, що дало змогу розвинути угорську культуру, науку й освіту, розпочати процеси модернізації. У 1844 р. угорська мова була затверджена як державна у просторі земель королівства угорського, до якого належало Закарпаття. Це дало колосальні поштовхи до мадяризації неугорських народів. Загалом тоді в межах Угорщини жило 500 тис. українців. Після таких письменників-прозаїків, як Мор Йокаї (1825-1904) – автор низки історичних романів в дусі романтизму – і Кальман Міксат (1847-1910) – автор серії глибоких реалістичних романів, угорська література і культура набрали повноти й експансивної сили, дорівнялися до передових літератур Європи. На початок ХХ ст. угорці прийняли низку законів, зокрема у сфері освіти, за якими темпи мадяризації набрали великих обертів.

У Закарпатті на той час цілком запанувала москвофільська інтелігенція з її теорією «єдиної російської мови від Карпат до Камчатки», яка надзвичайно сприяла асиміляції українців краю, бо не розвивала народну мову й освіту, обірвала культурні зв’язки з рештою України, була пасивною в політичному плані. Цей подвійний удар виявився майже смертельним для закарпатського українства, серед якого тоді виявилося лиш троє людей – Гіядор Стрипський, Юрій Жаткович і Августин Волошин, які проводили націотворчу роботу.

Реагуючи на цей брутальний наступ шовіністичної Угорщини на Закарпатті, І. Франко і В. Гнатюк опублікували в «Житті і слові» (Львів, 1896) звернення «І ми в Європі», яке було протестом щодо пишного відзначення 1000-ліття заснування угорського королівства з одночасним зневажанням угорцями норм демократії і прогресу. В ньому були такі слова: «Та свобода, котрою Угорщина нині величається перед світом, не повинна бути путами, що сковують уста і душу півмільйонової маси (русинів –  О.Б.), бо тоді вона перестає бути свободою, а робиться карикатурою свободи, дволичним фарисейством. І коли ми нині, спонукані безвихідним, страшним і приниженим положенням наших угорських братів перед лицем цивілізованої Європи підносимо торжественний протест проти брутального винародовлення, економічного районування, духового стемнювання і морального увідлюднювання угро-руського народу, … то ми переконані, що протестуємо не проти свободи, не проти гуманности, не проти поступу, а проти безсовісного надуживання тих високих слів для брудних, навіть не національних, а вузько кастових цілей…, а з свого боку запевняємо, що не перестанемо боротися з теперішніми порядками в Угорщині, не гідними краю європейського, не перестанемо всякими легальними способами розбуджувати серед наших угро-руських братів руського народного почуття, віруючи твердо в те, що панування брутального насилля і цинізму ніколи не може бути тривке». Сьогодні, у 2017 р., ми можемо заперечити великим українським патріотам і подвижникам, І. Франкові і В. Гнатюкові, тільки в тому, що панування брутальності і цинізму з боку угорців щодо українців все-таки виявилося тривким, бо Угорщина у ХХ ст. за підтримки нацистської Німеччини знищила Карпатську Україну у 1939 р., протягом 1940-1944 рр. провадила сувору політику мадяризації на Закарпатті, асимілювавши в т. ч. і сотні тисяч українців-греко-католиків на своїй території і не визнає цього всього за відкриті злочини, а тепер, як тільки Україна ослабла через експансію Росії в Криму і на Донбасі, Угорщина цинічно намагається використати мовну карту для дестабілізації її західних кордонів. Характер угорського шовінізму гарно описав той же І.Франко в новелі «Чиста раса», яку мав би прочитати собі кожен українець.

Однак ХХ ст. принесло Угорщині і сильний нищівний удар: під час 1-ої Світової війни вона об’єктивно опинилася в одному союзі із т. зв. центральними державами, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, і програла; за Трианонським мирним договором велика частина угорських етнічних земель, власне земель, де угорці мешкали віддавна і в значній масі, а це Трансильванія, сербська Воєводина, Східна Славонія у Хорватії, Південна Словаччина, Закарпаття відійшли до інших держав. Мільйони угорців виявилися за кордоном своєї нововідновленої держави. Відтак на сьогодні біля 1 млн. 200 тис. угорців живе в Румунії, 460 тис. у Словаччині, 150 тис. в Україні, 50 тис. у Сербії, 15 тис. в Хорватії, 15 тис. в Словенії. Тож Угорщина мусила розпрацювати потужну культурницько-гуманітарну програму, аби якось підтримувати ідентичність своїх земляків в цих країнах. Насамперед в цю програму входили регулярні фінансування різноманітних соціальних і культурологічних проектів за кордоном, виділення стипендій угорськомовним громадянам, які бажали вчитися в Угорщині, книгодрукування і підтримка шкіл з угорською мовою навчання в перечислених країнах. Цікавий факт: професія угорського філолога є однією з найпрестижніших і найвище оплачуваних в Угорщині. Це сумний докір нинішній Україні, яка традиційно тримає вчителів української мови і літератури на найнижчих щаблях соціальної драбини, це приклад того, як треба дбати про святе – Національну Ідентичність.

Тепер розглянемо другий аспект проблеми – внутрішнє становище Закарпаття. Це найспецифічніший регіон України: абсолютно оригінальна  ментальність, цивілізаційна відмінність від решти України (на глибинному рівні це поєднання уламків давніх Балканської і Наддунайської цивілізацій), багатонаціональність і змішування культур; при міцному збереженні рідної мови й обрядовості народна маса загалом позбавлена національної гідності, в ній надзвичайно розвинена регіональна свідомість-відрубність, відсутні героїчні традиції в національному протистоянні сусідам (єдиний фрагмент – це спогад про Карпатську Україну 1939 р.). Тому ситуація з національною ідентичністю і культурою в Закарпатті вельми невизначена: при явному домінуванні в краю українців вони загалом почуваються дуже невпевнено, нестійкі, не демонструють жодної наступальності, часто схильні до відступництва й асиміляції в інші етноси-держави. Тому навіть цілком денаціоналізовані й зрусифіковані регіони Сходу України інколи можуть демонструвати більше характерності у відстоюванні національних принципів, аніж Закарпаття.

Коротко пояснимо причини цього. За період Середньовіччя русини Закарпаття цілком втратили свою шляхту, рицарство, навіть не збереглося фактографічних відомостей про якісь шляхетські традиції. Мадярська асиміляція була дуже глибокою при одночасному страшному збіднінні цього краю, який завжди був глухою периферією угорського королівства. Тут століттями не було значних освітніх і культурних центрів, так і не виникли великі міста, які завжди стають запорукою національних піднесень. Лише у ХVІІІ ст. в контексті успішного розвитку угорської просвітницької  культури деякі нечисленні вихідці із Закарпаття зуміли отримати якісну освіту в угорських і європейських університетах. Цим пояснюється поява низки русинських культурних діячів, які отримали міжнародне визнання: І. Земанчик, П. Лодій, І. Орлай, М. Лучкай, М. Балудянський, В. Довгович, Н. Кукольник, Ю.Гуца-Венелій та ін. Однак сам край протягом ХІХ ст. занепадав, перетворившись на найбідніший регіон Європи. Національне відродження в дусі романтизму, яке провістили О. Духнович, О. Павлович, А. Добрянський, швидко захлиснулося в 1850-і рр. Тут фатальну роль відіграли т. зв. «москвофіли», яких організовувала і фінансувала Російська імперія. Вони майже цілком пригасили національне відродження, завели писемність російською мовою, вірно служили угорській владі. Так тривало до кінця 1-ої Світової війни, коли Закарпаття, передусім завдяки тискові русинської діаспори, яка налічувала до 1 млн. осіб, перейшло під владу демократичної Чехословаччини. За 19 років (1920-1939) тут швидко визріла нова інтелігенція, розвинулося письменство рідною мовою, виникли національні партії. Українці, нарешті, стали політичною силою в краю. Якби такі умови протривали ще 10-20 років, в Закарпатті сформувалися б основи для модерної української нації. Велике значення у цей час мали впливи з Галичини: тут працювали визначні культурники-галичани В. Пачовський (яскраво поетизував край, придумав символічну назву «Срібна земля»), В. Бірчак (написав першу історію літератури Закарпаття, розвинув публіцистику), І. Панькевич (систематизував вивчення закарпатських говорів, унормував правопис) та ін. З Праги впливали українські емігранти (наприклад, У. Самчук написав про Закарпаття блискучий патріотичний роман «Гори говорять»), які організували (це була акція ОУН) модерний літературний журнал для Закарпаття – «Пробоєм» (1932-1943). Ці позитивні процеси були зупинені окупацією краю Угорщиною  в 1939 р. і масовим вигубленням тутешньої української інтелігенції.

Совєтський період мав свої позитивні імпульси для Закарпаття: герметичний регіон привчився трохи жити в просторі України й української культури, розвинулася якісна література (М. Томчаній, І. Чендей, П. Скунць та ін.), стабілізувалася система українськомовної освіти (комуністи помилково зарахували закарпатців до «бандерівців» і пішли на цю поступку), сформувалася нова інтелігенція.

Проте, за великим рахунком, українці Закарпаття зберегли в собі всі слабинки національного характеру: соціальну інертність, відсутність національної бойовитості, стійкості, переважно просвітянський рівень культури, схильність до етнічної асиміляції, до чого додалися як об’єктивні фактори відсутність великих міст і збереження впливів і традицій москвофільства, яке розвинуло теорію національного розкольництва – ідею про «окремий русинський народ» і значно налаштувало мешканців краю проти решти України.

Оця національна слабкість Закарпаття і є головною причиною стимулювання агресивної політики Угорщини і водночас в ній криється перспективний фактор розв’язання закарпатської проблеми. З наведених фактів і осмислень ми можемо зробити такі висновки і запропонувати наступні розв’язання означеної проблеми:

1) угорська національна меншина в Закарпатті є надто сильно національно мобілізована і стимульована угорським традиційним шовінізмом та імперством, тому вона завжди буде шукати слабинки і зачіпки, щоб розхитати українську державність, ідентичність та здійснити проекцію угорських державних впливів на Закарпатті (підтвердженням цього є вперте небажання вчити українську мову великої частини угорців, повна ігнорація української культури, агресивність політична, теперішні спроби організації угорської самооборони у Берегівському і Виноградівському районах);

2) слабка українська ідентичність в регіоні, сформована історично, провокує і провокуватиме угорську агресивність;

3) змінити ситуацію в краю може тільки послідовна і категорична політика української держави, бо загальний український націоналізм є заслабким, щоб розв’язати цю проблему без держави;

4) насамперед треба зміцнити українську ідентичність закарпатців, зробити її наступальною, такою, що нейтралізувала б угорські впливи в регіоні; для цього потрібно:

а) повністю нейтралізувати законними засобами русинський рух як антиукраїнську, антидержавну «п’яту колону» з притягненням до кримінальної відповідальності всіх його організаторів, ідеологів, стимуляторів, включно з ліберально-космополітичними часописами типу київської «Критики» (шеф-редактор Г.Грабович), яка від 1999 р. систематично друкувала провокаторські статті головного ідеолога русинського сепаратизму П.Р.Маґочі (див. про це публікацію: «Навіщо в Києві ліберали стимулюють західний сепаратизм?» (dontsov-nic.org.ua);

б) створити на базі провідних шкіл всіх головних міст Закарпаття – Рахова, Тячева, Хуста, Міжгір’я, Іршави, Воловця, Виноградова, Берегова, Мукачева, Ужгорода, Перечина, Великого Березного, Сваляви – школи із спеціальною гуманітарною програмою посиленого вивчення української мови і літератури, культури, історії; це дасть змогу підготувати основи для формування якісно нової закарпатської інтелігенції, яка повинна змінити в майбутньому пасивну і світоглядно дезорієнтовану теперішню інтелігенцію;

в) профінансувати спеціальні серії гуманітарних книжок і реалізувати їх видання через 2-3 провідні закарпатські видавництва, наводнити край проукраїнською, націоналістичною, якісною науковою і художньою літературою;

г) організувати при Ужгородському національному університеті і Мукачівському державному університеті спеціальні дослідницькі інститути, до яких запросити фахівців із усієї України, які б працювали в напрямках історії, культурології, актуальної політології, націології, соціології, мали проукраїнське забарвлення і були спрямовані на комплексне вивчення і закарпатської етно-ментальної специфіки і подолання в ній задавнених комплексів бездержавності, провінційності, національної недокровності;

д) заснувати новий або перебудувати один з наявних закарпатських телеканалів, який би вийшов із фатальних рамок провінційності в інформаційній стилістиці і стратегії, подавав якісно вищі культурологічні та інформаційні проекти і обов’язково був спрямований на витворення в Закарпатті нової регіональної свідомості: пропаганди спільної західноукраїнської ідентичності і геокультурної скерованості (через постійне інформування про суспільно-культурне життя Галичини і Буковини, з якими закарпатські українці є глибинно спорідненими, і ламаючи традиційну закарпатську герметичність).

5) українська держава повинна бути готовою до тривалого протистояння з Угорщиною в регіоні, оскільки та в найближчий час не позбудеться ознак свого націоналізму-шовінізму, себто прагнення повернути собі всі колишні етнічні землі угорців, встановити своє домінування в регіоні Середньої Європи, мати бодай систематичні політичні і культурні впливи на всі терени розселення угорського етносу, тому змінити ситуацію в регіоні зможе тільки вперта і послідовна внутрішня політика на зміцнення національної ідентичності українського Закарпаття, а таке може статися тільки через довготривалі, регулярні націотворчі проекти;

6) подолання угорського експансіонізму вартує проводити в союзі з державами, які мають подібну проблему зі своїми угорськими меншинами  –  Словаччиною, Румунією, Сербією, Хорватією, Словенією, з цими державами слід виробляти спільні стратегії акуратних контрдій, дипломатичних впливів, гуманітарних проектів;

7) на території Закарпаття вартує дислокувати одну з найбоєздатніних і наймобільніших частин української армії, присутність якої мала б свою специфічну символічну виразність  –  для виховання мілітарного духу серед самих закарпатців;

8) усі види закарпатського сепаратизму є стимульовані сьогодні переважно Росією  –  через структури РПЦ, русинські організації, через впливи російської пропаганди і культури, тому центральним завданням в регіоні є і буде розгортання системної боротьби з цими впливами за допомогою відповідних контрдій.

 

Рубрики: Події та коментарі