Я таки читав «Mein Kampf»
Артуро Перес-Реверте
Я таки читав «Mein Kampf»
«Тепер там кажуть, що Mein Kampf була книжкою, яку всі мали, але ніхто не читав. І, можливо, саме це й було проблемою. Якби вони її читали, якби знали, який неймовірний сучий син веде їх шляхом до Великої Німеччини, про яку всі мріяли, усе би сталося по-іншому»
Днями зі мною сталося дещо кумедне. Або не таке вже й кумедне, якщо ми візьмемо до уваги нинішній пейзаж і те, що його супроводжує: глупоту і головного її союзника — невігластво. Якось у неділю, коли я дозволяю собі заскочити на хвильку в бар Лоли, я зазирнув у соціальні мережі і натрапив на полеміку з приводу публікації — тепер, коли втратили силу права автора, — нового повного і виправленого видання книжки Mein Kampf, сиріч «Моя боротьба», яку написав у 1924 р. Адольф Гітлер; точного і майже повного викладу того, що трохи пізніше стане його політичним творінням: злої, тоталітарної, антипарламентської, расистської, антисемітської, імперіалістської і злочинної німецької держави.
Було цікаво глянути, що пишуть в Інтернеті. Більшість тих, хто дискутував, — аби не сказати «всі», — стверджували, що ця книжка непридатна до публікації, що її примірники потрібно знищити і що ці ганебні сторінки треба забути назавжди. Тоді я згадав про семінар, який я провадив із журналістом, письменником і щирим другом Хасінто Антоном чотири роки тому на факультеті журналістики в Барселоні; коли студенти запитали, чи треба затикати рота лиходіям, я підтримав протилежне. Якби Гітлер, Муссоліні, Франко, сказав я, сиділи тут, де сидимо ми, їх було би дуже цікаво послухати. Як можна було б вчинити таке глупство і сказати їм: «Франко, Гітлере, Сталіне, замовкніть, закрийте рота»? Навпаки. В такому, як це, місці, де, як припускається, є люди з належним інтелектуальним вишколом, уважно вислухати те, що мають сказати негідник чи злочинець, пізнати їхні ідеї — це є найцінніше. Уявіть, сказав я їм, наскільки цікаво було б послухати розповідь Франко з перших уст про те, як протягом сорока років йому вдавалося міцно тримати Іспанію за загривок? Якби він розповів, як виграв війну чи підписував смертні вироки? Ви й справді не хотіли би почути Гіммлера, який технічно здійснив Голокост, чи розповідь Пол Пота про масові вбивства в Камбоджі? Заткнули би пельку Мао чи Сталіну, якби вони сиділи перед вами, не поставивши їм жодного питання, аби покопирсатися в їхніх головах, дослідити їхні ідеї, їхні мотиви? Ви б відмовилися від дивовижної нагоди пізнати механізми жаху, злоби, злочину, найбруднішої і найстрашнішої сторони людського характеру?
Повертаючись до Mein Kampf, я мушу сказати, що протягом 21 року я працював репортером в гарячих точках. І щоб робити свою роботу, аби дістатися туди, куди я мусив дістатися, і розповісти про трагедії і жах, свідком яких я був, мені доводилося робити багато не надто праведних речей. Я обманював, давав хабарі, порушував закони усіх країн на всіх можливих мовах, підтримував стосунки з препоганими людьми, з убивцями, з наркоторгівцями. Я не міг сказати типові: «Оскільки ви є злочинцем і катом, я не подам вам руки», тому що тоді той суб’єкт убив би мене, чи дав би копняка, чи відмовився б зі мною говорити; і я б не дізнався того, що мав знати, чи не побачив би того, що мусив бачити. Я би лишився без прямого свідчення зла. Без знання людського характеру, такого необхідного для того, щоб розуміти те, що відбувається; знання, з яким я тоді робив репортажі, а нині пишу романи.
Тому я дуже добре пам’ятаю, як завершив той виступ перед молоддю в Барселоні: «Лютувати буде потім, якщо зможете; та спершу послухайте його, тому що навіть урок, який вам може дати найбільший у світі негідник, може виявитися чистим золотом».
Тому добре, що Гітлера публікують. Я так думаю. Читати його корисно. Так, для цього потрібна культура. Треба бути розумним читачем. Відповідальним і прозорливим громадянином. Знати, що ти читаєш, і не ковтати мотлох без додатків. Для цього є передмови і примітки внизу сторінки; і є, як я вже казав, попередня інтелектуальна підготованість того, хто читає чи слухає. Та не є зайвим, в цьому випадку, знати, що діялося в голові злочинця, який звабив цілу націю — і не лише її, — втіливши в собі її комплекси, злобу, амбіції. Mein Kampf була біблією Третього райху, її дарували молодятам і читали в школах. І, обожнюючи того, хто написав цю книжку, мільйони людей здіймали руку і плакали, зворушені, коли проходив їхній любий фюрер з почтом ґанґстерів та вбивць. Це те, що нині заперечують, бо, виявляється, всі німці були антинацистами. Та, на щастя, є фото і документальні фільми, аби про це нагадати. Тепер там кажуть, що Mein Kampf була книжкою, яку всі мали, але ніхто не читав. І, можливо, саме це й було проблемою. Якби вони її читали, якби знали, який неймовірний сучий син веде їх шляхом до Великої Німеччини, про яку всі мріяли, усе би сталося по-іншому.
Arturo Pérez-Reverte
Yo sí leí ‘Mein Kampf’
XL-Semanal, 31.01.2016
Зреферувала Галина Грабовська
Залишити відповідь