ВИТОКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ УПА

Автор: . 01 Кві 2016 в 0:02

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Олександер  СИТНИК,

Оксана ДРОГОМИРЕЦЬКА,

м. Донецьк – Івано-Франківськ


 

ВИТОКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ УПА

 

 

Загальновідомо, що серцевину кожної ідеології становлять ідеї й ідеали. Ідеї в системі ідеології є тими поняттями про суще, колишнє і прийдешнє, на основі яких розробляються програми та концепції практичної діяльності для розв’язання назрілих соціальних проблем.

Цілком очевидно, що витоки української національно-визвольної ідеології були закладені кирило-мефодіївцями і, насамперед, Т. Шевченком. Ідеологія Т. Шевченка ґрунтувалась на національному протесті поневоленого народу, що «взивав до відплати за глум з національної гідності» [1, с. 893, 894]. Своєрідним маніфестом національного та соціального визволення українців стала поезія «Сон» («На панщині пшеницю жала») [2, с. 235]. Натхненний ідеалами національного визволення, Т. Шевченко виступив проти московської ідеології поневолення. Крилатий вислів Т. Шевченка: «В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля!» ще й досі становить фундамент ідеології та програми всього народовладного українського визвольного націоналізму. Шевченків націоналізм – це не що інше, як рішуче прагнення будь-якого народу самовизначитися на своїй історичній території та незалежно від будь-кого правити собою згідно зі своїми народовладними традиціями.

Політична ідеологія Т. Шевченка пронизана ідеєю визвольної боротьби поневоленого народу, котрою він прагне відновити свою державність. Загалом, на думку А. Бедрія, Т. Шевченко є найбільшим ідеологом української національної держави, тобто держави з власним суверенним урядом і ладом, що побудовані на основі духовно-національної культури й традиції [3, с. 71]. При цьому, за висловом О. Пріцака, Т. Шевченко зрозумів основну суть й ідеологію «Історії Русів» і блискуче її розвинув, головно в поемах циклу «Три літа». Означені ідеї Т. Шевченка лягли в основу ідеології Кирило-Мефодіївського братства, давши поштовх процесу національного відродження та самоусвідомлення українців.

Фактично вперше, в програмі Кирило-Мефодіївського братства, було своєрідно обґрунтовано ідею боротьби за власну незалежну державу, хоча й у складі Союзу слов’янських республік.

З метою створення основ ідеології національного самовизначення М. Міхновський наприкінці 1898 року намагався реалізувати видавничий проект «Русини з початком ХХ ст.», у якому передбачалося задіяти кращі інтелектуальні сили української еліти на обґрунтування історичної та соціальної необхідності й неминучості побудови українським народом соборної незалежної держави як гаранта повноцінного розвитку нації. У роботі «Самостійна Україна» М. Міхновський, належним чином використавши уроки історичного досвіду боротьби за свою державу, заклав ідеологічні засади подальшої боротьби українських патріотів за незалежність України.

Логічним продовженням розвитку націоналізму М. Міхновського та консерватизму В. Липинського було формування ідеології українського інтегрального націоналізму Д. Донцова, який  надав йому войовничого ірраціонального й волюнтаристського характеру.

Активний розвиток культурно-просвітницького та громадсько-політичного руху на Галичині протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття підготував значне підґрунття не лише для зміцнення української національної свідомості західних українців, а й – для їх активної участі в національно-визвольних змаганнях періоду 1917–1921 років.

Поразка ук­раїнської революції не могла затінити ідею незалежної української держави. Становище, в котрому опинилися українські революційні сили після 1920 року, висунуло на порядок денний ревізію методів і цілей боротьби. Перегляд попереднього досвіду, аналіз допущених помилок здійснювався як в ідейній, теоретичній площині (Д. Донцов), так і в організаційній, практичній. Результатом останнього і стало утворення УВО та інших націоналістичних організацій, котрі згодом – 3 лютого 1929 року – об’єдналися в ОУН [4, с. 5, 6]. Прикметно, що протягом 1920-х років, насамперед завдяки Є. Коновальцю продовжувала розвиватися ідеологія січового стрілецтва. Найбільшою мірою вона була пов’язана з гуртком «Молода Галичина», що був створений влітку 1921 року у Відні. Там об’єднали свої зусилля деякі визначні колишні стрілецькі старшини й низка галичан, однодумців стрілецької ідеології. Цей гурток мав на меті формування громадсько-політичної організації всеукраїнського характеру з метою протидії поширенню ідеології територіального сепаратизму; боротьби в Галичині з русофільством і полонофільством, а також – піднесення гасел «чистого націоналізму». Г. Васькович зауважив, що під назвою «стрілецька ідеологія» слід розуміти три головні ідеї  української націоналістичної ідеології. Перша з них – ідея національної свободи (або ідея нації), під поняттям котрої розумілася суверенність і соборність українського народу як органічної спільноти. Відстоюючи її січові стрільці боролися таким чином проти галицького сепаратизму Є. Петрушевича та Варшавського договору УНР. Другою ідеєю в системі стрілецької ідеології була ідея української визвольної політики, що передбачала створення української самостійної соборної держави як основного постулату української нації. Третя ідея стрілецької ідеології – ідея визвольної боротьби Україні [5, с. 307, 308].

Праворадикальний напрямок в національно-визвольному русі початку 1920-х років представляла Українська військова організація (УВО). Аналізуючи ідеологічну сутність УВО, З. Книш підкреслив, що усвідомлення незавершеності національно-визвольних змагань й почуття обов’язку перед своєю Батьківщиною, змушували колишніх українських вояків продовжувати цю справу. Таке переконання так глибоко залягало в підсвідомості більшості з них, що на перших порах не було потреби вербувати членів до УВО: всі, хто служив у лавах якої-небудь з українських військових частин, автоматично вважалися здатними працювати в УВО. При цьому не потрібним було прийняття нової присяги, бо всіх «обов’язувала далі стара військова присяга на вірність українській державі та її урядові…» [6, с. 274, 275]. На думку М. Мандрик, так і не виробивши власної ідеології та чіткої політичної програми, УВО зайняла ті позиції, що отримали своє подальше оформлення в ідеологічній і практичній діяльності ОУН [7, с. 35].

Протягом  1920-х років ціла низка українських організацій і партій (всього близько 20) вслід за УВО розвивали національно-революційні та національно-державницькі ідеї.

Державницька ідеологія, котра зародилася в часи першої світової війни та революційних подій в Україні протягом 1917–1920-х років, знайшла своє відображення і в політичній науці. Вчені-державники починають досліджувати саме ті історичні явища, котрі майже ігнорувалися народниками, інакше розуміють сутність історичного процесу та застосовують зовсім інші критерії для його оцінки [8, с. 25]. Одним із фундаторів національно-державницького напряму в українській політичній науці на еміграції був С. С. Дністрянський. У своїй теорії суспільних зв’язків він намагався обґрунтувати право народного самовизначення України на її етнічній території на основі національних демократичних традицій українського народу й теорії права народів на самовизначення [9, с. 696].

Д. Донцов наголошував на значенні вольового чинника національної ідеї – чинника, без котрого не тільки неможливе динамічне функціонування нації, але й діяльне розгортання національної ідеї як національної ідеології як чинної системи національно-світоглядної орієнтації [10, с. 18]. Аналізуючи ідеологію в цілому, й ідеологію націоналізму в даній праці Д. Донцова, С. Ленкавський означив останню як світогляд, що приймає нематеріальний чинник – волю – за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд [11, с. 232]. Філософсько-ідеалістична основа ідеології ОУН та визнання визначального впливу Д. Донцова на формування ідеології українського націоналізму (без його абсолютизації) – це була та площина дискусії, попри котру не міг пройти осторонь С. Ленкавський, як співтворець ідеологічних основ ОУН [12, с. 15 8].

Як зауважив З. Книш, визвольні змагання й збройна боротьба 1917–1921 років прискорили процес ідеологічного визрівання й довели до створення ОУН, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприймання й написала на своїх прапорах практичні суспільні й політичні гасла ук­раїнського націоналізму як світогляду. ОУН стала формальним завершенням модерного українського націоналізму, руслом, куди влився націоналістичний рух після ідеологічних шукань і «світопоглядової» кристалізації [13, с. 5]. Український націоналізм, розвинений ОУН створив вагоме підґрунтя для формування УПА. Самі ж оунівці стали основним ядром цієї армії.

С. Бандера, зауваживши, що в ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відіграють два його основні складники: ідея і людина, наголошував, що в революційно-визвольній боротьбі, при необхідності постійного добору кадрів через втрати, особливої ваги набувають вимоги до кожного її учасника, зокрема до його ідейно-моральних якостей, відданості справі та його всебічної підготовки [14, с. 62, 63]. Досвід національно-визвольної боротьби УПА яскраво продемонстрував саме тісний взаємозв’язок ефективної ідеології та морально-вольових якостей її носіїв.

Наприкінці 1930-х років, загальний світоглядно-ідеологічний портрет українського націоналістичного руху, представленого ОУН був досить завершеним. І якщо Г. Касьянов схильний проводити певні паралелі між ОУН, італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом у світогляді, ідеології і часом політичній практиці, при цьому, зазначаючи, що ОУН не можна зараховувати ні до фашизму, ні до на­ціонал-соціалізму (котрі, зрештою, були самостійними історичними явищами) [15, с. 41]. То А. Русначенко, посилаючись на П. Мірчука, стверджує, що вже на етапі становлення ОУН, її члени рішуче спростовували закиди у тому, що їхній інтегральний націоналізм – це немовби фашизм. Як антикомуністичний рух, останній викликав у них симпатію, а як новий соціально-політичний і економічний рух – зацікавлення. Але не більше. Принципова відмінність полягала в тому, що фашизм був рухом нації, що вже мала власну державу, а український націоналізм – рухом нації, яка боролася за незалежність [698, с. 7]. Також слід наголосити, що український націоналізм сповідував національно-визвольну ідеологію як засіб боротьби з окупантами. Фашисти й нацисти навпаки переймалися лише політикою агресії.

В умовах посилення авторитарних і тоталітарних режимів у Європі представники української нації зазнавали суттєвих утисків і переслідувань. У цих умовах нагальною проблемою стало формування власної військової потуги, армії, котра б стала на захист власного народу. Увібравши в себе всю попередню вікову національно-визвольну традицію, УПА стала взірцем національно-визвольних змагань.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Савчук П. Т. Шевченко в світлі державницьких ідей / П. Савчук // Визвольний шлях. – 1958. – Кн 8. – С. 892–901.
  2. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 12 т. / Т. Г. Шевченко. – К. : Наук. думка, 1991 – . – Т. 2. – 592 с.
  3. Бедрій А. Націоналістична ідеологія Т. Шевченка / А. Бедрій // Визвольний шлях. – 1961. – Кн 1-2. – С. 71–76.
  4. Русначенко А. Організація українських націоналістів в українській історії ХХ століття / А. Русначенко // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2004. – Збірник 3 : До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – С. 5–10.
  5. Васькович Г. Євген Коновалець і Євген Петрушевич в 1920-1921 роках / Г. Васькович // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен : Видання Фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 274–315.
  6. Книш З. Євген Коновалець в очах молодшої ґенерації УВО / З. Книш // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен : Видання Фундації ім. Євгена Коновальця, 1974. – С. 274–287.
  7. Мандрик М. Ідейна кристалізація та організаційне становлення українського націоналістичного руху 20–30-х рр. ХХ ст. (Ч. 2. Закінчення) / М. Мандрик // Визвольний шлях. – 2003. – Кн. 7. – С. 34–47.
  8. Потульницький В. А. Історія української політології (концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці) / В. А. Потульницький. – К. : Либідь, 1992. – 232 с.
  9. Дністрянський С. С. Загальна наука права і політики/ С. С. Дністрянський // Політологія. Кінець ХІX – перша половина ХХ ст. : хрестоматія ; за ред. О. І. Семківа. – Львів : Світ, 1996. – С. 689–702.
  10. Кісь Р. Національна ідея / Р. Кісь // Українська національна ідея. Бюлетень Всеукраїнського Наукового та Професійного Товариства імені Миколи Міхновського : [науковий збірник]. – 1998. – № 4. – К. : Українська видавнича спілка, 1998. – С. 17–29.
  11. Ленкавський С. Фільософічні підстави «Націоналізму» Донцова / С. Ленкавський // Донцов Д. Націоналізм. – Вінниця : ДП «ДКФ», 2006. – С. 228–232.
  12. Сич О. Внесок Степана Ленкавського у формуванні та розвиток ідеології ОУН / О. Сич // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Історія. – Вип. 13. – Ужгород : СМП «Вісник Карпат», 2005. – С. 152–161.
  13. КнишЗ. Становлення ОУН / З. Книш// К. : Вид-во ім. О. Теліги, 1994. – 128 с.
  14. Бандера С. Ідея і людина в ідеологічному русі / С. Бандера // Український націоналізм. Антологія в 2 т. – К. : Українська Видавнича Спілка ім. Юрія Липи, 2011 –  . – Т. 2 / Упор. В. Рог. – 352 с.
  15. Касьянов Г. В. Ідеологія ОУН : історико-ретроспективний аналіз / Г. В. Касьянов // Український історичний журнал. – 2004. – № 1. – С. 29–42.
  16. Русначенко А. Організація українських націоналістів в українській історії ХХ століття / А. Русначенко // Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів, 2004. – Збірник 3 : До 75-ліття Організації Українських Націоналістів. – С. 5–10.
Рубрики: Видання Центру | Український націоналістичний рух