“ВОГНЕННІ СТОВПИ” НАЦІОНАЛЬНОГО ПОДВИГУ

19 жовтня 2002 року у Дрогобичі відбулася презентація нового історичного роману відомого українського письменника Романа Іваничука “Вогненні стовпи”. Це був перший у незалежній Україні великий художній твір про героїчну Українську Повстанську Армію. Це розповідь про нашу справжню історію, про нашу українськість, про те, на чому тримається Дух нашої нації і в чому запорука її достойного майбутнього. Пропонуємо читачам текст виступу на презентації  українського мислителя і вченого Василя Іванишина (1944-2007), котрий вельми актуально й по-новому звучить  в контексті сьогоднішньої геноцидної, тотальної війни московії проти України й українства.

                                                                                              Центр Донцова

Василь Іванишин

 “ВОГНЕННІ СТОВПИ” НАЦІОНАЛЬНОГО ПОДВИГУ

Роман Іваничук в українській літературі – це ціла бібліотека високоякісних художніх творів, передусім історичних. І ця художня історіографія великого Майстра для мільйонів українців уже впродовж півстоліття завжди була і джерелом знань про наше минуле, і школою національного мислення, і горнилом української духовності.

У “добу жорстоку, як вовчиця” (Ольжич), коли все мисляче на одній шостій планети, а особливо в Україні, було приречене або на мовчання, або на безтямне повторення отупляючих імперкомуністичних догм і стереотипів окупанта, – у цей час один із найбільших письменників України вибрав для себе життєвий і творчий шлях по лезу ідеологічної бритви, рвався, кажучи словами Франка, “поза межі можливого” (додамо: і дозволеного!) і творив за Шевченковим “Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово”.

Українська історія стала для Р.Іваничука і об’єктом захисту, і засобом пробудження національної пам’яті, свідомості та совісті українців, і невичерпним джерелом аналогій для актуалізації тих проблем, які мусили бути осмислені нацією, передусім її інтелектуально-духовним проводом – інтелігенцією, але яких, враховуючи пильність недремної цензури, не можна було уявнювати на життєвому матеріалі сучасності.

Так, Р.Іваничук упродовж цих десятиліть був не єдиний у цій скритій і нерівній боротьбі з системою. Був національний бунт у поезії Василя Симоненка і його пристрасні апеляції до  кожного українця типу “Де зараз ви, кати мого народу?..”, “Україні”, “Ти знаєш, що ти – людина?..”, “Лебеді материнства”. Був і є блискучий, але ще й досі не прочитаний народом поет Петро Скунць, який у кінці шістдесятих потряс нашу свідомість і совість відчуттям того, що живемо “На границі епох” і вказав нам як на довічний і незрадливий орієнтир на справжню, нуртуючу  нескореністю “…країну Україну, де живуть Шевченко і Франко”.  Була і є неповторна Ліна Костенко, яка в кінці сімдесятих, у час тотального обездуховлення і мінімалізації людини, із владністю генія поставила нас усіх “Над берегами вічної ріки”, – щоб отямились, задумались і визначились, як і якими нам жити: безправними і нікчемними мешканцями колоніальної резервації чи повноцінними дітьми безліч разів завойовуваної, але так ніким і не подоланої високодуховної і волелюбної нації. Були десятки і десятки інших, які використовували будь-яку нагоду, щоб вирватися за частокіл режимних  заборон і донести до щоденно наркотизованих брехнею українців хоч один животворний  ковток із цілющого джерела національної духовності.

То ж заслуга Р.Іваничука не в тому, що він був єдиний у цій боротьбі, а в тому, що він у ній був, що часто був у ній перший і що свою націозахисну, людинотворчу і націотворчу літературну діяльність здійснював у найбільш привабливому, переконливому і фундаментальному жанрі так суттєво оновленого, урізноманітненого і збагаченого ним історичного роману.

Р.Іваничук прийшов у свідомість масового читача як автор історичного роману “Мальви” (1968). Мистецька якість, культурологічний вплив, літературна і суспільна значимість цього твору такі, що навіть якби Іваничук не написав більше нічого, він назавжди ввійшов би в історію української літератури як великий майстер художньої історіографії. Як відомо, спочатку роман мав назву “Яничари”, але внаслідок втручання цензури з’явилася інша – “Мальви”. Здається, автор не проти того, щоб повернутися до першоназви. Не радив би цього робити. І не тільки тому, що мільйони Іваничукових читачів знають цей твір саме як “Мальви”. Справа в іншому.

Поетика назви “Яничари” акцентує той змістовий  пласт роману, який пов’язаний із темою відступництва, манкуртства, національної зради. Так, це справді бич і біда України впродовж століть. Але яничарство – аж ніяк не генетична риса українців, а тим більше – тільки українців, у чому нас постійно намагаються переконати наші недруги. Не українство, а багатовікове поневолення і бездержавність нації творять яничарів. Тому ця назва і переакцентований нею зміст породили б якісно інший, відмінний від уже усталеного смисл твору, а випадковому, акцидентному в національному бутті надали б характеру чогось атрибутивно-сутнісного, що суперечить історичній правді. А от назва “Мальви” наголошує зовсім інше у творі і, символічно пов’язавши воєдино долю героїнь твору із долею нації, спричиняє те,  що свідомість уже кількох поколінь читачів сприймає цей роман як розгорнуту метафору кожного, у тому числі й імперкомуністичного, поневолення України.

Роман “Мальви” не тільки зробив Р.Іваничука популярним та улюбленим письменником для мільйонів читачів: він зробив для них автора безперечно своїм, тобто справді  українським, правдомовним, а тому й авторитетним. Так письменник надає суспільної, загальнонаціональної значимості своїй творчості, так талановитий митець стає Учителем мільйонів, а його твори – вищою школою національної духовності.

Потім були все нові й нові романи письменника – завжди несподівані, завжди проблемно-концептуальні, завжди національно-інтенціональні. І в жодному Р.Іваничук не опускався до рівня читача, щоб забезпечити собі популярність, – навпаки: блискучий майстер Слова, людина високої культури мислення і глибокий людинознавець, він сміливо експериментував у формі (особливо в композиції) і змісті, порушував складні морально-етичні і суспільні  проблеми, але робив це так майстерно, що читач непомітно для себе вступав у напружений  діалог не тільки з автором і персонажами, але й із самим собою, із своїм досвідом, розумом і совістю, і так піднімався над собою – учорашнім, і виходив із твору іншим, кращим, бо духовно багатшим. Кажу про це так упевнено, бо й сам пройшов цю Іваничукову школу, і, як викладач, роками спостерігав цей ошляхетнюючий вплив його творів на все нові покоління студентів, на  вчителів та інших людей – і розумової, і фізичної праці. А ще були численні повчальні зустрічі з читачами, а потім – перебудова, національне відродження, очолене ним Товариство української мови ім. Т.Шевченка…

То ж не дивно, що Р.Іваничук був серед тих письменників, кого, всупереч шаленому опору, Галичина, точніше Дрогобиччина, делегувала до Верховної Ради – творити нову державу, нове життя. І він пішов. І зробив, що зміг. І не його вина, що цього виявилося замало для утвердження державності, повноцінного відродження і гарантованого розвитку української нації. Але зараз мова про інше.

Незалежність України стала важким випробуванням для більшості наших письменників. І чи не найважчим для багатьох стало питання,  про що і як писати, коли все дозволено.

Для Р.Іваничука цієї проблеми, як бачиться, не існує: він писав завжди – наполегливо, невтомно і ні на йоту не знижуючи рівень художності свого письма. Саме життя підкидає йому  теми, і вибирає він їх, здається, не стільки за власним уподобанням, скільки з орієнтації на потреби своїх читачів, свого народу. Бо ж ми, як і кожне покоління, мусимо осмислити для себе з позицій дня нинішнього і проблему орди в долі України, і яскравий, неповторний феномен українського січового стрілецтва, і націорятівний подвиг тих трагічних оптимістів (Д.Донцов), які під керівництвом ОУН створили легендарну Українську Повстанську Армію.

Ця Армія протиставилась трьом окупантам, вела нерівну героїчну боротьбу з двома найбільшими і найстрашнішими імперіями світу, але не капітулювала і не зрадила української національної ідеї. Ця національна Армія без держави півтора десятиліття на очах байдужого і продажного політичного Заходу боролася в ім’я державності української нації і пішла не в забуття, а в безсмертя – чи то спливаючи кров’ю в степах України, по волинських пущах і на схилах Карпат, чи то падаючи в безіменні могили, як в окопи, по концтаборах ГУЛАГу. Ця Армія й досі тримає оборону українства і в час тотальної фальші і продажності, фарисейства і політичного дебілізму не дає ототожнити і змішати воєдино два різні поняття: національну Українську Соборну Самостійну Державу, за яку гинули кращі сини і дочки України, і те постколоніальне псевдодержавне утворення, яке називається нинішня Держава Україна, де реальна влада належить колишній партноменклатурі і криміналітету і де українська нація залишається безправною і бездержавною, грабованою і денаціоналізованою. Керівні спадкоємці імперкомуністичного режиму і лакеї західних  добряг-христопродавців ніяк не можуть визнати на державному рівні національно-визвольну боротьбу ОУН-УПА з двох причин: а) бо проти цього їхні господарі в Москві і на Заході; б) бо це було б опосередкованим визнанням української національної ідеї, крізь призму якої відразу видно неукраїнський і відверто антиукраїнський характер нинішньої влади.

І закономірно, що перший у незалежній Україні художній твір про ОУН-УПА написав саме Р.Іваничук. Його роман “Вогненні стовпи” відразу прикував до себе увагу громадськості і в час 60-річчя УПА став значимим суспільним явищем.

Тут не місце вдаватися до всеохопної літературознавчої інтерпретації цього у всіх відношеннях цікавого твору. Тому – лише декілька побіжних зауваг.

“Вогненні стовпи” – це об’ємний багатосюжетний роман із трьох частин з епілогом. Однак за архітектонікою це таки не трилогія, а скоріше злютований триптих, частини якого об’єднані спільною темою і героями, хронотопом і настроєм. Крім того, твір має надзвичайно складну композицію, зумовлену як предметом художнього пізнання, так і своєрідністю Іваничукового художнього мислення, де традиційно сплітаються у змістовний і промовистий візерунок густо населений світ людей і карпатської природи, світ гуцульського міста і села, світ окремої людини  і громади, світ український і чужинський, світ персонажів і авторський і, звичайно ж, світ минулий і сучасний. Бо, цитуємо одну із численних сентенцій схильного до афористичності автора, – “Людина не може перебувати в минулому, зате минуле мусить жити в ній”.

Усе це разом і складає мегаобраз твору, який дивним чином і виключно завдяки віртуозній майстерності автора творить до болю реальний і тому надзвичайно ускладнений, та все ж легко зчитуваний образ Часу, людей у часі і часу в людях. Саме це, власне, і становить тему твору. Бо це роман не про історію ОУН-УПА, а про ОУН-УПА в українській історії і житті, у свідомості, пам’яті і долі людей – тогочасних, нинішніх і прийдешніх. Зрештою, сам письменник у заключному “Слові від автора” підкреслює, що “йому хотілося передусім відтворити настрій  (підкр. наше. – В.І.) народу під час боротьби УПА за незалежність України”.

Маємо і текстуальне підтвердження такої авторської настанови передусім на пережиття, а не лише на відображення.

Так, перша частина (“книга”) роману “Рев оленів нарозвидні” жанрово окреслена як легенда. Тут історія України конкретизується в долі гуцульського села Боднарівки та його мешканців, які опинилися в міжчасі, коли один окупант щойно відступив, інший ще не утвердився, а єдиною владною силою є бандерівське підпілля та УПА. Де, коли, яка історія буде пізнавати й описувати дійсність на цьому рівні –  окремого села й окремої людини? Ми ж не маємо ще навіть загальної історії цього часу – об’єктивної й переконливої. А коли в народу немає писаної історії – загальної чи часткової, минуле міфологізується і приходить до наступних поколінь у вигляді легенди, де історична правда розмивається часом і ледь проступає крізь морок невідомого. І тоді легенда – народна чи авторська – стає  єдиним формантом історичної пам’яті народу.

Книга друга – “Вогненні стовпи” – подана як притча, тобто повчальна алегорична оповідь. Випадок, що стикає два різні типи українців: гуцульську сім’ю і “східняка”-“визволителя” – сина колишнього полковника УНР, а тепер озвірілого чекіста. Три осмислення ситуації “свій – не свій”.  Три можливі перебіги і три потенційні фінали цієї драматичної зустрічі. Реальним міг бути тільки один варіант. І тоді це була б історія. Але автор дає їх три, і кожен – цілком ймовірний. Бо  йдеться не про правду конкретного факту, а про відтворення трагедії народу, не про знання, а про совість, не про навчання, а про повчання… Бо минуле живе в нас і часто детермінує наші вчинки, то ж воно має бути не тільки відомим, але й осмисленим і засвоєним. А це під силу не історії, а притчі.

Книга третя – “Космацький гердан” – реквієм. Пекельний час і живе життя. Юнацьке кохання і національна зрада. Героїзм і ницість. Сучасне, що зродилось із кривавого минулого, і це минуле, що живе в сучасності. І смерть, яка одних назавжди викреслює з буття народу, а інших перетворює в символи нації. Такими символами стали легендарна  ОУН, героїчна УПА і всі воїни української національно-визвольної революції, які, раз вступивши в бій за Україну, уже ніколи не вийдуть з цієї боротьби. А звідси – не плач за ними, а реквієм на їх честь.  Бо реквієм – це спокій після бурі, високий і патетичний, як сама вічність.

Окремої уваги заслуговує “Епілог”. У ньому – не тільки  крах системи, віри і самого життя чекіста Моліна. Тут – і торжество тих, що в різний спосіб виборювали незалежність України, і гіркота за недовершеність святої справи державного утвердження української нації.

Ми навіть не беремось хоча б окреслити багатющу і гостро актуальну проблематику цього твору – це забрало б надто багато часу. Обмежимось констатацією наступного.

Ми на півстоліття запізнилися з осмисленням історії ОУН-УПА. Твір Р.Іваничука, який є безсумнівною апологією цього етапу національно-визвольної боротьби, започатковує таке осмислення в найдоступнішій для широкого загалу формі історичного роману. На цей час це чи не головна і найважливіша книга письменника. Бо в ній – і вершинні здобутки таланту зрілого Майстра, і мотивація й інтерпретація власної життєвої і творчої позиції. То ж хто хоче справді зрозуміти Іваничука-письменника, мусить уважно прочитати цей твір.

Як і завжди в Іваничука, цей роман спонукає читача до діалогу з письменником, а тому містить чимало дискусійного. Ось лише кілька прикладів.

Так, дискусійним і надто оптимістичним видається в наш тривожний час твердження одного з героїв: “Кривавий тан закінчується…” Українці ще не вибороли собі власної національної держави. Боротьба продовжується, і її перебіг буде зумовлюватися не лише нашими бажаннями, а й діями ворогів.

Не є аксіоматичною й така думка: “Донині письменники були ідеологами національної революції, сьогодні ж мусять стати  осмислювачами”. Ще заскоро для українських письменників покидати царину ідеології. І сам Р.Іваничук  своїм романом непомітно для себе робить чисто ідеологічну справу, переконливо доводячи нинішньому збаламученому поколінню необхідність для народу власної національної держави. А тому мрію, щоб цей роман прочитали й наші політичні лідери всіх рівнів: може, хоч Іваничука послухають.

Викликає застереження і такий намір одного з героїв роману: “Я хочу написати правдивий твір: без помпезної героїки і без єреміївських плачів на стінах вавілонських”. Боюся, що знайдеться у майбутньому чимало таких, що з цієї фрази запам’ятають тільки “без героїки” і “без плачів”. Але тоді вони відступлять від правди, бо було і те, і те. А позитивістський об’єктивізм буде просто безпорадний перед цією великою темою. Зрештою, твір Іваничука – найкраще заперечення такого підходу.

І останнє. Роман Іваничук здійснив справжній громадянський і творчий подвиг, давши українському суспільству такий потрібний зараз змістовний і високохудожній твір. Віриться, що будуть і наступні. Мріється, щоб карбований профіль цього справжнього мольфара Слова ми мали можливість якомога частіше бачити в Дрогобичі не тільки на портретах.

З роси і води Вам, Майстре!

Дрогобич,

19.10.02