«Вірменський вузол» і вірменські уроки

Автор: . 28 Кві 2018 в 23:45

Олег Баган,

Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

 

«Вірменський вузол» і вірменські уроки

 

Нинішні події у Вірменії, коли суспільство збунтувалося проти фактично перепризначення самого себе президентом країни Сержем Сарґсяном, який, відповідно змінивши конституцію, став тепер прем’єр-міністром з розширеними правами, промовляють про одну з найскладніших доль нації і держави. Ми пам’ятаємо, як у кінці 1990-х рр. розлючені «народні месники» розстріляли з автоматів членів парламенту Вірменії і це був безпрецедентний випадок в сучасній історії за своєю озлобленістю і кривавістю. Масові протести у Вірменії вибухали майже кожного разу впродовж 1990–2000-х рр. років після чергових парламентських чи президентських виборів. Усе це були «надриви» складного і тугого «вірменського вузла», у який зав’язалася історична доля вірменської нації.

Цей вузол має не тільки внутрішню «зав’язаність» на дуже сильній системі корупції в країні, стагнації вірменської економіки, на складних протиріччях вірменського суспільства, з його дуже різними і радикальними ідейними тенденціями, від лівих до крайніх правих, а й несе в собі фатальну «зав’язаність» Вірменії на геостратегіях російського імперіалізму. Як тільки почав валитися Совєтський союз, спалахнув конфлікт в Нагірному Карабаху (Азербайджан), де масово проживали етнічні вірмени. Протягом 1991­-1994 рр. в цьому регіоні тривала відкрита і запекла вірмено-азербайджанська війна, яка закінчилася окупацією 8-ми районів Азербайджану і фактичним приєднанням їх та Нагірного Карабаху до Вірменії. Цю перемогу забезпечили вірменам російські війська і російська зброя, яку щедро постачала Москва, усвідомлюючи свою геополітичну вигоду від зміцнення держави Вірменії супроти більшого і сильнішого Азербайджану. Така поведінка Москви відображала її давню стратегію в макрорегіоні Кавказу: підтримувати історичну ворожість між місцевими народами (загалом на Кавказі проживає понад 30 більших і менших народів), видавати себе за захисника християн і православних, але передусім реалізовувати стратегію експансії в макрорегіоні, балансувати на грі інтересів різних народів і суспільних стратумів, кланів, але насамперед протистояти геополітичним можливостям двох сусідніх імперських держав – Туреччини (Османської імперії) та Ірану (Персії). Тепер вона подала «руку допомоги» Вірменії, щоб ще глибше затягнути її в геополітичну пастку ізоляції і залежності. Так і сталося: Вірменія через конфлікт і перемогу над Азербайджаном на смерть пересварилася зі своїм іншим історичним ворогом – Туреччиною (турки й азербайджанці колись належали до одного етносу – тюркських племен сельджуків – і їхні мови та культури є надзвичайно близькими); ці дві країни перекрили для Вірменії всі можливі торгівельні й економічні зв’язки і шляхи і в неї залишилися прямі транспорті виходи тільки до Ірану і Грузії, з якими також традиційно вірмени мали не найліпші стосунки. Своєю чергою система промислового виробництва Вірменії, її природні багатства й аграрні можливості виявилися невеликими і малоконкурентноспроможними. Почалася господарська стагнація в країні, масова еміграція, в т.ч. до України.

Загальна чисельність вірменів у Вірменії ледь перевищує 3 млн., зате в діаспорі їх живе бл. 7 млн., разом 10 млн. Найбільші вірменські діаспори є в Росії (до 2,5 млн.), США (до 1,5 млн.), Франції (до 900 тис.), на Близькому Сході (до 500 тис.); в Україні проживає понад 100 тис. вірменів. Відтак саме діаспора грає велику роль в бутті цієї нації, вона концентрує в собі велику моральну силу (існує ще від епохи Середньовіччя, коли Вірменію розшарпали між собою турки і перси, тому традиційно висока культура і духовність розвивалися на вигнанні), значні лобістські можливості і, зрозуміло, фінанси. Тож вірменське питання є не локальним, а глобальним. Важливим інструментом своєї міжнародної політики вірмени зробили тему геноциду вірменського народу 1915 р. з боку турків. Вони постійно апелюють до різних національних урядів (переважно тих країн, де традиційною і впливовою є їхня діаспора) і світової громадськості із закликом визнати цей геноцид і звинуватити в злочині Туреччину.

У цій темі  –  стосунки із сусідами Вірменії –   існує одна велика, загалом невідома у світі, проблема. Сучасна територія  Вірменії історично не входила в зону етнічного розселення вірменів; головною територією їхнього розселення була східна частина півострова Мала Азія, або Анатолія, де й існувала вірменська держава ще від античності. Із приходом в Малу Азію турків-сельджуків почався страшний і тривалий період постійного ворожого тиску цього народу, потім Османської турецької держави на вірменський етнос, жорстокі війни і примусові виселення. Внаслідок цього вірмени мігрували то в Кілікію (на південний захід Малої Азії), то на Закавказзя. У XVIII i ХІХ ст., коли в регіон Закавказзя почалася систематична російська експансія, вірмени зручно використали її для своїх етнічних інтересів: яко християни вони повели серйозну агітацію за визволення з допомогою російської військової сили пригнічених християн регіону, супроти своїх історичних ворогів  –  турків; водночас вони розвинули, маючи відповідний досвід життя в діаспорі, програму проникнення у вищі ешелони російської влади, згодом армії, культури; здобувши впливи, вірмени змогли так спрямувати політику російської влади на Закавказзі, щоб забезпечити собі масове переселення в ці землі, які натоді були етнічно азербайджанськими. Паралельно вони  здійснювали під приводом спільної «боротьби із ворогами-мусульманами» примусове виселення азербайджанців із земель, які згодом стали тереном для їхньої держави, системно руйнували азербайджанську архітектуру культуру, щоби ніщо не нагадувало про минуле цих земель. Тому нинішня територія Вірменії є такою моноетнічною, на відміну від решти регіонів Кавказу і Закавказзя, де часто різноетнічні села чергуються.  Тож нинішня територія Вірменії  –  це історична земля Азербайджану, тому образа між двома народами є такою великою і неподоланною. Хоча нинішній Азербайджан офіційно не висуває територіальних претензій до Вірменії.

Найбільшою проблемою Вірменії після 1991 р. стало те, що в ній не могло повноцінно розвиватися демократичне, громадянське суспільство. Власне, воно ніби й розвивалося, бо вірмени є дуже активними політично, подібно до грузинів, але часто набувало провізоричних, бутафорських форм. Це великою мірою відповідало ментальності вірменів: як нація, яка століттями не мала своєї державності, жила в умовах зовнішніх деспотичних окупацій, в атмосфері суцільного пристосовування-виживання, вони виробили собі унікальну етику хитрування, соціальної в’юнкості, сильної адаптаційності, комерційної активності і підприємливості; система етичних принципів у вірменській свідомості існує в площині відносності. Це повело, зрозуміло, вірменське суспільство до такої формації, яка дуже сприяє загальній політичній поведінці імітаторства, корупції і профанаторства. До витворення цієї фатальної тенденції додалося ще два потужні фактори: 1) умови війни і збройної напруженості в Нагірному Карабаху, які давали можливість владі прикривати свою нечесну і корисливу політику (достоту, як сьогодні в Україні війна на Донбасі слугує прикриттям для владних еліт в розвитку їхньої корупційної активності); 2) дуже тісний зв’язок з Росією, закономірно, стимулював перетікання російських громадянських і політичних антицінностей – єдиновладдя «лідера нації», торжество державної бюрократії, фальшива пропаганда провладних ЗМІ, складні корупційні схеми, зациклені на владі і т.ін. – у вірменську політичну дійсність. Так сформувалося те суспільство, яке ми бачимо сьогодні: пов’язане системами впливів і тиску з боку влади, поколоте демагогічними політиками і партіями, пройняте великим цинізмом та імморалізмом, як і в  Росії – «християнській сестрі, яка віками захищає православні цінності на Кавказі».

Союз із Росією призвів до значної міжнародної ізоляції Вірменії. Єреван через потребу військової підтримки в Нагірному Карабаху змушений був постійно декларувати свою підтримку курсу Москви, зокрема підтакувати її брутальній поведінці в просторі СНД. Тому в міжнародному вимірі Вірменія втратила повагу й авторитет. Це дещо маргінізувало країну в світі.

Відкритися до Європи, до Заходу, який єдиний обіцяє Вірменії якусь перспективу, вона не змогла, бо на це криво дивилася Москва. Це призвело до загального занепаду вірменського суспільства. Почалося демографічне криза: вірменська нація вже давно страждає від депопуляції (низький рівень народжуваності), постійно з країни виїжджає молодь на заробітки за кордон, в ній існують цілі депресивні райони повної безнадії.

Проти всіх цих бід виступили нинішні протестанти: проти відсутності справжньої демократії, корупції, застою, зв’язків з Росією. Люди зрозуміли, що владні кола, прикриваючись «війною» і «національними інтересами», загрозами «з боку азербайджанців і загалом мусульман», потребами «потерпіти і перечекати», насправді збудували собі країну в країні, окремий простір для власного збагачення серед простору загальної бідності, соціальної приниженості і залежності (достоту, як в Україні).

Очевидно, що будь-який струс системи, що існує в Вірменії, призведе до віддалення її від Росії, до спроби налагодити іншу внутрішню і зовнішню політику. Тому Росія так стривожилася через теперішні вірменські події. Як не прикро, але така давня, культурна, з яскравими духовними й етнічними традиціями вірменська нація стала сьогодні чи не основною опорою для збереження химерної єдності постсовєтського простору, який намагається якось склеїти, отруєна імперіалізмом, Росія. І в цьому полягає трагізм національного буття вірменів, гірка усмішка фатуму до народу, який і так багато страждав у своїй історії.

Ситуацію в Закавказзі могла б дещо змінити, наприклад, політика України як потенційного геополітичного лідера в Чорноморському макрорегіоні, якби наша держава вела якусь продуману геополітичну лінію стосовно нього. Однак цього немає, бо в нинішньої української влади цілком немає якихось стратегічних наступальних планів міжнародного значення, якщо не брати до уваги такої «великої» ідеї, як безвіз. Адже очевидно, що тільки якісь масштабні, глибокі і переконливі проекти в зоні Чорномор’я могли б якось розворушити патову ситуацію на Закавказзі. Вірменія потребує залучення в нові міжнародні ініціативи, потребує нових дипломатичних майданчиків для розвитку якісно інших стосунків із Іраном та Туреччиною, а саме чорноморський геополітичний простор і різноманітні активності в ньому могли б цьому посприяти.

Можливий перехід Вірменії до правдивої демократії, зменшення впливів Росії на неї, зрозуміло, суттєво послабить загальну вагу РФ в макрорегіоні Кавказу і Закавказзя, в зоні Передньої Азії. Та найголовнішим є урок, який вже отримали всі народи постсовєтського простору із вірменської сучасної історії: збереження тісніших звязків із Росією, в будь-якій формі і в будь-яких аспектах, неодмінно веде до більшої стагнації і деградації кожного національного суспільства.

Рубрики: Події та коментарі