ВАСИЛЬ НІМЧУК (6.07.1933–26.11.2017): ЛЮДИНА – ДЖЕРЕЛО

Автор: . 06 Лип 2018 в 23:34

Ірина Фаріон,

доктор філології, професор НУ «Львівська політехніка»

 

ВАСИЛЬ НІМЧУК (6.07.1933–26.11.2017):

ЛЮДИНА – ДЖЕРЕЛО

(з нагоди 85-ліття)

 

Він був для мене недосяжним. І це не лише природний пієтет студентки-філологині, а потім кандидатки наук, що досліджувала історичну антропонімію. Вперше почула про Василя Васильовича у живому спілкуванні, а не через його статті та монографії,   спілкуючись із керівником моєї кандидатської дисертації професором  Михайлом Худашем. Він ставився до нього з особливою повагою, хоч далеко не завжди їхні наукові погляди та оцінки конкретних мовних пам’яток збігалися, як наприклад, «Велесової книги». Василь Васильович не вважав її автентичною, тоді як Михайло Лукич значною мірою свою концепцію етимологізування язичницьких божеств та інших антропонімів базував на її основі. Проте це не заважало їм належно оцінювати потужні доробки один одного, рецензувати їх та натхненно й самовіддано працювати на ниві нашої української мовознавчої науки.

Проте стався у моєму житті один епізод, що наблизив у мою наукову, а відтак і приватну долю Василя Німчука – і відтоді мій зв’язок і з ним не переривався. Це був пізній вечір якогось будня 2003 року, коли, увімкнувши телевізор, я побачила на екрані 5 каналу В. Німчука і П. Толочка. Межи ними тривала дуже гостра полеміка про потребу реформувати український правопис, себто повернути його до базових питомих норм, затверджених 1928 року. Я була вражена нахабною, агресивною і дилетантською манерою Толочка і відчувала, як тяжко було аристократичному, виваженому, тактовному й науково аргументованому В. Німчукові протистояти цьому танкові ідеологічної брехні й маніпуляції. За ніч, вражена нерівною полемікою між чортом та богом,  я написала статтю «Історико-психологічний аспект нашого правопису», яку опублікувала в одній зі львівських газет. Згодом, 2004 року, вийшла моя монографія «Правопис – корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір», на яку, як сказав мені Михайло Худаш, звернув увагу Василь Німчук, а згодом він передав для мене безцінний подарунок «Історія українського правопису ХVI–ХХ століття. Хрестоматія» (2004). Це стало незворотною точкою наших взаємин.

Мене щоразу більше мучила історична соціолінгвістична проблематика, і я розуміла, що тільки Василь Васильович зможе скорегувати мій шлях дослідження крізь призму реконструкції мовної свідомости наших предків. У травні 2007 року я наважилася і Йому зателефонувала. Він саме слухав якесь моє інтерв’ю по радіо і ми, жартуючи, наче продовжили розмову вже безпосередньо. Його манера спілкування, якщо він сприймав людину, –  виняткова: тепла, зичлива, з іскрами сміху та дотепів, але завше ad fontеs. Все ці розмови завершувалися новим поштовхом до роботи і відчуттям, що Він веде тебе вглиб.

Пригадую Василя Васильовича лише раз у гніві, коли виникла проблема із затвердженням моєї теми докторської дисертації на Координаційній раді Інституту української мови НАН України. Це був розгніваний Зевс, якого я боялася, мабуть, більше за всіх, хоч таки не я завинила… Особливий Він був, коли ти не зовсім правильно зрозумів Його настанови. Я дозволила собі без жодних консультацій  з ним написати докторську, то потім таки довгенько покутувала в очікуванні слушних порад Василя Васильовича. Наше вечірнє скайпування зі скрупульозного вичитування дисертації було для мене найкращим майстер-класом від маестра історії мови. Це був найокриленіший і найзмістовніший січень 2015 року: щодня через скайп по кілька годин сторінка за сторінкою тексту з невеличкими, як казав Василь Васильович, технічними перервами ми різьбили текст і доводили його до повної готовности. Він, як досвідчений майстер, огранював сторінки своїми заувагами-мазками і текст починав ритмічне і плинне дихання без зупинок та важкости. Дякую Вам за це, Учителю.

Назавше глибоким слідом увійшли  у пам’ять урочистості в Інституті української мови з нагоди 80-тилітнього ювілею Учителя. Ми з Русланом Кошулинським, тоді віце-спікером парламенту, організували для Василя Васильовича Почесну Грамоту Верховної Ради України. Він ледве визирав осяйним обличчям з-під незліченних букетів квітів, які, як з’ясувалося, Василь Васильович дуже любив, бо колись матуся у дитинстві сказала, що хто не любить квітів, – той злий. А він дуже боявся бути злим… Він просто не вмів таким бути. Це був Божий чоловік.

Усі з трепетом чекали слова ювіляра, бо ж зрозуміло було, що «донизу котиться мій віз, пов’яли квіти». До наступного ювілею Він таки не дожив… Здавалося, що маестро скаже щось про своє  самітнє особисте життя, а він говорив про свою нереалізовану мрію: повернутися до базових питомих норм нашого знищеного московським режимом правопису, аби мова мала свої шати, а не чужі…Ось вона одержимість високим національним ідеалом, що не минає з власним життям, а зостається як правдива дорога твого народу і твого краю. І як було тяжко бачити майже дитячу розгубленість Василя Васильовича, коли його, основного теоретика і практика історичної мовної кодифікації, не виявилося серед членів новоствореної Правописної комісії при Кабміні 2015 року… Звісно, я могла розрадити його лише скеруванням до Уряду депутатського запиту.  А він натомість назбирав мені по Києву насіння мальв і передав у запечатаному конверті…З того насіння зійшли не мальви, а якесь інше жовтогаряче диво, назву якого дав таки Василь Васильович, коли я скинула йому світлину цієї краси. «Та це ж бегонія», – вигукнув він радісно, ніби підтвердив ще одну пам’ятку нашої мови-землі. Тепер у мене вдома бегонії – це символ життя Василя Васильовича. Напередодні холодної і його останньої осени він вийшов у скайп і попросив обов’язково посадити їх до вазонка в хаті, бо зима уб’є їх. Пересадила. Не зима вбила, а життя…Не стало Німчукових бегоній. Є його символи. Він вчив мене бачити красу світу. Все коли їду тепер поїздом згадую його повчання – тихі, спокійні, глибокі: «Не треба в поїзді читати. Треба дивитися через вікно. Там стільки краси, що всю не увібрати, але хоч зачепити краєм ока…. Світ дуже красивий». Коли тепер так роблю, то ніби сповнюю Його заповіт: вчуся бачити красу.

Попри наші часті політичні розмови, де ми не завжди були однодумцями, Василь Васильович навертав до мови, до створення Товариства шанувальників українських діялектів… Наближаючись до межі життя і смерти, він щоразу з глибшим усвідомленням говорив про цю проблему потреби збереження діялектів, розуміння їх як основи українського глотогенезу – і найбільшого родинного тепла для кожного українця. Якого чару була сповнена його бесіда з сестриним онуком Іванком по-закарпатському! Я пила цю їхню розмову як карпатську джерельну. Просив навіть організувати зустріч із депутатом В. Балогою, аби той допоміг у цій справі. Зустріч відбулася. Смію сказати, що Василь Васильович був дуже довірливий у політичних питаннях, що згодом оберталося, звісно, розчаруванням… Але він все знаходив розраду в Господові та у своїй натхненній праці.

Наша остання розмова була телефонна. Запитував про моїх рідних… Я доповідала, що вийшла моя монографія за його наукового редакторства про Івана Пулюя. Він не встиг її побачити, бо Його вело додому, у рідне село Довге…

Це була неділя 26 листопада, обід. Важко було повірити у цю звістку. Павло Гриценко підтвердив. Похорон був відразу наступного дня о 12 годині. Я саме на цю пору мала лекцію у Тернопільському педуніверситеті. Авдиторія викладачів і студентів стоячи пом’янула видатного вченого і Божу людину. На столі був розкішний букет білих хризантем, і скапувала на них свічка життя Учителя. Коли саме в години похорону розповідала студентам про огром проблематики і праць  Василя Васильовича,  раптом з усієї сили якась птаха сильно вдарилася у вікно… Я замовкла, студенти повернулися в бік удару птахи… Чи це був знак від нього, що тепер Його присутність серед нас буде іншою? Звісно, ми напишемо наукові розвідки про нашого Учителя, ми будемо йти дорогами його історичних відкриттів, ми матимемо Його у нашій пам’яті та серці – і Він далі вчитиме нас бачити красу і любити життя… А життя без смерти не буває.

 

Рубрики: Націоналізм у культурі