Український націоналізм: «царство небесне» чи «живіший за всіх живих»

Автор: . 18 Сер 2019 в 20:30

Український націоналізм: «царство небесне» чи «живіший за всіх живих»

(З інтерв’ю Олега Багана інтернет-виданню «Вголос»: повна версія)

  • Чому програли націоналісти на виборах в Україні? Це означає, що націоналізм як ідея відмирає?
  • Абсурдною є теза, що націоналізм як ідея вмирає. Навпаки, по всьому світу йде відродження саме етнічного складника в національних рухах (бо націоналізм може мати й ліве забарвлення, наприклад, це Робітнича партія Курдистану чи деякі націоналістичні рухи в арабському світі  –   Ірак, Сирія, Лівія тощо). Яскраві приклади в Європі – це потужні національно-культурні рухи в Шотландії, Велсі, Ірландії (ґаельсько-кельтський), Каталонії, Ґалісії, Чорногорії, Косово (албанці), які набрали сили якраз в останні два десятиліття. В усіх цих країнах корінні нації були дуже глибоко поруйновані й сильно асимільовані імперськими державами, англійською, іспанською і сербською культурами. Можемо передбачити, що невдовзі розвинуться нові хвилі визвольних націоналізмів на Півдні Франції в Окситанії (Прованс), в Басконії, серед народів Кавказу. Це типи визвольного націоналізму т. зв. «малих народів», тобто історично бездержавних народів.

Є ще типи т. зв. державницького (консервативного) націоналізму, який розвивається серед сильних, панівних надій, часто з імперським минулим. Подивіться, якими масовими і потужними стали за останні 10 років праві рухи у Великій Британії, Франції, Італії, Польщі, Угорщині, в якій вони цілковито задомінували, навіть в дуже лівій за свідомістю Іспанії (недавній виборчий успіх партії «Vox»). Усе це наслідки кризи космополітичної системи цінностей, яку після 1945 р. так переможно утверджували європейські ліберали і соціал-демократи і яку втілює в собі ідеологія Європейського Союзу.

Державницький націоналізм спирається на консервативні ідеали і принципи, такі, як традиція, порядок, роль еліт, духовні пріоритети, сильна держава (етатизм), християнські вартощі тощо. Націоналізм імперських народів несе в собі криптофашистські сутності, оскільки це ідеологія народів, які звикли домінувати, впливати на міжнародні тенденції, тішиться своєю національною вибраністю. Це й пояснює, чому праві рухи в названих країнах майже всі симпатизують режимові В. Путіна в Росії: вони сприймають його також за консерватора (хоча той таким не є, а є чистим російським шовіністом та імперіалістом і цієї різниці європейські праві в більшості ще не вловлюють), їм подобається, що В. Путін критикує ЄС (хоча він це робить винятково з позицій російського імперіалізму, щоб розбити геополітичну єдність Європи і проводити в її просторі свої деструктивно-експансивні ініціативи), вони думають, що він поборов в себе в країні лібералістичний хаос, який руйнує  Європу зсередини (а він всього лиш запровадив режим пресування власного народу, перевів його в стан традиційного для Росії рабства).

В Україні націоналісти зазнали поразки на виборах не екзистенційної, стратегічної як нібито застаріла ідеологія, а тактичної – вони не мали належно розбудованих структур, не перегрупували сили, не мали засобів для широкої пропаганди своїх ідей. Наприклад, деякі націоналістичні структури нагадують Політбюро ЦК КПРС часів Л.Брежнева в СРСР: одні й ті ж люди сидять на керівних посадах по 20 років (!). І це рух, який називає себе «революційним»! Тобто організаційні структури націоналістів часто просякнуті кумівством, імітаторством, фальшивістю, відсталими формами самоорганізації. І люди «оцінили» це на виборах.

Вартує зрозуміти, що націоналізм не є програмною ідеологією, як соціал-демократія, лібертаріанство, християнська демократія, тобто він не прагне нав’язати суспільству якусь систему соціально-економічних та політичних принципів, щоб за ними «вдосконалювати» його. Націоналізм – це філософія буття нації, яка осмислює систему дій на захист онтологічних основ нації в кожен конкретний історичний період. Тому він може видозмінюватися. Наприклад, український націоналізм в Галичині в останній чверті ХІХ ст. набув ліво-соціалістичних ознак (діяльність І. Франка і його однодумців), бо тоді надважливим завданням було витягнути український народ із жахливої бідності і відсталості, а це могли зробити в тих умовах тільки ліві ідеї громадянської солідарності, класової критики панів, загального прогресу тощо. Виконавши це завдання, І.Франко перейшов до ідей вольового націоналізму (стаття «Поза межами можливого», 1900 р.), почав орієнтуватися на ідеали і принципи національного динамізму, ідеалізму, містицизму, елітарності, героїзму (поема «Мойсей», 1905 р.). Тому саме його, а не М.Міхновського, треба вважати засновником українського модерного, вольового націоналізму, ідеї якого згодом потужно розвинув Д.Донцов. М.Міхновський же залишився в основному на засадах народницького (етнографічно-демократичного) націоналізму і це добре видно із недавно виданої збірки всіх його творів (К.: Смолоскип, 2013), в яких цілком нема теоретичних ідей вольового націоналізму. На мою думку, ім’я М.Міхновського штучно роздмухали галицькі еліти того часу, щоб посилити звучання Східної України і розбудити її.

          Загалом, в більшості історичних ситуацій, націоналізм тяжіє до правих ідей (ідеалізм, волюнтаризм, героїзм, сильна особистість, містицизм, романтизм тощо), бо вони завжди більше допомагають у відродженні й динамізації національного життя.

Безглуздою є суперечка про «етнічну» та «політичну» націю. Її нав’язали нам ліберали з метою демонізувати націоналістів, представити їх такими собі «ретроградами», «закостенілими ксенофобами». Це суперечка, в якій наперед відомо, хто виявиться «правим» (зрозуміло, ліберали, які виступають за «політичну націю»). Чому це безглуздо? Бо вимога «етнічно чистої нації» можлива тільки у двох випадках: в умовах маленької країни, як Монако чи Андора, якби там запанував ксенофобський уряд, і в умовах фашистсько-расистського режиму, який є майже неможливим в сучасному світі. Мріяти і добиватися якоїсь «етнічної чистоти» в середовищі великої нації і країни середніх європейських розмірів – це цілковите безглуздя, бо в кожній країні проживають якісь етнічні меншини або великі маси іммігрантів, яких неможливо знищити чи примусово асимілювати. Все. Розмова про це протиставлення закінчена.

На жаль, деякі націоналісти вступають в дискусії з цього питання, намагаючись якось захистити ідею «етнічної нації», не розуміючи, що це інтелектуальна пастка. Дискутувати треба не про це, а про проблему надмірного засилля ліберального космополітизму як ідеології і системи цінностей, які об’єктивно несуть загрози націям, руйнують їх морально і духовно.

До слова, в теоретичних працях класичного українського вольового націоналізму 1920-1940-х рр. тема етнічної винятковості українців, расової переваги займає мінімальне місце. На цю тему писали, і то дуже мало, всього якихось 2-3-и публіцисти (М. Сціборський, В. Мартинець). Наголошу, що в жоден офіційний документ ОУН не потрапила жодна теза расистського змісту! Хоча на цю тему постійно брешуть українські і західні ліберали (історики типу Т. Снайдера), подаючи справу так, ніби таких документів є тисячі. Насправді ліберали сукупно прагнуть представити націоналізм якоюсь ксенофобською ідеологією, щоб загнати його в зону цілковитого несприйняття. Але так не є. Націоналізм, на відміну від шовінізму, це велика ідея поглиблення й урізноманітнення національних сутностей, ідеалів, естетико-духовних виявів. І саме це є його головною метою, а не боротьба з іншими народами.

  • Якою є роль української мови в розвитку націоналізму?
  • На прикладі мови ми знову бачимо явище інформаційно-пропагандивної переваги лібералів-космополітів і проросійських середовищ. Вони ось зараз, в ході прийняття закону про мову, нав’язують суспільству думку, ніби це є вияв агресивної наступальності українців, насильство над «бідними і лагідними російськомовними», вияв недемократичної нетолерантності. Це велика неправда і перевертання справи з ніг на голову. І ті українці, які підігрують в цьому проросійсько-малоросійському табору з ліберально-космополітичних мотивів, є справжніми ідіотами, бо не бачать очевидних речей.

Насправді в українському суспільстві від 1991 р., від початку самостійності, триває вивірений, підступний, всебічний наступ проросійського табору на все українське і мову зокрема, а замотеличені космополітичними догматами українські ліберали мимовільно підігрують цьому, тупо повторюючи думку: «Чим більше мов знає людина, тим більше вона  –  людина». Адже це думка з абсолютно інакшої буттєвої системи культурних цінностей. Нагадаю всім тим, хто кричить, що українці «ґвалтом», «за 2-3-и роки» хочуть примусити розмовляти всіх українською мовою, що перший закон про мову був прийнятий ще в 1989 р. і він передбачав послідовну і системну українізацію всіх сфер суспільного життя. І що: багато ми досягли? Майже нічого. Цей правовий проект фактично закінчився провалом. І це з двох основних причин: по-перше, в Україні, як і в кожному православному суспільстві (В. Портніков), цілком не виконуються закони, навіть дуже часто люди масово плюють на них; по-друге, російськомовна частина нашого суспільства почуває себе вищою, зухвалою, вона демонстративно прагне обманути, переграти, інформаційно та юридично перехитрити українізацію і зберегти status quo, тобто реальне домінування російської мови в Україні.

Тому теперішня боротьба за утвердження української мови – це не агресивний наступ «засліплених націоналістів» і «звірячий оскал дикого націоналізму», як це представляють проросійські агенти й українські «корисні ідіоти», а елементарний план дій на захист української мови. Навіть проект закону про мову, підготовлений «жахливою націоналісткою» Іриною Фаріон і відкинутий парламентом тільки тому, що це проект від ВО «Свобода», це насправді дуже фаховий, дуже правильний юридичний документ, виписаний за міжнародними нормами захисту мови і виведення її на повноцінний рівень функціонування.

Чому ж іде така затята боротьба проти національного зміцнення України? Відповідь на це питання міститься в розумінні етнонаціональної структури українського суспільства. Воно складається із таких 4-ох головних пластів:

  1. пласт етнічних росіян і цілком зрусифікованих представників інших народностей, зокрема євреїв, які в умовах СРСР і Російської імперії були «правлячою елітою» на більшій території України; це носії постімперської і приховано шовіністичної свідомості, яка завжди потужно плекалася в російському суспільстві; значною мірою вони є продовженням совєтської комуністичної номенклатури, особливо за ментальністю (звідси  –  нахабність соціальної поведінки і великий цинізм у всьому), тому через систему різноманітних зв’язків, соціальних привілеїв, владних впливів саме ця верства здобула від кінця 1980-х рр. великі капітали, проникла на керівні рівні всіх сфер державно-управлінського життя України; саме в її середовищі здебільшого сформувалася українська олігархія (В.Пінчук, В.Коломойський, Г.Боголюбов, К.Жеваґо, Д.Фірташ та ін.) і це ще більше посилило її значення і можливості дій; саме цей стартум послідовно голосує за всі відверто проросійські й антидержавні політичні проекти, на останніх вибарох  –  за «Опозиційну платформу  –  за життя», «Опозиційний блок», партію Шарія тощо, загалом зберігаючи суспільну нішу електорального впливу до 20 %.
  2. пласт малоросів, які в умовах незалежної України розділилися на всі категорії – «самоотверженных» і «блуждающих», перші – це абсолютні холуї імперії, безнаціональні, цілком чужі до української мови і культури, хоча при цьому, щоб надати «місцевого колориту» своєму буттю, вони можуть, наприклад, називати своїх дітей Тарасами і Богданами (це все, на що вони здатні в національному плані!); вони здебільшого покірно йдуть за проросійськими тенденціями в країні; другі – це ті, які частково піддалися віянням українізації, володіють українською мовою, цікавляться українською проблематикою, але тільки для того, аби постійно застерігати, як забагато українців хочуть і які загрози вони несуть самим фактом свого існування, ці другі діляться на ще дві категорії: централістську і ліберальну, учасники першої підтримують всі тенденції в країні, які працюють на «сильну руку» (давня імперська звичка), тому завжди голосували за якісь ліві партії (Комуністичну, Соціалістичну, тепер орієнтуються на І.Ківу); учасники другої підтримують усе, що гарантує найширші свободи (нова школа!) і в цьому контексті вони верещать про «наступ на демократію», як тільки українці заявляють про якісь свої права; вони часто проникають в якісь українські проекти, але завжди  –  з метою розкладати їх або робити безпринципними, ніякими; разом малороси складають десь 35 – 40 % населення і діють залежно від конкретної ситуації, їхні лави постійно розмиваються, бо це явище не має чогось сталого, ідейного, в моральному плані є гнилим; інколи під впливом страху й емоцій вони підтримують якісь проукраїнські тенденції (наприклад, після Революції Гідності вони голосували за П.Порошенка, тому що боялися, що озброєні українці будуть їх просто бити, а коли цього не сталося, серед цієї братії почалася зворотня тенденція  –   насміхання з України і плювання на неї;
  3. пласт патріотів-народників, які ведуть свою історію від недорусифікованого селянства, від недобитої інтелігенції або від зрусифікованих, але морально не розкладених різних верств, які пробудилися до національного відродження від кінця 1980-х рр. (власне, малорос відрізняється від зрусифікованого українця тим, що він ще й морально здегенерований, постійно роздвоєний, часто здатний на будь-яку підлість); цей патріотичний табір фатально характеризується тим, що він не має надійних світоглядних орієнтацій (це причина, чому в Україні не формуються ідеологічні партії), від дуже наївний і сентиментальний, миролюбно налаштований (це вічна філософія зайця про те, що вовк, якщо прочитає Євангеліє, його не з’їсть), тому його улюблені «інтелектуальні вожді» і «проповідники» всі чомусь нагадують віце-ректора УКУ (Умовно католицького університету) М. Мариновича і його ідейного попередника, нині покійного, Є. Сверстюка; ідеальним, архектипним висуванцем цього табору був Президент В. Ющенко: безідейний, весь такий «у меду», безпринципний і дуже пацифістський, аж до того рівня кретинічної довірливості, що любив своїх ворогів сам висувати на зручні позиції для власного ж знищення (як він витягнув В. Януковича за стіл рівних переговорів й створив із ним спільний універсал ні про що), тому народники буквально умлівали від цього діяча, перетворившись просто на на релігійну секту «свідків Ющенка»; єдине позитивне, що цей табір чисельно постійно збільшується (бо діє фактор об’єктивної українізації) і є надійною опорою для державницьких сил на всіх виборах, зараз він складає близько 30% електоральної маси;
  4. і найменший соціальний пласт – інстинктивних націоналістів, це активна, справді наступальна, пройнята візіями України як сильної держави, потенційно державотворча ланка суспільства, але недостатньо  вихована за ідеями й принципами вольового націоналізму через брак його повноцінної пропаганди; це ті приблизно 10%, які в 2012р. проголосували за «Свободу»; зараз вони відмовилися це зробити, бо вражені фатальною ментальною вадою українства – анархізмом, «махновським комплексом», і тому постійно кидаюся в різні боки за «сильним лідером» і за «радикальними планами»; саме ця соціальна група в основному робила Майдан у 2013–2014 рр., це вона штовхає різні трансформації в країні в плані зміцнення українізації; однак, і це друга фатальність, на управлінському рівні люди цього типу завжди опиняються в меншості, тому всі реформи в державі мають насправді малоросійсько-лібералістичний характер.

Отже, як бачите, проросійсько-молоросійські суспільні сили мають перевагу, складаючи реальних 55 – 60 % людності, і часто, через те, що вони представляють переважно вищі верстви великих міст (Київ, Харків, Дніпро, Одеса, Запоріжжя, Кривий Ріг), вони переграють українців ще й завдяки кедровому потенціалові, підкріпленому великими фінансами (фактор олігархії). Зараз вони взялися представити новий закон про мову як нонсенс. І це їм великою мірою вдається.

Власне, у цій превазі малоросійської свідомості в суспільстві полягає феномен політичного успіху партії «Слуга народу»: проукраїнські середовища після другої фактичної поразки Майдану увійшли у стан громадянської депресії, а проросійські середовища виявилися напрочуд активними (вони захопили напередодні виборів низку впливових телеканалів, радіо-медій та інтернет-сайтів). Тож ми маємо зараз піднесення стратуму «блуждающих», ліберальних малоросів, які захопили політичну ініціативу. Малоросійсько-проросійський табір досі не здобув вирішальної перемоги тільки тому, що й сам уражений ментальним комплексом неорганізованості, стадності, що властиве загалом всьому постсовєтському суспільству.

  •  Чи може український націоналізм набрати сили в майбутньому?
  • Є два перспективні шляхи для нарощування його потенціалу: перший – це посилення якості партійно-організаційних кадрів; другий – це щораз сильніші впливи через ідеологію і пропаганду на велетенський народницький табір, який поступово все-таки «тверезіє» після двох своїх провалів у формі правлінь країною В. Ющенком і П. Порошенком (феномен успіху П. Порошенка в 2014 р. якраз і полягав у надзвичайній мобілізації народницького електорату).

Тож перед націоналістами зараз стоять такі нагальні завдання:

  • розбудувати систему ідейно-інтелектуальних впливів через мережу якісних інтернет-сайтів, політологічних та культурологічних центрів, журналів (можливо і в інтернет-версії); видавництв, які б продукували концептуально продуману світоглядну літературу;
  • створення синтетичної нової партії правого спрямування, яка б поєднувала ідеологічні принцип широкого спектру правих тенденцій в суспільстві: християнської демократії, консерватизму, націонал-демократизму, націоналізму, – з тим, щоб вийти з вузької ніші тільки націоналістичних електоральних уподобань і регулярно впливати на народницький масив суспільства, формуючи з нього якусь наступальну, а не глевку, й ідеологічно згуртовану політичну силу;
  • розбудова широкого єдиного молодіжного парамілітарного руху, який би охоплював щоразу ширші верстви активної молоді, яка єдина здатна на перетворювальні дії;
  • правдиве повернення до традицій ОУН (а не поверхово-імітаторське, як є зараз) і створення закритого Ордену націоналістів, який би організовував мережу негласних впливів, ефективних дій з нейтралізації українофобських організацій і який би з усією ідеологічною суворістю наглядав за правильністю розбудови трьох попередньо визначених напрямків розвитку націоналізму в Україні.
Рубрики: Події та коментарі