Творчість Т.Шевченка як інтерпретаційний критерій в есеїстичній критиці Є.Маланюка

Петро Іванишин

Творчість Т.Шевченка як інтерпретаційний критерій

в есеїстичній критиці Є.Маланюка

Вивчення можливого методологічно-інтерпретаційного потенціалу художньо-літературної творчості видається актуальним теоретичним завданням в контексті сучасного пошуку іманентних українській духовності літературознавчих підходів. Особливо вагомим для українського постімперського літературознавства є, очевидно, вивчення уже наявного герменевтичного досвіду у вітчизняному метадискурсі передусім націоцентричних літераторів (письменників і вчених).

Зокрема, ідеться про вивчення рецепції, інтерпретації та методологічної актуалізації творчості одного українського класика у критичній спадщині іншого. У нашому випадку простеження можливого гносеологічно-евристичного діалогу доречно провадити на матеріалі поезії Т.Шевченка та есеїстки Євгена Маланюка, чия послідовна і глибока національна заангажованість, що служить свідченням іманентного й акмеїчного вираження української духовності, мабуть, ні в кого не викликає сумніву.

Звідси об’єктом нашої студії є теоретичний феномен літературної герменевтики взагалі, а предметом – один із методологічних аспектів цієї герменевтики: використання художньої спадщини одного автора як інтерпретаційного критерію (чи критеріїв) для витлумачення інших літературних (ширше – культурних) феноменів та закономірностей. Беручи до уваги конкретні художній та критичний досвіди, мета роботи формулюється наступним чином: накреслення основних (концептуальних) моментів вивчення способів використання творчості Т.Шевченка як екзегетичного критерію в контексті есеїстичної інтерпретації Є.Маланюка. Методологічну базу дослідження формують методи класичної та онтологічної герменевтики, верифіковані національно-езистенціальним підходом.

Досягнення поставленої мети передбачає попереднє окреслення двох основоположних в контексті даної проблематики понять: літературної герменевтики і “національного підходу” Є.Маланюка.

Поняття літературної герменевтики доречно експлікувати, виходячи із іманентної для мистецтва слова герменевтичної функції. Не випадково Бокаччо називав поезію “пасією, що осягає суть, а осягаючи промовляє і научає” [13,104]. Видатний герменевт, представник “філософії життя” Вільгельм Дільтей вважав великих письменників “великими майстрами тлумачення” і свідомо орієнтував герменевтику на художню літературу, особливо на поезію, “підкреслюючи значення останньої для розуміння духовного життя та історії” [10,106]. “Черпаючи із джерела життя, – писав В.Дільтей, – поезія неминуче мусить… виражати життєрозуміння” [10,106].

Онтологічна (чи філософська) герменевтика ХХ ст. в особі свого основоположника Мартіна Гайдеґґера та його послідовників часто зверталася до окресленої нами проблеми – художньої герменевтики. У своїй концептуальній естетичній розвідці “Джерело художнього творіння” М.Гайдеґґер, розвиваючи давню німецьку (і не тільки) метакритичну традицію, зазначає, що сутністю мистецтва є “істина, що твориться у творінні” [15,304], а сам художній твір містить “відтворення всезагальної сутності речей” [15,279]. При цьому художнє пізнання істини має виразний національний характер, бо, як зазначає німецький вчений у статті “Гельдерлін і сутність поезії”, “слово поета є тільки тлумаченням “голосу народу” [1,205].

У цій статті нас цікавитиме поняття літературної герменевтики в сенсі загальному, як практики (передусім) та теорії (рідше) інтерпретації явищ буття, виражених у літературному творі, зокрема в поезії Т.Шевченка.

Навіть побіжне ознайомлення з біографією, історико-культурним контекстом та корпусом есеїстично-критичних праць Є.Маланюка спонукає до висновку про те, що однією з підстав теоретичного вивчення методологічного підходу автора є окреслення поняття політичної герменевтики взагалі та націоналістичної герменевтики зокрема. Саме в їхніх межах, на нашу думку, можна побачити характерні риси “національного підходу” як авторського методу національно-екзистенціальної методології.

Поняття політичної герменевтики (ще “ідеологічної”) можна максимально конкретизувати і визначити як інтердисциплінарну літературознавчу меодологію, котра використовує потенціал такої галузі культури, як політика.

Є вагомі підстави враховувати більшу чи меншу детермінованість знання і пізнання (навіть такого специфічного, як художньо-літературне) ідеологією як суспільною свідомістю та світоглядом, а отже, і політикою як органічною підсистемою ідеології. Інша річ, що детермінізаційні процеси у сфері філософської, наукової, художньої тощо творчості можуть при цьому усвідомлюватися чи не усвідомлюватися творчою особистістю.

Одне з найбільш ґрунтовних досліджень проблеми залежності знання від влади та політики (при цьому часто вживаючи останній термін синонімічно до “ідеології”) знаходимо у французького філософа-постструктураліста Мішеля Фуко (див., наприклад, його “Археологію знання”).

Фуко, переводячи проблему ідеологічного впливу із сфери філософсько-методологічної у сферу філософсько-лінгвістичну, тобто розглядаючи науку (та й ідеологію) як “мовну практику”, справедливо зауважує: “Ідеологія не виключена з науковості. Небагато мов залишили стільки місця ідеології, як клінічна мова або мова політичної економії; це не є достатньою причиною, щоб приписати сукупності їхніх висловлювань помилки, суперечності та відсутність об’єктивності” [14,289].

На більш чіткому методологічному рівні розглядає співвідношення наука/політика та література/політика визначний постколоніальний мислитель сучасності американський культуролог Едвард Саїд. Американський вчений прямо вказує на політичний (ліберальний), а отже, ненауковий, характер заперечення більшістю західних вчених наукової вартості політичних ідей у сфері гуманітарного пізнання: “…широко розповсюджена ліберальна переконаність у тому, що “істинне” знання є фундаментально неполітичним (і навпаки, що кожне відверто політичне знання не є знанням “істинним”), затемнює надзвичайно, хоч і неявно, організовані політичні обставини, що існують тоді, коли виникає таке знання. Немає людини, якій було б не важко усвідомити це сьогодні, коли означення “політичний” використовується як ярлик, навішуваний для дискредитації всякої праці, яка наважується порушити протокол уявної надполітичної об’єктивності” [11,22].

Звідси творець будь-якого “систематичного висловлювання” – дискурсу (філософського, наукового, релігійного, художнього тощо) – мусить враховувати його ідеологічну природу: “…людина не може творити дискурс із власної примхи або робити твердження в ньому, якщо вона не належить – несвідомо в деяких випадках, але в усіх випадках мимовільно – до ідеології та інституцій, які ґарантують її існування” [11,415].

Виходячи приблизно із такого типу міркувань, обґрунтовував “тенденційність” художньої літератури Іван Франко, а значно пізніше – її “ангажованість” Жан-Поль Сартр: “…через літературу колектив вчиться реагувати, мислити, отримує критичну свідомість, нестійкий образ самого себе” [12,258].

У суто літературознавчому контексті розгляду поставленої проблеми методологічно значущим є увиразнення інтерпретаційного потенціалу політичного підходу. А він насамперед полягає в тому, що метод політичної герменевтики може бути особливо ефективним  у двох випадках. По-перше, під час вивчення політично заангажованих письменників чи окремих творів (так званих “громадянських”), коли без наявності у дослідника специфічного політичного (навіть політологічного) тезаурусу чимало основних ідейних аспектів залишається поза увагою, що збіднює або й викривляє інтерпретацію.

По-друге, ефективність цього методу увиразнюється за умов вивчення художніх феноменів у кризовий для народного буття культурно-історичний період, коли основним смисловим питанням у національно-духовній сфері стає питання політичне. Ідеться, скажімо, про період окупації, коли це політичне питання концентрується довкола проблем: здобуття незалежності, створення самостійної національної держави, потреба широкомасштабної боротьби з імперіалізмом, утвердження національної самобутності тощо. Обидва вказані аспекти промовисто характерні для критичного мислення Є.Маланюка.

Особливо вагомо, щоб передумовою використання політичної герменевтики для кожного вченого стало усвідомлення дослідником того, що політична герменевтика є науковим, літературознавчим, а не політичним методом (і методологією) пізнання художніх явищ та закономірностей.

Критерієм науковості для того чи іншого політичного методу буде визначення, наскільки він враховує іманентні закономірності художньої літератури та принципи літературознавчого аналізу. Звідси, скажімо, “матеріалістичний підхід” Георгія Плеханова, у суті своїй виразно марксистський, варто вважати науковим і відрізняти від псевдонаукового “марксистсько-ленінського” підходу, що лежав в основі радянського літературознавства.

Окреслені моменти необхідно враховувати тоді, коли розглядаємо гносеологічну вартість праць видатних критиків 20-30-х років ХХ ст.: Д.Донцова, М.Мухина, Ю.Липи, Є.Маланюка та ін. Тут важливо усвідомити, що політичний підхід українських мислителів мав не соціологічний (за змістом – класовий), як у марксистів, а націологічний характер, оскільки першим актом їх інтерпретації був переклад ідеї з мови мистецтва на мову націології, у пошуках націологічного еквівалента літературного феномена. (В основі змісту цього націологічного еквіваленту – два основні культурні процеси: пошук та утвердження власної національної ідентичності та політична реалізація національної ідеї.)

Так “естетиці декадансу”, що виросла у вітчизняній культурі в теорію “плебейської літератури” М.Драгоманова, протиставляє Д.Донцов “естетику Шевченка” (цього “Прометейового духу”, у художній інтерпретації Є.Маланюка), який відкидав “солодкаво-нудну” творчість, протиставляючи їй героїку [2,6].

Оця “шевченківська” (ідеалістично-героїчна), виразно національно-тенденційна, чи ангажована, естетика Д.Донцова стала ідейною базою для продовжувачів. Одним із найбільш продуктивних прикладів розвитку націоналістичної герменевтики став “національний підхід” Євгена Маланюка. Методологічно вагомим у цьому сенсі є есе “Ранній Шевченко”, в якому автор, апологізуючи метод Степана Смаль-Стоцького, висловлює фундаментальну істину, водночас глибоко герменевтичну та органічно-національну: “…розуміння творчости Шевченка і висвітлення його особистости можливі лише за національного підходу до національного генія” [7,31].

Блискучим зразком націоекзистенціальної літературної інтерпретації, як варіанту “національного підходу”, може бути сонет (точніше, сонетоїд) Є.Маланюка “Шевченко”. У ньому спостерігаємо не лише глибоке, субстанціональне, власне герменевтичне, бачення/окреслення підставових духовних концептів універсуму поета-генія, загальновизнаного основоположника українського націоналізму Нового часу (див. у цьому плані роботи І.Франка, Д.Донцова, Б.Андерсона, В.Іванишина, О.Забужко, Г.Касянова,  та ін.). Цей твір має й певне методологічне значення, оскільки дає добре уявлення про те фундаментальне аксіологічне місце/значення, котре займає у національно-духовній, культурній традиції, а звідси й у художньо-критичній свідомості (навіть тезаурусі) alter ego автора творча персоналія Кобзаря (підтвердженням цьому можуть бути й інші художні твори та есеїстичні роботи автора):

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – “Кобзар Тарас”

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розстала,

Вибух крові, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже, –

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати [6,151].

Виходячи з цього експліцитно і неодноразово заявленого аксіального статусу персоналії та творчості Т.Шевченка у герменевтичному світогляді Є.Маланюка, варто простежити як і якою мірою на практиці реалізується трансформація літературно-інтерпретаційного потенціалу “Кобзаря” в методологічні критерії “національного підходу” (як націоналістичного способу осмислення художніх (ширше – загальнокультурних) феноменів та закономірностей). Розглянемо декілька характерних прикладів у контексті есеїстичної інтерпретації Є. Маланюка. Причому приклади ті стосуються шевченкознавчих робіт автора.

Промовистим зразком окресленого вище витлумачення може бути з’ясування Є.Маланюком характерних рис романтизму Т.Шевченка. Говорячи про “своєрідний” романтизм Кобзаря, критик відштовхується в його характеристиці не від теоретичних загальників, не від пасіонарних прикладів (Байрон чи Лермонтов), нав’язуючи їх стильові особливості досліджуваному автору, – якраз навпаки. Дослідник, володіючи достатнім теоретичним і практичним тезаурусом, вдало накреслює певні компаративні моменти саме тому, що глибоко пізнає суть “шевченкового романтизму”, пізнає на основі аналізу передусім його власних художніх творів. І тут для нас важливо вияскравити момент апеляції критика саме до експліцитно виражених інтерпретаційних висловлювань у поетичному дискурсі (“Тризна”, “Слепая” тощо), котрі, зрештою, і виводять Є.Маланюка на головну якість експлікованого явища: романтизм Шевченка виразно національно-заангажований, “органічно-реальний” (звідси й авторські умовні терміни – “реальний романтизм” чи “романтизм античний”):

“…Належить бо спеціяльно підкреслити – і в цім найголовніша прикмета Шевченкового романтизму – що романтизм той ніколи не мав абстрактного (“світового”, як у Байрона, чи “міжпланетарного”, як у Лермонтова) характеру романтизму канонічного. В тій самій “Тризні” писаній, як і “Слепая”, – мовляв Шевченко, – “черствим кацапським словом”, і писаній, підлягаючи літературній моді, навмисно “байронічно”, поет застерігається, що “..тьму розличных сновиденій и байронический туманъ онъ не пускалъ…” Шорстко – і то не раз – висловлюється Шевченко, так би мовити, про “поезію для поезії” (“чи є поганьше що на світі, як та дрюкована нудьга про марно страчені літа?..”). Поезія для нього – служення, національна (а не лише суспільна) функція – покликання Перебенді. Романтизм його завжди проєктується на реальну Україну, він має сталий контакт із дійсністю, з краєвидом, з історією, з долею народу. Був це романтизм, що знайшов своє адекватне органічно-реальне втілення. І може це давало привід деяким дослідникам (Єфремов) називати Шевченка реалістом” [7,34].

В іншій роботі, характеризуючи романтизм в діахроній перспективі як перманентний “бунт особистості” проти обездуховлюючого матеріалізму, автор використовує образ Т.Шевченка з “Посланія” – “образ Божий” – саме як образ-термін на позначення сутнісного аспекту кожної особистості, тобто як методологему в межах свого “національного підходу”: “Тієї безформної, заразливо-трупної, смертоносної потвори, що під псевдонімом “гуманізму”, “просвічености”, “соціялізму”, загалом матеріялізму, поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже “образ Божий” [5,50].

В есе “Три літа” спостерігаємо в один з моментів надзвичайно проникливого витлумачення феномену Гоголя, традиції маргінальності та національного ренегатства загалом, апеляцію до іншого уривку з “Кобзаря”, котрий володіє неабияким евристичним потенціалом, бо через нього критик пізнає сам і допомагає пізнати нам два антагоністичні типи української свідомості в добу національної кризи ХІХ століття. Ідеться про інші ейдологічна терміни – “сміх” Гоголя і “плач” Шевченка: “Ти смієшся, а я плачу” – пише в посланії до Гоголя Шевченко. Це – закінчена формула відношення до української дійсности синів одного народу, що перебував найстрашнішу з криз, які знає історія. І в цім “плачі” разом з “ними” ( з “мужиками”) вже не було солодких зідхань Гребінки й Квітки, не було “благоденствія” олеографічної “Малороссії” й замогильного “сміху” Гоголя. Цей плач був протестом. Був обудженням національної пам’яти (Розрита могила, Чигирин, Суботів), був зрушенням важкого закляття (Великий Льох), був вибухом свідомости ошуканого народу (Сон, Кавказ), врешті “роздертям мальованої завіси”, про яку згідно говорять Куліш і Костомаров…” [9,44].

Цей же ж Шевченківський образ-термін – “плач” (як також “схаменіться” й “будьте люди”) – допомагає дослідникові охарактеризувати в націологічному сенсі й наступну культурно-історичну епоху національного резистансу загалом: “Цей “плач”, що, пізніш, пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, проходить по Україні очищальною грозою, тамує процес національного розкладу, спалює суспільний непотріб, відділює мертве від живого і стоплює благодаттю любови тих, що “схаменулися” і “стали людьми”, в зародок органічної ієрархії нації” [9,44].

В іншій студії охарактеризувати і збагнути національний сенс доби Визвольних Змагань допомагає ціла галерея образів, передусім образів-персонажів, зокрема із поеми “Гайдамаки”. З іншого боку, Маланюк увиразнює бачення поезії Шевченка як ідеологічної, філософсько-методологічної основи українського націоналістичного руху: “Але прийшла українська революція і заревли українські гармати, і, коли не батько сина, то, принаймні, брат брата “різали” –

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

І весь запал, всю енергію, все напруження наша революція завдячує “малокультурній і безвольній людині”. Динамізм революції був даний Шевченком. Ту частину 40-мільйонового народу, що хопилася зброї, повела в бій його волева, його електризуюча поезія. Повела, дійсно, у всьому, до дрібниць. Навіть ті шлики й оселедці, ті гайдамацькі полки, ті старокозацькі й дещо театральні жести повстанських отаманів і молодих хорунжих, – це все було проявом сугестійної сили Шевченка, втіленої в несмертельних образах Гонти, Гамалії, Палія, Трясила і саме не історичних, а поетичних, несмертельних через поезію образах, бо тільки ці образи живуть реальніш за дійсність” [8,64].

Навіть критику частих бунтів проти Т.Шевченка Є.Маланюк провадить, використовуючи капітальні образи двох Іванів – близнят-антагоністів (один “як Гонта”, інший – помічник катів народу) з “Великого Льоху”. Водночас ця критика виводить автора на пізнання, ширших за суто літературні (як проблема антишевченківського виступу у творі Хвильового), історичних і культурно-психологічних проблем українського суспільства та української людини початку ХХ ст.: “Мені… здається, що в оцих перманентних бунтах проти Шевченка бере участь саме дух другого Івана, як духом цього Івана пояснюються “нейтралісти” р. 1917, “боротьбісти” р. 1918 і 19 і “каяття” р. 1927 і 28-го.

Бунти проти Шевченка мають завше підозрілий характер, навіть і в тих випадках, коли бунтував Куліш, а нині бунтує Хвильовий, хоч причини цих бунтів полягають не в поверховнім снобізмі й естетизуванні, а мають трагічне джерело одчаю й мук безсилля.

У Куліша це йшло рівнобіжно з його політичними корчами. У Хвильового ще страшніше – як ознака повного банкрутства нащадків другого Івана з “Великого Льоху” і як показник тієї психологічної кризи, що розгорнулася за останні часи на Україні. Показником цієї кризи є хвильовизм, варіянт недавньої винниченківщини, рецидив історичних хвороб української психіки: анархічности й морального атеїзму” [8,65-66].

Інші аспекти методологічного використання творчості Кобзаря в якості критеріїв національної (націоналістичної чи націоцентричної) оцінки української культурно-історичної та національно-психологічної дійсності можна простежити в інших працях Є.Маланюка на прикладі осмислення творчих персоналій І.Франка чи Лесі Українки, феноменів більшовизму, малоросійства чи  української культури взагалі (в однойменних студіях “Книги спостережень”).

Накреслені в цій студії методологічні та практичні моменти можуть стати підставою для повномасштабного вивчення використання творчості Т.Шевченка як герменевтичного критерію в контексті есеїстичної спадщини Є.Маланюка. Водночас проведене дослідження спонукає до цілого ряду висновків, кілька з яких видаються особливо важливими.

По-перше, літературну дійсність, постать Кобзаря, його та власну культурно-історичну епоху Є.Маланюк інтерпретує, виходячи з іманентних національних концептів, ідей, що визначали життя й структурували художню творчість національного генія. По-друге, зазначені літературно-герменевтичні ідеї та образи Т.Шевченка мають національно-екзсистенціальну (виразно націоцентричну чи націоналістичну) природу і, не втрачаючи цієї субстанціональної ознаки, стають методологемами – безпосередньою основою для сформування суто наукових (дискурсивних) ідей в есеїстиці Є.Маланюка. По-третє, даний ракурс розгляду проблеми літературної герменевтики дозволяє стверджувати, що есеїстка Є.Маланюка, і передусім його “національний підхід”, дають зразок авторського методу Шевченкової національно-екзситенціальної методології (в межах “Шевченкової естетики” (Д.Донцов)); характерним підтвердженням цьому стають постійні апеляції критика до Кобзаря (його творчості) як до основоположника глибоко національного (націоцентричного чи, власне, національно-екзистенціального) способу мислення [див.: 3; 4].

Лютий 2004 р.

1. Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів:Літопис,1996.
2. Донцов Д. Передмова до 2-го видання // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. – Торонто,1958.
3. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,1992.
4. Іванишин П. Національно-екзистенціальна методологія: герменевтична актуалізація // Слово і Час. – 2003. – № 4.
5. Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Маланюк Є. Книга спостережень.– К.:Атіка,1995.
6. Маланюк Є. Поезії (Упорядк. та передмова Т.Салиги, прим. М.Старовойта). – Львів: УАІ ім. Івана Федорова; “Фенікс Лтд”,1992.
7. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.:Атіка,1995.
8. Маланюк Є. Репліка // Маланюк Є. Книга спостережень.– К.:Атіка,1995.
9. Маланюк Є. Три літа // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.:Атіка,1995.
10. Одуев С.Ф. Герменевтика и описательная психология в «философии жизни» Вильгельма Дильтея // Герменевтика: история и современность. – М.: Мысль,1985.
11. Саїд Е.Д. Орієнталізм / Пер. з анг. В.Шовкун. – К.:Основи,2001.
12. Сартр Ж.П. Что такое литература? // Сартр Ж.П. Что такое литература? Слова / Пер. с фр. – Мн.: ООО «Попурри»,1999.
13. Татаркевич В. Історія шести понять: Мистецтво. Прекрасне. Форма. Творчість. Відтворництво. Естетичне переживання / Пер. з пол. В.Корнієнка. – К.:Юніверс,2001.
14. Фуко М. Археологія знання / Пер. з фр. В.Шовкун. – К.:Основи,2003.
15. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Издательство Московского университета,1987.