Третя причина війни: ослаблена Україна

Автор: . 11 Бер 2022 в 9:06

Петро Іванишин,

Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Третя причина війни: ослаблена Україна

У попередніх матеріалах ми наголосили на двох зовнішніх основних причинах московського нападу – імперських амбіціях влади та народу путінського рейху й суперечливих, непевних історико-політичних переконаннях західної еліти. Однак існує ще одна основна причина ерефівської агресії, причина внутрішня – слабкість самої української держави.

Основний закон війни, відомий ще з давніх часів, звучить дуже просто: на сильні народи не нападають. Знаменитий китайський стратег і філософ Сунь Цзи ще в VI ст. до н. е. писав: “Правило ведення війни полягає в тому, щоб не покладатися на те, що противник не прийде, а покладатися на те, з чим я можу його зустріти; не покладатися на те, що він не нападе, а покладатися на те, що я зроблю напад на себе неможливим для нього”. І додавав: “Подолати ворога без бою – ось вершина”. Найкращий спосіб виграти війну ще до її початку – мати потужну, готову до відсічі будь-якої агресії державу. Досвід Кореї, Ізраїлю, Польщі та інших відносно невеликих держав доповнює цю закономірність ще іншим правилом: будь сильним сам і май сильних та надійних союзників. На жаль, до 24 лютого 2022 року Україна не мала ні надійних союзників (що показує і фіктивність Будапештського меморандуму й слабкість західних санкцій проти Московії за анексію Криму та Донбасу), ні достатньої державної потуги. В чому ж наша внутрішня слабкість, чому ми, маючи незалежність, все ж живемо, за мудрим окресленням Ліни Костенко, в час “ночі державності”?

Найпереконливішу відповідь на це питання дали ті філософи, політологи і навіть письменники, котрі вказували, що в основі державотворчої ідеології від 1991 р. була покладена не українська національна ідея – не ідея державності української нації, ідея національної свободи, а щось інше – різні космополітичні та напівкосмополітичні доктрини. Замість творити й зберігати українську державу й ідентичність, творити систему національного народовладдя, відстоювати національні інтереси, постколоніальні влада й політикум, захоплені корупційним ажіотажем, кожен по-своєму, намагались розчинити Україну у світі, у просторі західних та російських інтересів. Василь Іванишин писав, що “в основу українського державотворення з самого початку були закладені й узаконені як пріоритетні запозичені доктрини (соціал-демократія, лібералізм, псевдогромадянське суспільство, космополітизм, капіталістичний ринок тощо)”. В результаті, замість національної держави, тієї, за геніальним окресленням Тараса Шевченка, колективної “хати”, в якій тільки й може бути “своя… правда / І сила, і воля”, на кшталт Японії, Польщі, Литви, Ізраїлю, Саудівської Аравії чи Швейцарії, в Україні почала формуватися й розбудовуватися неоколоніальна, космополітична, бюрократично-олігархічна політична система.

Ознаками цієї системи, писав В.Іванишин, стало відсторонення носіїв національної ідеї від влади, “зростання прірви між владою і народом та між багатими і бідними, деградація суспільної моралі, криміналізація економіки, всероз’їдаюча корупція державного апарату”. Українська нація на своїй же ж землі опинилася бездержавною, грабованою та безправною, постійно ігнорувались питання її культурного відродження та соціально-економічного розвитку, на нашій території безкарно себе почували внутрішні і зовнішні антинародні та антиукраїнські сили (чого лише вартують сумнозвісні КПУ, Партія регіонів, ОПЗЖ та ін.). 

Відсутність націоцентричної ідеології державотворення спонукала до дивовижних геополітичних кульбітів, різних форм неоколоніальності. В часи президентства Л.Кравчука, Л.Кучми і частково В.Ющенка домінувала двополярна орієнтація: і на Захід, і на Московію. Однозначно малоросійську, москвофільську орієнтацію В.Януковича зламало всенародне повстання – Зимовий Майдан 2013-2014 рр. Нестримний рух суспільства в бік патріотизму, національної державності та політичної суб’єктності, а також ситуацію російсько-української війни від 2014 р., змушені були враховувати у своїх політичних діях команди П.Порошенка та В.Зеленського, поєднуючи виразно проукраїнську позицію із вестерністською, космополітично-прозахідною.

Власне, діючий президент Володимир Зеленський, маючи повноту влади, підтримку армії та народу, сприяння західних союзників, має унікальний шанс не лише виграти цю нашу вітчизняну війну, війну за незалежність з московською ордою, а й, нарешті, переставити потяг “держави Україна”, “держави іржавої” (П.Скунць) з рейок вразливості, слабкості, неоколоніалізму, на рейки міцної політичної системи – української національної державності. Однак чи вистачить йому політичної мудрості та відваги? Бо тільки така повноцінна державність, а не якісь міжнародні структури, може бути, як остаточно переконує ця війна і ситуація з ілюзіями довкола ЄС та НАТО, основним гарантом нашого вільного існування. Надійні союзники з’являються тільки у сильних. А “голосу слабких ніхто не чує”, переконує Євангеліє.

“Подолати ворога без бою”, убезпечитись від нападу на себе стане можливо, коли українці нарешті успішно завершать національно-визвольну боротьбу й побудують власну національну державу, оту шевченківську “хату” – простір свободи, справедливості й добробуту, надійний, потужний прихисток для свого народу й для всіх тих громадян України з числа інших етносів, котрі борються поруч за наше право бути самими собою. Тільки тоді можемо сподіватися на здійснення ще однієї візії українського генія: “І на оновленій землі / Врага не буде, супостата, / А буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі”. Національна держава – це основна сила нації, основна інституція, котра захищатиме від будь-якого – політичного, економічного, культурного – імперіалізму, від будь-яких вторгнень, від будь-яких спроб “визволити” нас від нас самих. Тоді третя причина цієї війни – зникне.

10.03.2022 р.

Рубрики: Актуальні проблеми націоналізму | Події та коментарі