Тези про вибори (З інтерв’ю керівника Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова Олега Багана інтернет-виданню «Вголос»)

Тези про вибори

(З інтерв’ю керівника Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова Олега Багана інтернет-виданню «Вголос»)

• Чим ці президентські вибори такі важливі? Що від них залежить?
• І ці, й усі інші вибори в Україні, парламентські також, мають для країни, на жаль, доленосне значення у тому сенсі, що наша держава від часу перших правдиво демократичних виборів президента і до Верховної Ради у 1994 р. стоїть постійно перед загрозою приходу до влади анти- державницьких сил. Ця загроза була меншою, як у 1998-у і 1999-у роках, чи більшою, як у 2010 році, але вона зберігається до сьогодні і відображає той ідейно-ціннісний стан внутрішнього розламу, в якому перебуває українське суспільство. Головна проблема нашого теперішнього політичного буття полягає в тому, що після спонтанного і доволі легко-щасливого утворення української державності в 1991 р. величезна частина нашого суспільства, передусім постсовєтська номенклатура, етнічні росіяни й абсолютно зденаціоналізовані малороси, не прийняла української ідентичності. Якщо уточнити визначення ситуації, то треба сказати, що вона прийняла державність з насторогою і ворожістю, як вимушений компроміс, бо тоді, в 1991 р., боялися, що за злочини комунізму треба буде відповісти і стихія гнівного націоналізму змете стару систему, а щоб цього не сталося, то пішли на компроміс зі створення націонал-комуністичної держави на чолі з лідером комуністів Л.Кравчуком. Коли ж десь так під кінець 1992-го постсовєтська і малоросійська більшість суспільства усвідомила, що український народ не спроможний на гнів і покару Зла, що нікому нічого не буде за десятиліття тортурування, приниження і нищення української нації, то наступила ера реваншизму, яка триває до нині. Це виливається в її систематичному бойкотуванні всіх напрямних щодо зміцнення української державності і підігруванні всім можливим антиукраїнським силам в державі.

Національно-патріотичний табір теж повів себе не дуже мудро: якийсь період він цілком уникав говорити про проблему існування абсолютно відчуженого антидержавного гігантського стратуму, обходячись поняттям «залишків комунізму»; згодом він почав себе переконувати, що умови демократії легко асимілюють чужорідну масу; лише після появи на верхах державного управління В.Януковича і його банди, яку в народі ще називали Партією регіонів, прийшло легке усвідомлення, що в суспільстві існує колосальний ментально-ціннісний, мовно-культурний розлам і саме цей розлам визначає всю політику в Україні. Приблизно протягом 10-ти років понад півтора десятка мільйонів українських виборців (переважно на сході і півдні) систематично голосували за відвертих злочинців, казнокрадів, моральних та інтелектуальних примітивів тільки тому, що вони обіцяли їм припинити українізацію, злити Україну з Росією, заблокувати цивілізаційний рух на Захід. Вдумайтеся в ідіотизм і блюзнірство такої суспільно-політичної поведінки!

Майдан 2013 – 2014 рр. зупинив своїми жертвами і героїкою цей реваншизм сукупної Малоросії проти правдивої України. Але реально Майдан програв через неорганізованість національно-патріотичного табору і занадто сильні впливи та можливості олігархату в Україні.

Зараз триває період депресії і морального розчарування. Найбільше цьому посприяло те, що нова влада, за великим рахунком, нікого не покарала за антиукраїнські ідеї, за відкриті репресії, Майдан показав, що він слабкий своєю пристрастю і силою волі, що він не вміє мстити (згадаймо ідеологему Шевченкової націософії про «правду-мсту» як неуникненний імператив національного визволення!). А не покаране суспільне зло провокує масовий моральний цинізм, який ми отримали зараз. І це, закономірно, повело до того,  що реваншистський табір, тобто проросійські і глибинно малоросійські середовища, які зберегли свою агресивність щодо України і всього українського, перейшли у наступ. Оскільки вони також переживають організаційну кризу, то тепер їхня активність зосередилася довкола «феномену Зеленського», якого їм підсунув один із впливових і винахідливих олігархів.

Отже, як не дивно, але ми знову стоїмо перед доленосним вибором: або країна знов посунеться в бік до Росії-Євразії, або продовжиться складне націобудування.

• Чи зможуть українці зробити усвідомлений, правильний вибір?
• Ні. Мені вже доводилося писати про це у січні, в статті «Спрофанована демократія» (див. сайт «Вголос»), застерігаючи українців у тому, що механізми й закони демократії в Україні не працюють, і тому сподіватися на якісні і позитивні результати президентських виборів і загальний демократичний прогрес годі. У нас нема демократії з кількох об’єктивних і суб’єктивних причин: громадянство, тобто політично активна і свідома частина соціуму, ще дуже слабеньке, воно охоплює своїми впливами заледве 25-30% мешканців країни, а, може, й менше, залежно як вимірювати громадянську активність; національна «спаяність» суспільства також слабка через довгий період життя нації поза націоналізмом; олігархат занадто сильний, він абсолютно контролює сферу ЗМІ і за допомогою неї маніпулює свідомістю суспільства; водночас велика частина українців занадто щиро і широко перейнялися лібералізмом у 1990-і рр., який є космополітичною ідеологією, і через це самі демократичні партії гальмували і гальмують національний розвиток суспільства, як це не парадоксально, хоч всі ми думаємо, що вони «будують Україну» (це суб’єктивний фактор).

За таких умов всі вибори у нас перетворюються на фарс: суспільні маси стають щораз примітивнішими, олігархи і провладні кліки – щораз цинічнішими.

І на нинішніх виборах це було видно дуже яскраво. Ще за рік до них на головних телеканалах різні соціологічні служби, «об’єктивні» і «не заангажовані», зрозуміло, почали систематично оголошувати, хто з можливих претендентів має найвищий президентський рейтинг. Так суспільству було нав’язано ось цих 5-6 імен, які й сьогодні очолюють рейтинг. Тобто за допомогою звичайної медіа-маніпуляції олігархи елементарно «відрізали» від участі у виборах всіх можливих висуванців від неолігархічних партій. Людей хитро переконали, що голосувати за «нерейтингових» не варто, бо вони «однак не пройдуть». А останні 4-5 місяці на всіх ЗМІ триває просто вакханалія зомбо-нав’язування потрібних імен, коли буквально щоп’ять хвилин оголошуються імена нібито «лідерів» перегонів. Хіба це демократія, тобто рівні умови для всіх? Ні, зрозуміло.

Щоб країна якось зрушилася із цього баговиння фальші і блефу, потрібно боротися за суворе і принципове обмеження політичної реклами. Ніхто не повинен «наелектризовувати» суспільство якимись рейтингами задовго до виборів, всі претенденти мають агітувати тільки в рамках суворо визначених кількох годин на місяць на кількох спеціально виділених телеканалах. Крапка. Тоді будуть приблизно рівні умови. Зараз же – це гра в одні ворота: олігархату проти українського народу.

Другий напрям дій  –  це формування у суспільстві і національних партіях свідомості і тактик-програм громадянського опору державній системі демократії, яка постійно профанується і обертається проти нації. Українство мусить зрозуміти, що ця форма держави, яка витворилася за 1990-і – 2000-і рр. в умовах панування постсовєтської номенклатури, виходу на кін політики криміналітету, наступу олігархії, набула класичних ознак «режиму внутрішньої окупації» (Василь Іванишин). Тобто, кого б ми не обирали, ці люди будуть «переварені» режимом (подивіться на нинішнього Андрія Парубія  –  колишнього радикального націоналіста і бунтівника!), система й далі працюватиме проти нації. Тому наші зусилля мають бути спрямовані на мобілізацію громадянства, яке має атакувати всі профанаторські дії влади, має формувати свою тотальну альтернативу цінностей та ідей.

• І все-таки, яким має бути, на Вашу думку, майбутній президент?
• На мою суб’єктивну думку, його не має бути цілком. Поясню цю тезу докладніше. Є дві головні причини непотрібності інституту президента в Україні. Перша: Україна й українці як нація не мають в своїй історії і ментальності сильної монархічної традиції, тобто централізму керування і мислення. У свідомості нації передусім домінує козацька традиція квазіреспубліканізму, подобається нам це чи ні. Це означає, що українське суспільство не спроможне вибудовуватися під тверду вертикаль влади. Українці як боягузливий все-таки народ бояться влади, але не поважають її. У нас тому й неможливий феномен В.Путіна чи Н.Назарбаєва, який буквально формував, як пластилінову хатку, свою державу. Ми занадто анархічна нація за своїм психотипом, тому й приречені на постійний конфлікт із системою влади. А це означає, що президентська форма правління постійно буде викликати конфлікти і збурення в суспільстві, а для розвитку нації цього не потрібно.

Друга причина: в нашому суспільстві збереглися занадто сильні традиції совєтського паханату. Й.Сталін, який сам сформувався в кримінальному середовищі, відповідно до набутих в молодості стереотипів людських взаємостосунків, вибудував совєтську систему управління державою як підступне, брутальне керівництво мережі дрібних паханів і паханчуків (секретарів компартії різних рівнів), яких призначав сам «Хазяїн», якому вони, своєю чергою,  були сліпо віддані. Така система і мислення ведуть, зрозуміло, до жахливої корупції. Тож сьогодні в Україні, наприклад, жоден суд – від Конституційного до найменшого районного  –  не прийме самостійне рішення в якійсь важливій справі без дзвінка із адміністрації Президента. Що там якісь закони і норми для них! У нас навіть в університетах, у нібито елітарних, академічних, культурних структурах існує ця ж система паханату, коли вчена рада одноголосно підтримує будь-яке безглузде рішення «ректора-хазяїна». Недавній приклад: пів року, від червня 2018-го, після заяви Інституту національної пам’яті щодо потреби зняття меморіальної дошки комуністичному злочинцеві В.Затонському на фасаді Київського національного університету ім. Т.Шевченка кількатисячний колектив головного українського університету мовчав і тремтів, бо ректор вдавав, що «не розуміє в чому справа», аж до появи гостро-критичної статті на сайті «Радіо Свобода», яка виявила цей казус.

           Усі українські президенти використовували вертикаль влади не для рішучих і важливих реформ, а для створення ефективної системи визиску і обману народу. Кожен з нами обраних президентів демонстрував лише нові грані негідної поведінки на високій посаді: профанаторство у Л.Кравчука, цинізм  у Л.Кучми, безвідповідальність і бонвіванство у В.Ющенка, злодійство у В.Януковича, мегашахрайство у П.Порошенка.

Україна має бути парламентською республікою з добре продуманою системою законів, за якими прем’єр-міністр на випадок якогось воєнного загострення отримує великі повноваження як головнокомандувач. Саме широкий парламентаризм допоможе згодом виховати в українстві якісну громадянську свідомість. Нам потрібне формування політичних ідеологій національної демократії, християнської демократії, консерватизму, націоналізму, які б були оформлені у великі масові партії, а саме даремні уповання на роль якогось президентства відволікає активних громадян від цих завдань. Ми маємо пройти сувору і тверду школу демократії. А так, в умовах постійного очікування від президента кардинальних («чарівних», за ментальним відчуттям більшості) дій і програм з перебудови суспільства, українці насправді лише деградують морально, живучи в перманентних ілюзіях та розчаруваннях-депресіях.

• Які б акценти Ви зробили щодо конкретики вибору?
• Єдиним кандидатом, який не пов’язаний зі сформованою системою олігархічного управління державою, є висуванець об’єднаних націоналістів Руслан Кошулинський.

                                          Розмовляла Марія Волошин