Теорія інтертекстуальності: метакритичні аспекти

Петро Іванишин

Теорія інтертекстуальності: метакритичні аспекти

Теорія інтертекстуальності належить до тих інтерпретаційних стратегій, котрі, зародившись у другій половині ХХ ст., все ще використовуються в новітній науці про літературу з достатньо інтенсивністю. Однак цим використанням не завжди притаманне критичне осмислення методологічних основ міжтекстового підходу, його сильних та слабких сторін, що на рівні дослідницького праксису загрожує тими чи іншими абераціями літературної дійсності. Тому, попри наявність значної кількості праць, певне метакритичне узагальнення інтертекстуального досвіду видається не цілком позбавленим актуальності на сучасному етапі розвитку філологічного мислення.

Хоч як слушно не виглядають спроби зглибити ґенезу теорії міжтекстових зв’язків, все ж її новітній розвиток та термінологічна окресленість пов’язані з іменами французьких (переважно постмодерних) дослідників другої половини ХХ ст. – Ю.Крістевої, Р.Барта, Ж.Женета, М.Ріффатера, Л.Женні та ін. З появою у 1969 році терміна “інтертекстуальність” у книжці Юлії Крістевої “Семіотика”, ця теоретична течія отримала легітимацію в межах саме постструктуральної методології. На думку самих постструктуралістів та їхніх критиків[1], риси цієї течії та тлумачення основних термінів (інтертекстуальність, інтертекст, текст, скриптор) виглядали наступним чином.

В основі явища інтертекстуальності лежало постструктуральне розуміння світу як тексту, а тексту як позбавленої внутрішньої єдності “мозаїки цитацій”, “абсорбції і трансформації іншого тексту” (Ю.Крістева). Тут французька дослідниця вступала в діалог з ідеями свого вчителя Ролана Барта, котрий, борючись із явищем ідеології (до речі, без особливого успіху), чітко розрізняв класичний твір (як інтенційований текст-читання) і власне текст (як позбавлене цілісності та інтенціональності текст-письмо). Цьому останньому “невідомою є наративна структура, граматика чи логіка розповіді”[2]. Текст поставав як інтертекст (чи “гено-текст”) – “простір сходження різних цитацій”, “місце пересікання текстових площин”, “діалог різних видів письма” (Ю.Крістева). Таким чином, під текстом розумілось не сказане у творі, а те, що “сказалось” у ньому незалежно від авторської свідомості й волі – “вся недиференційована маса культурних сенсів, всотана твором, але ще не підпорядкована його телеологічному завданню”[3]. При цьому автор тексту перетворювався на порожній простір несвідомої інтертекстуальної гри. Замість поняття автора постмодерністами запроваджувалось поняття скриптора (деперсоналізованого записувача), що дозволяє всім дискурсам у творі заговорити власним голосом, створюючи багатовимірний простір тексту (Р.Барт) чи сферу безкінечної субститутивної гри (Ж.Дерріда). Постмодерні теорії смертей суб’єкта, автора, літератури, індивідуального твору та ін. не в останню чергу були пов’язні з ідеєю інтертекстуальності.

У 1973 р. Р.Барт, дещо випрозорюючи суперечливі тлумачення, дав узагальнене енциклопедичне визначення тексту й інтертекстуальності в постструктуральному сенсі: “Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш впізнаваній формі: тексти попередньої культури і тексти сучасної культури. Кожен текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат. Залишки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. – всі вони поглинуті текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова. Як необхідна попередня умова для кожного тексту інтертекстуальність не може зводитись до проблем джерел і впливів; вона є спільним полем анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих чи автоматичних цитат, що даються без лапок”[4]. У цьому плані концепція інтертекстуальності протиставилась іншим літературознавчим концепціям, зокрема класичним ідеям міметичності, художності та інтерсуб’єктивності літератури, осмисленості та ідейно-естетичної цілісності окремого літературного твору, концепціям літературної комунікації та структурування твору тощо. А інтертекстуальний аналіз передбачав видобування запозичень, що нашарувались у тексті, відтворюючи в цей спосіб процес його постання[5].

Ця концепція, не зважаючи на те, що стала (і залишається) чи не найпопулярнішим концептом постструктуралізму, доволі швидко отримала низку критичних оцінок насамперед з боку представників структуралізму (С.Бальбус) та дискурс-аналізу і наратологів, котрі вважали, що надто буквальне дотримання принципу інтертекстуальності в її філософському вимірі робить беззмістовною будь-яку фахову комунікацію. Окремі з них (наприклад, Л.Делленбех та П.Ван ден Хевель) перетрактовували інтертекстуальність, розуміючи її більш звужено і конкретно – як взаємодію різних видів внутрішньотекстових дискурсів (розповідача про дискурс персонажів; дискурс одного персонажа про іншого та ін.)[6].

Схоже критичне сприйняття і відповідну наукову трансформацію теорії міжтекстових взаємодій можна спостерегти навіть у постколоніальних культурах, де схильність до неофітської всеядності була доволі типовим і небезпечним явищем. Прикладом може бути українське постімперське літературознавство, в котрому інтерес до інтертекстуальних прочитань особливо поглибився у 2000-х роках. Свідченням цьому стали дослідження (в тому числі дисертаційні студії) Т.Белімової, Л.Біловус, Н.Корабльової, Т.Кулініч, О.Левченко, С.Негодяєвої, Т.Николюк, С.Олійник, Т.Пашняк, Л.Статкевич, К.Усачової, М.Шаповал та ін. Так, скажімо, Н.Корабльова говорить про “інтертекстуальність літературного твору”[7], а не тексту, а Мар’яна Шаповал у своїй докторській дисертації “Стратегії інтертекстуальнсоті та гра свідомостей у сучасній українській драмі” (2010) посутньо критикує постструктуральну концепцію, пропонуючи натомість власну, цілком результативну, робочу теорію: “Говорити про функціонування інтертекстуальності у творах художньої літератури слід, насамперед відмежувавшись від бартівського широкого трактування цього явища, від його концепції «інтертекстуальності без берегів», оскільки за такого підходу передбачається вільна гра текстів та ігнорується авторська інтенція, тобто у постструктуралістських теоріях інтертекст «не функціонує», а розчиняється у нескінченності текстового простору. Якщо ж розглядати це явище і з боку автора, і з боку читача, у його креативних та рецептивних компетенціях, то відкриваються ширші можливості для цікавих спостережень над міжтекстовими взаємодіями, які збагачують твір новими смислами і сприяють глибокому розкриттю творчого задуму, що, на нашу думку, є вагомою підставою для використання інтертекстуального підходу у літературознавстві”[8].

Ще більше ґрунтовних (і давніших) осмислень явища інтертекстуальності спостерігаємо в польській та російській літературознавчих науках.

Так, наприклад, Міхал Ґловінський зазначав, що явище інтертекстуальності не викликає ентузіазму і “схиляє до різного роду принципових сумнівів”. Практичним інтерпретаційним наслідком застосування теорії інтертекстуальності стали “надмірна загальність” і “надмірна схематичність”. Саме явище міжтекстових зв’язків, назване Крістевою “інтертекстуальністю”, було, на думку польського дослідника, традиційною проблематикою, котрою займався “кожен ретельний історик літератури” та компартивіст. Заперечував М.Ґловінський і тотальний характер досліджуваного феномена, вказуючи на те, що кожна епоха має свою сферу інтертекстуальності і водночас сферу відкинутої інтертекстуальності. При цьому в кожному часі існують “інтертекстуально нейтральні літературні царини”. Таким чином, інтертекстуальність варто розглядати лише як форму літературної традиції[9].

Інша польська дослідниця Зофія Мітосек теж вказувала на те, що інтертекстуальність становить нову назву для давно відомої “літературної практики” і пропонувала враховувати, що існують літературні жанри і явища цілком “неінтертекстуальні” (наприклад, реалістична література). Водночас вона висловлювала низку суттєвих зауваг до постструктуральної концепції. Занепокоєння у неї викликали надто вільне трактування Ю.Крістевою думок М.Бахтіна (наприклад, ототожнення ідеї діалогізму з інтертекстуальністю, зведення поняття “слово” до категорії тексту, звуження мовного досвіду до літературного тощо), відсутність однозначного поняття інтертексту, зникнення поняття “плагіат” (бо все є плагіатом), надмірна тоталізація явища міжтекстових зв’язків та ін.

Як наслідок, дослідниця пропонувала розрізняти дві концепції інтертекстуальності: глобальну (неусвідомлену) та обмежену (свідому). “Перша з цих концепцій, – вказувала З.Мітосек, – свідомо ігнорує інтенцію письменника, зрівнюючи його з усяким мовцем, а інтертекст розуміє як цілісний контекст, мовний досвід, що оточує кожну людину. Письменство, література розглядається як особлива концентрація цього контексту, цікава тим, що вона зафіксована та піддана дослідницькому осмисленню”. Таким чином, постструктуралістів насправді не цікавить художнє мислення чи свідомість автора, а лише його ідеологія (світогляд). Сумнівним виглядає й акцентування постмодерних дослідників в літературно-комунікативному акті на читачеві, котрий “вичитує в творі інтертексти різних рівнів”, бо таке тлумачення перетворює читача на анонімного користувача мовою, людину-кліше.

Набагато продуктивнішою з наукової точки зору є власне концепція обмеженої інтертекстуальності як свідомого літературного засобу. На думку польської авторки, у цьому випадку йдеться про “обігравання текстів, стилів, поетик, яке зумовлює семантичні ефекти, пов’язані з подвійним мовленням: з діалогом, повторенням, імітацією й залученням того, що вже було сказане й що існує в мистецькій та культурній традиції як поле безнастанних співвіднесень та застосувань”. Звичайно, всі письменники, як фахові читачі, занурені у процес читання, однак з цього читання вони вибирають лише ті фрагменти, що “мають якесь особливе значення”. Бо література, слушно застерігала З.Мітосек, – не лише “склад зужитих форм чи використовуваних традицій”, а й “сфера цінностей (позитивних і негативних)”. Так трактована свідома інтертекстуальність, позбуваючись постструктуральних сумнівностей, набуває теоретичної легітимації у сферах структуралізму, семіотики, герменевтики й феноменології[10].

Не випадково Януш Славінський, даючи словникове визначення інтертекстуальності, критикував теоретичну неокресленість цього явища у постструктуралізмі, і звертався до поняття твору. Оскільки інтертекстуальність існує як “сфера міжтекстових пов’язань і віднесень, в котрій бере участь даний твір”, це “обсяг висловлювання і спосіб мовлення, щодо котрих він окреслює свою форму і значення”[11].

В новітньому російському філологічному мисленні теж спостерігаємо цікаві й плідні метакритичні зауваження щодо міжтекстових відносин. Традицію їх осмислення Валентин Халізєв відносить не лише до концепції М.Бахтіна (1924)[12], а й до формалістичної теорії Бориса Томашевського, котрий ще у 1923 році виявляв різні типи “сходжень” між текстами: 1) усвідомлену цитацію, натяк, посилання на творчість іншого письменника; 2) неусвідомлене відтворення літературного шаблону; 3) випадкове співпадіння. Водночас В.Халізєв критикує постмодерну теорію “тексту від без берегів” і зокрема концепцію тексту в Р.Барта, котра усуває твір як такий. Постструктуральний розгляд тексту як “письма ігрового характеру”, як “розлапкованої цитати”, як неусвідомленого інтертексту – видається російському дослідникові сумнівним з наукової точки зору: “Для літературознавства, що не збирається поривати з науковими і художніми традиціями, таке перелицювання значення терміну «текст» навряд чи прийнятне”. Тому В.Халізєв, інтерпретуючи інтертекстуальні елементи (наприклад, ремінісценції), трактує їх як мовленнєві одиниці художнього твору – “ланки змістово значимої форми”[13].

Інший дослідник Михайло Тростніков трактує інтертекст слідом за М.Павловим як “сукупність всіх можливих підтекстів і даного тексту” або як “сукупність всіх можливих інтерпретацій алюзій і паралелей, що імпліцитно містяться в цьому тексті”. Всупереч постмодерним уявленням, інтертекст розглядається російським автором як цілісний організм. Розпрацьовуючи власну теорію поетології, М.Тростніков, як і польські автори, звертається до поняття твору і пропонує розглядати теорію інтертексту в трьох основних аспектах: 1) пряме запозичення, цитування, включення в поетичний текст висловлювання, що належить іншому авторові; 2) запозичення образу, певний натяк на образний лад іншого твору; 3) запозичення ідеї, світопоглядання, способу і принципу відображення світу[14].

Певним доповненням до наукового тлумачення явища та концепції інтертекстуальності може бути їх розгляд в контексті герменевтичного потенціалу національно-екзистенціальної (буттєво-історичної чи націоцентричної) теорії інтерпретації, розпрацьованої в новітньому українському літературознавстві[15]. Тут ця  концепція, залучаючи ще й герменевтичні, феноменологічні, компаративістичні, структурально-семіотичні та ін. експлікації, постає як теорія літературного діалогу – тобто сфера міжлітературних зв’язків, в котрих бере участь той чи інший художній твір. При цьому літературний текст розглядається як зовнішньо-формальний бік (чи запис) твору, як знакова система, котра, з одного боку, матеріалізує авторський художній твір, а з іншого – служить матеріальною підставою для виникнення художнього твору реципієнта (читача). Літературний твір натомість розглядається як цілісне, системне, макроструктурне явище – ідеальне образне утворення, котре існує в уяві автора або читача і є носієм ідейно-естетичної інформації.

У межах національно-екзистенціальної теорії інтертекстуальність розглядають у двох основних вимірах. По-перше, у межах теорії будови літературного твору можуть вивчатися міжтекстові співвідношення літературних творів (цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо чужих творів) чи стилізація – пряме наслідування чужих стильових властивостей і норм. По-друге, у межах теорії літературного процесу (процесології) форми міжтекстового (точніше – міжтворового) діалогу можуть вивчатися як внутрішні чинники літературного розвитку: відштовхування, запозичення, наслідування, пародіювання, епігонство, імітація, цитування, репродукція, ремінісценція, парафраза, натяк, варіація, суперництво, концентрація, розпорошення та ін.

Найбільш продуктивною і системною, в буттєво-історичному сенсі, варто вважати ту концепцію міжлітературного діалогу, котра вивчає взаємовідносини між творами на різних герменевтичних рівнях літературного твору: 1) текстуальному (зв’язки на рівні зовнішньої форми – художніх мови і мовлення); 2) ейдологічному (діалог на рівні внутрішньої форми – системи образів, образної дійсності); 3) змістовому (на рівні змістового значення – ідей, тем, проблем, конфліктів, пафосу та ін.) і 4) смисловому (на рівні смислових концептів, надзмістового значення).

Таким чином, навіть фрагментарно окреслені у цій студії метакритичні аспекти підводять нас до деяких висновків. На наш погляд, варто розрізняти два розуміння і, фактично, дві теорії інтертекстуальності. Одна з них – постструктуральна, що є прямим вираженням нігілістичної ідеології постмодернізму, – може розглядатись як частково продуктивна на теоретично-спекулятивному рівні філософської або дослідницької свідомості і вельми сумнівна, контроверсійна в якості літературознавчого інтерпретаційного методу. Інша теорія – наукова, літературознавча, котра, інтегруючи традиційні та новітні філологічні методології (компаративістику, герменевтику, феноменологію, діалогізм М.Бахтіна, формалізм, структуралізм, семіотику та ін.), пропонує цілком адекватну та інтерпретаційно ефективну концепцію міжтекстової взаємодії чи літературного діалогу на рівні різних творів.

 5-11.11.2012 р.

---

[1] Див.: Барт Р. S/Z. – М.: РИК “Культура”, Издательство “Ad Marginem”, 1994. – 303 с.; Nycz R. Tekstowy świat. Poststrukturalizm a wiedza o literaturze / R.Nycz. – Kraków, 2000. – 348s.; Sławiński J. Intertekstualność // Słownik terminów literackih / Pod redakcją Janusza Sławińskiego. – Wrocław, 2000. – S.218-219; Лихоманова Н. Інтертекст // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті Литаври, 2001. – С.233-234; Біловус Л. Теорія інтертекстуальності: становлення понять, тлумачення термінів, систематика. – Тернопіль: Видавець Стародубець, 2003. – 36 с.; Мітосек З. Теорії літературних досліджень / Пер. з польської Віктор Гуменюк, науковий редактор В.І.Іванюк. – Сімферрополь: Таврія, 2003. – 408 с.; Крістева Ю. Полілог / Пер. з фр. П.Таращука. – К.: Юніверс, 2004. – 480 с.; Ильин И.П. Интертекстуальность // Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. – М.: Intrada, 2004. – С.164-166; Burzyńska A. Poststrukturalizm // Burzyńska A., Markowski M.P. Teorie literatury XX wieku. Podręcznik. – Kraków: Znak, 2006. – S.305-359; Ґловінський М. Інтертекстуальність // Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина ХХ – початок ХХІ ст. / Упор. Б.Бакули; За заг. ред. В.Моренця; Пер. з польск. С.Яковенка. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – С.284-309 та ін.

[2] Барт Р. S/Z. – М.: РИК “Культура”, Издательство “Ad Marginem”, 1994. – С.15.

[3] Косиков Г. Идеология. Коннотация. Текст (по поводу книги Р.Барта “S/Z”) // Барт Р. S/Z. – М.: РИК “Культура”, Издательство “Ad Marginem”, 1994. – С.289-292. (С.277-303.)

[4] Цит. за: Ильин И.П. Интертекстуальность // Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. – М.: Intrada, 2004. – С.164.

[5] Burzyńska A. Poststrukturalizm // Burzyńska A., Markowski M.P. Teorie literatury XX wieku. Podręcznik. – Kraków: Znak, 2006. – S.305.

[6] Ильин И.П. Интертекстуальность // Западное литературоведение ХХ века: Энциклопедия. – М.: Intrada, 2004. – С.165.

[7] Кораблева Н.В. Интертекстуальность литературного произведения: Учебное пособие. – Донецк: Кассиопея, 1999. – 28 с.

[8] Шаповал М.О. Стратегії інтертекстуальності та гра свідомостей у сучасній українській драмі: автореф. дис. … д-ра філол. наук : 10.01.06 / М. О. Шаповал ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2010. — С.13 (36 с.)

[9] Ґловінський М. Інтертекстуальність // Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина ХХ – початок ХХІ ст. / Упор. Б.Бакули; За заг. ред. В.Моренця; Пер. з пол. С.Яковенка. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. – С.284-309.

[10] Мітосек З. Теорії літературних досліджень / Пер. з польської Віктор Гуменюк, науковий редактор В.І.Іванюк. – Сімферрополь: Таврія, 2003. – С.343-353.

[11] Sławiński J. Intertekstualność // Słownik terminów literackih / Pod redakcją Janusza Sławińskiego. – Wrocław, 2000. – S.218-219

[12] Бахтин М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М.: Худож. лит, 1975. – С.6-72.

[13] Хализев В. И. Теория литературы. Учеб. 2-е изд. – М.: Высш.шк., 2000. – С.246-262. (398 с.)

[14] Тростников М. Перевод и интертекст с точки зрения поэтологии // Семиотика: Антология / Сост. Ю.С.Степанов. Изд. 2-е, испр. и доп. – М.: Академический Проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2001. – С.563-581.

[15] Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с.; Іванишин В.П. Нариси з теорії літератури: навч. посіб. / В.П.Іванишин / [упоряд. тексту П.В.Іванишина]. – К.: ВЦ “Академія”, 2010. – 256 с.