”Так какось лєгше”
Галина Пагутяк
”Так какось лєгше”
Свій учительський шлях я починала в селі на Київському Поліссі за два роки до Чорнобильської катастрофи, яке забуло, що колись входило до Речі Посполитої. Весь культурний шар було здерто спершу російським самодержавством,а тоді більшовицьким терором. В селі не було церкви, як і у всьому районі. Не вінчали, не хрестили, не відспівували. У лісі був цвинтар з дерев’яними хрестами,бо хрести ставити було простіше. Село вимирало, наступного року школу закрили. Мовний кордон починався у в райцентрі, який раніше був штетлом, про який писав Шолом-Алейхем,а потім Кагановичами,і нарешті Поліським. Питома частка недолугої російськоподібної мови зростала по дорозі до Києва.
Моя господиня хвалилася,що вона з «Западної». Виявилося,що під час війни дитиною вона втекла з-під Олевська на Житомирщині. Там теж була колись Річ Посполита. Вас певно дивує, чому я згадую про Річ Посполиту, яку розділили між Австро-Угорщиною та Росією наприкінці 18 ст. Подумайте, яка раз різниця між тими двома частинами зараз, і що є спільного. Це дуже важливо, бо пояснює всі наступні здобутки і поразки українців. Вчинок тисяч галичан, які кинули все і вирушили на Схід втілювати ідею соборності України, бо ніколи не вважали ці землі чужими. Розстріляне Відродження і Голодомор. Рух спротиву УПА та його дискредитація внаслідок добре продуманої чекістської операції, нарешті -обидва Майдани. Всі ці перемоги, поразки, героїзм і жертви видаються тепер намарними – Україну об’єднав трагікомічний абсурд. Причина одна – непереданий активний спротив пробудженню національної самосвідомості, яка є основою кожної незалежної держави. На всіх фронтах і на реальному російському-українському фронті також.
У моєї господині було двоє дітей. Вони із сім!ями мешкали в робітничих гуртожитках у Києві і ніжно любили маму,а вона їх. Длбрі працьовиті люди, які віддали власних дітей у російські школи. Зять був із Золочева, класичний порядний галицький хлоп, такі зараз працюють від Тюмені до Ростова, «доробляються!. Невістка – з чернігівського села. Обидві жінки мали своїх чоловіків під каблуком і примушували дітей вдома розмовляти московською, навіть трирічне дитя. Старший хлопець був у сьомому класі й, коли приїхав до бабусі, а дітей з міркувань мовної безпеки не привозили на літо до села, щоб не набралися українських вошей, то ходив за мною хвостиком. Йому було дуже дивно,що вчителька розмовляє українською і не соромиться цього. Я ледве розуміла його. То був жахливий мовний покруч і дитина страждала від розладу мовлення. Він навіть написав мені кілька неймовірно безграмотних листів незрозумілою мовою. Поза його мовним середовищем,яке населяли пролетарі, я була першою людиною, яка не тільки розмовляла українською мовою, але й досягла чогось в житті – закінчила Київський університет і видала першу книжку. І таких як він були тисячі. Діти,що виросли в гуртожитках і навчались у російських школах, бо: «так ближче» і «Так какось лєгше». Тепер англійська з ясел і російські мультики з колиски – це те саме. І аргументи ті самі: «так какось лєгше». Тільки вже не страх перед Голодомором і бажання прилучитись до імперської культури, а нездатність бути вільними Це вони тягнуть і будуть тягнути Україну на дно.
Ви думаєте,що мова не карає за зневагу до неї? Карає ще і як: розумовою відсталістю, ідіотською владою,бездержавністю і зневагою успішних народів. А ще в таких народів забирають землю і роблять усіх рабами.
Залишити відповідь