«Синопсис» Інокентія Гізеля як джерело мовної свідомості українців у другій половині ХVII століття

Автор: . 26 Лип 2017 в 22:32

                                                           Ірина ФАРІОН

 

 

  

«Синопсис» Інокентія Гізеля як джерело мовної свідомості українців у другій половині ХVII століття

 

Українська історіографія ХVII століття небагата на мовні пасажі, однак, як зауважив Д. Чижевський,  «…в цих творах [історичних – авт.] маємо майже завжди певний національний світогляд. Іноді цей національний світогляд розпливається в слов’янській, – іноді – в православній ідеології, але без нього не обходиться, здається, ані один історичний твір українського бароко»[1]. Маємо на меті дослідити мовну свідомість того часу, відображену в історичних хроніках, зокрема у «Синопсисі» І. Гізеля, себто «погляди, уявлення, почуття, оцінки й настанови щодо мови та мовної дійсності»[2] наших предків.

Мовна свідомість того часу, по-перше, закономірно вмонтована в його наскрізну християнську ідеологію: осмислення мови як частини християнської онтології та гносеології; по-друге, літописи створено у пору церковнослов’янсько-української диглосії з приписуванням кожній із мов окремих функцій і в час найбільшого розквіту так званої «простої мови». Щодо першої позиції, очевидно, що саме у Біблії порушено низку кардинальних та універсальних для людства філологічних проблем, зокрема походження мови, стосунок мови до світу, її основна функція та зв’язок між мовою та народом. Ці проблеми втілено через «могутню творчу силу слова»[3]: світ виник через слово – Господь вимовляв слово, і це ставало актом творення. Відтак постання окремих народів через вавилонське змішання мов і чудесне говоріння різними мовами, дароване Святим Духом різним апостолам на Святу Трійцю.

З огляду на зазначене, у давніх авторів було звичайним явищем виводити історію свого краю і народу від біблійних осіб, зокрема трьох синів Ноя: Сима, Хама і Яфета. Це спостерігаємо у літописця Нестора, який, розповідаючи про виникнення народів та мов через Вавилонську вежу, таким способом пов’язує руську історію зі світовою історією, де діяв той самий принцип[4]. Зазначені підходи сягають візантійської історіографії і поширюються у давньоруських книжників, а відтак і в середньовічній та ранньомодерній історичній традиції і зводяться до двох теорій походження слов’ян та їхніх мов: «дунайської», згідно з якою після змішання мов під час будівництва Вавилонської вежі відбулася міграція людності, і зокрема на південний схід Європи, та «сарматська теорія», що впродовж ХVI століття поступово здобула визнання. Послідовники цієї теорії також розглядали розсіяння народів із мовного Вавилону як відправну точку в історії слов’ян, однак розміщували шлях протослов’янської міграції через Азію на територію Сарматії – давньої батьківщини всіх слов’янських народів. Батьком польської сарматської теорії був Я. Длугош та його послідовники М. Меховіта і М. Кромер. Вони називали населення Європейської Сарматії «греками» і «слов’янами», вважаючи Рифата, онука першого сина Яфета на ім’я Гомер, предком русів, литовців, поляків, чехів, мораван та іллірійців. Інші польські автори – Б. Ваповський та М. Бєльський – обстоювали власну концепцію походження слов’янських народів: Яфет – Гомер – Ашкеназ – німці і слов’яни. Особливий вплив на розвиток біблійної генеалогії народів та мов мали західноєвропейські пізньосередньовічні праці «Компендіум із космографії» (1561) італійця Г. Постелло (1510–1581), де був розділ «Про Яфета і його нащадків, засновників народів», а також «Історична географія» німецького автора Г. Моземана-Фаброніуса (1570–1634) з розділом «Генеалогія, чи Родовідний список усіх народів землі відповідно до Біблії»[5].

На українську історіографію найбільший вплив мала «Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Руси» (1582) М. Стрийковського, який послідовно відзначає спільність походження мови всіх слов’ян, а їхній родовід виводить від шостого сина Яфета Мешеха–Мосоха. Як зауважує З. Когут, інтерес до Мешеха-прародителя з боку М. Стрийковського «був спричинений можливістю визначити єдиного прародителя всіх слов’янських народів», що згодом було підхоплено «Синопсисом»[6]. Однак така схема родоводу у ранньомодерній польській історіографії співіснувала з іншими схемами, засаднича суть яких у будь-якому разі зводилася до схем універсалізації та слов’янізації.

Щодо другої позиції, а саме мовної диглосії як культурно-політичного вектора розвитку країни і загальної мовно-суспільної свідомості, то  показово те, що хроніки писано не литовською чи польською мовою, а тодішньою руською мовою з перевагою чи то українських, чи білоруських елементів (себто простою мовою), а також українською редакцією церковнослов’янської мови, як «Синопсис». На думку Д. Багалія, «це свідчить за високе становище української культури в литовській державі»[7].

«Синопсис»[8] – анонімний (приписуваний І. Гізелеві), найчитаніший і найвпливовіший твір в історіографічній традиції Відродження, що впродовж ХVII–ХVIII століть витримав 28 видань (не беручи до уваги численних часткових передруків і рукописних копій). Відомий етнограф та історик ХIХ Н. Сумцов зауважував: «Загальний висновок про «Синопсис» той, що в Малоросії в XVII і XVIII ст. це була корисна книга. Щодо розвитку і зміцнення національного почуття, «Синопсис», зрозуміло, не міг конкурувати з козацькою хронічкою, але такі хронічки були рідкістю, становили фамільну власність і рідко хто міг читати їх, «Синопсис» же був загальноприступною книгою… У Великоросії «Синопсис» повинен був видаватися книгою менш цікавою і менш корисною, ніж у Малоросії, і потрібно тільки дивуватися його тривалій популярності в Москві. У ньому було мало московського змісту. «Синопсис», як підручник, у Великоросії видавався явищем настільки ж незадовільним, як, наприклад, підручник Іловайського з російської історії нині в Малоросії…»[9]. На відміну від попередніх хронік – це переважно історія Києва та Київщини давньоруського періоду, що і заявлено у назві праці. Як довела дослідниця цієї пам’ятки І. Жиленко, «видання здійснювалося як своєрідна історична енциклопедія, покликана допомогти в читанні Києво-Печерського патерика та інших агіографічних і полемічних творів»[10]. Основний текст написано між 1651 і 1654 рр., із подальшими вставками після 1654 року, можливо, від Інокентія Гізеля. Перше його видання датоване 1674 роком, хоч є припущення і про 1672 рік. Однак  «однозначно й апріорі еталонним текстом вважалося видання 1680 року», яке ми і брали до уваги[11]. Пам’ятка написана, зокрема версія 1680 року, українською редакцією церковнослов’янської мови, що на той час не було характерно для історіографічної літератури. Як слушно зауважив М. Мозер, це був навмисний вибір: мова стала «інструментом на службі загальноруської справи»[12], позаяк саме українська редакція церковнослов’янської мови, завдяки граматиці М. Смотрицького, поширилася на всі слов’янські землі церковнослов’янської культури. Відтак українці та білоруси, що перебралися до Росії наприкінці ХVII століття, «намагалися достосувати свою мову до російської редакції», творячи  таким способом загальнозрозумілий мовний простір[13]. Щодо цього «Синопсис» став першою ластівкою у створенні спільного для Києва та Москви «славенороського язика», який на ту пору був малозрозумілий передусім для московитів.

На думку І. Жиленко, політична позиція автора «Синопсису» вимальовується досить чітко: він – православний панславіст і однозначно визнає єдність походження православних слов’янських народів та, додамо, їхньої мови, першоосновою й головним центром яких виступає Русь-Рóссія -Україна (не йдеться про нюанси використання всіх цих топонімів) і її столиця – Київ, другий Єрусалим. Автор не претендує на повернення Києву ролі столиці політичної, але наголошує, що він є духовною столицею православного слов’янства. Відповідно, і його історія є переважно історією Київщини[14] .

За основне західне джерело для «Синопсису» слугувала «Хроніка Польщі та Литви» («Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi») (1582) польського історика М. Стрийковського, що серед усіх західноєвропейських хронік Україні надала найбільше уваги, а з питомих джерел – це «Повість минулих літ» Нестора, «Густинський літопис» та печерське літописання. З огляду на те, закономірно, що пам’ятка розпочинається розділом «ω начал\ древнгω славєнскаго нарωда»[15], де, як і в споріднених джерелах (зокрема «Хроніці» Ф. Софоновича), походження слов’янського народу виведено від Афета, Ноєвого сина, що через креативне значення свого імені «поширений» чи «поширюваний» розпросторився на значні терени. У розділі «ω имени и ω зыц\ Славенскомъ» автор типово для того часу етимологізує макроетнонім словяни від військових славних справ своїх предків: «І ω(т) славныхъ д\лєсъ своихъ, наипачеже вωинскихъ славнами, или славными зватис начаша»[16]. Невід’ємним і безумовним складником етноніма слов’яни є слов’янська мова, яку автор виводить із відомого біблійного епізоду про вавилонське стовпотворіння, а саме як одну з 72 Афетових племен, що від слави слов’янською зветься (див. «Хроніка» Ф. Софоновича[17]): «Такожде и зыкъ славєнскїй єдинъ  ω(т) сєдмидєстъ и двохъ ω(т) столпотворєнї пора(з)м\шєнїй зыкωвъ изшєдшїи, имже даде Бг,ъ Плємєни Афетов; гл,ати, ω(т) славы Имєни славнωмъ славєнскъ Нарєчєс-. Сєгω ради въ Памть Славы нарωда славєнска»[18] (див. тут і далі переклад І. Жиленко у зазначених виносках у скороченні СК).  На підтвердження цього автор традиційно подає перелік типових антропонімів з компонентом слав- на знак пам’яті про славних предків: «І дрєвнїи Рωссійскїй Кн,зи, сыномωъ своимъ имєна припрзающє к слав\ дах;: 2коже Свтославъ, с\р\ч ст;ю снаб д\ваи слав;. или Св\тославъ, св\тис славою, @рославъ, @рис за слав;. Мстиславъ, Мстис ω слав\. Мєчиславъ 2ко славєнъ б\ ω(т)Меча и проча-: симъ подобна»[19].

Характерним для з’ясування мовної компетенції того часу є черговий розділ «ω народ\ р;скомъ или свойствєн\є Россійскомъ, и ω нар\чїи или Назвиск; єгω»  («Про народ руський, чи точніше россійський,  і про назву чи прозвання його»), а також назва розділу з промовистим ототожненням руси і россінъ: «Ще о рус\ или Россінехъ»[20]. Засвідчуючи універсалізм світогляду, автор стверджує тотожність руського (або рóсійського) народу зі слов’янським, з огляду на біблійне походження від свого прародича Афета і спільність слов’янської мови, що названа так, як зазначено вище, від славних подвигів своїх предків: «Р;ски или пачє Россійскїи нарωды, тыиждє с;ть славнє: єдинагω бо єстєства, ω(т)ца своєго Афєта, и тогождє зыка, ибω 4кω Славнє ω(т) славныхъ д\лєсъ своихъ искони Славєнскоє им сєб\ приωобр\тоша»[21]. Зауважимо, що порівняно з попередніми пам’ятками, вперше вжито етноатрибутив россійский, що є церковнослов’янською формою, скопійованою з грецької мови, етноатрибутива руский чи словенський. Саме тотожністю слов’янського та роського народів автор пояснює                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                       поширений на ту пору лінгвоетнонімний термін «славєно Роскіи», себто «славно Роскіи»: «…и 2ко єдинъ и тоиждє Нарωдъ Славєнскїи, Нарицаєтъс Славєно-Рωсскіи или Славно-Рωсскіи»[22].

Відтак автор етимологізує новий етнонім рócс\ни та росси, вбачаючи у них прозору внутрішню форму: ті, що виникли від численного розсіювання по світах (одні над морем Чорним Понтійським Евксином, інші над Танаїсом, чи Доном, і Волгою, інші над Дунайськими, Дністровими, Дніпровими, Деснянськими берегами), як це зазначено і в «Хроніці» Ф. Софоновича[23]. Авторова певність саме таким способом етимологізувати етноніми сягає біблійного джерела, а саме пророцтва від Ієзикиїла у главі 38 та 39, де названо князя Росського, Мосоха: «…им тоє Рωссовъ приличн\ Ізвлєтъ нарицающє Кнз Рωсска Мосохъ и прωча; И тако Рωссы ω(т) росс\4ні своєго прозвашас, а ω(т) Славнωв имєнєм точїю разнств;ют по рωд;же своєм; єдинω с;ть, и 4ко єдинъ и тоиждє Нарωдъ Славєнскїи, Нарицаєтъс Славєно-Рωскїй или Славно-Рωсскій»[24].

Попри  етимологію росів від розсіяння, автор наводить і віддавна поширені  тлумачення від містечка Роси неподалік від Великого Новгорода або ж від річки Росі; від русого волосся як типового для русинів: «Такω поврємєни ω(т) росс\ні по мнωгим странамъ плємєни своєгω роcс\ны, а пото(м) россы прозвашас. Н\цїи близь мимошєдших крємє(н) сказовах; Рωссовъ ω(т) Горо(д)ка Рωси, нєдалєчи вєликогω Новгорода лєжаща. Иныи ω(т) р\ки Роси, др;зїи  ω(т) р;сыхъ волосовъ съ 2ковыми нын\ вєздє  мнωгω с;ть Р;си…» [25].

У зазначеному уривку особливо важливим є акцент генеалогічного походження росів від праотця Мосоха. Як зауважує О. Мильников,  «для вчених, що жили в інтелектуальному середовищі християнства, уявлялося привабливим не просто обґрунтувати походження слов’ян за допомогою Біблії, але і знайти в ній місця, які можна було б витлумачити як пряме свідчення існування слов’ян у найдавніші попотопні часи»[26]. Такою зв’язковою ланкою у цьому творі виступає біблійне ім’я Мосох як першопредок слов’ян. Навіть більше, як зауважила І. Жиленко, «остаточним «водорозділом» переважання ідеї про прародителя-Мосоха став «Синопсис»[27]. На відміну від «Густинського літопису» та «Хроніки» Ф. Софоновича, цій проблемі автор присвячує окремий розділ «ω Мосоху, прародителю славенороссійскомъ и ω племени его». Особливий розвиток теорія про Мосоха отримала на польських теренах. О. Мильников вважає, що ймовірно найпершим у польській історіографії цю ідею запозичив Б. Ваповський (1456 – 1535), а вже від нього – незалежно один від одного – М. Стрийковський  (фактичний автор теорії Мосох-слов’яни у відомому нам розумінні) та М. Бельський (бл. 1495 – 1575). М. Стрийковський перший іменував Мосоха «патріярхом нашим» і навіть «Мосохом Іафетовичем»[28]. Крім того, як етимологізує хроніст у зазначеному розділі, Мосох – шостий син Яфетів, онук Ноїв – з єврейської трактується як «вытгающїй и ростгающїй, ω(т)вытгани л;ка, и ω(т)ра.зширенї великихъ и мнωжественныхъ Нарωдовъ Московскихъ СлавеноРоссійскихъ, Полскихъ, Волынскихъ, Ческихъ, Болгарскихъ, Сербскихъ, Карвацскихъ, и вс\хъ ωбще, еликω ихъ есть, Славенска 4зыка природн\ оупотреблющихъ»[29]. Умовою обєднання цих численних народів є спільна слов’янська мова.

Подібність етимологій Яфета як розширеного та Мосоха як розтягненого слугує авторові за аргумент у походженні етноніма роси як розсіяні, отже, поширені, а відтак такі, що сягають праотця Мосоха: «Той бω Мосохъ, по потоп\ року 131-го, шедши от Вавилона съ племенем своим, абіе въ Асіи, и Европ\, на(д) берегами Понтскаагω, или Чорногω Мор, нарωды Мосховитωв, ω(т) своєго имени, осади, и ω(т);д; оумнωжш;с нарωд;, пост;па день ω(т) дне въ Пол;нощны страны  за чорное Море, над Дономъ и Волгою Р\ками, и надъ езеромъ, или ω(т)ногою Морскою Міωтисъ, идеже донъ въпадаетъ, в Полхъ  широкω селеними своими распространишас, по свойств; и истолкованїю имени ω(т)ца своєгω Мосоха: Ибω, 4кω Афет толк;етс разширенїе, или разширителенъ. Такω подобн\ сказ;етс и Мосохъ –ростгающій, и далече вытгающій. І такω ω(т)Мосоха Прао(т)ца СлавеноРωссійскагω,  понасл\дїю єгω, не токмо Москва нарωд великїй, но и вс Р;съ или Россі, вы(ш)ереченна произыде, аще в н\кихъ странахъ малω чтω въ словеса(х) и преминис, ωбаче единымъ Славе(н)скимъ $зыкомъ гл,ютъ»[30]. Ідея Мосоха, зокрема крізь призму мовного етимологічного аналізу, сама собою на ту пору не була пов’язана з промосковськими тенденціями ні в часі свого виникнення в польській історіографії, ні в часі перенесення її на український ґрунт – хіба, як зауважив З. Когут, «іронія історії полягає в тому, що концепцію, яка віддає Москві провідну роль у слов’янському світі, було вперше запроваджено польськими авторами і далі розвинено та поширено завдяки українським церковно-політичним творам»[31].

Серед інших, окремо виділених етимологізувань, «народ сарматський» («ω народ\ сарматскомъ и ω нар\чїи егω»), «народ роксоланський» («ω народ\ ро8олнстемъ и ω нар\чїи егω»), «про назву москви» («ω нар\чїи Москвы народа и Ц(а)рственнагω Града»). Назву Савромація чи Сармація автор виводить від грецького «саврос», що означає «єхидна» за відповідний розріз очей, зауважуючи водночас, що в основі такої номінації радше страх перед тим народом через його мужність[32]. Етнонім роксолани тлумачено як композитне поєднання росси та алани, а відтак через поширення  і розселення цього народу, бо він походить від Афетового племені і сарматського прабатька Мосоха, має також низку інших назв, мотивованих  назвами рік, лісів, прикмет, полів, від справ та імен і прізвиськ князів: «4коже Болгары и Волы(н)ци ω(т) Реки Волги, М;ровлне ω(т) Р\ки М;равы, или ω(т)К нз Мората, Полочане, ω(т) Р\ки Пωлоты, Донцы ω(т)Дон;, Запорωжцы ω(т)Запорожа, Козаки ω(т) славногω своєго древнго н\коєгω Вожда прозвищемъ Козака, поб\дивше с нимъ Татарωвъ, прозвашас-, Древлнє или Пол\сне, или полєснє ω(т)древесъ или ω(т)лесовъ г;стыхъ, Полнє или Полки ω(т)Пωл, Половцы ω(т)лова sв\рина, и ω(т)пл\н; людей, Почен\зи ω(т) жестокости и м;чителства своєгω. Татаре ω(т) Р\ки Тартар, а тыижды нарωды татарскїи, єгда пос\доша стран; Трацейск;ю, идєжє Кωнстантинопол ипрωчїи Грады, прозваны бх; ω(т) Траковъ, то есть ω(т)жителіи страны нарицаємой Трацї, Тр;ки а потомъ преложенїем двохъ словесъ азб;чны(х) Т;рки прозвашас. Скиды тыижъ Татаре ω(т) Горы Скиди нарече(н)ы с;т: зане по(д) тою Горою 4кω и кавказыискою значала ωбитах;. С\вернє ω(т) страны С\верскї на(д) Десною, и Сеймо(м) Р\ками с\дшї, Литва ω(т) Ли,воса сына цар Вейдев;та Пр;скагω. Чехи ω(т) Чеха Кн,з, Лхи или Лехи ω(т) Леха первагω корол Полскагω, Москва нарω(д) ω(т) Мосоха прао(т)ца своєго, и вс\хъ Славеннороссо(в), Сына  афетова. А ц(а)рств;ющїй Гра(д) Москва ω(т) Р\ки Москвы, іпроча»[33].  

Вперше автор уживає етнонім русакир;саки») як абсолютний синонім до росів, а також етноатрибутив рωссійский з тлумаченням названих ним локальних земель: «Первый Самодержецъ Владимиръ, и вторы Мономахъ, Россїею ωблодаша, тогда Ро(с)ами или р;саками звах;с а в Рωссійских землх очїю Кіевскїи, Владымипрскїи, Велико-Новгорωдскїи, Черн\говскїи, Галицкїи, Славе(н)скїи, и  прочни кнзи имениты бх;»[34]. Окремо виділено розділ «О первоначалныхъ кнзехъ кіевскихъ и ω созданїи града Кіева и имени е(г)о» («Про перших князів Київських і про заснування града Києва та назву його»), де стрижневою є етимологія цього топоніма: «…братъ Кій, ωснова и согради Город и м\стω [], нарекши егω о(т) своего имени Кіевъ»[35], а також від Щека – гора «Щекавица, или Шковица», від «Коревъ, или Хоревъ» – град «Хоревица», сестра Либідь також спорудила місто за іменем своїм. Етимологізування поширено і на назви князів та гетьманів: «ωт нихъ же б\ первый именемъ Радимъ, а о(т) тогω нарекошас радимчане, Вторый  Втко, а ω(т) тогω – Втчане, на(д) Р\кою Волгою. Третій – Д;л\па, а о(т) тогω – дул\пне, над Богомъ, иже нын\ нарицаютс Лучаны»[36].

Як і в «Густинському літописі»[37], автор окремо виділяє розділ «О сємъ, когда рωссы писмена знати начаша» («Про те, коли росси почали письмена знати»), однак обмежує себе лише переробленим повідомленням на цю тему у М. Стрийковського[38]: «В\дати же подобаєтъ, 4кω славеноросскїй нарωдъ єще в рок; ω(т) Рож(д)ества хв,а с\мъ сот девтъдестаго, нача писанїе им\ти и оум\ти: Ибω въ том рок; Кєсаръ Греческїй брань ведши съ Славнами, и міръ с ними сод\лаши, послал им въ знамєніє прїте(л)ства и неразр;шимаго мира Литеры, Сир\ч: писмена Азб;чна, АБВ и прω(ч): 4же в тω врє                                                                                                               м  ω(т) Грєчєскаго писанї ново бх; измишлена ради Славнωвъ. И ω(т) тог(ω) врємєни Рωссїа иш,а нача писанї и Книги им\ти, и дїнї сво исписовати, обаче полковъ Писмени, и Исторїми славнорωсскїй народъ двома стыл\тъ и дєвєтма оупреди: ибω Полки за Мєчислава Перваго Хр,їанскагω Кнз Полскагω, начаша чести и писати ωчомъ вс\ л\тописци Латынскїи, и Греческїи, и Полскїи соглашаютс. $кои Стрїйковскїй 4сн\ изобраз;етъ»[39]. Зауважимо, що, на відміну від абсолютної більшості давніх і тогочасних писань (зокрема «Густинський літопис»), автор навіть не пов’язує появи слов’янської азбуки зі св. Костянтином та Методієм  і відзначає, що і в цьому питанні «рóссіяни» Київщини, на відміну від поляків, мають першість.

Отже, серед основних засад лінгвістичної компетенції «Синопсису»: 1. біблійна генеалогія слов’янського народу від Афета – Мосоха з етимологічним мотивуванням синонімних антропонімів Афет і Мосох як «поширений» і «розтягнений», звідки і трактування вперше вжитих (паралельно з «Хронікою» Ф. Софоновича) в історіографії етнонімів «россіяни», «роси» від «розсіяні» поряд із менш вірогідними етимологіями; 2. походження слов’янської мови після вавилонського стовпотворіння і підтвердження її етимології від славний компонентами композитних антропонімів, на зразок Мстислав; 3. універсалістське трактування руського, за автором, «точніше россійського» народу як тотожного зі слов’янським, з огляду на спільність праотців Афета і Мосоха та спільність слов’янської мови; 4. вперше вжито етноатрибутив «рóссійский», що є церковнослов’янською формою, скопійованою з грецької мови, етноатрибутива руский, а також термін «славенороссійский», композитність якого тлумачено як поєднання «славено Роскіи», себто «славно Роскіи», отже, словянський та роський – це тотожні поняття; 5. наскрізне, зазвичай умотивоване етимологізування як незамінний і надійний спосіб пізнання історичного явища, а саме через антропоетноніми, або епоніми (литва, чехи, ляхи, москва, козаки), ландшафтні етноніми (поляни, древляни, поліщуки, сіверяни), топоетноніми (б(в)олгари, муровляни, волинці, донці, полочани, запоріжці), топоніми (Київ, Хоревиця, Либідь) тощо.

З огляду на зазначене, мовна свідомість літописця, сфокусувавшись у понятті «словеноросский язик», існує в контексті загального і провідного концепту «слов’янська мова» і «слов’янський народ», з якого, всупереч тенденціям нового секуляризованого часу, не виокремлено поняття «руської мови» як знаку тожсамості, а навпаки – ототожнення чи злиття цих понять через промовистий термін-композит «словеноросский». Це підтверджено і самим кодом написання «Синопсису» – церковнослов’янською мовою руської редакції – себто «словеноросскою», що значною мірою зумовлено написанням твору у монастирському середовищі і для цього середовища. Мовна свідомість літописця випливає не лише з біблійного, але і граматичного універсалізму того часу, відповідно до якого всі мови Європи поділено за чотирма мовами-матерями: латинська, грецька, тевтонська і слов’янська, що, своєю чергою, розпадаються на окремі мови. Мовна свідомість невіддільна від християнської ідеології з її етно- та філологічною основою моногенезу. Звідси наскрізний акцент на спільній слов’янській мові, слов’янському народові, слов’янському географічному просторові, що вмотивовані походженням від єдиного біблійного предка Яфета та його сина Мосоха. Порівняно з іншими значними історіографічними працями ХVII століття, зокрема з «Густинським літописом» і «Хронікою» Ф. Софоновича, автор не акцентує на опозиції свого – чужого як засобу самопізнання, а навпаки –  розвиває поняття «словеноросского язика» і народу як ідеологічно-релігійної спільноти.

[1] Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль, 1994.– С. 288.

[2] Селігей П.О. Структура й типологія мовної свідомості // Мовознавство.– 2009.– № 5.– С. 15.

[3] Мечковская Н. Б., Супрун А. Е. Знания о языке в средневековой культуре южных и западных славян // История лингвистических учений. Позднее средневековье / Отв. ред. А. В. Десницкая. – Санкт-Петербург, 1991.– С.126.

[4] Повесть временных лет // Полное собрание русских летописей. Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку.– М., 1962.– Т. 1.– С.9-10; Купранець. Ф. Орест. Походження назви «Русь» в «Хроніці Руської землі» Олександра Ґванінуса з 1611 року».– Рим – Торонто, 1977.– С. 27-29.

[5] Синопсис Київський / Упорядкувала, адаптувала українською мовою, склала додатки і примітки І. Жиленко.– Київ, 2002. http://izbornyk.narod.ru/synopsis/syn01.htm.

[6] Когут Зенон-Євген. Від Яфета до Москви: створення і перетворення біблійного родоводу слов’ян у польській, українській та російській історіографії ХVI–ХVIII // Quot hominess tot sententiae. http://keui.univer.kharkov.ua/publication/schidzachid/Shid_Zahid_9_10/02_Kohut.pdf. –С. 19

[7] Багалій Дмитро. Нарис української історіографії. Літописи.– К., 1923.– Том I.– Вип. 1.– С.113.

[8] ΣYΝΟΨΙΣЪ или краткое собранiе ω(т) Различны(х) л\тописце(в)  ω Начал\ Слав-но-Рωссiскогω Нарωда, и Первоначалны(х) Кн,зе(х) Бг,оспасаемаго града Кїева, ω Житїи ст,огω Бл,гов\рнагω Велика Кн,з- Кiевскагω и Все- Рωссіи Перв\йшагω Самодержца Владимїра… по Благ,денїю Почтиагω ω Хр(с)тъ Гд,на ω(т)ца Їннокентїа ˆїзїел-…».– Печерська Лавра, 1680. – Бg,;.

 

[9] Синопсис Київський. Там само.– syn. 02htm.

[10] Там само.

[11] Там само і ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.

[12] Мозер Міхаель. До питання про генезу давньоруського мовного та історичного міту в київському «Синопсисі» // Причинки до історії української мови / За заг. ред. Сергія Вакуленка.– Харків, 2008.– С. 169.

[13] Там само.– С. 170-171; Мозер Міхаель. Санкт-петербурзька «деукраїнізація» мови «Синопсису» // Причинки до історії української мови / За заг. ред. Сергія Вакуленка.– Харків, 2008. –С. 225.

[14] Синопсис Київський. Там само.– syn. 02htm.

[15] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. l,.

[16] Там само.– С. w,.

[17] Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх / Підготовка тексту до друку, передмова, комент. Ю. А. Мисика, В. М. Кравченка.– К., 1992.– С. 56.

[18] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. w,.-w,.зв. «І від славних справ своїх, передусім військових, слов’янами чи «славними» почали зватися. Також і мова слов’янська походить від стовпотворіння по змішанні мов, одна з сімдесяти двох, племені Афетового, і від слави іменем слов’янської наречена» [СК, syn. 04htm].

[19] Там само. «Задля того в пам’ять слави народу слов’янського і давні рóссійські князі синам своїм імена, співзвучні зі [словом] «слава» давали — як Святослав чи Світослав, Ярослав, Мстислав, тобто «Мстить славно», Мечислав, тобто «уславлений мечем» та інше, цьому подібне» [СК, syn. 04htm].

[20] Там само.– С. є,., g,j.

[21] Там само.– С. є,.   «Руські, чи точніше рóссійскі народи — ті ж слов’яни — [від] одного бо єства, батька свого Афета, і одної мови [походять]. Бо як слов’яни задля славних справ своїх здавна набули собі слов’янське ім’я…» [СК, syn. 04htm]

[22] Там само.– С. ѕ,. «…і оскільки один і той же народ слов’янський – називається слов’яно-рóссійським чи славнорóссійським» [СК, syn. 04htm].

[23] Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх.– С. 56.

[24] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. ѕ,. «Найбільше ж Божественне Писання від Пророцтва Ієзекиїлевого в главі 38 та 39 ім’я те рóссів належно оповідає, називаючи князя Рóсського, Мосоха і ін. Отже, «рóсси» від «розсіяння» свого прозвалися, а від слов’ян [інших] відрізняються тільки назвою, за родом же своїм єдиними [з ними] є, і оскільки один і той же народ слов’янський – називається слов’яно-рóссійським чи славнорóссійським» [СК, syn. 04ytm].

[25] Там само.– С. d,.зв. «Деякі ближчі до минулих часів оповідають, [що походять] роси від городка Роси, що лежить недалеко від Великого Новгорода, інші – від ріки Росі. Інші – від русого волосся, з яким і нині скрізь багато русі» [СК, syn. 04htm].

[26] Мыльников А. С. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Этоногенетические легенды, догадки, протогипотезы XVI — начала XVIII века.— Спб., 1996.– С. 21.

[27] Синопсис Київський. Там само.– syn.11htm.

[28] Там само.

[29] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. n,. «Мосох, шостий син Афетів, внук Ноїв, [ім’я його] перекладається з єврейської на слов’янську як «той, що витягає» чи «той, хто розтягає», від лука, що напинається, і від розпоширення великих і численних народів московських славенорóссійських – польських, волинських, чеських, болгарських, сербських, карвацьких  і взагалі всіх, скільки їх є, що природно використовує слов’янську мову» [СК, syn. 04htm].

[30] Там само. «Той бо Мосох по потопі року 131, пішовши з Вавилона з племенем своїм, скоро в Азії, і Європі над берегами Понтійського чи Чорного моря народи московитів в ім’я своє розселив. І звідти помножився народ, розселяючись день від дня в північні землі за Чорне море, над Доном, і Волгою ріками, і над озером чи затокою морською Меотіс , куди Дон впадає, в степах широко поселеннями своїми розпоширилися, згідно з особливістю та витлумаченням імені прародителя свого Мосоха: бо, якщо Афет перекладається як «розширення» чи «розширений», подібно до того означає і Мосох – «той, що розтягає» і «той, що далеко витягує». І так від Мосоха, праотця Славенорóссійського, від спадку його, не лише Москва –  народ великий, але й уся Русь чи Рóссія вищеназвана пішли, хоча в певних землях дещо в слов’янах і змінилося, проте єдиною слов’янською мовою говорять» [СК, syn. 04htm]

[31] Синопсис Київський. Там само.– syn.11htm.; Когут Зенон-Євген. Від Яфета до Москви… Там само.– С. 20.

[32] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. q,.

[33] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. ,-,.зв. «…як болгари і волинці – від ріки Волги, Муровляни – від ріки Мурави чи від князя Мурави чи від князя Мората, полочани – від ріки Полоти, донці – від Дону, запоріжці – від Запоріжжя. Козаки – від славного свого давнього якогось вождя, на прізвисько Козак, перемігши з ним татар, прозвалися. Древляни чи поліщуки – від дерев чи лісів густих. Поляни чи поляки – від полів. Половці – від полювання, і від полонення людей. Сіверяни — від землі Сіверської над Десною і Сеймом ріками осадженої. Литва – від Литвоса, сина царя Вейдевута Пруського. Чехи – від князя Чеха. Ляхи чи Лехи – від Леха, першого короля Польського. Народ москва – від Мосоха, прабатька свого та всіх славенорóссів, сина Афетового. А царственний град Москва – від ріки Москви. І інші так само» [СК, syn. 04htm].

[34] Там само.– С. n, зв.-d,.

[35] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. a,j.зв.

[36] Там само.– С. w,j. «Мали ж ті князі у себе і гетьманів, перший із яких мав ім’я Радим, і від того назвалися Радимичани. Другий – В’ятко, і від того в’ятчани  над рікою Волгою, третій – Дуліпа, і від того Доліп’яни  над Бугом, які зараз називаються лучанами» [СК, syn. 04htm].

[37] Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка, Граб’янки.– К., 2006.– С. 24–25.

[38] Цит. за  «Синопсис Київський»: «Однак усі русичі – москва і болгари, або волгари од Волги-ріки (над якою широко з давніх літ розселилися) названі, також інші слов’яни, перш ніж поляки, письмо взнали. Бо Михаїл Куроплатес, цезар Константинопольський, воюючи з Болгарами-слов’янами, народу руського, котрі в той час на грецькі володіння напали, і Фракію, також Далмації велику частину опанували, по довгих битвах, замирився з ними року від народження Христа Бога 790, а на знак приязні і повного замирення передречений цезар Куроплатес всім булгарам і слов’янам послав на спогад літери глаголичні: Аз, А, Букі, Веді, і так далі, котрі на той час на основі грецьких були нововигадані і винайдені для слов’ян» [СК, syn. 22htm].

[39] ΣYΝΟΨΙΣЪ 1680.– С. w,j.-g,j.«Належить знати, що Славенорóсський народ ще року від Різдва Христового сімсот дев’яностого почав письмо мати й знати, бо того року кесар грецький, війну вівши зі слов’янами, і замирившись, послав їм на знак дружби і нерушимого миру літери, тобто слова азбучні: А, Б, В і інші, що в той час на основі грецького письма були нововинайдені задля слов’ян. І звідтоді Рóссія наша почала письмо і книги знати, і діяння свої описувати. Отже, письмо поляків та історію славенорóсський народ на дві сотні літ і дев’ять випередив: бо поляки за Мечислава, першого християнського князя польського, почали читати і писати, про що всі літописці латинські і грецькі, і польські згідно пишуть, як і Стрийковський ясно описує» [СК, syn. 04htm]

Рубрики: Філософія національної ідеї