Стан нації

Пропонуємо уривки з класичної монографії Василя Іванишина “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992).

 

Василь Іванишин

 

Стан нації

 

 

Успіх політичної, а в нашому випадку – національно-визвольної боротьби прямо залежить від всебічності, глибини та повноти аналізу й адекватності оцінки реального стану нації в даний час. Тобто, для планування, організації й забезпечення масовості та ефективності політичного руху потрібна точна картина того, якою ж саме підійшла нація до нинішнього етапу боротьби за своє звільнення – у політичному, соціальному, економічному, характерологічному, інтелектуальному, моральному, психологічному та ін. вимірах.

Конкретніше – така діагностика необхідна для визначення та адаптації мети, методів і форм, напрямів та етапів політичної боротьби, формування для кожного з них і для різних соціальних та регіональних груп відповідного, прийнятного комплексу ідей і лозунгів, для забезпечення послідовності й наступності в їх пропагуванні та реалізації.

Без такого вивчення і врахування боротьба навіть за справді дуже сутнісні для народу речі не може бути успішною, результативною. Бо є народ – і є живі люди, є ідея – і є різне її сприйняття. І тому навіть боротьба за кровні національні інтереси, здатна запалити багатьох, для багатьох же може набрати абстрактного або й відлякуючого характеру. Одних вона може стимулювати, інших – знеохотити до активної діяльності чи навіть штовхнути в табір противника. А це утруднює або й унеможливлює досягнення мети. Згадаймо тільки, як часто давала від’ємний ефект украй радикалізована національна пропаганда галичан під час перших масових виїздів у східноукраїнські області.

Є й інший аспект цієї проблеми. Люди не завжди готові до політичної дії – у тих формах, в яких її задумав політик. А це приводить до намагання “виправити” щось у людях, зробити їх наперед готовими до виконання накреслень політиків. Це в кращому випадку. Але часто за закликом “Змінити людину!” (який буває тільки іноді вмотивованим, але завжди – образливим) скриваються й негативні речі: або політичний дилетантизм, або намагання виправдати свою ідеологічну неспроможність (“Ми задумали правильно, але люди затуркані, а тому справа не вдалася”), або вмотивування свого насильства над людиною, народом, його способом життя, культурою, духовністю тощо.

Завдання політики – не зміна людини, а зміна системи, в якій живе, діє і формується людина, нація. І треба навчитися планувати і здійснювати політичні заходи з тими і такими людьми, які є вже, зараз, а не з якимись уявними, наділеними всіма необхідними для політичної діяльності якостями і чеснотами.

Людей змінюють не гасла і заклики, а безпосереднє включення в систему боротьби за їхні інтереси й перспективи. Люди змінюються на краще, духовно зростають, коли причетність до великих справ робить їх творцями власної долі й історії; і навпаки – вони деградують, примітивізуються, коли перестають бути суб’єктами історії чи, тим більше, коли їх роблять знаряддям в антинародній, антинаціональній боротьбі. Приклади – у всіх нас перед очима.

Не можна сказати, що політичні об’єднання України цілком ігнорують вивчення стану суспільства, в якому діють. Але поки що ні демократи, ні націоналісти не створили відповідних аналітичних центрів чи груп на місцях. Нема у зв’язку з цим ні конкретних досліджень з окремих проблем, ні цілісного, комплексного вивчення, ні відповідних рекомендацій, які б передували плануванню і проведенню політичної роботи в конкретному регіоні. То ж у своїй діяльності наші політичні організації або виходять із загальників типу “Наш народ волелюбний”, “Народ прагне свободи” чи “Наш народ ще не дозрів до політики” тощо, або ж, здебільшого, керуються досвідом та інтуїцією своїх лідерів. Але – не об’єктивними даними. І тут – причина багатьох невдач.

Не претендуючи на повноту і вичерпність, спробуємо окреслити наявне тут коло проблем, без врахування яких наша боротьба не може бути ні успішною, ні перспективною.

 

Почнемо з уточнення поняття “нація”. За робочу візьмемо наступну дефініцію: нація – це природно-соціальна спільність людей, об’єднаних навколо ідеї свободи, боротьба за здійснення якої чи її державна реалізація піднімає народ до самостійного політичного життя.

У контексті нашої розмови істотним буде підкреслити кілька моментів. По-перше, що нація – це спільність не просто етнічна, а передусім ідейна. По-друге, що вона виникає і тримається на дії двох чинників різного характеру – природно-соціального і духовно-конвенціонального. Тобто, з одного боку, нація є таким же соціальним явищем, утвореним на основі кровно-генетичної спорідненості, як сім’я, рід, плем’я, народ. З другого – людей об’єднує, в націю спільність мети, єдність мови, культури, інтересів та цілеспрямована діяльність – у різних сферах, але політично значима. По-третє, що національна єдність людей – усвідомлена і дієва.

Ці викладки нам необхідні, щоб підкреслити наступне.

У політичній діяльності не можна ні ігнорувати, ні абсолютизувати як природно-соціальний, так і духовно-конвенціональний аспект нації. Тобто, буде помилкою, якщо до української нації ми будемо зараховувати людей лише на основі кровної спорідненості, але не братимемо до уваги їхнє ставлення до національної ідеї і дії для її втілення. У такому випадку поза національною спільнотою можуть опинитися люди типу Тадея Рильського, Агатангела Кримського, Вільгельма фон Габсбурга чи Леоніда Кисельова. У їхніх жилах не було й краплини української крові, але навіть наші вороги присвоїли їм найвищий для українця титул “українського буржуазного націоналіста”.

І навпаки: українська генеза не робить автоматично людину українцем, і часом кровна спорідненість з нами служить для декого “підставою” для імперсько-шовіністичної ненависті до свободи України. Найяскравіші приклади цьому за останній час – М.Горбачов, О.Солженіцин, А.Собчак. І їх немало – таких “теж-українців”…

Врахуймо також, що є мільйони українців, які вже не володіють українською мовою, випали зі сфери української духовності, не завжди пам’ятають про своє українське походження. Мусимо боротися за кожного з них, якщо для нас щось важить українська кров, а не відштовхувати їх від себе. Тисячі з них уже включилися в процес українського національного відродження, інші пробуджуються до активного життя під впливом позитивних змін в Україні.

Тому треба бути обережним у класифікації “патріот – непатріот” і не абсолютизувати зовнішні вияви “українськості” – володіння рідною мовою, наявність вишиванки, готовність підняти синьо-жовте знамено… Крайності сходяться, і надмірний радикалізм, так само, як і повна байдужість, у вирішенні цієї проблеми дають один результат – негативний.

Ми вступили в епоху державотворення. Але це зовсім не означає, що автоматично відбувся й перехід України від колоніальної залежності до суверенності, а української нації – від стану підневільного до державного. Цей процес буде тим динамічніший, повніший і коротший, чим точніше ми уявлятимемо собі, якими підійшли до нього.

Почнемо з того, що зараз для української нації характерна поглиблена, часто потворна стратифікація суспільства з різким відчуженням різних соціальних і регіональних груп населення. Це традиційний бич підневільних націй. У власній державі ці протиріччя знімаються наявністю власного уряду, його структур, єдністю загальнонаціональних інтересів та діяльністю, пов’язаною з їх реалізацією. В імперії вони культивуються для полегшення панування (“поділяй і пануй”), і тому погром серед інтелігенції байдуже сприймається робітництвом, державний грабунок колгоспників не зачіпає інтелігенцію, лікарям байдуже до проблем працівників культури, учителі марно сподіваються підтримки вчених тощо.

Так тривало десятиліттями, і це не могло не позначитись на психології та соціальній поведінці людей. За інерцією діє воно і в наш час.

Справа ускладнюється тим, що у межах професійних, соціальних та регіональних груп є своя стратифікація, і саме тут протиріччя між окремими стратумами набирає антагоністичного характеру. Наприклад, типовим і визначальним у багатьох галицьких селах є такий поділ:

– прокомуністична керівна шайка, яка вже не вміщається у переповненій колгоспній конторі;

– їхні родичі, приятелі та прихвосні, через яких, власне, оті перші і здійснюють тотальний контроль за селом і забезпечують собі повний послух і перевагу в демократичних іграх;

– та повністю безправна й узалежнена частина селян, яка прагне змін і вже мала необережність виявити це – у церковних справах, на виборах, зборах тощо, але безсила і неспроможна без підтримки збоку щось змінити, – вона страждає від перших двох груп, але демократична влада відвернулася від неї, і тепер цій групі нікуди скаржитись і нікуди діватися, тому й мовчить, підкоряється і таїть злобу – і на партократів, і на демократів.

Можна тільки уявляти собі, про що думала ця третя група, слухаючи передз’їздівські і з’їздівські баталії демпатріотів з Руху, і як зловтішно потирали руки перша і друга…

І не тільки вони: у різних формах ця стратифікація проявляється й серед усіх інших соціальних і професійних груп населення. Враховуємо? Використовуємо? А наші противники – і враховують, і використовують…

Додаймо, що Україна завжди шматувалася різними хижаками, а тому й хворіла на регіональні відчуження. Найістотнішою тут була і залишається відмінність між її західною і східною частиною. Це має свої причини в історії, але й у наш час “вчорашніми” зроблено чимало для поглиблення цієї відмінності, нагнітання протиріч і роздування ненависті – до “бандерівців”, “уніатів”, “католиків”… Чимало вже зроблено, але потрібні ще довгорічні й цілеспрямовані зусилля для подолання цього: вирішити проблему “з наскоку” – кількома масовими поїздками галичан – було неможливо.

Не сприяла регіональному зближенню, можливо, прагматично й доцільна, але невчасна, а тому неспроможна і навіть шкідлива ідея регіональних економічних зон у вигляді “земель”, “країв” тощо. Недоречно, очевидно, народові, який молиться за єдність, пропонувати справу, здавалося б, вигідну з точки зору економіки і допустиму з погляду демократії, але суперечну ідеї національної єдності.

Вивчати і враховувати реальну стратифікацію суспільства – це означає шукати і знаходити шляхи залучення ще однієї групи людей до загальнонаціонального руху. Зарозуміле “А ми нікого не кличемо до себе – хто свідомий, прийде сам” з уст політичного діяча – це позиція або аматора від політики, або кон’юнктурника, якого гріє престижна роль “борця”, або провокатора, який таким чином паралізує вплив організації, в яку проник, на громадськість, на розгортання боротьби. Але так ніколи не може мислити і діяти той, кому дорога ідея свободи нації.

Як і всяка підневільна нація в момент звільнення, Україна прийшла до своєї незалежності в стані структурної неповноти. Імперія розвивала тут тільки такі структури, які були необхідні метрополії, а не самій колонії. Так, уряд, усі державні структури всіх рівнів (громадських, наприклад, піонерської та комсомольської організацій, ДОСААФ і т.ін. не виділяємо, бо вони фактично були державними) були “українськими” остільки, оскільки знаходились на українській території і мали головним призначенням грабувати, денаціоналізувати і тримати в покорі передусім українців: це була не влада народу, а влада для народу – для його закабалення і знищення.

Так звані “правоохоронні” органи сумлінно захищали “право” імперії та місцевої номенклатури і яничарів чинити сваволю на окупованій землі і в зародку душити будь-які прояви незадоволення. Неухильно дотримувався принцип такого комплектування армії, при якому якомога більша кількість рекрутів потрапляла б в інші регіони, – щоб не було проблеми з використанням збройних сил проти можливого бунту в тій чи іншій республіці, щоб повнішим був процес русифікації молоді, щоб глибшим був процес відчуження армії від народу тощо. Системи народної освіти та культури не тільки виховували слухняних “гвинтиків” системи гноблення, а передусім були покликані денаціоналізувати й русифікувати українців, виключити можливість культивування національного характеру, прирощення інтелекту і національної свідомості, прищеплюючи українцям комплекс меншовартості. Промислове виробництво, як і вся економіка, розвивалося таким чином, щоб найефективніше експлуатувати природні і людські ресурси України, але не допустити її технологічної самодостатності, поставити її у залежність від інших регіонів імперії. Колгоспна система забезпечувала максимально ефективний грабіж селян, їх цілковите зубожіння і повну залежність від влади, готовність завербуватися куди завгодно, аби вирватися з колгоспного кріпацтва. Профспілки з організацій захисту інтересів трудящих були перетворені в “школу комунізму” – з усіма витікаючими звідси наслідками…

Формування структур управління, добір кадрів були під найсуворішим партійним контролем, і заміщення найдрібнішої посади – до швейцара і прибиральниці включно – відбувалося за принципом: передусім – щоб був росіянин; якщо нема відповідного – брати неросіянина, але не українця; якщо ж не обійтись без українця, то призначати тільки немісцевого, бажано з числа тих, хто або вже довів свою відданість системі, або має якусь – найкраще кримінальну – провину перед нею: щоб був “на гачку”; якщо вже брати місцевого, то тільки з числа яничарів, холуїв, злодіїв тощо. При цьому в кожному з випадків професійна компетентність кандидата на посаду не відігравала визначальної ролі – аби був слухняним знаряддям. Звичайно, траплялися тут різні “збої”, випадковості та збіги обставин, але закономірність була саме такою.

Так формувалися всі без винятку структури. Навіть Церкву українці не могли мати свою, національну. Тому знищили УАПЦ на сході України, вимордували і заборонили УГКЦ в Галичині, а українцям нав’язали імперсько-шовіністичну РПЦ.

У зв’язку з цим наївними виглядають розрахунки демократів на ці структури як опору української державності, спроби втягнути їх у процес прогресивних перетворень, а тим більше – заклики “до співпраці, а не конфронтації з владою”.

Структурна неповнота не тільки спричиняє ентропію національної духовності: вона перепиняє нації шлях до свободи, унеможливлює створення і використання держави для реалізації національних інтересів. І тепер перед нами потрійне завдання: руйнування вже зайвих імперських структур; реорганізація на національній основі і на засадах професійної компетентності старих, але необхідних структур; створення нових структур, без яких немислима повнота національного життя в умовах державності нації. Судіть самі, чи далеко ми просунулися в цьому напрямку.

І чи просунемося взагалі, якщо й надалі будемо переконувати українців, що нинішня держава – це і є те, про що їхні предки мріяли століттями, – держава української нації; що соціальне важливіше від національного, бо ситість важливіша від свободи; що нічого мітингувати, а треба працювати, бо слід займатися не політикою, де майже все гаразд, а економікою, де майже все негаразд; що з нинішньою владою треба не конфронтувати, а співпрацювати; що демократизм, хоч він дає тільки права, але не дає можливості користуватися ними в інтересах нації, – це цяця, бо його хвалять на Заході, а націоналізм, зорієнтований на інтереси нації, на її права і свободи, – це беця, бо його на Заході не хвалять; що…

Дивен наш світ… Так, про необхідність “професіоналів”, “компетентних кадрів” заговорили й наші демократи, прийшовши до влади. Але чомусь це вело і привело до збереження в системі управління та господарювання спеціалістів з числа компартійної номенклатури, хоч майже в кожному випадку була відома їхня антиукраїнська й антидемократична настроєність. Демократія, бач, – це ще й плюралізм… І лише в лютому 1992 року – і не з табору демократів-плюралістів, а з уст Президента – прозвучало щось нове і небувале: добір кадрів здійснювати на підставі двох критеріїв – відданості Україні та професійної компетентності. Звичайно, поживемо – побачимо, чи за цими словами будуть і відповідні дії. Але що політично Президент і тут “обігнав” демократів, – очевидно. Щось не щастить їм з гаслами…

Століттями українці були приречені в своєму розвитку на вторинність культури. Ця форма геноциду означає, що приречений імперією на тотальну денаціоналізацію і повну русифікацію народ міг проявляти себе у сфері духовної та матеріальної культури виключно через повторення, наслідування, копіювання чужого. Це називалося “збагаченням на основі взаємодії культур”, а насправді вело до деградації, виродження, оскільки не розвивалося своє. Наслідки цього бачимо в усіх сферах національного життя: у музиці й технології, у мові й науці, у літературі та сільському господарстві, у спорт» та в кіно… Внесок українців у прогрес науки, техніки, культури тощо старанно замовчувався, про український пріоритет у будь-якій сфері навіть заїкатися було небезпечно, український талант або йшов на службу до чужинців, або гинув.

Це явище називається “вторинність культури”, але назва не зовсім точна. Україна, як і всі республіки колишнього СРСР, не могла мати прямих зв’язків зі світом: “посередником” і в зовнішніх, і в міжреспубліканських зв’язках виступала Росія, сама приречена на вторинність культури відносно світової. Оскільки Україна була змушена до повторення задів російської творчої думки, то наявне в нас, – це, таким чином, вторинність на основі вторинності. Ми опинилися далеко на задвірках світової культури, цивілізації, прогресу. У плані матеріальної культури це загрожує Україні повним узалежненням від передових і багатих країн, втратою економічної самостійності – з політичними, розуміється, наслідками. У сфері духовній понівечена, неповна, вторинна українська культура може не справитись із своєю національно-захисною і національно-творчою функціями під могутнім натиском західної культури, доступ якій відкриває зняття імперської інформаційної блокади з України. А це – справа дуже близького майбутнього. Чи є в нас державна політика національного захисту в цих умовах? Яка з наявних в Україні політичних організацій домагається цього захисту? Іншими словами: кого з нинішніх політиків-патріотів це тривожить і болить?

З попереднього випливає наступне: комплекс меншовартості, неповноцінності, яким вражена українська свідомість нашого часу. Він старанно плекався в нашому народі всіма окупантами, а “старшобратська” теорія шовіністичного більшовизму його просто абсолютизувала. Найменший натяк з боку українця на те, що “й ми, Химко, люди”, однозначно розцінювався як вияв українського буржуазного націоналізму. І кара була хоч і не справедлива, зате негайна…

Хвороба відчуття національної неповноцінності надзвичайно заразна і поширена, тим більше, коли нація позбавлена можливості боротися з нею, а реалії підневільного життя створюють сприятливі умови для її поширення.

У політичному сенсі вона особливо небезпечна тим, що поступово значна частина загалу і навіть політичного проводу нації звикає не тільки до свого упослідженого становища (звідси всяка політична угодовщина), але й до думки про те, що без чужої допомоги і проводу він не здатен ні жити, ні боротися, ні визволитись. А це породжує ілюзорні надії то на всезрівнюючий соціалізм, то на революційний пролетарський інтернаціоналізм, то на братів-демократів панівної нації…

Розплата за такий спосіб думання і діяння неминуча. Бо кожного разу в останній дії за маскою з “братнім” усміхом виявляється хижий оскал шовіністичного держиморди, простягнуті для дружнього потиску руки натикаються не на теплу долоню побратима, а на холодний метал наручників, замість слів привіту чується гавкіт чужомовної команди, обійми замінює підновлене ярмо…

А пізніша гризня невільників на тему “хто в цьому винен?” ще більше утверджує у власній меншовартості. І важко знайти інший народ, який перевершував би нас у схильності до самобичування і самопаплюження: “Та бо ми такі… Он як оті тримаються разом. А ми?.. І ще кажуть, що свій як не заплаче, то хоч скривиться!..” І так – до безконечності.

Чи проголошення незалежності зняло цю проблему? Чи ворожі до ідеї української свободи сили перестали розігрувати цей наш комплекс як карту в своїй політичній грі? Що робимо для його подолання – на державному і політичному рівнях? І як збираємося його здолати, коли з ідеологічного лексикону демократичного проводу зник навіть вираз “національне відродження”?

Ось кілька прикладів. Американці для утвердження національного характеру навіть з бандита-“револьверника” зробили позитивного героя і десятиліттями популяризують цей образ у привабливих вестернах, а українські діти навіть про козаків знають тільки з одного “мультика”. В умовах паперового голоду вигибає українська періодика, зростає, отже, роль радіо й телебачення. Чи українські програми складають хоч сяку-таку конкуренцію російським? Чи й тут, у цьому зіставленні, українське не сприймається як менш вартісне?

Не встигли… Не здолали остаточно… Забідні… Хай так. А нудотно-приторний, розчулено-слізливий і надривно-патетичний патріотизм наших концертів, телезустрічей тощо? Або таке. Погляньте на оформлення сцени під час проведення свят мови, вечорниць та інших заходів у національному дусі. Портрет Шевченка, вишивані рушники, макітра, макогін, терлиця, кужіль, іноді – національний прапор, тризуб, “Кобзар”, Біблія. І – балакання та співи у вище окресленому дусі. А діти тягнуться до комп’ютерів, а рев рок-ансамблю вабить молодь більше, ніж передзвін бандури, а для хлопчаків форма десантника привабливіша за кольорові шаровари… Чи думаємо – й особисто, і тепер уже на державному рівні – про те, як поєднати минуле і майбутнє, традиції та перспективи? І де ці національно-захисні та національно-творчі програми – державні, відомчі, партійні?

Ще одна хронічна хвороба підневільної нації – політична апатія. За окупаційного режиму вона – спосіб самозахисту і форма протесту. Страх і примус – ось що спонукало людей за радянських часів до імітації громадської активності. Звільнившись від них, народ полегшено зітхнув і махнув рукою на участь у політичному житті: політика ніколи не несла йому добра. У меншій мірі це спостерігається в Галичині, хоч і тут, так би мовити, “є резерви”, особливо по селах. Значно глибшою є ця апатія у східних областях. Між тим, не може бути демократії – народовладдя! – без участі народу.

Коли в людей з’явилася надія на вирішення своїх одвічних й актуальних проблем, вони масово пішли на мітинги, на збори… Але звуження діапазону політичної боротьби з національно-визвольної проблематики до вузько демократичних та амбітно-кон’юнктурних завдань знеохотило не тільки громадськість, але й демократичний актив. Тому це неправда, що люди втомилися від суспільної боротьби, втратили інтерес до політики взагалі: вони втратили інтерес до політики і політичної практики демократичного проводу. І це мусить бути враховано: або самими демократами, або тими, що прийдуть їм на зміну.

Підневільна нація приречена на інтелектуальне збіднення, і в Україні були випробувані, здається, усі можливі способи його досягнення. Особливо старалися російські самодержці. Запопавши в руки Україну, вони робили все можливе, щоб перетворити її в інтелектуальну пустиню, – від вивезення в Росію освічених українців аж до кількаразових заборон українського друкованого слова. Однак у їхніх діях ще відчувається самодіяльність, несистемність, трапляються навіть випадки лібералізму.

З усім цим рішуче покінчив більшовицький режим. Передусім не було пропущено жодної нагоди для фізичного знищення української інтелігенції. Причому намагалися винищувати одночасно і масово, до ноги, – щоб перервати спадкоємність поколінь.

Однак фізичним знищенням інтелігенції комуністична система не обмежувалася. Русифікація навчальних закладів; цілковита денаціоналізація та комуністична ідеологізація навчальних програм, підручників і посібників; послідовне знецінення розумової праці; неухильне зменшення навчального часу на вивчення української мови, літератури, історії – і таке ж збільшення його на вивчення російської мови та літератури і марксистсько-ленінських суспільних “наук”; переведення українських шкіл на російську мову “за проханням батьків” (а хто був проти, той оголошувався українським буржуазним націоналістом); всесоюзний розподіл молодих спеціалістів – для розтикування їх по інших республіках, де вони збільшували популяцію “русскоязычного населения” і зміцнювали імперську “дружбу народів”; зменшення до катастрофічних показників українських книжок, журналів, газет, особливо дитячих видань; примус писати автореферати і навіть дисертації російською мовою; тотальний ідеологічний контроль за мисленням і діяльністю інтелігенції, – волової шкіри не вистачило б для опису всіх способів нищення українського інтелектуального потенціалу. Позбавлені можливості емігрувати за кордон (це був привілей не для українців, і демократичний Захід якось за різними клопотами так і не зібрався ніколи виступити на захист їхнього права рятуватися від тюрем, концтаборів і психушок еміграцією), українські інтелігенти часто тікали від переслідувань і розправи “рідних” партократів … у Росію.

У всіх розвинутих країнах розумова праця – престижна і високооплачувана. У 1919 році в Росії праця інтелігента оплачувалася в чотири рази вище, ніж праця робітника. Уже в 1960-х роках в СРСР відбулося зрівняння середньої зарплати робітників та інтелігентів. У 80-х уже змушували дякувати “рідній” КПРС та іншому “родичеві” – радянському урядові – за намагання підняти (!) оплату праці інтелігентів до рівня середньої заробітної плати робітників… Цій системі ніколи не був потрібен інтелігент, якого вона боялася, зневажала і ненавиділа. Їй потрібен був слухняний службовець з дипломом – денаціоналізований та обмежений, послушний і вірний.

Яким же буде статус інтелігента в незалежній Україні? Поки що на цю тему ніхто й не заїкається: уряд – бо нема коштів, а політичні партії – щоб не дратувати “трудящих”, тобто робітників і селян (на думку таких політиків, інтелігент – не трудящий). А як тоді у світі, де все більшого розмаху набирає інтелектуалізація всіх сфер життя, збереже свою незалежність інтелектуально відстала держава? Невже й у незалежній Україні інтелігент і надалі мізерною оплатою своєї праці буде повністю узалежнений від всіх і вся – починаючи від влади і закінчуючи колгоспним їздовим? Невже й надалі воля чиновника буде вагоміша за думку вченого?..

І треба не чекати, коли з’явиться інтелігенція “справжня”, “така як треба” тощо, а вишукувати й залучати до тих чи інших форм політичної діяльності тих, що є, – без закликів і грімких фраз, а через конкретну пропозицію, через прохання допомогти в тій чи іншій справі. “Як? Я? Просити?!” І не проси, чоловіче, якщо власний гонор для тебе важливіший за ідею і якщо не усвідомлюєш, яка це велика справа: залучити в ряди борців за Україну ще одну людину… Але об’єкт найпильнішої уваги і наполегливої діяльності політичних об’єднань – студентська й учнівська молодь. А назвіть мені хоч одне з них, у якому критерієм життєдіяльності організації була б кількість залученої молоді та юнацтва… От і старіють буквально на очах Рух та інші демократичні об’єднання, передусім партії.

Що надзвичайно тривожне – це катастрофічно низький рівень моралі в нашому суспільстві. Духовне спустошення, звиродніння, часто навіть озвіріння людей – напевно, найгіркіший спадок України після колоніального наймитування в московських господарів.

Навіть в умовах царизму чи панування міжвоєнної Польщі моральність українського народу традиційно ґрунтувалася на засадах християнства та національної традиції і була незрівнянно вищою, ніж зараз. Правда, і тоді, і тепер мораль гнобителів була значно нижчою від моралі пригноблених. Але втішного тут мало: у цілому ж маємо тут не прогрес, а регрес.

Зруйновано устої, знищено орієнтири, перервано спадкоємність… “У нас одна турбація – традицій підрізація!..” – шаленів у революційно-більшовицькому екстазі П.Тичина. І підрізали – під самий корінь: релігійність, обряди, звичаї, мову, фольклор, літературу, мистецтво, освіту, культуру, поняття про честь і порядність… Сіяли розбрат і ненависть (“виховання класової ненависті”), зло, культивували пияцтво, пропагували антикультуру, примушували мільйони людей жити не заробленим, а краденим, паплюжили патріотів і плодили та оспівували яничарів, холуїв, пристосуванців…

Люди ніколи не були ангелами. Але… Мій дід радів, надибавши в нічному лісі попутника: самому якось маркотно, а тут – хоч і не знайома, а все ж християнська душа. Чи тішимося ми, зустрівши серед ночі собі подібного – навіть не в лісі, а в міському парку?..

Розлучення, неповні сім’ї, позашлюбні діти, діти-сироти при живих батьках, алкоголізм, наркоманія, насильство – усе це свідчить зовсім не про моральне здоров’я суспільства. І самими добрими намірами, осудом чи заклинанням ситуації не змінити. Мусимо творити таку систему, в якій людині стане можливим і вигідним бути чесною, порядною, моральною. І починати треба негайно.

Так само, як і з вирішенням проблеми ігнорування закону. Правова свідомість підневільної нації формується таким чином, що закон сприймається як зло, принесене й утверджуване окупантом. І це цілком зрозуміло, якщо врахувати, що метою правових норм, які діяли в Україні, було забезпечення імперських, а не наших національних інтересів. Тим більше, що і їхня інтерпретація та застосування здійснюється в колонії чужинцями або “рідними” холуями з “циновими ґудзиками” і завжди – проти окупованих. До цього слід додати “телефонне право” партноменклатури, кругову поруку чиновної братії і розгул корупції, які приводять до того, що “закон як дишло – куди повернув, туди й вийшло”. Тому вся імперська правова система цілком справедливо розцінюється поневоленими як узаконене беззаконня.

І тепер сподіватися, що в державі, де юриспруденція і правоохоронні органи залишилися в тих самих руках, відразу зміниться ставлення народу до закону, – марна справа.

І таке. Закон у національній державі повинен не тільки нормувати суспільне життя: він мусить відповідати національній етично-правовій свідомості і традиції.

Характерологічний діапазон кожної нації дуже широкий і включає різні якості та ознаки – позитивні й негативні. І кожна епоха, конкретні умови існування стимулюють одні з них і приглушують інші. Неволя гіперболізує в нації і набуті, і питомі характерологічні недоліки – вони теж допомагали вижити.

Тут і схильність більше до оспівування свого стану, ніж до його осмислення (“думай не думай, а краще не буде”), скоріше до розчулення, ніж до внутрішньої мобілізації, і недовіра до чужої думки (“може, провокує?”), й егоїзм, у який під тиском обставин перетворився природний індивідуалізм, і вихована століттями відраза, ідіосинкразія до влади, до офіційних структур… У нас дивним чином поєднується або цілковите неприйняття якоїсь ідеї, або така ж бездумна затятість у її утвердженні, що зумовлене схильністю скоріше до емоційного, ніж раціонального вибору. Ми можемо дозволити собі таку розкіш, як “загніватися” і днями, а то й місяцями не розмовляти з кимось, навіть близьким. Або, не сприйнявши людину, відкинути й думку – не тому, що вона неправильна, а тому, що вона “його”… Злість, заїлість, упертість…

Це лише кілька штрихів. Але ті, хто вже зіткнувся з практикою політичного життя, підтвердять, що й такі речі треба враховувати в роботі з людьми, особливо в час переходу нації з одного якісного стану в інший. А ще ж є й позитивні якості, на які треба опиратися, які треба стимулювати й використовувати…

Так само мусимо враховувати й колосальний тюремно-кримінальний досвід мільйонів українців, який не міг не позначитись і на свідомості, і на психіці, і на ментальності взагалі. Напевне, неможливо знайти в Україні родину, в якій би не було тих, що за останні півстоліття або “сиділи”, або саджали, або хоч охороняли перших і других. Не забуваймо, що в радянські часи українців постійно було найбільше в місцях ув’язнення; тисячі молодих людей набувають тюремного досвіду й нині. Тюрма, ув’язнення, а з ними – відповідний досвід і світогляд, мораль і дії стали чимось звичним і нормальним: і як факт біографії конкретної людини, і як суспільне явище. А це – біда.

У моєму рідному селі побутує переказ із австрійських часів про одного чоловіка, якого мстивий “шандар” (жандарм) віддав до суду за якусь дрібницю, до того ж несправедливо. Суд призначив йому два тижні арешту. І дивно не тільки те, що чоловік покінчив самогубством, аби не відбувати цей сміхотворний, як на наші часи, термін. Тепер дивує передусім те, що громада схвалила цей вчинок: воно, звичайно, самогубство гріх, але чоловік не мав іншого виходу – він рятував свою честь. Бо господареві нічого робити в криміналі…

Це ж скільки треба змінити в нашому житті, щоб у тюрмі сиділи тільки справді суспільно небезпечні злочинці, а саме ув’язнення відлякувало не знущанням і фізичними муками, а соромом, ганьбою!..

Наш народ довго привчали до схиляння перед чужим – панівним: така собі примусова ксенофілія. Тепер, коли зламано імперський ідеологічний прес, здавалося б, можна заспокоїтись. Однак гряде інша небезпека: від цілком обґрунтованого захоплення здобутками Заходу в сфері матеріальної культури і рівнем життя перейти до схиляння перед усім західним, до механічного перенесення на український грунт усього західного. А своє – понівечене й занедбане – і надалі марно чекатиме відродження й розвитку… При цьому якось забувається, що Захід теж має свої власні інтереси і намагається насаджувати в нас передусім те, що вигідне йому, а не те, що необхідне для нашого національного відродження.

То ж коли дізнаєшся, що он у такому-то місті відкрито для українських дітей американську школу з виключно їхньою програмою, у тому числі й релігійною, то якось не радіється. Бо скільки їх уже було на нашій землі – чужих навчальних закладів “для українців”, тобто для виховання з них не господарів і будівничих національного життя, а своїх пахолків… А вже створюються й радіостанції, газети, різні курси тощо. І щось не видно тут національно-захисної уваги і дії наших політичних об’єднань. Дрібниці?..

Підневільна нація приречена також бути зорієнтованою на минуле. І це природно: там, позаду, часи незалежності, державності, свободи, там – вияви героїзму, там – моменти слави… І хоч би як не намагалися окупанти переписувати на свій лад історію, фальсифікувати її, позбавити народ історичної пам’яті, повністю досягти цього ніколи не могли і не зможуть. І в момент пробудження це минуле, навіть дуже далеке, вривається в його сучасне – як здобуте право на історію і грунт для національного відродження.

Але біда в тому, що наш народ ніколи не мав можливості ні пережити до кінця за власною волею ту чи іншу ситуацію, ні ґрунтовно осмислити її та її наслідки, ні належно оцінити її, ні зробити відповідні висновки на майбутнє. Чужа воля і сила руйнували мрії спотворювали задуми, вторгалися в події. Старі суперечності залишилися невирішеними, ефективність застосованих способів їх розв’язання – неясною, заслуга чи вина тодішнього проводу – сумнівними.

Тому привабливим для сучасників залишається і те, що справді, будучи сповна втіленим у житті, було б на користь народові, і те, що було хибним у своїй основі, але, заперечене механічно, чужою волею, зберегло свою привабливість – не результатами, а задумами. І виникає бажання використати їх знову…

Усе це ми бачили, пережили і переживаємо на прикладі релігійної ситуації в Галичині, де суперечності кількасотлітньої давності раптом актуалізувалися до такої міри, що заступили собою і реалії життя, і перспективи майбутнього, і навіть родинні почуття.

Ми й досі не можемо ставитись спокійно, як інші – державні народи, до свого минулого і приречені водночас вирішувати всі проблеми: і сьогочасні, і давні як світ, але й досі не роз’язані. А рівень історичних знань надзвичайно низький, а державне мислення – ще незвичне, а навиків осмислювати минуле й сучасне в координатах національного – з позицій національної ідеї та національного інтересу – ще нема… То ж антинаціональні, зловорожі сили користуються цим сповна і цілеспрямоване баламутять людей, щоб їх порізнити, роз’єднати, ослабити, у кінцевому підсумку – щоб утриматися на шиї народу.

…І крихти зла не може бути на ту сільську бабусю, що серед натовпу, під’юдженого колгоспним начальством і вже невідомо якої саме православної конфесії батюшкою, висхлими, спрацьованими руками шарпає на тобі сорочку і кричить: “Бандерівцю грецький, України хочеш! України хочеш, бандерівцю!..” Пригорнеш її та й питаєш:” А ви Франції хочете, бабцю, чи Англії? Може, Німеччини?” – “Якої Франції? Чому Англії? України хочу!” – “Бабцю, вже нас тепер тут двоє таких, що хочуть України: ви і я. Здобудемо!.. Ми їм обоє покажемо!.,” І стямлюється старенька жінка від голосного реготу односельчан, ще хвилю тому готових розшматувати “екстреміста-бандерівця”… Тут важко, але все зрозуміло і просто. І завдання ясне: вирвати цих людей з-під впливу керівної комбанди. Бо вони – наші, рідні, бо без турботи про них не матиме смислу ні наша боротьба, ні перемога.

Але коли розмовляє з тобою приїжджий зарозумілий панок “звідти”, дивиться на тебе, як Міклухо Маклай на папуаса, і з апломбом людини, яка збудувала вже з десяток Україн, починає повчати тебе, обплутуючи безконечними “треба – не треба”, поволі звірієш. Бо, виявляється, треба менше політикувати, не треба ворушити минулого, не треба стільки уваги приділяти історії та церковним справам, треба зайнятися нинішнім, треба бути терпимішим до КПРС, треба закликати народ не до боротьби, а до ринку та сумлінної праці, не треба ганятися за “відьмами”, а треба займатися економікою…

Слухаєш це базікання “не від світу цього” і намагаєшся здолати амбівалентність, що роздирає душу. Притлумлюєш бажання викинути його через вікно і починаєш пояснювати. Може, й до нього дійде, може, збагне, що нинішньому поколінню української нації дуже важко навіть у наш надзвичайно сприятливий час абстрагуватися від роз’ятруваних противником болів нашого минулого і перейти до проблем творення майбутнього… Може, сприйме, пройметься… Бо відмахнутися від нього легко. Але ж і він, як і та бабуся, теж наш – частка нашого національного Я…

Зорієнтованість на минуле спричиняє й те, що в підневільній нації детермінаторами мислення, поведінки, ставлення до інших народів виступають історичні стереотипи, сформовані колись на основі старих кривд, образ, крові… Для українців це особливо болісна проблема, оскільки в кінцевому історичному рахунку вони були й залишилися стороною потерпілою: об’єктом, а не суб’єктом завоювання, жертвою окупації та насильства з боку чужинців. І тепер кожен необережний крок наших сусідів, найменший прояв шовінізму, імперських амбіцій, територіальних зазіхань (особливо болісних, якщо зважити, що українці ніколи не мали можливості визначати свої кордони) – усе це моментально пригадує минуле і робить їх нинішнє покоління відповідальним в очах українців за гріхи своїх предків. І тоді можливість налагодження нормального співжиття і спільного протистояння відновленню імперії стає проблематичною, небажаною, хоч національний інтерес вимагає зовсім іншого. І спроби зіграти на цій струні не припиняються.

З початком теперішнього національного відродження в Галичині імперські сили відчайдушно намагалися розіграти національну карту, роздмухати ксенофобію і викликати міжнаціональну ворожнечу, конфлікти, погроми. Не вийщло! І тут однакова заслуга як українців, що вже на перших мітингах присікали будь-який прояв національної нетерпимості, так і представників інших народів, які хай не всі, але в особі кращих людей рішуче підтримали справедливі домагання законних господарів на їхній же рідній землі. А результати референдуму засвідчили, що поділ на прихильників і противників свободи українців пролягає зовсім не через національну приналежність. І це обнадіює, як і те, що кримські татари одностайно проголосували за незалежність України, що першими нашу державу визнали поляки… Бо здолати історичні стереотипи можна тільки спільними зусиллями, а не намаганнями відбити історичну пам’ять українців. Інакше минуле, залишаючи кривавий слід, переповзе через сучасність у наше майбутнє і задушить свободу нації.

І.Франко у “Пролозі” до поеми “Мойсей” звертається до свого народу з такими словами: ” Невже повік уділом буде твоїм укрита злість, облудлива покірність усякому, хто зрадою й розбоєм тебе скував і заприсяг на вірність?”

А ось що писав президент міжвоєнної Чехословаччини Т.Масарик: “Одинока зброя поневолених є зрада”, – сказав Міцкевич і перевів свою ідею у Валєнроді. Ідея ця осягнула в польській літературі взагалі вершка вдосконалення. Є вона правильна, але як її розуміти? Очевидно, що не йде тут виключно про свідому й умовлену зраду, але про цілу систему діл, якими поневолений народ, навіть і несвідомо, борониться”.

Укрита злість, облудлива покірність, зрада, агресивність, мстивість тощо – це і є елементи тої формованої століттями системи самозахисту поневоленої нації, що допомагала йому вижити. Звичайно, на вертикалі моральних вартостей вони знаходяться “знизу” – за червоною рискою між позитивним і негативним. Але!.. Чомусь захоплюється Т. Шевченко тим, що “знайшовсь-таки один козак із мілліона свинопасів” і зацідив у пику вельможному негідникові. А понад століття після нього, у кінці 60-х років, П. Скунць з надією відзначив у поемі ” На границі епох”:

 

Пастирів діставши замість ворогів,

ви б на віки вічні мирними зробились.

А не всі ще вівці ходять без рогів,

 тож колись для чогось роги ті пробились…

 

Оте “для чогось” було ясне і виправдане в умовах неволі: якщо вже не перемогти, то хоч помститися, дошкулити, насолити ворогові… І ні окупант, ні його адвокати не мають права окреслювати народові допустимі межі самооборони.

Слід, однак, зважити, що ці риси, на жаль, проявляються не тільки в політичному протистоянні – перед сильним і підступним ворогом, але й на побутовому рівні, стають нормою у стосунках із вчорашніми соратниками, а тепер опонентами.

Мусимо усвідомити також, що зі здобуттям власної держави поневолена нація не відразу переорієнтовується і в плані ідеологічному, а точніше – не відразу долає неповноту соціально – політичних ідеалів, зокрема таких, як бунт, боротьба, прагнення до рівності. У час рабства, коли “від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить”, кожен вияв протесту – навіть сліпий і безплідний своїми результатами бунт є в кінцевому рахунку явищем корисним для поневоленої нації: він засвідчує її нескореність, пробуджує приспаних, психологічно готує до загальнонаціонального виступу (“Не вдалося, бо були самі… От якби всі разом!..”). Те ж – і з будь-яким виявом боротьби: від намальованого вночі на фасаді будинку тризуба до самвидавської статті про спотворення ленінських ідей скритими сталіністами – всупереч рішенням XX з’їзду, від виступу за моральну чистоту комсомольських керівників до героїчного відстоювання в тюремному карцері прав людини… Таке ж – і з прагненням до рівності, “зрівняйлівки” в умовах, коли партноменклатурі належало все, а народові – нічого, коли перші купалися в розкошах, а другі ледве зводили кінці з кінцями. Усе це було виявом протесту, давало вихід народному незадоволенню, шкодило комуністичній системі. І цим історично виправдане – за свою руйнівну, деструктивну спрямованість щодо ненависного режиму.

Завдання політичного проводу нації в момент переходу від підневільного до державного стану якраз у тому й полягає, щоб надати всім виявам народної волі, навіть деструктивним за своєю суттю, конструктивного державотворчого характеру, використати їх для реалізації національної ідеї. Спробуємо трохи ширше окреслити цю проблему.

Так, бунт – право поневолених. Його форма – стихія, мета – не перемога, а помста, суть – руйнівна, деструктивна,

У цивілізованих країнах із добре врегульованим суспільним життям і надійним механізмом правового захисту незадоволення окремих груп людей виражається в рамках законних норм, судове відстоювання своїх інтересів є однією з конституційних гарантій. Але… По-перше, до цього нам ще дуже далеко. По-друге, навіть і в цих країнах правовий механізм “пробуксовує”, коли йдеться про вирішення суперечностей міжнаціонального характеру. Якби, наприклад, хтось насильно захопив власність австралійського чи американського фермера, суд дуже скоро пояснив би йому, що присвоювати чуже – не дуже гарно, а виконавчі органи негайно відновили б справедливість. Але чомусь цим не можуть скористатися ні аборигени Австралії, ні індійці США. Французи Квебеку ще пробують відстояти свої інтереси через канадський парламент, а вже баски та ірландці вдаються до таких кривавих методів, які далеко виходять за рамки людяності.

Ми зараз живемо в складний перехідний період, коли ще до кінця не зруйнована стара система і не сформована остаточно нова. Найголовніший наш здобуток – державна незалежність – тримається на владі, яка не має ще ні авторитету, ні сили. Між тим підстав для незадоволення в народу більш ніж досить. І цілком умотивовані, але стихійні, некеровані (або керовані противниками української держаності та незалежності), деструктивні масові виступи можуть сповільнити, а то й зупинити процес нашого державного становлення.

Так, якщо, наприклад, учителі збираються страйкувати лише з метою домогтися підвищення заробітної плати і кращого забезпечення продуктами чи промтоварами, то і владою, й іншими групами населення це сприймається як шкурництво, відсутність патріотизму тощо. Тому, навіть вигравши в такій боротьбі матеріально, учителі програють морально. Та й матеріальний виграш ілюзорний, тимчасовий. Такі виступи вносять хаос, конфронтацію, ненависть, озлоблення, провокують інші соціальні групи, а в сумі – шкодять нашій спільній справі.

Однак політик, навіть усвідомлюючи це, не сміє виступати проти цих виявів справедливого невдоволення: по-перше, це аморально (бо ж людей притисла біда), по-друге, це було б його політичне самогубство, як мінімум – різко знизило б його авторитет, отже – вплив на людей. Він повинен прийняти як аксіому, що вина за такі “голодні бунти” падає не на збунтованих бідою людей, а на політиків – і тих, що при владі, і тих, що в опозиції до неї. Бо в цьому випадку вони відступили від найголовнішого свого призначення: збереження держави і захисту національних інтересів.

Так, перші винні, бо допустили до цього виступу. То не правда, що населення чекає від влади манни небесної: передусім люди чекають від неї справедливості. І якщо такий бунт має місце, це означає, що була допущена несправедливість – зневажено їхні інтереси при розподілі необхідного, але дефіцитного. Якби влада постійно і чесно інформувала населення про наявні ресурси, про їх розподіл між різними соціальними групами, про свої заходи, успіхи і невдачі щодо забезпечення міста необхідним, люди ніколи не скеровували б свого гніву в бік влади, особливо, якщо її представники не дозволяли б собі у стосунках з відвідувачами черствості, зарозумілості і хамства…

Опозиційні політики винні, бо такі виступи свідчать про їхню політичну неспроможність і партійний егоїзм, а не про національно-захисний характер. Так, уже виробився стереотип поведінки наших політиків у таких ситуаціях. Представники влади відразу панікують: “Ґвалт! Провокація! Наші вороги цими виступами хочуть довести, що ми погані керівники! Це дискредитація демократії!..” І намагаються якимись подачками збити полум’я, поки не поширилось. Опозиціонери ж потішаються: “Так тим при владі й треба! От щоб знали, як воно без нас! Ще кілька таких виступів – і ..!” Але це – не політика, а політиканство, не патріотизм, а партійний егоїзм.

Завдання політичних партій у таких випадках – очолити стихійний вияв незадоволення людей, надати йому конструктивного характеру, забезпечити підтримку інших соціальних груп. А це можна зробити тільки при одній умові: якщо боротьба цієї соціальної групи стане, водночас боротьбою за загальнонаціональну справу.

Так, якби вже згадувані вчителі конкретного міста поставили собі за мету підняти вчительство, усіх працівників освіти, а за ними – громадськість України на боротьбу за якісну зміну статусу вчителя і самої народної освіти, то їхній виступ був би тільки на користь усім. Кількакратне – відносно середньої оплати праці промислового робітника – збільшення заробітної плати вчителів, пріоритетне, а не залишкове фінансування народної освіти тощо – це потрібно не лише освітянам: це необхідно незалежній Україні. Без цього вона, щойно вирвавшись з неволі, буде приречена на спочатку інтелектуальну, потім – технологічну, а за нею – економічну залежність, що неодмінно завершиться залежністю політичною.

У держави нема на це коштів? І не буде, допоки наші політики не навчаться надавати виявам народного невдоволення політичного змісту і скеровувати його в русло загальнонаціонального інтересу. І тільки так – з допомогою громадськості – вони зможуть впливати на формування політики і діяльність уряду: змусити його проводити національно-захисну політику, діяти більш рішуче, аби спинити грабіж держави і населення старими структурами, прискорити економічні реформи, скоротити витрати на утримання чужої армії, яка знову може стати окупаційною, ліквідувати безліч паразитичних установ, реорганізувати систему управління так, щоб звести до мінімуму нині астрономічну кількість чиновників тощо. Тоді й почнеться оздоровлення всіх сфер нашого життя, у тому числі – і системи народної освіти, її ефективне формування як національної, що гарантувало б українській нації стабільне інтелектуальне й духовне прирощення; представникам інших народів – їхнє національне відродження; Україні – уникнення колоніальної залежності: чи знову від Сходу, чи вже від Заходу, а вчителям – їх добробут і нормальні умови праці. А політичні об’єднання одержали б численного й організованого союзника в боротьбі за національну державу, у тому числі й у тих регіонах, де освітяни ще досить далекі від національних устремлінь…

Тому не варто марно закликати до політичної активності, вимагати її, ображатися на її відсутність – треба навчитися робити політичним фактором у боротьбі за національну державу інтереси окремих людей і цілих соціальних та національних груп.

Сказане про вчителів стосується й інших категорій населення: їм теж нема сенсу домагатися простого збільшення зарплати чи дефіцитних “благ” – домагатися слід кардинальних змін у розподілі суспільної власності, а на цій основі – зміни системи виробничих відносин, системи оплати праці. Але домогтися цього можна тільки спільними зусиллями і тільки в національній державі, зацікавленій у процвітанні цілої нації, усього населення, а не тільки окремих груп людей.

Так, наприклад, наші пенсіонери й у нинішній незалежній Україні будуть приречені залишатися жертвою чиновницької сваволі, тягарем для рідних і близьких, маріонетками в руках політиків, які обіцянками чергового підвищення пенсій здобуватимуть собі їхню підтримку в політичних іграх. Будуть, якщо буде збережено нинішній антилюдяний, антихристиянський і антинаціональний порядок нарахування пенсій. Зараз пенсія становить цинічно малу частину нашої мізерної заробітної плати, вона фактично не “прив’язана” до прожиткового мінімуму, до інфляційних компенсацій, до середньої оплати праці в галузі, де людина працювала, – усе у волі і владі чиновників… Люди чекають пенсії, як вироку на довічне животіння; для інвалідів пенсія – це не засіб до повноцінного життя, а скупа милостиня, що прирікає їх на злиденне нидіння на цьому світі. Людина – єдина істота на планеті, здатна піклуватися про старих і немічних; християнство ставить це в обов’язок і заслугу людині, а в національній традиції українського народу повага до старших, до їх мудрості й волі завжди мала і моральне, і матеріальне забезпечення. І пенсійна політика української держави не сміє суперечити цим природнім, християнським і національним законам.

То що вигідніше пенсіонерам: нарікати, плакати і бунтувати, дивлячись, як інфляція з’їдає одержану ними від держави мізерію, чи боротися за національну державу? До речі, усі ми, якщо доживемо, станемо пенсіонерами…

Другий згаданий ідеал поневоленої нації – боротьба. Це закономірно, оскільки лише в боротьбі з окупаційною, колоніальною системою й може вижити пригноблений народ: допоки здатний чинити опір, допоки бореться – доти й існує, що виборе – те й має. На прикладі історії України це аж надто очевидно. Поставлений в умови окупації, наш народ 650 років жив не для того, щоб боротися (з кимось – за його добро і землю), а боровся, щоб мати право жити. Тому для українців життя стало боротьбою, а боротьба – метою.

У світі природи, часткою якої є людина, визначальними є дві сили: інстинкт самозбереження й інстинкт збереження (продовження) роду. У людині вживаються вони обидва, хоч у різних людей переважає той чи інший. Але людина наділена й таким захисним засобом, як розум, який посилює інстинкт самозбереження і вступає в протиріччя з інстинктом збереження роду. І якщо інстинкт спонукав до захисту спільноти, до жертви в боротьбі за її існування, то розум радив ухилитися від протистояння, скористатися здобутим, існуючим.

Ті, що безоглядно підкорялися цьому родовому інстинкту, творили нашу історію, продовжували існування нації в часі. У пам’яті народу вони залишилися взірцями, заслужили славу, стали уособленням свого часу, а в парадигмі історії національно-визвольної боротьби – своєрідними “позиційними змінними” свободи: козаки, гайдамаки, опришки, січові стрільці, “бандерівці”, дисиденти, “неоформали”…

Ті ж, що схилилися до самозахисного, раціоналістичного підходу, – або безслідно зникали в імлі віків, відпрацювавши своє на чийогось пана, або й ставали на шлях угодства, холуйства, яничарства та ще й інших тягли за собою в чуже ярмо.

Наші вороги давно збагнули український культ боротьби. І там, де не вдавалося прищепити людям психологію свійських гусей, що сердито й обурено ґелґочуть, почувши з висі закличний крик своїх вільних родичів, – там використовувався прийом абсолютизації та підміни боротьби. І тоді легше було сиренам комунізму зманити частину українців із магістрального шляху боротьби за національну ідею – на манівці й криваве бескеття класової боротьби за “свободу, рівність, братерство”, за комуністичний рай. Цим же прийомом вдавалося відволікати народ від справедливої оцінки безрезультатної різанини, репресій і такої ж праці при соціалізмі. “Ви хотіли боротьби? Матимете!” І боролися: то з чимось (з класовим ворогом, з релігією, з українським буржуазним націоналізмом, з куркулями, з ворогами народу, з довгоносиками і колорадським жуком…), то за щось (за світову революцію, за мир, за дружбу народів, за свободу Манолісу Глезосу чи Анжелі Девіс, за урожай, за виконання плану, за рекордний опорос свиноматок, за кукурудзу…). Так відбувалося знецінення, дискредитація самого поняття “боротьба”.

А як же, запитає читач, із цивілізованими країнами: там народ не бореться, а працює і живе, причому добре живе?

Справді так. Але як досягли там люди праці справедливого розподілу соціальних благ і достойної винагороди за чесний труд: працею чи довголітньою боротьбою? А нинішня геополітична карта світу – це результат чого: праці, боротьби класів чи, може, все-таки цілеспрямованої боротьби націй?

Але це – з історії. А сучасність така, що в розвинутих країнах – національних державах існує не тільки розподіл праці, але й розподіл суспільних функцій. І в державі, яка має за обов’язок захист національних інтересів, народозахисні функції перебирає на себе професійна політика. Тому так мало людей бере там участь у політичному житті країни. І тому боротьба там – не норма, а відхилення від неї, аномалія суспільного життя населення.

А в нас? Ми з вами можемо послухати новітніх раціоналістів-“провансальців” і відмовитись від боротьби, зайнятися не політикою, а економікою, від конфронтації з прокомуністичними силами перейти до співпраці з ними, забути про мітинги, а наполегливіше працювати, щоб не зменшувалися доходи бандократії?.. Усе за нас зробить нинішній уряд? Чи ті “опозиціонери”, які не мислять України без себе і “ведуть боротьбу” не за інтереси нації, а за посадові крісла? Дочекаємось… Особливо якщо зважити, що це завдяки їхнім зусиллям національно-визвольні змагання українського народу були звужені, зредуковані до боротьби за демократію, правам нації протиставлено права людини, боротьбу за самостійність зупинено на межі усамостійнення, автономності старих компартійних структур щодо Москви й імперського центру, ідея національної держави підмінена ідеєю “держави українського народу”, яка приречена на нестабільність, а отже – на уступки всім у всьому, оскільки для українців вона не є втіленням їхніх багатовікових сподівань, а одна четверта населення – національні меншини – не ставили собі українських державотворчих завдань і не можуть бути гарантами її стабільності, сили і процвітання…

До речі, зараз серед наших “опозиціонерів” – схвильоване пожвавлення: є реальна нагода одержати з ласки Президента дипломатичний паспорт і поїхати за кордон, щоб “боротися за Україну” там – у ролі послів… Очевидно, вони переконані, що тут уже перемога повна. І вже лідер демократичного об’єднання, колись незламний боєць, розпливаючись у щасливій посмішці, кокетливо-дипломатично відповідає журналістові, що, бачите, не варто забігати вперед, хоч, звичайно, теє, але офіційно про його “посольство” ще не оголошено… Він уже готовий їхати. І поїде, якщо “довірять”… Готові й інші “борці”. От “Якби взять і всю мізерію з собою” – наших партократів та наслідки їхнього панування, біди народу та проблеми нації!.. І що з того, що хрипли оратори, переконуючи вибирати депутатами саме їх, що людей і досі переслідує партбанда за їхній вибір?.. Їдуть. А з нами залишається Шевченкове: “І люди не знали б, що ви за орли, і не покивали б на вас головою…”

Тому не квапмося відмовлятися від боротьби: це було б самогубством і для нації, і, тим паче, для політичних об’єднань. Але народ не може постійно перебувати в стані бойової готовності, сам формувати ідеологію, організовувати масові виступи, об’єднувати і спрямовувати зусилля. Це – обов’язок політичного проводу.

Боротьба – норма в політиці: і в зовнішній, де йдеться про забезпечення міжнародних інтересів державної нації, й у внутрішній, де йдеться про здобуття влади й підпорядкування її інтересам нації. Власне, саме тому всяке політичне об’єднання, тим більше партія, живе тільки доти, доки бореться. Ця боротьба партій за владу в громадському житті набирає завжди форми боротьби за реалізацію інтересів якомога більшої частини населення, її успіх залежить від кількості активних прихильників, що, у свою чергу, зумовлене ефективністю пропаганди та політичних дій. Тому водночас смішно і прикро слухати безконечні нарікання – з метою самовиправдання – наших демократичних лідерів на пасивність населення, на його байдужість, небажання боротися, як і на те, що в них поцупили лозунги, ідеї, програми…

Структурна неповнота такого соціально-політичного ідеалу, як боротьба, сформованого в умовах підневільності, полягає, отже, в тому, що в цьому ідеалі або відсутня, або не розроблена ідеологічно кінцева мета – створення саме національної, а не будь-якої іншої держави, навіть дуже привабливої. Оскільки ж усяка боротьба поневолених – це для них краще, ніж безнадійне рабство, то народ може легко стати здобиччю політичних демагогів та ілюзій, що зваблюють його то на шлях класової боротьби, то анархії, то демократизму і соціальних благ, то безглуздої і кровопролитної ксенофобії…

Кілька зауваг щодо такого ідеалу поневоленої нації, як прагнення до рівності. Скільки політичних пройдисвітів, шахраїв і навіть бандитів використали для свого утвердження на шиї народу його природний потяг до справедливості, особливо соціальної!.. Але якраз урівнювання, “зрівняйлівка” найбільше суперечить принципу соціальної справедливості, паралізує розвиток суспільства, ставить людей в абсолютну залежність від тих, що присвоїли собі право розподіляти суспільні блага, прокладає глибоку прірву між різними соціальними групами і робить розділену таким чином націю легкою здобиччю політичних та економічних хижаків.

Розігрується ця карта й у сучасній політичній грі. Незважаючи на аж надто переконливу сімдесятирічну ілюстрацію і досвід того, що таке “зрівняйлівка”, частина людей ще ловиться на популістські лозунги тих, що обіцяють “поділити все по-братерськи”. І ділитимуть, якщо народові не вдасться відіпхнути їх від керма влади.

Економічна концепція марксизму, його модель соціалізму, який обіцяв загальне благо, навіть комуністичний рай на землі через класову боротьбу, уже дискредитована остаточно самою історією, і проповідувати її в чистому вигляді не ризикують навіть переконані комуністи.

Згубний для нас і шлях зрощення ідей соціалізму з демократією, яким свого часу пішли деякі країни Європи, якого дотримується у своїй законодавчій практиці наша Верховна Рада і який пропагують наші демократи. Партії соціал-демократичного характеру, які й привели свої країни до економічного процвітання, починали в умовах капіталізму, до того ж далеко не в момент первісного нагромадження капіталу, а в час його всебічного розвитку. У нас – абсолютно інші стартові можливості та умови, політична влада й економіка – повністю в руках антинародних, антинаціональних сил, які або гальмують економічні реформи, або ж проводять їх у власних інтересах. Піти цим шляхом – це означає боротися за збереження економічного і, отже, політичного панування тих, що панували й досі, і тих “сьогочасних”, які своєю “боротьбою” їм у цьому сприяють. Це означає також залишити населення беззахисним перед сваволею перших і других, зробити Україну безпорадним об’єктом колонізації з боку зарубіжних національних і транснаціональних фінансових імперій, а українську націю приректи на цілковите виродження, бо в умовах такого – денаціоналізованого й денаціоналізуючого – “ринку” національні інтереси, потреби і прагнення українців, як і всіх національних меншин, ніколи не одержать економічних засобів реалізації. Єдине, на що в такому разі можемо твердо розраховувати, – це право на святочні імпрези з вишиванками і шароварами, з тужливими народними піснями й екзотичними для іноземців танцями та з ностальгійно-сентиментальними патріотичними декламаціями… Перспектива резервації?..

Уже зараз, коли повним ходом іде відвертий і цинічний грабіж народу, різні радіо- і теле-пані та панове нас заспокоюють: ну що ви панікуєте – іде природній процес первісного нагромадження капіталу, потім він запрацює і всім стане добре. Сліпота або свідома брехня! Капітал давно нагромаджений і навіть згромаджений, а те, що відбувається, – це не просто сьогочасний грабіж у сприятливий момент: це ще й прибирання “вчорашніми” і “сьогочасними” до своїх рук майбутнього – нашого і дітей наших.

Переносити ідею всезрівнюючого Царства Божого на землю не можна: такі спроби – це гріх і кров. Для людства природна нерівність, раю на землі створити не вдасться. То ж вихід не в тому, щоб намагатися нерівність ліквідувати, а в тому, щоб її враховувати і використовувати: зрівнюючи людей в одному, розкрити тим самим потенції нерівності в іншому. У контексті нашої розмови – в економічній сфері – ця зрівнюваність (егалітарність; не сплутувати з егалітаризмом як доктриною) повинна виступати як вихідний принцип і як кінцева мета – підприємницьке самовираження кожного на користь усім. Нерівність, отже, не може і не мусить бути соціальним злом, причиною людських страждань і морального звиродніння чи загрожувати національній державі внутрішнім соціальним вибухом.

Механічне перенесення на український, грунт чужих економічних доктрин нічого, крім шкоди і нового закабалення, не принесе. Мусимо витворити власну.

Пролита українцями кров у боротьбі за свободу, віки неволі, страждань і принижень підказують єдину формулу вирішення цієї проблеми: від реалізації ідеї національної держави – через забезпечення добробуту нації – до заможності коженого. Якщо українці досі не вдалися до неї, то не тому, що вона хибна, а тому, що суперечила інтересам гнобителів.

Тому видається доцільним розробити на цій основі національно-егалітарну концепцію економічної політики:

– регулятивною ідеєю якої має бути ідея національної свободи;

– світоглядною базою – національно-екзистенціальна методологія;

– передумовою створення і функціонування – національна держава;

– метою – добробут і економічна спроможність нації, кожного її члена;

– засобами досягнення – приватна власність, приватна ініціатива, економічна свобода в умовах ринку і конкуренції, створення рівних стартових можливостей і правових гарантій для всіх, надійна система соціального захисту для тих, хто ще чи вже не може цими можливостями скористатися, тощо;

– засобами регулювання – ринкові відносини, національно-захисна політика держави (цільові інвестиції, дотації, податки, мито тощо);

– критерієм оцінки – користь для нації.

Тут можна дискутувати про окремі конститутивні ознаки, про частковості, але безсумнівним є те, що тільки в координатах християнського і національного максималізму ми можемо шукати і знайдемо вирішення наших соціально-економічних проблем.

Поневолена нація – дуже вразливий соціальний організм, і здобуття незалежності та певних свобод ще не гарантує її майбутнього. Позбавлена структур самозахисту і відтворення (державних, політичних, економічних, військових, релігійних, освітніх, культурних тощо), вона постійно балансує на грані виживання, її представники і далі стають жертвами політичної демагогії, асиміляції, деформації думки, моралі, духовності. Яскраво видно це, наприклад, на так званих змішаних сім’ях, де, за дуже і дуже рідким винятком, із дітей виростає будь-хто, тільки не українець, – навіть на рідній землі, не кажучи вже про чужину. На Заході, де українські емігранти мали можливість зберегти свою мову, Церкву і культуру, творити культурні й освітні осередки, плекати національну ідею і діяти в її ім’я, – вони збереглися, причому як високопатріотична частка української нації. На Сході, в республіках колишнього Союзу, де вони були позбавлені таких можливостей і де намагання зберегти свою національну ідентичність безапеляційно розцінювалося як зловорожий вияв українського буржуазного націоналізму, – українці швидко і масово денаціоналізувалися і русифікувалися. Найстрашніше, що найбільш масово – з тих же причин – винародовлення українців відбувалося в ріднім краю, “на нашій, не своїй землі”.

З появою незалежної української держави повертаються до своєї нації її діти, яких третина – поза Україною. Але коли і чи всі повернуться – передусім духовно? І що робимо – кожен зокрема і всі разом – для цього? Мало кликати глухих і хвалити красу сліпцям: потрібно створювати вповні структуровану систему національного захисту, відтворення і розвитку – українську національну державу. Тільки так зробимо Україну вагомим фактором міжнародної політики й економіки, а її слова і дії на захист своїх дітей – значимими й ефективними.

Ми побіжно оглянути стан нашої нації. Метою цього короткого й неповного огляду було розвіяти заспокоєння й ілюзії та обґрунтувати потребу продовження національно-визвольної боротьби – для створення життєво необхідної української національної держави. При цьому відзначимо: для нас аксіомою є те, що нинішня “українська” держава – це ще далеко не держава української нації. Але такою ж аксіомою є й те, що існуючу державність та незалежність треба відстояти за всяку ціну, ідучи на всі необхідні особисті, групові й загальнонаціональні жертви: Україна стала і мусить залишатися незалежною державою.