Союз з Польщею?

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Дмитро Андрієвський

 

Союз з Польщею?

 

 

З усіх українських політичних угрупувань, крім комуністів, лише центр УНР признається, хоч і не голосно, але тактично, до двох нещасли­вих актів – Варшавського договору й Ризького трактату, які тяжать над нами. Щільно пов’язані між собою, лежать вони в основі його політичної концепції, і це годі заперечувати. Виходячи з них, УНР у своїй полі­тичній роботі орієнтується на Польщу й ціною її допомоги сподівається відбудувати Українську Державу й забезпечити її самостійність. Логічні міркування, що приводять до такої політики, прості й ясні. Їх видно з поступування уенерівських політиків: Росія, мовляв, є найбільшою за­грозою для української нації; щоб здобути власну державу, мусимо по­розумітися з кимось із займанців наших територій; Польща виявляє най­більшу протисовітську активність, нас (УНР) в’яже з нею Варшавський договір. Отже, – міркують собі уенерівці, – треба мати з нею угоду, яка б дозволила нам використати її нині на міжнародному терені, а пізніше в краю, коли знов розпочнеться боротьба на Україні чи за Україну.

Логіка назверх ніби слушна, і деякі чужинці навіть признають їй рацію; звичайно, ті чужинці, які стоять далеко від нашого минулого й не знають про «пацифікацію». І тут нема чого дивуватися. Але треба дивуватися засліпленню наших політиків, яких та логіка вже довела до Риги і які повинні б бачити безвислідність своїх десятилітніх намагань дійти тим логічним шляхом до якихось здобутків. Незважаючи на всі невдачі і програші, вони й нині грають на коня, який систематично за­водить всі надії і сподіванки. Накладання польського уряду з наступ­никами Петлюри не злагіднило політики Польщі супроти українців, а ні його підпомога УНР не посунула наперед української справи на між­народному терені; швидше – навпаки. Ми вже мали досить часу, щоб у тому переконатися.

Політики з-під стягу УНР, продовжуючи нещасливу спробу Петлюри опертися на Польщу, роблять помилки нашої традиційної політики, яка все хиталася між Варшавою і Москвою. Наслідок все був той самий: коли не Гадяч із Андрусовим, то приборкання Гайдамаччини московськими військами, або Варшава з Ригою. Уже зі змісту згаданих обох актів (Варшавський і Ризький договори) бачимо, як трактує Польща укра­їнську державність нині. Вона її розуміє й уявляє собі як свою вну­трішню справу, ласкавий дарунок українському народові, урізання влас­них історичних прав. І це до часу, доки їй не вдасться порозумітись оста­точно з Москвою. Самостійна Україна, за польським рецептом, була б під фактичним протекторатом Польщі, вартість якого знаємо добре з минулого. Та ще ціною відступлення Польщі великих і важливих для нас зах. земель. Чи не завелика це ціна за те добро, що його нам пропонують? І чи не минули безповоротно ті часи, коли українські патріоти не мислили собі инакше самостійности як завжди під чиєюсь зверхністю?

Власне, на Заході ми зазнаємо найбільше тиску й мусимо знати, що все нами там утрачене, нам не повернеться, а тим часом зах. землі мають для нас політичне, національне й культурне значення, куди вище за їх територіяльну важливість. І саме в силу їх пологи. Вони лучать нас із цілістю, що її часткою є Україна, з Европою. З утратою зах. земель Україна відсувається на Схід, у бік Азії, попадає в лабети Московщини. Між нами й Заходом повстає польський бар’єр, куди невигідніший для нас як стара Австрія. Тим паче, що він має тенденції просунутися аж на Чорне море. Така операція не тільки не забезпечує нам володіння всіма східними землями, але навіть обмежує їх, хай теоретично, лінією Дніпра (Варшавський договір). Ось так Україна, знесилена відібранням у неї найбільш вироблених національно і найбільш пересякнених західними впливами територій, опинилася б віч-на-віч із Московщиною, ура­женою в своїм імперіалізмі, але далеко не знесиленою. Це все наражало б справу нашої державности на величезні труднощі, і самостійність наша була б проблематичною.

Приймаючи польську концепцію української державности за свою, уенерівці, безперечно, мають на оці приклад Кавура, який ціною італій­ських територій здобув поміч Франції для здійснення державної єдности Італії. Але вони переочують дуже важні моменти, які запере­чують подібність положення сучасної України й Італії з 1860 р. Насам­перед, тодішня Франція не була ворогом Італії й не була ворожа до самої італійської національної ідеї, як це є нині й завжди було з Польщею щодо України. Відколи історичні традиції в’язали Наполеона III зі зма­ганням Бонапарта закласти Італійське князівство, то постава сучас­них нам польських державних мужів супроти України нагадує нам швидше поступування польської шляхти 17 ст., виміряне на «знищення Русі». У Франції 1860 р. на престолі сидів колишній «карбонарій», а не Пілсудський, який через своїх речників та пресові офіціози заперечує са­м факт існування української нації та її історичне ім’я, який волів собі мати за союзника бандита Махна, а не українського державника Петлюру. Зрештою, Франція Наполеона III була дужою, першорядною державою, а не розбитою, роз’їдженою внутрішніми суперечностями, без сталого державного ладу, економічно немічною, політично ізольованою, сучасною Польщею. Чи виплатяться уступки, пороблені договором 1920 р., з таким союзником.

Можна подумати, що слабий союзник менш небезпечний, бо йому несила нас поневолити. Лихий розрахунок! Дужий союзник, несучи небезпеку поневолення, після перемоги, принаймні, забезпечує її. Тоді як сла­бий, та ще зрадливий, саму перемогу унеможливить. Таким союзником, власне, й була для нас Польща. Колись казали, що Річ Посполита «три­мається неладом». Нині можна повторити те саме, додавши: і збігом щас­ливих обставин та зрадою. Чи не зрадою здобула вона Галичину, Вільно, Горішній Шлеськ? Сподіватися від такого союзника тих наслідків, які мала колись Італія від союзу з Францією, можуть лише люди, що їм бра­кує розуміння політичної дійсности, що його достатньо мав Кавур. Виправа на Київ та Ризька трагедія дають міру прозорливости наших «Кавурів».

Польща тримається на поверхні міжнародного життя завдяки двом обставинам, а саме: французько-німецькому противенству і большевицькій напасти. Для того нею так опікується Франція, хоч приватний капітал їй уже майже не вірить і не йде до Польщі. Бо Польща, здана на власні сили, не годна забезпечити своє політичне й господарське існу­вання. Тому доказом три розбори в минулому й нинішні неуспіхи її. По­рівняймо стан моральний, політичний й економічний Чехословаччини і Польщі. Польща, якою вона є нині, не має рації існування. Більше того, вона є боляком, занозою на тілі Европи. І наколи нині є важливі обставини, що тримають при житті Польщу, то є багато і таких, що за­суджують її на смерть. В остаточнім висліді Польща мусить зійти з п’єдесталу. Вже нині, а далі щораз частіше, на Заході підносяться голоси, кажучи, що відбудова її державности була помилкою. І з таким держав­ним дивоглядом в’язати долю нашої нації?

Сама войовнича постава сучасної Польщі є вислідом її немочі, а не сили, страху за будучність, а не певности себе. Загрожена німцями на Заході, вона мусить уважно дивитися на Схід. Локарнське порозуміння не забезпечує західних кордонів Польщі, а постанова Ради Амбасадорів з 1923 р. й собі виразно вважає східні її кордони за непевні. Доки існу­ють большевики, доти все на Сході, а може й у цілій Европі, непевне й переходове. Большевизм є інтернаціональною проблемою світової ваги. Він діє на цілу систему політичних в’язань і економічних відносин. Його заник чи перетворення мусить багато дечого змінити у світі, а у східній Европі – особливо. Питання його ліквідації чи перетвору поставить руба питання міжнародного положення Польщі, її кордонів, її майбутнього. І це треба брати під увагу й не будувати нашої державности на піску, як то робить УНР.

Польський союз є тим більше для нас небезпечний, що існують два нещасливих акти, які зводять українську справу на рівень другорядної проблеми місцевого значення і утруднюють її розв’язання. Підпирання її поляками робить з неї інтригу, скермовану проти Москви. Ставати нам у польсько-московському спорі по боці Польщі, чи по боці Росії, –  це зна­чить робити нашу справу, що має европейську вагу, предметом поро­зуміння між двома нашими сусідами. До того, власне, хилять деякі по­ляки, як ось Дмовський. І треба признати йому більше слушности, як Пілсудському, який намагається створити, всупереч вигодам Росії і незва­жаючи на волю українського народу, буферну українську державку. Ця остання ідея згори засуджена на неуспіх, бо, переведена руками поляків, вона не вистоїть. А Росія швидше віддасть Польщі шмат нашої землі, сподіваючись погамувати в решті краю національний рух, як пристане на витворення з України тарану, зверненого проти неї. З другого боку – Москва радше признає цілком самостійну Українську Державу, непов’язану з Польщею, як протекторат над нею її історичного суперника.

Про справжні заміри Польщі ми довідуємося з вищенаведених актів і з пацифікації. Ціла її політика супроти України сповнена бажанням послугуватися українством і в той самий час не допускати його до зісилення. Акти показують як вона розуміє українську державність. Якщо Польща і признається часом, без зобов’язань, до тої державности, то це лише з огляду на конечні й неминучі зміни на Сході Европи. Сама вона навряд чи візьме в них почин, виступивши проти совітів, але хоче тримати це напоготові, на випадок упадку большевизму. Не знати, якою буде третя Росія, що гряде за совітами, але вона певно буде менш уступлива за большевицьку в Ризі. Власне, на випадок утруднень з тою Ро­сією і хоче Польща мати при собі групу українців, рівно як і козаків, грузинів. Через них вона й намагається підбивати моральні і матеріяльні позиції Росії, а притому не допустити до об’єднання її з Кубанню й иншими козацькими країнами.

Вона ж бо добре знає, що центр ваги східноукраїнської проблеми лежить на Україні і розв’язання її вимагає повстання великої, сильної Української Держави. Але така держава перетинає їй шлях експансії на Схід. Тому вона намагається стати вирішальним чинником у Східній Европі, поставивши себе на місце України. Але марна річ, бо ж Польща замала й заслаба, її географічна полога (без моря) для того ж відпо­відна. Стиснена двома велетнями, Німеччиною й Росією, вона мусить витрачати свої сили на боротьбу за існування, і на більше їх у неї не вистарчить. І даремно спинається вона на котурни, тим вона лише утруд­нює розв’язання проблеми політичної рівноваги на Сході.

Вже один факт втручання її в українські політично-державні справи, підпирання певних груп може сильно пошкодити нашій справі. Союз цих груп із Польщею є на руку большевикам у їх пропаганді проти україн­ського самостійництва і західноевропейської політики. Польща не по­пулярна на Україні. Наші маси вже бачили в себе польську армію, знають їй ціну. На зах. землях вони мають нагоду стикатися з поль­ською прихильністю до нас щодня. І нові приготування Польщі до яки­хось виступів можуть лише знеохотити їх до боротьби з большевиками й до зближення з українською еміграцією. Для всіх ясно, що Польщі нема чого шукати на Сході, вона не має морального права виступати проти Росії, бо ця не займає ані клаптика її території. Отже, новий ви­ступ її мусить видатися нашому народові неоправданим замахом Польщі на його права і добро. А всяке емігрантське угрупування, що в’яжеться з Польщею, яка таким звірським способом пацифікує українське насе­лення, здається йому польською агентурою.

Для великої більшости українського громадянства справа союзу з Польщею є вирішена раз і назавжди. Воно шукає инших засобів визволення, але здибує на своїм шляху ідею союзу з Польщею. Усунення теперіш­нього стану речей, закресленого Варшавським договором і підтвердженого Ризьким, буде переведене manu militari. Щоб полегшити це тяжке й ве­лике діло, треба раз і назавжди, голосно, перед усім світом заперечити всяку можливість союзу з Польщею, аж поки ця остатня в корні не змінить своєї постави супроти України і своєї загальної політики на Сході Европи.

 

[Розбудова нації. – 1931. – № 7-8].