Соборність України та її східні кордони

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Осип Бойдуник

 

Соборність України та її східні кордони

 

 

Правда сама не переможе, за правду треба послідовно і стало боротися й тоді тільки вона переможе.

Др. Бенеш

Десять літ минуло, як українська нація, скровавлена й знесилена, припинила збройну визвольну боротьбу, що коштувала їй тисячі жертв найкращих синів, які кістками вкрили і кров’ю зросили рідні землі від Сяну до Кавказу.

Десять літ! В житті народу – це хвилинка, а все ж її достатньо для того, щоб очуняти від завданого удару та запитати себе: чому саме не маємо власної держави?

Нашу поразку приписують назверхнім обставинам, а насамперед – фізичній силі наших ворогів-сусідів, далі вже тим західноевропейським дипломатам, які ведучи тоді політичний провід в Европі, ставилися до нас ворожо.

Коли й погодитися з тим, то все ж виникає запитання: де причина цього?! Хіба ми не поклали куди більше жертв від будь-кого з тих народів, які вибороли собі власну державу?! Хіба ж ми не мали геройської армії, що нею не кожний народ може похва­литися? Це все так! Але ми мали й отаманів з їх загонами, яких не мали інші на­роди, отаманів, не підпорядкованих дієвій армії, а – самі собі. Ми мали принагідно зібрану фізичну силу, що і справді довершувала героїчні вчинки, але яка наслід­ком недостачі планової організованости тратила на вартости та мусила підлягти ворогам. Ми мали маси, правда, здеморалізовані довголітньою попередньою війною, соціялізмами, комунізмами, ворожими агітаторами, але й здеморалізовану недостачею сильної руки та наслідком того – загальною анархією. Ми й не могли мати потрібної організованої сили, бо взагалі не були підготовані до такої організації, як держава. Ба, навіть під час визвольних змагань, ми все ще міркували, чи маємо творити само­стійну державу, а коли так, то на яких землях і в якій формі*.

Західноевропейські політики дуже добре бачили наші недомагання. Вони за цим не потребували йти аж на Україну! Вони їх бачили в самому серці европейської політики – Парижі. Вистачить лише згадати спори між дипломатичними представ­никами українських республік. Правда, ми перед війною і революцією деклfмували й співали:

…Від Кавказу по Сян

 Лиш один буде лан

Його  власником,  нарід  цілий України –  вінець золотий…

Але коли 1917-18 рр. прийшла нагода це здійснити, то в нас з’явилися три «лани»: один – над Дністром, другий – над Дніпром, а третій – над Кубанню. Замість одного лану – держави з одним центром у Києві й одною оборонною силою, в нас були три «лани» і три центри: один у Львові – Станиславові, другий – у Києві, а третій – у Катеринодарі; і кожний із тих центрів вів собі окрему політику і мав осібну армію.

Акт 22 січня 1919 р. не дав нам соборности, бо проголосив соборність формально і то лише частини українських земель над Дніпром і Дністром, полишаючи решту зе­мель поза межами соборности.

А вороги, користаючи з нашої внутрішньої чвари та неконсолідованости, ни­щили наші держави одну за одною, а знищивши їх, здобиччю поділилися в Ризі 1920 р.

Повторилася історія діб княжих з XII – XIII вв. і гетьманських з XVII – XVIII ст. Повторилася княжа угода коло Любого Озера з 1097 р., повторився Переяслав, повто­рився Гадяч і Андрусів.

Помилятися – можна. Признаватися до помилок – треба. Але ніколи не можна повторювати помилок, а поготів – поглиблювати їх. А, проте, саме це в нас і робиться. Ті самі «провідники народу», що в 1920 р. зреклися на користь ворогів, західних зе­мель України, роблять сьогодні це саме, як не гірше, зі східними, бо вважають, «что в казачих областях (отже, й на Кубані. – О. Б.) были всегда на лицо все елементы создания и роста своеобразных национальньгх особенностей» (Славінський), запере­чують приналежність кубанських козаків до української нації.

А всі ми поруч із тим далі собі співаємо, що «душу й тіло ми положим», та деклямуємо про 45-мільйонну українську націю. Тоді як, пам’ятаючи слова поета:

Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть,

Що за долю міліонів мусиш дати ти одвіт.

не співати тільки, та деклямувати має кожний член 45-мільйонної нації, а боротися за здобуття Української Самостійної Соборної Держави від Сяну до Кавказу.

 

*

Етнографи, й наші, й чужі, довели, що на Кубані та инших північно-кавказьких землях, як от частині Донщини й Астраханщини, на цілій Ставропольщині й частині Терщини більшість населення (62-75% залежно від области) є українці. Що цього не виказували урядові статистики – це не аргумент, бо статистику ту проводили ро­сійські уряди, які взагалі не признавали українців, вважаючи їх за «русских». Одначе річ не в назві. Тут найбільшу вагу має те, що ці «русскіе» «сохранили до настоящаго времени малороссійскій говор и обычаи»* і самі росіяне, як бачимо, це стверджують.

Одначе, для нас при розгляді проблеми національностей на північно-кавказьких землях, куди важливіше від різних тенденційних статистик історичне минуле тих земель.

Частина теперішньої Кубані, а краще сказати, частина земель, що сьогодні входять до складу Кубані, отже – східне побережжя Азовського моря, Керченської протоки та частинна побережжя Чорного моря, була за княжих діб, у X – XII ст., удільним князівством під назвою Тмутараканьського князівства. Вже за часів князя Святослава були там україно-руські оселі. Коли після смерти Володимира Великого ді­став це князівство його син Мстислав, то він, воюючи з кавказькими племенами яс­сами й касогами, розширив його, а далі в боротьбі зі своїм братом Ярославом підпорядкував собі всі землі на лівому березі Дніпра, що відтоді, включно з Тмутараканню, творили вже одну державу зі столицею в Чернігові.

Так було до смерті князя Мстислава у 1034 р., коли всі землі Мстиславові пе­рейшли під панування його брата – Ярослава Мудрого, який уже панував на землях по правому березі Дніпра зі столицею Києвом. Тим способом всі україно-руські землі в XI ст. творили одну суцільну державу зі столицею в Києві, а Тмутаракань, отже, частина сьогоднішньої Кубані, була її складовою частиною. Після смерти Ярослава Мудрого (1054 р.) Тмутаракань припала його синові Святославові, який рівночасно був князем Чернігівським та Муромським, а згодом перейшла до рук Святославових синів – Олега й Давида. Одначе у XII ст. удари половецьких орд знищили Тмутараканьське князівство. Слід знати, що Тмутаракань, удільне князівство своєю формою, було найдальше на схід висунене організоване адміністративне тіло; землі, що ле­жали за цим князівством далі на схід, заселяли степові кочівники. Тмутаракань, розгромлена половцями в XII в., була предметом дальших нападів кочівників, які ви­дирали її собі, однак, до України вже не вернулася. Щойно в XVIII в. зачинають її колонізувати українські запорізькі козаки.

Але перед тим, як зробити нарис історії Кубані, від часів її колонізації, доречно буде спинитися над передісторією козацької колонізації, а зокрема, над самою на­звою козак.

Попри всі спроби, ученим не вдалося встановити щось певного щодо походження назви «козак»; усе дотепер сказане спирається або на перекази, або на припущен­ня, згідно з одними, слово «козак» походить від «коси», з другими – від «кози», то від мухи, що називається «козак», або від князівства «Козакія», чи від «касогів», тощо.

Та для нас важливіше, ніж походження цієї назви, те, що під нею розумів укра­їнський народ, коли він в XV ст. почав «козакувати» й виділив із себе запорожців.

Проф. М. Грушевський пише: «Татарські заволоки, воєнні неприкаянні люди зва­лись козаками, то се ім’я й до наших людей пристало, що тут степами та пустками тинялись та промишляли. З часом намножилось тих людей – козаків наших багато»**. Микола Аркас пише: «Що значить слово козак? Це слово татарське, і значило воно в них чоловіка вільного, войовничого. Про татарських козаків здавна чуємо, а про на­ших українських вперше маємо звістку 1492 року»*… Проф. Д. Дорошенко пише: «Промисел з шаблею при боці та рушницею за плечима називався «козакуванням», а самі здобичники почали зватись «козаками» – слово позичене у татар, де були й свої таки козаки»**.

Йосиф Чайківський каже: «Слово козак татарського походження, означає тільки що бродягу-жовніра»***.

Ось таке було розуміння змісту слова «козак» в тодішньому понятті українського народу, коли він з «войовничою» думкою, з «шаблею при боці та рушницею за пле­чима» за «вільність» ішов «козакувати».

Не инакше пишуть і чужинці, як приміром – В. П. Семенов, що «слово «козак» заимствовано первоначально у татар, где козаками називали низшій разряд партізанскаго конного войска»****. Історик донського козацтва О. Г. Сватиков пише: «Самое імя козак заимствовано у татар, котороє давали ето названіє всаднику с легким вооруженієм»*****.

Що змусило український народ до козакування та до створення козацької касти? Як відомо, на початку XІІІ ст. після налагодження певного співжиття з половцями на Україну напав новий ворог – татари, що до цього часу жили в Азії над Амуром. Під проводом чинґізханового воєводи Суботая в битві над річкою Калкою (сьогодні – Кальміюс) в 1223 р. татари перемогли княжі війська, а після смерти Чинґізхана (1227 р.) його внук і спадкоємець західних земель його держави – Батий разом зі Суботаєм зайняв і зруйнував Переяслав і Чернігів, а в 1240 р. здобув Київ, хоч туди на підмогу і прийшли війська галицького князя Данила. У своїм поході Батий тоді загнався аж на Шлеськ і Мораву, але швидко повернув через Україну в Азію, довідавшись про смерть головного Хана. Після цього татарського лихоліття, яке знищило українську дер­жавність і дало нам так званих «татарських людей», піднеслося до самостійного життя вже лише Галицько-Володимирське Князівство. Решта князівств була васалами спо­чатку татар, згодом москалів, поляків чи литовців.

В першій половині XIV ст. литовський князь Ґедимін, користаючи з усобиць галицько-володимирських князів та зі знесилення України татарськими та московськими нападами, займає українські землі, підпорядковує собі Київ, а галицько-володимирське князівство віддає своєму синові Любартові. Ґедимінів син Ольґерд, розгромивши татар, зібрав докупи всі українські землі аж до чорноморських степів. А, проте, при своїм розрості Литва зустріла суперника – Польщу. Це суперництво, якого предметом й були українські землі, триває повних три століття, аж до 1569 р., коли то підписано Люблінську Унію.

Однак, під час цього спору ні Литва, ні Польща не опікувалися спірними зем­лями, як це було потрібно б з огляду на татарські й инші орди, що нападали, грабу­вали й побивали безборонне населення України. Населення спочатку залишало свої оселі, шукаючи захисту за мурами замків, або втікало на захід, залишаючи по собі «дике поле». Але з часом те населення, не бачачи помочі від держави, яка до того ще й утискала його різними обмеженнями й податками, хопилося в обороні себе зброї: від державних обмежень і утисків, і податків почало втікати на «дике поле», а для оборони перед ордами роздобулося на «шаблю при боці і рушницю за плечима», отже – «козакувало». Це й є народження українського козацтва, пізнішої «Запорозької Січі».

Таке козакування найправдоподібніше почалося в першій половині XV ст. Про перші виступи козаків, як пише М. Аркас, є записки вже з 1492 р. В цьому ж році козаки під Тягинею (Бендери) знищили кораблі кримського хана Менґлі-Ґірея. На це «козакування» ходила не лише «чернь», але ходили й «селяне, й міщене і дробні бояре»*. Число козаків з дня на день зростало.

Польське правительство, оцінивши козацтво як корисну воєнну силу, хотіло його собі підпорядкувати. Перші такі спроби були вже в 1506 р., коли король польський доручив Предславові Лянцкоронському зробити перегляд козаків. Лянцкоронський поділив тоді козаків на «низових» і «городових»; але цей поділ не має зна­чення, бо козаки й надалі виступали спільно. Знову ж у 1533 р. староста черкаський Остафій Дашкевич на з’їзді в Пьотркові радив Литві козаків зорганізувати й зо дві тисячі поставити на низу Дніпра: «нехай би обороняли Україну від татар».

В 1550 р. на чолі козаків стає князь Дмитро Вишневецький, заможний магнат і влас­ник кількох сіл на Волині, відомий з історії отаман Байда-Вишненецький, що заложив на острові Хортиці кріпость – першу Запорозьку Січ. Завдяки Байді-Вишневецькому козацтво прибрало організованих форм. Можемо собі уявити лише, яка сильна була тоді уже Січ, коли в 1557 р. татарський хан, що хотів її зруйнувати, після 24-денної облоги мусив уступити.

В 1568 р. великий князь Жиґмонт-Авґуст, із наміром прихилити козаків на свій бік, обіцяв козакам взяти їх на платну службу, коли вони вийдуть із Низу на Україну. Коронному гетьманові Язловецькому наказав король списати в реєстр 300 козаків, під­порядкувати їх собі і призначити їм старшого. Так і сталося. Язловецький організував козаків, завів нові порядки для всіх козаків, а «старшим і суддею над всіма козаками низовими» назначив Яна Бадовського.

«От з цього часу й стало, що козаки –  се зовсім осібна верства людей, як-от є верства селянська, міщанська, шляхетська, та­кож є тепер осібна козацька»**. Але не всіх козаків вписано до реєстру. Крім «ре­єстрових», було кілька тисяч поза реєстром, які й далі козакували по-давньому. На чолі їх став у 1577 р. князь Богдан Ружинський, що мав у себе десь із 3-и тисячі ко­заків «дніпровських, брацлавських, винницьких». По якімсь часі реєстрацію припи­нено, але знов її відновив польський король Стефан Баторій, що навіть «одступив» козакам місцевість Терехтемирів (над Дніпром, проти Переяслава) і наділив їх вольностями. Ці реєстрові брали участь у війні з Москвою 1579-81 рр., але після війни грошей їм не заплатили, і вони знову розійшлися.

Польський король через козаків не раз попадав у конфлікт із турками й татарами, але не наважувався зліквідувати козаків, бо «хто ж боронив би Україну від турків та татар?!» У 1590 р. Сейм ухвалив, що «треба побудувати замки, розставити козаків на узграниччі з татарами, але треба їм платити», однак ця ухвала зосталася на папері.

Козацтво почало інтенсивно зростати після 1569 р., коли після Люблінської Унії Польща почала проводити різні соціяльні й релігійні реформи, скеровані проти українського народу. Народ тоді почав боротися та чисельно поповнив ряди козацтва. Так вибухнуло відоме козацьке повстання під проводом К. Косинського, що з 5.000 коза­ків почав нищити панські двори, а долучившись на Брацлавщині до Наливайка, повів уже справжню війну з польськими магнатами. І хоч козацтво зазнало поразки в битві на Солониці лід Лубнами (1596), все ж на Запорожжі воно далі зростає, а вже 1599 р. Польща звертається до них за поміччю проти своїх ворогів.

Ось так поволі українські козаки стають вирішальним чинником на Сході Европи. Під їх охороною почали залюднюватися українські степи – «дике поле». В середині XVI ст. на схід від шляху Київ – Збраслав не було осель, крім трьох державних замків. А вже наприкінці XVI ст. бачимо тут десятки міст і містечок та сотні сіл. Цей факт змусив польське правительство піти запорожцям на зустріч у їх домаганнях, а це ще збільшило козацькі ряди, бо населення горнулося до козаків, щоб цим способом уникнути польського панування. «І ось з кінцем XVI ст. й на початку XVII ст. укра­їнські селяни почали гуртом писатися в козаки». «Мало хто і до плуга людей має на Поділлю» – скаржиться король у 1626 р. «Вся Україна їм підвласна, заводять свої суди і закони видають»*. У 1590 р. козацтво нараховувало біля 20.000 людей, зорганізованих у сотні й полки.

Козацтво, що до цієї пори охороняло Україну перед зовнішніми ворогами, почи­нає бути вирішальним чинником у внутрішньому житті України. Після Берестейської Унії (1596) козацтво стає в обороні православної церкви. І тоді на чолі козацтва, що тоді мало 50.000 людей, стає перший гетьман – Петро Конашевич Сагайдачний. За його гетьманування засновується в Києві Богоявленське братство, звідки по Україні починає поширюватися культура й освіта в українському дусі. Зайвим було б наводити дальшу історію козацтва, зокрема, тих світлих часів, коли український народ і ко­зацтво під проводом Великого Богдана відновили Українську Державу, казати про гетьманування Виговського, Дорошенка, Мазепи, Орлика, згадувати часи Петра І з «Малоросійською Колегією», наказних гетьманів і, кінець-кінцем, ганебного зруйну­вання Запорізької Січі в 1775 р. Сказано досить, щоби мати уявлення, хто такі ті козаки-запорожці та якої вони національности.

Все це, здавалось, мусило б знати і «Вільне Козацтво», яке хоч і каже, що «их обязанностью воссоздать доподлинную, исторически верную картину жизни наших предков и наших исторических. земель», а проте, правдиву історію українського козацтва замовчує, натомість виводить родовід нащадків запорозьких козаків – сьогоднішніх кубанців і инших північно-кавказьких козаків – від торків та берендеїв, касогів, черкасів, чорних клобуків і бродніков**.

«Вільне Козацтво» твердить, що «козачество ставило себе самоцелью», а це запе­речує хоч би Конституція Орлика з 1710 р. (що її цитує «Вільне Козацтво»), де напи­сано про «вєкопомную Войська Запорожського і всего Народу Руського (українського) славу і пам’ятку», не говорячи вже про державотворчу діяльність Великого Богдана та инших гетьманів.

Правду пише п. Білий, що «будущее каждого народа лежит в его прошлом», але не менша правда є те, що навіть російські історики признають, а саме, що «Запорожская Сеч служила идейным центром і надежной точкой опоры для украинского казачества в его борьбе против шляхетско-польских порядков»***, а ми додамо і москов­ських. А хто ж є сьогоднішні кубанські козаки, отже, й населення північно-кавказьких земель, як не нащадки «Запорозької Січі»?! Про це свідчить історія запорожців після зруйнування Січі в 1775 р.

Як відомо, Катерина II поставила собі за ціль докінчити розпочате Петром І нищення України, або, як вона казала, «Малоросію прибрать к рукам». Це «приби-раніе» відбувалось у різних формах: відновлювання «Малоросійської Колегїі» (не козачої), інститут наказних гетьманів та «малоросійських генерал-губернаторів», на­давання «Вольностей Войска Запорожского» та ін. Але все це не помагало. І Кате­рина II зрозуміла, що доки вона не знищить запорожців, доти український народ буде чути за собою силу. Це й сталося. Після закінчення російсько-турецької війни в 1774 р., згідно з таємним наказом Катерини, частина російської армії в числі 66.000, у складі якої було і 3 полки донських козаків («єдина козача нація»!), під коман­дою  генерала Текелі вночі проти 5 червня  1775 р. оточила Січ, де тоді було 8.000 козаків. Козаки вирішили вступити в бій, але спинив їх січовий архимандрит Володимир, який із хрестом у руці «убеждал их не проливать братской крови». Тоді козаки вирішили втікати від «братів»; 5.000 їх, забравши з собою з січової церкви об­раз Покрови Пресвятої Богородиці, частину військових регалій та харчових припа­сів, вийшли вночі з «Січі», непомітно очеретами перейшли Дніпро та втекли до Ту­реччини, де й організували «Задунайську Січ». Решту запорожців, щось до 3-х тисяч, роззброєно, частину старшин арештовано, а решта розбіглася; кошового отамана, сот­ника Калнишевського, запроторено в Соловецький монастир, де в темній підземній коморі, з правом три рази на рік виходити до церкви на Богослужбу, але до нікого не говорити, просидів 25 літ, і там таки 13 жовтня 1803 р. помер. Майно запорожців російська армія розграбувала, «Січ» зрівняла з землею, а запорізькі землі ввійшли до складу Азійської й Новоросійської губерній, при чому роздано їх московським вель­можам (100 тисяч дес. дістав князь В’яземський, 150 тис. – Потьомкін та ін.). А маніфе­стом із дня 3 вересня 1775 р. Катерина оголосила, що «Сеч Запорожская в конец уже разрушена со истремленіем на будущее время і самого названія Запорожских козаков».

Козаки, які втекли до Туреччини, висадилися біля Акермана. Звідси вислали до султана депутацію з проханням прийняти їх і дати їм землі. Султан охоче згодився на це й визначив їм за місце осідку Січи землі на острові Св. Юрія на Дунайських гир­лах. Козакам вільно було селитися й господарювати на просторі від Очакова до Ду­наю. За це мали вони обороняти від Росії границі по річці Буг. А запорожців, що зосталися на Україні, частково забрали до російської армії, а тих, що осіли по се­лах, покріпачили; розуміється, що з вільного життя, що ним пишалися запорожці, та попасти в кріпацтво не було їм до шмиги, й вони почали громадно втікати на «Задунайську Січ». Після трьох літ «Задунайська Січ» зросла до 7 тисяч, а в 1785 р. числила вже 15 тисяч козаків та перенесена була до сьогоднішньої Добруджі (між Силістрією і Рущуком над Дунаєм).

Росія побачила, що знищивши «Запорозьку Січ», вона справді «обезвладнила Малоросію», але рівночасно не тільки, що позбавила себе поважної військової сили в боротьбі з турками, а ще й зміцнила цією силою свого ворога Туреччину, що уживала козаків у боротьбі з Росією. Тому Росія зажадала (1779 р.) від султана видачі за­порожців. Однак султан відмовив. Тоді Москва почала застосовувати инші способи: Потьомкін почав перемовляти на свій бік козацьку старшину, бажаючи організовувати козаків, а зокрема, іменував отаманом С. Білого, який у 1784 р. їздив на «Задунай­ську Січ» умовляти козаків; та козаки не дали зловитися на хитрощі. Свої заходи для організації козацтва поновила Москва ще раз, коли це прийшло до нового непо­розуміння з Туреччиною та до війни в 1787 р. Але й цим разом справа йшла дуже мляво, бо задунайські козаки до закликів Москви поставилися байдуже; проте й без них удалося Москві заложити кіш у Василькові. Одначе таке організування козаків не давало бажаних наслідків. Тоді Потьомкін, що був комендантом рос. армії на по­бережжі Чорного моря, звернувся до Катерини II з пропозицією, щоби вона наді­лила козаків землею та повернула їм їхній лад і військове майно. Катерина при­стала на це. Козакам дано землі на Таманському півострові, повернено деяке військове майно, а також 13 травня 1788 р. передано їм військову печатку з написом «Войско верних казаков». Задунайці, довідавшись   про   це   «відновлення»   запорозького війська, почали повертати, але в дуже малій кількости. Тим часом «Войско верних казаков» за заслуги в боях із турками на Чорному морі, де воно розбило турецькі човни, а потім в рукопашному бою взяли острів Березань та кріпость Очаків, в 1786 р. переіменовано на «Войско верних казаков Чорноморских». Звідси пішла назва «чор­номорці». Крім того, козацтву, яке зросло до 2-х тисяч кінноти і 5-и тисяч піхоти відступлено, крім Таманського півострову, ще і протилежну Енікальський округ, поми­наючи різні військові відзначення старшин і козаків. Але ані Таманський півострів, ані Енікальський округ козаків не вабили. Тоді Катерина «відступила» їм, відбиті козаками від турків, землі між Дністром і Бугом. Чорноморці, вдоволені такою замі­ною, почали охоче на цих землях оселятися, так що швидко ці землі були заселені чорноморцями. Однак після смерті Потьомкіна чорноморці, що не мали тоді грамоти на відступлені їм і вже заселені ними землі між Бугом і Дністром вислали до цариці депутацію, яка 1 квітня 1792 р. прохала відступити чорноморцям землі на Кубані. 30 червня того таки року цариця видала «указ», де сказано, що «Остров Фанагорію со всею землею, лежащею на право й стороне реки Кубани, от устья ея к Усть-Лабинскому редуту так, что б с одной стороны река Кубань, с другой же Азовское море до Ейського городка служили границею войсковой земли» віддається чорноморцям на віч­ний ужиток. Крім довільного господарювання на цій землі й нутріпшьої торговлі, їм ви­значено 20.000 руб. річно як платню старшинам і козакам у легшій службі. В цій самій грамоті сказано далі:  «войску черноморскому прннадлежит бденіе и стража пограничная от набегов народов закубанских». В адміністративно-політичному від­ношенні, чорноморців підпорядковано таврійському губернаторові, натомість дозво­лено їм мати знамено, булаву, перначі й військову печатку.

У вересні 1792 р. чорноморці почали переселятися на Кубань.

Що являли собою ті землі, куди чорноморці почали переселятися? Частина їх творила колись Тмутараканське князівство, що, розгромлене у XII ст. половцями, було предметом дальших сталих нападів кочівників. Зрештою, кочуючі племена, щось із кілька десятків, займали землі цілого північного Кавказу. В адміністративно-політичному відношенні ці землі переходили з рук до рук то турків, то татар. Спочатку з хвилею, коли приходять сюди чорноморці, ці землі не змінюють вже власника, і від цієї пори датується систематичне заселення північного Кавказу та початок осілого життя. Правда, Росія ще й перед тим намагалася підпорядкувати собі ті землі. Такі спроби були за часів Івана Грозного, а відтак – Петра І, який намагався заволодіти і Кубанню, і північнокавказькими землями взагалі, використовуючи для цих цілей донців. І тільки Катерині II цей план повівся після воєн 1768-74 і 1787-91 рр.

І так, після першої війни 1774 р. обсадили війська оборонну лінію, яка вела від Черкас, одна віднога через Таврополь на Моздок (т. зв. «Кавказька лінія»), а друга побережжям Азовського моря до півострова Тамані. В 1783 р. кримський хан Шагін-Гірей зрікся престолу на користь Росії, а тим самим і правобережна Кубань, що тоді йому підлягала, дісталася до рук Росії. Таким чином охоронна лінія Черкаси – Таманський півострів і Черкаси – Ставрополь – Моздок вирівнялась, і від 1783 р. Кубань стала на полудневому сході правицею російської держави. Ця границя була в війні з турками 1787-91 рр., де брали також участь чорноморці.

Оборону цієї границі довірено: від устя Кубані до Усть-Лабінська чорноморцям, від Усть-Лабінська до місця, де Кубань звертає своє русло з північного напрямку на захід, себто, приблизно до сьогоднішньої Темизбекської станиці – так зв. козакам катеринославського війська, які в 1802 р. замінили донців; звідси до верхів Кубані – донцям, яких, одначе, в 1825-27 р. замінили так зв. хоперці, що зайняли верхи від Кубані і Куми, так що донцям полишився малесенький відтинок між катеринославцями і хоперцями.

Хто ж такі «козаки катеринославського війська»?

Вже була згадка про це, що, коли в 1787 р. заносилося на війну з турками, Потьомкін почав організовувати козаків. Крім козаків під проводом Білого та Чепіги і задунайців, що докупи творили «войско вєрних казаков» чи «чорноморців», почали з півдня України, головно з Катеринославщини, проголошуватися різні втікачі, які не могли видержати кріпосного права й уважали собі за краще «козакувати». Зголо­шувалася всяка збиранина, були там селяни і міщани, а також давніші запорозькі козаки. З цих збігців і організовували т. зв. катеринославське військо, що його під­порядковано донському отаманові, а названо новодонцями*. Після війни, коли почали обсаджувати лінію на Кубані, катеринославці просили, щоб їх, що до тепер перебували в Ізюмському і Старобільському повітах Харківської губ., переселити на Кубань. Їх названо Кавказьким полком, переселено на Кубань, де вони обсадили згаданий вище від­тінок.

Хто такі хоперці? Початок їм дали запорожці, які жили по верхів’ях Хопра, сьогодні Воронезької губернії, і тут у XVII в. організували Хоперський полк. Цей полк був знищений, але в 1717 р. він знову зорганізувався з 94-х родин попереднього старого Хоперського полку і 125 козацьких родин із Харківщини**. Далі цей полк доповнено збігцями з України. В 1778 р.-79 р. цей полк числом у три тисячі душ, між якими, крім українців, були, але в меншості, також инші народності, перенесено на Ставропольщину, а звідси в 1825 р. на лінію, про яку була вище згадка.

Як бачимо, землі північного Кавказу зколонізовано українськими козаками, за виїмком незначного відтінку між катеринославцями і хоперцями, що його обсадили були донці.

Переселення чорноморців почалося в вересні 1792 р. під проводом Білого, Кордовського, Чепіги й Головатого та тривало приблизно до осені 1793 р. За цей час переселилося на Кубань щось із 20.000 душ, з чого самих козаків зі старшиною було 17.000, а решта жінки й діти. Територію Кубані розділено на 5 округів із 40 куренями, де й поселилися козаки-переселенці.

Коли почалося переселення чорноморців на Кубань, то землі ці були майже пустими; лише де-не-де в кубанських степах кочували ногайці. Зате на півдні від об­садженої границі знаходилися різні кочові племена, від нападів яких козаки мали боронити границі. В перших роках закубанці, себто, кочівники, що були по лівім бе­резі Кубані, заховувалися спокійно супроти своїх нових сусідів, і не нападали на їх, так що чорноморці могли більше часу присвятити внутрішній організації, головно господарству, яке тут на степах вимагало досить праці. Але коло 1800 р. закубанці почали нападати на чорноморців і грабувати та руйнувати їх майно.

Ця настирливість закубанців дійшла до того, що козаки не тільки що не могли знайти часу для господарства, але навіть не могли вистарчити в боротьбі та понесли деякі втрати. Чорноморці зажадали помочі у формі дальшого переселення на Кубань, хоч між тим на Чорноморщину (так тоді звалася сьогоднішня Кубань) приходили козаки задунайці самовільно; і так прийшло в 1866 р. 122 душі, в 1808 р. – 435, в 1805 р. – 50 душ***. Нове переселення почалося в 1809 р. і продовжувалося до 1816 р. В цей час переселилося на Кубань із Полтавської і Чернігівської губерній 41.534 люду, з того 22.206 козаків і 19.378 жінок та дітей, їх зараховано до чорномор­ського війська і розташовано по куренях, головно на півночі і в центрі. Однак, подальші напади черкесів змусили чорноморців домагатися дальшого переселення. Це третє переселення почалося 1821 р. і тривало 5 літ. За цих 5 літ переселено на Кубань знову з Полтавської та Чернігівської губерній 48.392 особи, з того 25.627 козаків, а 22.765 жінок і дітей. Цих переселенців розміщено по 37 старих куренях і засновано десять нових осередків. У 1816 р. на коменданта Кавказького Корпуса прийшов ген Єрмолов, якому в 1820 р. підпорядковано чорноморців, що дотепер у військових справах під­лягали херсонському генерал-губернаторові.

Після тих переселень почалася інтенсивна боротьба з черкесами, ведена спочатку ген. Єрмоловим, а далі ген. Паскевичом. Але війна з черкесами і турками надзвичайно виснажила Кубань; до того ще прибули неврожаї та саранча. Наслідком того на Ку­бані запанувала економічна нужда. Тоді ген. Паскевич зажадав дальшого переселення. Це четверте переселення почалося в 1848 р. і тривало два роки, с. т., 1848-49 рр., за цей час прийшло на Кубань із Харківської, Чернігівської і Полтавської губ. 15.580 душ, з того 8.500 козаків і 7.080 жінок та дітей*.

Як бачимо, за час від 1792 р. до 1849 р. переселено на Кубань лише з україн­ських губ. загально 126.113 душ, з того 73.961 козаків і 52.152 жінок та дітей. Після дочислення тих, що тут народилися, і прибулих сюди потайки з України, населення Кубані зросло в 1860 р. до 177.424 осіб.

В тому самому році переведено новий адміністративний поділ північнокавказьких земель, а саме – на Кубанську і на Терську області, а вслід за ним поділ та пе­рейменування козацьких частин на кубанців і терців**. Ось так від українських козаків-запорожців через «Войско вєрних казаков» – чорноморців, хоперців, катеринославців приходимо до кубанців і терців.

Треба зазначити, що поміж терцями знаходилися й донці, які займали відтинок між кавказцями – катеринославцями та хоперцями. Але рівно ж до складу терських козаків увійшли давніші терські козаки, назва яких походить ще з XVI ст., коли на нижній Терек прийшли рязанські і волзькі козаки та тут поселилися під назвою гребенських козаків. Ці козаки, за Івана Грозного, поповнені військом московським, заложили в 1567 р. Терську кріпость і прийняли відтак назву терських козаків. Це ко­зацтво наслідком різних війн здебільшого вигинуло, а рештки доповнено різними ко­заками, між иншими українськими, а навіть полоненими шведами***.

В той самий час, коли на правобережжі Кубані відбувалися ці всі заселення й переміни, йшла боротьба між Росією і Туреччиною за східне побережжя Чорното моря. Боротьба ця тривала пару десятиліть, починаючи захопленням Росією Анапи в 1828 р., а кінчаючи 1864 р., коли ціле східне побережжя Чорного моря остаточно опанували російські війська. Це побережжя обсадило т. зв. Азовське козаче військо.

Що то за Азовське козацьке військо? Під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр., тодішній отаман «Задунайської Січі» Осип Гладкий зібрав коло 500 запо­рожців і під Ізмаїлом перейшов на бік російського війська. «Задунайців» радо прийнято до складу армії і використано їх дуже продуктивно, бо вони найкраще знали тамошній терен. Після закінчення війни цих запорожців організовано в окремий відділ і призначено їм на поселення східне побережжя Чорного моря, починаючи з Анапи, але в 1830 р. тимчасово поселено їх на побережжі Азовського моря в Маріупольському окрузі, звідки й назва Азовське козацьке військо. Звідси вони частинами переходили на східне побережжя Чорного моря. Як з цього бачимо, північнокавказькі границі обсаджувано й далі українськими козаками.

В 60-х роках XIX ст. переселення козаків на північний Кавказ майже закін­чується. Натомість від 1864 р., коли північнокавказькі землі аж до кавказького хребта остаточно перейшли до складу Росії, починається переселення сюди селян для сіль­ського господарства; з тією метою дозволено на Кавказі набувати землі й селянам, а не лише козакам, як це дотепер бувало. Це селянське переселення мало масовий ха­рактер. З різних записок можемо довідатися, що це переселення відбувалося з України; самі росіяни признають, що «крестяне преімущественно із южних губерній, двінулісь цєлимі тисячамі на Кубань, і в тєченії 15 лєт чісло їх возросло до 250 ти­сяч»*.

Власне, переселення з українських земель, правда, не таке вже інтенсивне про­довжувалося аж до останніх часів перед війною. Слід підкреслити, що ні козаки, ні т. зв. иногородці не втратили українського національного обличчя; це самі росіяни призна­ють: «етнографічеській состав русских поселєнцев на сєв. Кавказе довольно разнообразен, при чом Кубанскіє казакі, произшедшіє от запорожцев», сохранілі до настоящого времені малоросійській ґовор і обичай». «Неказачее населеніє сєв. Кавказа состоіт главним образом из переселенцев из южних і сред. губ. Евр. Росії»**.

Як цей «разнообразний состав» виглядав у цифрах, може нам показати таблиця:

Народність                         Ставропільщина   Терщина                          Кубань         Чорномор’я

«рускіє»……………………………………… ………. 628.600                       298.690                     1.432.000                    10.654

Поляки………………..                                                                         872                               5.000                            2.000                           38

чехи………………………………………….                —                                    —                                —                           908

німці……………………………………………… ………… 2.000                             4.500                            7.000                         156

румуни………………………………………………………………… …………………… —                                                      —                                                —                                      960

греки…………………………………………………………….. ………………….. —                                   —                              2.000                      2.280

ести………………………………………………………………………. ………………. 1.000                                 —                                —                           309

перси………………………………………….. ………….. —                                2.000                       —                    —

осетини……………………………………….                —                              88.000                       —                    —

вірмени……………………………………….              5.340                           13.000                   6.150                 970

цигани……………………………………….. ………….. —                                    —                                —                               5

жиди…………………..                                                                       1.215                              4.695                            5.100                           52

грузини……………………………………….                50                                    —                                —                             13

імеретини…………………………………………………………….            —                         —                       —                   359

мінгрельці і лази……..                                   —                                   —                                —                             29

кабардінці і ин. черк. плем.                           —                              85.000                          73.000                      1.384

чеченці……………………………………….            —                  195.000                     —                    —

інгуші………………………………………….                —                              18.000                              —                            —

карачаївці…………………………………. ………….. —                                    —                           25.000                          —

туркмени…………………………………… ……….. 19.000                                —                                —                            —

ногайці………………………………………..             17.000                          35.000                            7.000                          —

килики………………………………………………………………….            —                   40.000                      —                    —

кімлики………………………………………        12.314                      —                       —                    —

 

Як бачимо на північному Кавказі живе 23 народності; але коли взяти під увагу, що в рубриці «рускіє» е й українці, й донці, то число це зросте до 25***.

Вищенаведена таблиця не має окремої рубрики для українців; та коли зважимо, що переселення на кавказькі землі проводилося «преимущественно» з України, то можемо прийняти 80-90% україн­ців між «русскими». Рівно ж треба зазначити, що у вищенаведеній таблиці не вказано всіх північнокавказьких земель, де живуть здебільшого українці, зокрема, частину Астраханщини й Донщини.

Не без ваги є обставина, що всі дотеперішні цифрові дати щодо національностей, головне слов’янських, на північнокавказьких землях чи то в наших, чи в чужих до­слідників, є оперті на теоретичних обчисленнях. Нічого дивного, бо статистики, про­воджені чужонаціональними російськими урядами чи то білими, чи червоними були тенденційні й ніколи не подавали фактичного стану.

З огляду на те, як наші, так і чужі вчені свої обчислення опирають на даних із часів переселення. Всі, як свої, так чужі погоджуються, що на північнокавказьких землях живуть українці в абсолютній більшости; коли є між ними розходження, то лише у визначенні висоти цієї абсолютної більшости, яка хитається між 60-75% за­лежно від области.

Для нас міродатним буде український учений проф. Степан Рудницький, що у своїй праці* розглядає такі північнокавказькі землі: частину Донщини, Кубань із Чорноморщиною, частину Астраханщини, Ставропільщину і Терщину. Розуміється, цей поділ не відповідає сьогоднішньому адміністративному поділові; всі наведені землі входять до складу т. зв. «Северо-Кавказского Края» з поділом на округи, райони і сельсовєти. Кількість населення сьогодні також є вже більша від тої, яку подає проф. Рудницький, одначе, процентове відношення народностей могло улягти лише незнач­ним змінам.

На підставі дослідів проф. Рудницького  приходимо до таких числових даних:

Землі	Кв. км	Загальне число насел.	Українці		Донці та росіяни		Инші народи
			Кільк. душ	%	Кільк. душ	%	Кільк. душ	%
Част. Донщини	46.000	1.720.000	986.000	57,3	618.000	35,9	116.000	6,8
Част.Астра-ханщини	55.720	173.000	121.000	70	9.000	5	43.000	25
Ставропіль-щина	54.309	1.329.000	1.063.000	80	159.000	12	107.000	8
Част. Терщини	28.147	430.000	258.000	60	129.000	30	43.000	10
Кубань із Чорномор-щиною	103.241	3.138.000	2.039.000	65	785.000	25	314.000	10
Разом	287.417	6.790.000	4.467.000	65,79	1.700.000	25,03	623.000	9,18

 

Як бачимо, північнокавказькі землі, де українці становлять абсолютну більшість, виносять 287.417 кв. км. (на 38.800 кв. км. Більше, ніж Югославія, а
в два рази більше, ніж Чехословаччина) з 6.790.000 населення, з чого українців є 4.467.800, або пересічно 65,79%. Решту населення, крім росіян, становлять киргизи (26,000), кімлики (23.000), вірмени (44.000), німці (59.000), різні кавказькі племена, турко-татари, греки, жиди та инші (393.000).

Так, отже, східний етнічний кордон України є такий: починаючи на півночі від Новохоперська вздовж ріки Хопра аж до її устя – до ріки Дону, звідси в напрямі по­лудневого заходу, на захід від Дукасова, М. Березівки, на схід від Катеринівки до ріки Донця, Донцем до устя його – до ріки Дону, Доном до ріки Сал**, Салом до Крилова, звідси на північний схід до Сарепти, звідси на полудневий схід озерами-болотами Хомата, Цяцю, Тундутову, Кошоти, відтак до українських осель над Каспійським морем, починаючи від Михайлівського, вздовж побережжя Каспія аж до устя ріки Терек. Тут починається полуднева границя України, яка йде рікою Тереком аж до устя ріки Малки, Малкою до Кавказького хребта, відтак Кавказьким хребтом аж до Чорното моря.

Ці етнічні границі України повинні стати вихідною базою й для політичних меж Української Держави. Розуміється, що наведення тих границь не означає, що вони не можуть бути в майбутньому змінені наслідком поширення етнічних меж України колонізацією, що відбувається безперервно; так, напр., уже сьогодні колонізаційні здо­бутки є значні над Волгою і на правому березі Тереку в Грозненському окрузі.

Наведені межі відповідають не тільки засадам демополітики, бо охоплюють землі, заселені в абсолютній більшости (65-75%) українцями, але й засадам геополітики. Вони дають Україні природні межі – ріки, озера, море, гори, а саме: Хопер – Дон – Донець – Сал – Болота на Астраханщині –Каспій – Терек – Малка – Кавказький хребет – Чорне море. До того є це різні вартістю і багатством простори, отже, запевнюють Україні відпорність проти монокультури. Кінець-кінцем, забезпечують їй комунікаційний зв’язок на схід.

Розуміється, що при встановленні державних кордонів України матимуть вагу й стратегічні моменти, та не менше – міркування політичної натури. Остаточне визначення таких меж може наступити щойно тоді, коли на Дону, Кавказі та на Україні будуть національні влади, що зможуть по-добросусідськи підійти до вирішення цієї справи.

Чи є тепер або, може, була політична концепція, яка б вважала північнокавказькі землі за інтегральну частину Української Держави, і чи є або, може, була яка-небудь політична група чи партія, яка б за цю концепцію послідовно й стало боролася?

Відповідь на це знайдемо, коли по черзі розглянемо ті політичні угрупування, які мають ту чи иншу політичну концепцію щодо північнокавказьких земель.

Хребтовим стовпом у політиці України на північнокавказьких землях безумовно була, є й буде Кубань, із її козаками та іногородніми, що походять із України, як база, на яку зіпреться і звідки ширитиметься політика Україна щодо північнокавказьких земель.

Перед революцією на тих землях організованого політичного життя, окрім спо­радичних виступів свідоміших одиниць, не було ніякого, а вже про українське годі й казати. Цей факт і зумовив такий, а не инакший, перебіг революції на Кубані 1917-20 років і деякі сьогоднішні явища.

Революція заскочила Північний Кавказ, а з ним і Кубань, як і решту українських земель, несподівано, – а до того ще можливості, що їх вона принесла, були за­широкі. Це все докупи й пояснює нам ті етапи, через які йшла революція у своєму роз­витку. Цим треба собі пояснювати і катеринодарський мінський громадський виконав­чий комітет, і тимчасовий Кубанський обласний комітет із комісарами тимчасового уряду та станичними виконавчими громадськими комітетами й т. д. Фактична кубанська революція датується 4 липня 1917 року, коли Військова Рада повалила Кубан­ський обласний комітет, піддержуваний російською демократією, і після великих труд­нощів та перешкод з боку того самого ком-ту та його опікунів перебрала кінець-кінцем владу до своїх рук.

Переворот 4 липня р. 1917 був властивою революцією, опертою на власні сили, й остаточним, принаймні, формальним зірванням із російськими наїзниками, якого б вони кольору не були. Инша річ, чи довго це тривало. Проголошення 24 вересня 1917 р. на сесії Кубанської військової ради Кубанської Республіки (під назвою «Кубанського Краю») і прилучення її до Росії, як федеративного члена, ось те найвище, що за той час можна було назвати революційністю в політиці на Сході б. Росії.

«Юго-Восточний Союз Казачіх Войск, горских народов Кавказа і вольних народов степей», який у жовтні 1917 р. оформився й собі став на становищі федера­тивної Росії, всупереч своєму попередникові «Всероссійскому Казачему Союзові», за­снованому 23-27 березня 1917 р. в Петербурзі, з його позицією неподільности ро­сійської демократичної республіки, був дальшим революційним етапом північнокавказьких козаків, конкретно кажучи, кубанців, бо від них ця пропозиція вийшла. Сам союз цей треба розуміти не як єдинство козаків, а як тактичний крок для успішні­шої боротьби з російською демократією, яка тоді думала та, на жаль, і досі думає категоріями «єдіно-недєлімческими».

Чому проголошували не самостійність казачих республік, а федерацію з Росією? Та тоді ж федерацію вважали за найвищий здобуток революції. Згадаймо те, як устами Керенськото Тимчасовий російський уряд відповів Україні в червні 1917 р. на її домагання лише автономії: «Росія должна бить велікая, сїльная, нераздробльонная, когда кто лібо посмєєт посягнуть на єя цєлость і протянет рукі, то ми сможем ему єщо сказать: – рукі прочь!», а Церетеллі тоді ж казав: «Во імя єдінаво, велікаво і цєлаво ми не остановімся, штоби задавіть малоє, часть целава». Та, нарешті, чи можна дивуватися 1?  мільйонам козаків, коли 30-мільйонна Україна нічого иншого тоді й не домагалася. А що Кубань  у своїх  революційних  починах  орієнтувалася на Україну, це можна припускати хоч би з того, що, коли Україна оголосила IV Універ­сал про Українську Самостійну Республіку, Кубань те саме зробила 16 лютого 1918 р. Дальші події, що мали місце після евакуації Катеринодару 18 лютого 1918 р. – співро­бітництво з Добровольчою  армією, наступні катастрофи, кінчаючи втечею на еміграцію, – це все послідовні наслідки «підготованости» народів б. Росії до революції. І коли ми про це пишемо сьогодні, то лише на те, щоб показати як не треба робити революції, чого належить оминати, щоб наступна революція, яка скоріше чи пізніше на Сході Европи наступить, вдалася. І коли український захід і центр менше-більше викриста­лізувався, здиференціювався і в національно-державницькому питанні, і аж до західних кордонів майбутньої Української Держави вже сказав своє слово, то на Сході ми ще живемо й далі під знаком якогось мряковиння. І коли батькам революції на східних землях України, себто, на північному Кавказі, за тодішні помилки не ро­бимо ніяких закидів, то оминути мовчанкою їх сьогоднішнього, активного чи пасив­ного, становища супроти української національної політики на цих землях не можемо.

Перебираючи цю політику за часів революції 1917-19 рр. і приглядаючись до неї сьогодні, мимоволі питаємо: а яку українсько-національно-політичну традицію на тих землях залишають по собі батьки революції й сьогоднішньої політики своєму на­ступному поколінню? Про це дуже багато пишуть і в різних «Нарисах історії рево­люції на Кубані», і в відповіді на ті нариси – «Кубань у кривому дзеркалі», але й там, і там трактують про це як про минувшину, й, на жаль, не дають нічого кон­кретного на майбутнє.

Ми й до сьогодні не бачимо політичного осередку серед тої частини україн­ської кубанської еміграції, яка б ідею самостійности й соборности Української Дер­жави пропагувала й послідовно та систематично в межах, сьогодні можливих, у житті переводила. Те, що на сьогодні дає нам еміграція з тих земель, не задовольняє й не вистачає, бо це є або виключно громадські організації, що оминають політичні питання, або ж як і зустрінемо політичну організацію, то таку, що не відповідає стремлінням і інтересам українського народу.

Розглянемо тут три організації:

Общеказачій сельсько-хозяйственний союз.

Громаду кубанців у ЧСР.

Вольноє казачество – Вільне козацтво, поминувши решту з «єдінонеделімчим» підкладем, бо ж це політичні трупи.

І. Общеказачій с.-х. с, перша й найстарша орґанізація, для нас цікавий тим, що стоїть на тому становищі, на якому менше-більше стоїть оснований у жовтні 1917 р. у Владикавказі «ІОго-Восточний Союз Казачїх ‘Войск, горских лародов Кавказа і воль­них народов степей», про який вже була згадка.

«Обще Казачїй сельско-хозяйственний союз» повстав 1921 р. в Константинополі, коли козаки різних військ опинилися на еміграції. Союз поставив собі метою об’єднати й захистити економічні, моральні й культурні інтереси громадян казаних земель б. Росії.

І хоч союз є організацією аполітичною, все ж, розуміючи, що аполітичність ту не можна провести послідовно, бо вже в самій тямці «еміграція» міститься «політика», він каже, що стоїть «за вєрность казачьєй ідеології, сложившейся на Родінє в епоху Революції і вираженой в постановлєніях народних собраній – Кругов і Ради, вєрность історіческой традіції демократіческаво Казачества – ідєє народовластія»*.

Союз категорично відкидає національну окремішність козаків від «рускаво на­рода» і противно – вважає їх за русских з крови й кости, а коли й жадає федеративної Росії, то лише з чисто економічних причин. Про це недвозначно каже «Казачій путь», «Орган Общеказ. С.-Х. Союза» в ЧСР: «Казаки не представляют отдєльной національ­ності. Оні плоть от плоті русскаво народа. Они болєє чем какая лібо другая часть насєлєнія Россії принімалі участіє в строітєльствє русской государствєнності. Оні нікогда не отриваліся і нє намєрени отриваться от государствєннаво єдинства, і потому стремлєнія отдєльних національностей оторваться от Россії і создать свої нєзавісімия суверенния государства не мотут встретіть сочувствія в казачьєй массє»**.

Як бачимо, «О. К. С.-Х. С.» не лише вважає козаків за «плоть от плоті рус­скаво народа», але, незважаючи навіть на попередні покликування на обставини, витворені під час революції, йде в своєму засліпленні до Росії, а далі відмовляє окре­мим національностям відділятися від Росії, бо таке стремління не викликує в нього навіть співчуття. Логічно з цього виходить, що козаки з під знаку О. К. О.-Х. Со­юзу, не маючи навіть такого співчуття, кожної хвилини готові кинутися на того, хто стремить до самостійности. В донців це й не дивно, бо вони завжди були найвірніші слуги «матушки Росії». Це ж вони в числі 13 полків і Запорозьку Січ в році 1775 руйнували.

І «Общеказ. с.-х. союз» є такий самий тактичний тяг, яким був свого часу і «Юго-Восточний союз Казачьих войськ, горских народов Кавказа і вольних народов степей» у федерації з Росією, створений у жовтні 1917 року у Владикавказі, на пропо­зицію Кубанського Уряду, щоб успішніше вести боротьбу з неподільністю і большевизмом, який тоді загрожував можливости реалізації в майбутньому ідеї україн­ської державности. За це промовляє той факт, що Кубань перед тим ще проголосила свою самостійність і, не маючи змоги зв’язатися з Київським центром, мусила шукати иншого виходу з положення перед загрозою большевизму і «неподільності», і знайшла його, запропонувавши донцям союз; для цього вживала різних за­ходів перед донцями, які не дуже то хотіли дати намовити себе на такий союз, бо вважали, що їм на основі історичного права належить лише автономія в межах Росії. І хоч кубанським українцям федералізм був не до серця, вони його «не поборювали, бо не мали сили», а поза тим він усе ж до певної міри ослаблював положення на Ку­бані російської демократії, що вела  політику «неподільності».

І що це був тактичний крок, а не ідея, вказує ще й те, що про приєднання Ку­бані до України говорено на спеціяльно скликаній довірливій нараді в Катеринодарі влітку 1917 р., і лише тому, що «порушення цього питання в місцевих умовах є не­можливим»***, рішень ніяких не запало.

Не инакше думали й у Києві, коли в жовтні 1918 р., за часів гетьмана, в заяві «Національного Союзу» про «внутрішнє й міжнародне становище України» сказано, що «Український національний союз вважає цілком природнім і необхідним злучення в один державний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Україн­ської Держави, себто: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорномор’я й Кубані»*. Подібне проголосила й Директорія в грудні 1918 р.

І коли «О. С.-Х. Союз» сьогодні хоче будувати свою політику на ідеології, «витво­реній під час революції», то він мусить це все мати на увазі, і, може, це все тоді «встрєтіт сочувствіє в Казачьєй массє», а коли ні, то тим гірше для них, бо боїмося, що в рішучий момент знову «непроханий гість» опанує козачі маси, що будуть між со­бою гризтися.

18. Другою з ряду організацією з північнокавказьких земель є Громада кубанців у ЧСР. – Організація аполітична. Повстала вона заходами провідників кубанської еміграції, яка числить чи краще числила, на основі даних збірника «Кубань», 18.000 люду.

Провідники, дійсні члени Кубанського Уряду, побачивши невідрадне положення кубанської еміграції, вирішили заснувати організацію, яка б несла культурну й матеріяльну допомогу цій еміграції та підготовлювала культурні сили для Кубані. Думку цю після великих труднощів пощастило в вересні 1921 р. зреалізувати, заснувавши в Чехословаччині Кубанську Громаду з осідком у Празі.

Треба признати, що ця організації в тих межах, які собі визначила, (матеріяльна допомога, культурна справа й підготовка культурних сил для Кубані) зробила дуже багато**.

Щодо аполітичности Громади, то тут те саме, що й із «О. С.-Х. Союзом». З-поза аполітичности, з-поза гуртування у Громаді емігрантів із

Кубані всіх національностей усе ж виглядає її політичне обличчя. Вже саме завдання – «підготовка культурних сил для Кубані» – примушує здогадуватися, що організація стоїть на становищі са­мостійности Кубані.

Можна з різних боків розглядати оте «самостійницьке становище» кубанців. Можна його, як хочете, вважати за засіб чи тактичний крок, але не можна вдержатися від одного закиду на адресу кубанців-українців, а це за їх непослідовне становище в політиці в відношенні до України. Одного разу це самостійність, другого – федерація, третього – соборність України.

В 1927 році в грудні почали кубанці видавати неперіодичний журнал під назвою «Наш край». В першому числі того журналу з 1 грудня 1927 року в передовиці «Від редакції» читаємо: «Є велика потреба в виданні друкованого органу того політичного напряму, котрий у минулому дав Кубанську Раду, Кубанську конституцію, земельний закон, закон про самостійну Кубанську армію і постанови Кубанської Ради про союз молодих республік». Цим журналом і є «Наш край». Але там таки кількома рядками нижче читаємо: «зі свого боку ми хочемо бачити північнокавказькі землі, заселені українською людністю, в державному зв’язку з Україною, а Велику Соборну Демо­кратичну Українську Республіку в союзних відносинах з Республікою Гірських на­родів, з Республіками Грузинською, Вірменською, Російською, Білоруською, Польською, Чехословацькою й иншимн».

Прочитавши це все, і справді годі визнатися, в чому справа. Знаємо дуже добре, що політичний напрям минулого дав Кубанську Раду й Конституцію, самостійність Кубані, «Юго-Восточний Союз казачїх земель», федерацію з Росією, постанови Кубан­ської Ради про співпрацю з добровольчою армією і т. д. Що з того всього вибирає «Наш Край» на сьогодні, годі додуматися. А в кінці – «хочемо бачити» північнокав­казькі землі, заселені українською людністю в державному зв’язку з Україною». Там Кубань, а тут уже північнокавказькі землі!

А в якому державному зв’язку? Соборність, федерація, союз? «Програма», яку за­повів «Наш Край» у першому числі, є така елястична, що її можна приладнати до різних випадків і кожному її піднести.

Мимоволі пригадуються слова міністра закордонних справ Чехословаччини – д-ра Е. Бенеша, що їх він сказав на народному зібранні дня 30 вересня 1919 року, й які тут найбільше підходять: «Одначе є впрост загибеллю думати, що в політиці хо­дить передусім про менш-більш зручне дипломатизування, лавірування поміж різними факторами й різними делікатними ситуаціями, або кон’юнктуральне коке­тування то з одним, то з другим». «Кожна політика вимагає… певного світогляду, що кожному його починові дає певну ідейну програму, а разом із тим ознаку спокою, певности, творчости і свідомости остаточної мети, моральної певности й сили. Цим саме з’єднується в світі довіра й признання».

Не дивно, що таке політичне мряковиння чимало причинилося до створення «ідеї» «Вольного Казачества – Вільного Козацтва», до якого й переходимо.

III. Аж надто ясна й загально відома річ, що там, де нема ясно поставленої ідеї, де нема належної диференціяції, там не може бути й мови про форми й норми. Там, де нема політичної ідеології, а цим самим і політичної організації, там треба кожної хвилі сподіватися різних комбінацій і спекуляцій. Так було й, на жаль, є з емі­грацією з північнокавказьких земель.

Ідея «Вільного Козацтва» має своє коріння в «Юго-Восточній Області», пропоно­ваній ще 1906 року російськими с-рами та в «казацькому штаті» професора К. А. Фортунатова. Ідея ця відтак знайшла своїх прихильників за часів революції 1917 р. До речі кажучи, висунув її Кубанський Військовий Уряд, після катеринодарської конференції 22-24 вересня 1917 р. вона вилилася в форму т. зв. «Юго-Восточного Союза Казачьих войск горских народов Кавказа и вольних народов степей», до складу якого входили «Козацькі війська – Донське, Кубанське, Терське, Астраханське, народ калмицький, гірські народи Дагестану, Кубані, Тереку, Закатальський і Сухумський округи та степові народи Тереку і Ставропільщини»*. Обидві ці ідеї, і передвоєнна, і пореволюційна, не мали того значення, яке має сьогоднішнє – «Вільне Козацтво». Перша, себто, передвоєнна, мала значення чисто адміністративного порядку в межах Росії, а друга була тактичним кроком, засобом для успішнішого ведення боротьби, але також у межах федеративної Росії. Союз цей відтак у силу різних революційних подій на козацьких землях і різних державних актів стратив своє первісне значення. І тільки вже на еміграції в 1927 р. в державно-політичному мряковинні-хаосі, що па­нував і панує серед еміграції з північнокавказьких земель, ідею цю підсунено де­кому з емігрантів-козаків, і вони заходилися її пропагувати. До речі, ідею ту між українською еміграцією перші почали ширити т. зв. уенерівські кола. Ось один момент: на святі в першу річницю «Вільного Козацтва» 10 грудня 1928 року проф. М. Славінський, б. посол УНР у Празі, який і сьогодні належить до групи А. Лівицького, сказав таке: «За судьбами казачества слєжу іздавна, как тєоретік національних, областних і государственних вопросов. Скажу поетому коротко – в казачїх областях билі всегда на ліцо всє елєменти созданія і роста своєобразних національних особенностей». Не трудно здогадатися, звідки ця ідея вийшла, й кому залежить на тому, щоб Україна була обкраяною державою й не мала б доступу до Каспійського моря, а тим самим була б економічно підірваною з усіма дальшими наслідками того… На перших початках «Вільне Козацтво» поставило собі метою навіть не творити союз козацьких земель, а тільки боротися за благо своїх народів, а «средством для достіженія своєї цєлі – востановленіе своїх государств – республік – донской і кубанской». А щоби це осягнути, треба насамперед боротися за «освобожденіє Дона і Кубані із под власті СССР і РСФСР і созив: на Кубані – Кубанской Ради, на Дону – Донского Круга, как суверенних Учредітельних Собраній, над волею которих нєт нікакой іной висшей волі» (підкреслення моє. О. Б.)*. Програма й мета, що їх ставить тут собі «Вільне Козацтво», обмежуючи простір своєї чинности лише Доном і Кубанню, приємлива для кожного самостійника тих областей. Тут нічого не сказано про инші ко­зацькі землі, ні про «казачу націю», ні про «Казакію», ані про союз чи федерацію, бо над волею Ради чи Круга «нєт нікакой іной висшой волі».

В числі 12 «Вольного Козацтва» з 25 травня 1928 р., себто, після п’яти місяців від першого числа, читаємо: «…і наша общая очередная задача із політіческой толпи казаков создать політіческую армію Казачества…, чтобы освободить наш народ із под чужого іга і востановіть свою государственность». В тій самій статті трохи нижче гово­риться про «казачества всьоравно на Дону, на Кубані ілі на Тєрекє». Як бачимо, заба­лакали і про Терек, і хоч ще й не відважно, але вже про «свою государственность».

В 13 ч. того самого журналу з 10 червня 1928 р., себто, точно після шести місяців від першого числа, читаємо: «А потому первая наша общая задача — освобожденіє із под власті РСФСР і СССР всєх Казачьїх земель от Дона до Яіка і Оренбурга, как і зе­мель тєх стєпних народов, что живуть между німі, а тогда наступіт момент для созданія общаго союза казачьїх республік – Казакії».

Нарешті, в 23 ч. того самото журналу з 25 листопада 1928 р., себто, рік після пер­шого числа, читаємо: «Казачество, єслі оно хочет остаться казачеством, должно снова стать націей в государственно-політіческом смислє етого слова. Оно должно сдєлаться базою і цементом государственно-політіческаго організма – Самостоятельнаго Незавісімаго Государства – Союза Вольних Казачьїх Земель… поставіть казачество четвьортим равноправним членом среді восточних славянськіх народов, наравне с народамі: велікорусскім, українскім і бєлорусскім».

Ось остаточна мета «Вольного Казачества – Вільного Козацтва» сьогодні. Про­тягом одного року у Празі на Виноградах створено нову осібну націю на північному Кавказі.

На що ж спирає «Вільне Козацтво» свою ідею й чим мотивує свою національну окремішність, коли ставить «Казацкую націю» як рівноправну з великоруською, укра­їнською та білоруською? Родовід свій воно починає ще з VII століття, коли на східноевропейських рівнинах повстала Хозарська держава, що являла собою союз різних народів, а серед них і слов’ян, які займали полудневі степи і Чорноморське та Азовське узбережжя. На землях між кавказьким хребтом та рікою Доном у тій самій Хозарській державі жили тюркські племена; землі ж ці названо по-різному, мали вони навіть назву й «Казакія» (Касагія), а народи на цих землях називалися казахи (касаги), черкеси й инші.

В IX столітті Хозарська держава під ударами монгольських племен, угрів, пе­ченігів й инших, розпалася, і тоді повстала окрема слов’янська держава над Дніпром – Русь, що досі була у складі Хозарської держави. Ця Київська чи Руська держава простягалася також на чорноморських слов’ян-руссів, але приазовські слов’яни-русси зосталися й надалі у складі Хозарської держави. По ту Азовську Русь вибрався князь Святослав, а за ним і його син Володимир Великий, який і прилучив Азовську Русь до Київської держави під знаною з історії назвою Тмутараканського князівства. Це Тмутараканське князівство проіснувало щось із 100 літ, а відтак у XI столітті Поло­вецьке ханство, яке повстало над нижнім Доном і Донцем, відірвало його від Київської держави.

По тому відірванні з’являється в історії новий народ – т. зв. бродники. Ті бродники – це колишні Тмутараканські слов’яни-русси, які тепер під натиском половців і візантійців змушені були податися з Азовського узбережжя, нижнього Дону й Донця на середній Дон, де тоді пробували слов’яни-русси на землях між Волгою та Доном. Тут бродники заснували свою державу. В XIII ст., за часів татарського лихоліття, дер­жава Володимира Великого остаточно поділилася на Русь полуднево-західну, себто – Київську, і на Русь північно-східнюу, себто – Московську. Бродницький народ, ко­лишня Приазовська Русь (Тмутаракань), що жив над середнім Доном і на землях між Доном і Волгою, «бил под вліянієм тюрського міра і представлял із себя Русь Юго-Восточную – родоначальніка Юго-Восточного Вольного козачества. Русь Юго-Восточная імєла отмєнную історіческую судьбу от Русі первой і второй» (Ис. Бикадоров: «Происхождение казачества, возникновение Вольных Казачьих Войск», «Вольное Казачество – Вільне Козацтво»).

Ось частина історичного процесу «Юго-Восточной Русі» – народу, який, як каже той самий п. Бикадоров, є родоначальником «Юго-Восточного казачества» і який дав основу ідеї «Вільного Козацтва».

Ми рішуче не маємо нічого проти національної окремішности народу на землях між Доном і Волгою, що називає себе «Казачею Нацією». Рівно ж не хочемо збивати стремління до державної самостійности… Казакії. Навпаки, готові кожної хвилі піддержати цей народ у його стремлінні до самостійного життя. Але рівночасно все ж питаємо: а причому, одначе, тут українські козаки з північного Кавказу взагалі і з Кубані зокрема? Який зв’язок «казака» з бродницького народу, який уже в XІ стол. був у Золотій орді, з козаком українського народу, якого той народ витворив перше в XV стол. цілком незалежно від «бродників», хіба що тільки назву «козак» позичив, тим казаком, який спершу в XVIII стол. переселився на північнокавказькі землі, суміжні з землями «казаков» бродницького народу? Чи можна, бодай, припустити, щоб протягом одного століття донці спромоглися витворити з українських козаків якусь окрему, відмінну від української, націю? Чи можна, бодай, припустити, щоб ота «малороссійская воєнная страж», протурена за свої ідеали з рідної землі на Дунайські, а відтак на Таманські мочари, могла протягом одного століття все забути й асимілюва­тися? По-перше, не було їх кому асимілювати, бо поповнював їх безнастанно рідний їм духом, мовою і звичаями, елемент із України, а по друге – якби навіть і допустити асиміляцію, то, безумовно, вже не козацько-донську, а тільки російську. Це було б і справді чудо. Коли русский народ за шість століть не зміг асимілювати донців, то й донці не могли за одне століття асимілювати українських козаків. Саме відмінне життя, себто, побут без спорідненої крови не витворив осібної нації, як її й до сьогодні не витворили швайцарці або американці. Можна погодитися з тим, що в крови укра­їнського козака є домішка тюркської, як і взагалі, в крови цілого українського народу. Рівно можна погодитися, що між українськими козаками на початках були також і чер­кеси, хоч цього «Вільне Козацтво» ніде не доказує. Але тих черкесів було обмаль, і з часом вони асимілювалися й цілковито злилися з українськими козаками. Ось тут таке було можливе, бо черкеси не виявляли тоді своєї національної індивідуальности так, як це було в українців. Це признає й сам п. Бикадоров, коли каже: «Днєпровскоє казачество соєдинилось с українськім народом составив с нім органіческі одно цєлоє» (підкреслення моє) і в большей часті совершенно с нім слілось».

Правильно! «Днєпровскоє казачество» і український народ – це «органіческі одно цєлоє». Лише одна малесенька вставка: «Днєпровскоє казачество» не «слілось» з українським народом, а «Днєпровскоє казачество» «вилілось» із українського на­роду. Все ж дивно, як можна в одному місці балакати про українське козацтво й на­род, як про щось «органіческі одно цєлоє» і про його «совершенноє сліяніє», а зараз же на другому місці – про осібну націю. Це ж очевидне натягання фактів, яке тягнеться червоною ниткою в «Вільнім Козацтві» в відношенні до кубанців. Щоб кубанці мали щось спільно-національного з донцями, цього «Вільне Козацтво» нічим ніде ще не довело. Сама назва «козак» ще його національно не визначає. Ми вже зазначили, що саме український народ розумів під словом «козак», коли йшов козакувати й організовував своє козацтво. В цьому розумінні українським народом «козацтва» піддержує нас саме «Вільне Козацтво», коли каже: «касагі билі тіпом войска і нормой і формой битія такого народа (військового. 0. Б.) в государственной сістємє того времені. Такім образом слово казак – проїсхождеиія тюрского… Бродніцкій народ (предки сьогоднішніх донців. О. Б.) в государственной сістємє Золотой Орди прінял значеніє і роль казачества. Броднікі усвоїлі названіє казаков как народноє (етніческоє) імя, відімо потому, что названіе бродніков утєряло смисл, а названіє русскіх било слішком общім, возможно, что прілів черкаской (казахской) крові так же способствовал усвоєнію названія».

З цими припущеннями «Вільного Козацтва» можна погодитися. І як «Брод­ніцкій народ в государственной сістємє Золотой орди прінял значеніє і роль ка­зачества», так само український народ для боротьби з цими ж різними «золотими» чи не золотими ордами, які нападали і грабували його землі, витворив зі свого лона своїх козаків, що мали те саме «значеніє і роль», яке мав і бродницький народ у Зо­лотій орді. Різниця між одними та другими лише та, що бродницький народ – казаки – служили Золотій орді і змушені були слово «козак» прийняти як «народноє імя, потому что названіє бродніков утєряло смисл, а названіє русскіх било слішком об­щім», а також тому «способствовал прілів черкаской (казахской) крові», чого не потребували українські козаки, бо вони служили своєму народові і їх народним ім’ям було – українець, з крови якого вони походили, якому вони завжди були вірні. Тому українському народові, з рядів якого вони вийшли, вони вірно служили, захищаючи його інтереси, творячи йото історію XV, XVI, XVII і XVIII стол. Вони відновили в XVII – XVIII стол. його державу, й спершу в XVIII стол. цю «малороссійскую воєн­ную страж» знищив московський сатрап, до речі кажучи, при співучасти 13 полків дон­ських казаків, отих самих, які сьогодні кажуть, що вони з нею вже від XI стол. на­ціонально рідні. Але знищив їх як «малороссійскую воєнную страж», але не знищив козацтва, а переселив козаків на північнокавказькі землі й там виужив їх, як ко­лись Золота орда бродників, для захисту своїх імперіялістичних інтересів. Але й там український козак не змінив свого народного «імені», бо воно в нього було в крови. Йото «народноє ім’я» було, є й буде завжди – українець. Навіть російський учений, якого не можна запідозрювати в «українофільствє», каже, що «кубанскіє казакі, проїсшедшіє от запорожцев, сохранілі до настоящего времєні малоросійскій говор і обичаі»*.

Будувати на перекручуванні історичних фактів казачу ідеологію дуже небезпечно. Коли б «Вільне Козацтво» заступало клич федерації козачих республік, то це до певної міри було б, може, й зрозумілим, хоч неоправданим. Бо можна було б припустити, що це робиться з тих соціяльних і соціяльно-економічних мотивів, які всім козакам менш-більш спільні. Ясна річ, коли не брати на увагу «иногородніх», які тої спільности з козаками не мають, а яких на кавказьких землях, якщо не більше, то все ж і не менше від козаків. Далі це можна б було виправдати ще й тим, що донці, які почувають свою національну окремішність від «русскіх», а не мають сили боротися з Москвою, хочуть здобути собі таким способом більшої сили. Але коли у XX столітті в Европі «твориться» з кімликів, черкесів, татар, донців і українців з північного Кавказу єдину націю нарівні з «велікороссамі, українцямі і бєлоруссамі», то справа виглядає не поважно.

Чи може бути мова про спільне інтуїтивно-органічне відчування в астраханського кімлика, татарина чи навіть донця, і в українського козака чи взагалі українця з пів­нічнокавказьких земель? Тут, якщо можна говорити про будь-яку спільноту між ними, є лише соціяльна й соціяльно-економічна, та й

то дуже релятивна спільнота, отже – «логічно-розумова». Цього замало для національної спільноти, це нам історія не раз доводила, а наймаркантніше довела за останні два десятиліття під час революції й після неї.

Коли ж донці хочуть ставити питання своєї національної окремішности, а не лише соціяльних і соціяльно-економічних різниць, то вони не повинні втягати в цю національну окремішність частину народу, який має своє виразне національне об­личчя, як ось прикладом кубанці чи взагалі українське населення на північнокавказьких землях, народу, який має за собою таку історію, як історія XVII – ХVІІІ стол.

Ми не можемо своїх визвольних змагань пов’язувати з донцями. До тої обережности нас змушує давнє й недавнє історичне минуле. Донці завжди були «непоколєбіми в должной вєрності, всегда с отлічностью і мужеством в службє обращающемуся і по­рядком і добрим поведєнієм, пріобретшему навсегда к себє отлічноє наше Височайшеє Монаршеє благоволєніє», як писала Катерина II в своєму маніфесті після зруйнування «Січі», яке переводили із донських полків. Це ж донці були ті, які завжди йшли «на усміреніє малороссійской воєнной стражі». Донці були завжди ті, які стояли на послугах ворогів українського народу, а в рішучий момент ставали на перешкоді українському народові в осягненні йото цілей. Ті всі спільні виступи донців і запорожців, якими дехто з українців так захоплюється, були лише тоді, коли йшлося про інтерес донців, і закінчувалися там, де починалися інтереси запорожців. Нині донці стають знову знаряддям у руках ворогів українського народу й допомагають його четвертувати, втручаються у внутрішні справи українського народу, висуваючи ідею «Вільного Козацтва». А тому й українське прихильне відношення та поміч донцям у їх стремліннях буде завжди закін­чуватися там, де буде починатися їхнє втручання у внутрішні справи українського на­роду, насамперед, на північнокавказьких землях із Кубанню й кубанськими коза­ками на чолі, які були, є й будуть внутрішньою справою України.

Ось так у загальних рисах виглядають політичні концепції щодо українських північнокавказьких земель із Кубанню на чолі. Не можна сказати, що цим уже всі концепції вичерпані. Ні, є ще є инші, але вони не дають ніяких організаційних про­явів. Є такі, які і справді стоять за соборну Україну, але форми для неї не можуть знайти, є й такі, які стоять за федерацію з Україною. Обидва ці напрями можна за­примітити головно в рядах т. зв. «молодої генерації». Як би воно там не було, але сам факт шукання шляхів, щоб видістатися з сьогоднішнього політичного мряковиння й вийти, як кажуть, «на чисті води» є фактом позитивним, і можемо радіти з того та сподіватися, що «молода генерація» знайде в собі стільки національної свідомости, по­літичної зрілости, мудрости й сили, щоб встати проти всіх тих течій, зрозумівши, що майбутнє України лише в самостійній і соборній державі, і що до неї треба прямувати спільними силами цілої нації. Щодо політичної концепції, яка стоїть на становищі федерації північнокавказьких земель із Україною, то федеративна форма випливає в них з тих чисто соціяльних і соціяльно-економічних сьогоднішніх умов на східних чи північнокавказьких землях, але які різняться від тих самих умов на центральних землях над Дніпром. Але різниці соціяльні й соціяльно-екокомічні є й поміж поодинокими губерніями України. А все ж з того ще не виходить, що ті губернії ма­ють бути в федеративному зв’язку з Україною, бо тоді насувається питання, а де ж Україна? А втім, щоби забезпечити собі певні права в соціяльному й соціяльно-економічному відношенні, не треба аж федерації, а вистарчить инша форма, а це – адмі­ністративна автономія чи самоуправа. По-друге, ми повинні стреміти до того, щоб ті різниці, які панують в середині української нації, якнайскоріше вирівняти і ство­рити один тип українця, національний моноліт та монолітну в культурному, госпо­дарському й політичному розумінні – Українську Державу.

 

[Розбудова нації. – 1930. – № 3-4; 7-8; 11-12].

 

* Більше про це читач знайде у працях: проф. М. Лозинського «Галичина в 1918-29 рр.». П. Христюка «Мат. до історії рев. на Вел. Україні», П. Сулятицького «Нариси з історії революції на Кубані», Д. Донцова «Підстави нашої політики», проф. Л. Л. Бича «Кубань в кривому дзеркалі», В. Винниченка «Відродження нації» та ін.

* Енциклопедическій словарь. Брокгауз & Ефрон, t. ХІП/А.,  стор.   837.

** Проф. М. Грушевський. «Історія України», стор. 97.

* Микола Аркас. «Історія України-Руси», стор. 128.

** Д Дорошенко. «Короткий курс історії України», стор. 75.

*** Йосиф Чайківський. «Всесвітна історія», t. ІІІ., стор. 84.

**** В. П. Семенов. «Россія», т. VII., стор. 74.

***** О.  Г. Сватиковъ. «Россія и Донъ», стор. 10.

* Микола Аркас. «Історія України-Руси», стор. 128.

** Микола Аркас. «Історія України-Руси», стор. 133.

* Микола Аркас. «Історія України-Руси», стор. 149.

** Ис. Бикадоров. «Происхождение казачества и возникновение Вольных казачьих Войск». «Вільне Козацтво», ч. 4., 25.І.1928, стор. 11.

*** Енцикл. Словар Бр. & Ефр., t. ХІІ, стор. 277, ст. «Запорожская Сечь» Мякотина.

* «Вольная Кубань», стор. 80.

** Там таки, стор. 83.

*** Гл. Сулятицький «Нариси з історії революції на Кубані», стор. 24, записки барилка і Кіяшка, стор. 45.

* Сулятицький: Нариси з історії революції на Кубані, стор. 25.

** «Вольная Кубань», стор. 172.

*** Сулятицький, цит. ор. стор. 27.

* Енцикл. словарь Бр. й Ефр. т. ХVІ. ст. 919, Куб. обл. – По изсл. прав. в дек. 1883 г.

** Енцикл. словарь Бр. й Ефр. т. ХІІІ. ст. 837, ст. Кавк. край.

*** Після найновішої статистики 1926 р. на півн. Кавказі нараховується 41 народність.

* Др. Ст. Рудницький: Основи землезнання України; часть ІІ, 1926, Ужгород.

** Див. проф. Рудницький: Ukraine – Land und Volk, стор. 136.

* «Казачій путь», ч. 1.

** «Казачій путь», ч. 9/24, п. 1.

*** Бич, «Кубань в кривому дзеркалі», стор. 78.

* П. Христюк, т. ІІ, стор. 112.

** Цікавих відсилаю до збірника «Кубань», що його видано в Празі 1927 року заходом Громади.

* П. Сулятицький «Нар. З історії революції на Кубані», стор. 103-104.

* «Вільне Козацтво», ч. 1, стор. 2.

* Енциклопедическій словарьБрокгауза и Ефрона, т. ХІІІ, ст.. 837, стаття «Кавказский край».