ЩАСЛИВИЙ ЧОЛОВІК, ЩО ЗНАЙШОВ МУДРІСТЬ

Автор: . 07 Чер 2019 в 0:01

ЩАСЛИВИЙ ЧОЛОВІК, ЩО ЗНАЙШОВ МУДРІСТЬ

 

Саме ці рядки з Книги Приповідок (3, 13) приходять на думку, коли згадую свого викладача – світлої пам’яті Василя Іванишина.

З Василем Петровичем я познайомилася у студентські роки. Він читав у нас курс «Теорія літератури». Студентів відразу вразила ерудиція і доброзичливість лектора. Доцент Іванишин викладав свій курс доволі нетипово, там не було місця радянським педагогічним шаблонам, а широта й оригінальність його мислення просто вражала. Лекції радше мали характер невимушеної розмови, під час якої викладач ділився своїми міркуваннями про ту чи іншу проблему. Василь Петрович максимально терпеливо і з розумінням намагався донести складні питання, ілюструючи цікавими прикладами з української та світової літератур. Часто пересипав свою розповідь влучними дотепами, тоді вся студентська аудиторія вибухала щирим сміхом. Іноді в зошит поряд з лекційним матеріалом хотілося записати афоризми, жарти, вишукані словесні ілюстрації, як наприклад: «Розум помножений на віру дорівнює мудрість». Ми були вражені, як багато він знає і як щиро ділиться цим із нами. Завдяки Василеві Іванишину багато письменників постало перед нами у новому світлі.

Попри широку ерудицію Василя Петровича, студенти ніколи не відчували ані тіні зверхності, жодного разу ми не бачили його у поганому настрої, хоча знали, що здоров’я підводило. Відчувалося, що він любив молодь, часто спілкувався з нами на перерві. Доводилося бачити його і глибоко замисленого, тоді ми розуміли, що, можливо, саме в цей момент у його голові народжується котрась із його книжок. Справді радію, що його думки − сміливі, оригінальні, глибокі − тепер живуть у його книгах, які настільки актуальні для сьогодення.

Дещо згодом життя знову звело мене з Василем Петровичем, коли працювала над кандидатською дисертацією. Його поради завжди були суттєвими, практичними, щирими.

Працюючи на кафедрі теорії та історії української літератури, продовжувала відкривати для себе Василя Іванишина як особистість, як прекрасного літературознавця. Одного разу мені зателефонували з проханням піти на контрольну роботу до студентів п’ятого курсу, тому що Василя Петровича не стало… Словами неможливо передати вираз студентських облич, ніхто не міг зосередитися… Після збентеження настала тиша – довга, глибока, яка так багато казала про Людину, яка відійшла, а потім були спогади студентів − світлі, добрі… Ми всі зійшлися на спільній думці, як добре, що ми знали цю Людину особисто… Як добре, що Україна його мала…

Але як би не боліла нас втрата, найважче було рідним. Пригадую, у коридорах філологічного факультету зустріла Петра Іванишина у перші дні після похорону Батька, Друга і Порадника. Такою скупою на слова є у такі миті втіха. Але прийшли на гадку слова одного старця, який перед смертю потішав свої духовних чад: «Сину мій, кожного разу, як згадаєш мене, я буду біля тебе». Тож віримо, що Василь Іванишин є зі своїми рідними, є з нами, бо так часто згадуємо його, так часто беремо до рук його книги, так часто впізнаємо його оцінки і передбачення у знаках нинішнього часу.

 

І. Дмитрів

Рубрики: Український націоналістичний рух