РОЗМОВИ З д-ром Д. ДОНЦОВИМ

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

.

Михайло Сосновський

РОЗМОВИ З д-ром Д. ДОНЦОВИМ

Цей історико-журналістський матеріал був опублікований в діаспорному збірнику «Український журналіст» (Нью-Йорк, 1976, Вип. 13), присвяченому творчості українського публіциста, політолога і політичного діяча Михайла Сосновського (1919 – 1975).М.Сосновський був автором знаменитої книги «Дмитро Донцов – політичний потрет» (1974) і ці матеріали він підготував у кінці 1960-х рр., працюючи над книгою. Як зазначалося в передньому слові до публікації, ці записи були взяті із записної книжки М.Сосновського і досі не друкувалися. Матеріал представляє нам живий портрет Дмитра Донцова як знакової постаті української історії ХХ ст., показує, наскільки Д.Донцов вважав на те, щоб при написанні монографії про нього не було ніяких викривлень щодо його особи та думок, наскільки добре усвідомлював, що проти нього ведеться багаторічна наклепницька та демонізаторська робота людей із ідеологічно ворожих таборів, наскільки послідовно відстоював свої переконання та ідеї. При нагоді публікуємо фото молодого Д.Донцова, недавно оприлюднене в інтернетресурсах, очевидно, зроблене десь між 1900-им і 1902-им рр., коли він навчався в Царськосельському ліцеї, щоб могти вступити до Санкт-Петербузького університету.

                                                      Олег Баган, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова  

6. 10. 1968

Останній раз я мав змогу бачити д-ра Донцова і говорити з ним літом у 1955 році, тобто перед тринадцяти роками. Тоді в нього було щойно 72 років і він виглядав дуже добре — майже без ніякої зміни від 1949/50 рр., коли то мені з ним доводилось часто бачитися і говорити по лінії його співпраці в „Гомоні України”. У цьому році Д. Донцову проминуло вже 85 років життя і я був незвичайно зацікавлений тим, яким сьогодні він ще є — як він держиться фізично і які ще є його інтелектуальні спроможності. Перед роком я мав змогу чути промову Д. Донцова, записану на магнетофонній стрічці, і вже тоді мене вразив цілком інакший тембр його голосу — відчувався похилий вік.

Вже від років Д. Донцов живе на північ від Монреалю, над озером Супіріор, в околиці Мовнт Тремблян. Туди перенеслися були жити проф. Юрій Русов з дружиною і з ними теж д-р Донцов. Проф. Русов, іхтіолог, працював у тому районі по своїй професії, досліджуючи риби того терену. Він мав там свій „котедж” — невеличкий дімок на схилі гори. Літом у тій околиці прекрасно — знову ж зимою — це відомий терен зимового спорту і полювання.

По смерті свого чоловіка п-і Русова рішилася жити на тому ж самому місці і теж там залишився д-р Донцов. Ще у розмові у 1956 році він казав, що там йому найкраще працюється і він не думає переїздити знову до Монреалю, де жив раніше і де якийсь час викладав на Монреальському університеті. Враховуючи його бажання, з боку нашої організації (Ліга Визволення України) було пороблено потрібні заходи, щоб його там забезпечити і уможливити йому дальшу працю. По сьогодні наша організація через свій відділ у Монреалі займається побутовими умовами д-ра Донцова, хоч це було б набагато легше робити, коли б він був погодився повернутися до Монреалю. Треба знати, що побутові умови Д. Донцова власне з уваги на його небажання виїхати з цієї місцевости (до речі, як мене інформовано, на це вирішальний вплив має п-і Наталія Русова) не є задовільні, але нічого не можна вдіяти. Зокрема несприятливим є клімат — незвичайно гострі зими, як говорив мені вже тепер Д. Донцов, даються йому відчути і часто цілими тижнями він не може вийти з хати. У цьому році Д. Донцов рішився покинути цей район, задумавши виїхати, як сам каже, „над море, у теплий край”. Плян у нього є виїхати до Еспанії і там прожити останні роки. Тому він теж вирішив продати цей свій „котедж”, який йому на його бажання купила наша організація, і це з нашого боку зроблено в той спосіб, що його ЛВУ сама відкупила, не знаходячи відразу покупця. З виїздом, однак, затягнулося, бо виявилося, що, переїхавши закордон, Д. Донцов не одержуватиме старечої пенсії. Він в Канаді щойно двадцять один рік, а щоб кваліфікуватися на одержування пенсії закордоном, треба тут жити повних 25 років. Так чи інакше, він рішився покинути квебекські гори і кудись звідти виїхати.

Відвідини у д-ра Донцова

Я задумав відвідати д-ра Донцова, маючи на увазі розпочати працю над його „політичною біографією”. Моя проєктована тема: „Дмитро Донцов і його доба”. Мені, отже, хотілося про це все поговорити прямо з ним і розвідати, наскільки б я міг від нього дістати якусь допомогу.

Я не був цілком впевнений, що мені з цим пощастить, знаючи настанову Д. Донцова і те, що він не надто був задоволений з часу його співпраці з „Гомоном України”, де я тоді був гол. редактором. У тому часі я мав серйозні застереження щодо безкритичного публікування всіх статтей, які Д. Донцов виготовляв для публікування в „Гомоні України”, і в часі наших дискусій я прямо йому про це говорив. Взагалі було багато передумов з боку Д. Донцова: напр., не вільно було правити мови, писати „в Україні”, а тільки „на Україні”, вживати апострофа, скорочувати матеріял, чи розкладати на декілька чисел. Найскладнішою тоді справою було те, однак, що Д. Донцов дуже гостро критикував практично всі наші літературні сили, обмежуючися тільки до колишньої вістниківської „квадриґи” і до Шевченка, Лесі Українки і частинно Франка. Знову ж політично, він почав наголошувати містично-месіяністичні ідеї і аплікувати містицизм, даючи оцінку української політичної дійсности і української визвольної політики в загальному.

Наші взаємини взагалі практично перервалися, коли у серпні 1953 року я опублікував був статтю з нагоди семидесятиріччя Д. Донцова в „Гомоні України” і разом з цим ширше, хоч окремо, відмітив десятиріччя III НВЗ ОУН, постанови якого не були по-нутру д-ру Донцову, мовляв, це „чистий соціялізм”. Наскільки собі пригадую, д-р Донцов перестав тоді співпрацювати з „Гомоном України” і почав співпрацювати щойно пізніше, коли я „Гомін України” залишив і коли там найшлися в складі редакції особи, які цілком чи принаймні частинно погоджувалися з ним щодо оцінки т. зв. позицій визвольного руху і негативно ставилися до постанов ІІІ НВЗ ОУН і теж програми і плятформи УГВР.

Маючи все це на увазі, я не був певний, якою буде моя зустріч з д-ром Донцовим і чи буде можливо встановити з ним задовільний контакт. Я надіявся на те, що може він не буде прив’язувати ваги до наших раніших розходжень і піде мені назустріч. Ще на початку року ми мали змогу обмінятися листами, коли Д. Донцов звернувся до мене з проханням полагодити питання його паспорту в Оттаві і теж розвідати в справі його пенсії.

Знаючи про те, що Д. Донцов є у добрих стосунках з п. М. Андруховим з Монтреалю, який фактично займається всіма його побутовими справами, я попросив його зааранжувати мені зустріч, а найважніше розвідати, яка є настанова Д. Донцова до мене. Відповідь була позитивна і я договорився щодо відвідин на 6.10.

Перші враження

До місцевости Лейк Супіріор я приїхав пополудні 6.10. Порівняно з часом перед 13 роками мало що тут змінилося, хіба те, що в околиці були побудовані нові приміщення для туристів і що доїзд до цього району тепер дуже догідний.

„Котедж”, де живе д-р Донцов і пані Русова, находиться дещо далі від озера, на схилі гори і неначе у закутині, схований за деревами. До „котеджу” веде непрочищена дорога і нелегко туди під’їхати автом. На подвір’ї на довгому припоні великий пес, який унеможливлює доступ до хати. Довший час я не міг докликатися господарів. Врешті, відкрилися двері і на порозі появився д-р Донцов. Високий, у теплому пальті і капелюсі на голові, з паличкою. Пес втишився і я підійшов ближче, вітаючися. Відразу бачу, що це вже далеко не той Донцов, якого я останньо бачив. З-під капелюха вистає довге волосся, пересипане сивиною, такі ж вже посивілі вуса. Погляд очей і ціле обличчя аж надто вказують на його поважний вік. Але все таки, на свою доморобну паличку, витяту з якогось дерева, Донцов майже не спирається — хоч дещо похилений, тримається добре на ногах.

Обмінюємося коротко словами — кажу, що гарна погода і довкруги дійсно прекрасна осіння атмосфера. Донцов відразу починає нарікати на погоду, мовляв, вже захолодно (насправді у той день було цілком тепло, сонячно) і просить заходити до хати, бо, мовляв, не „добре довше стояти на продуві”.

Заходимо до хати. Вітаюся з панею Русовою, яку теж давно бачив. На перший погляд видно, що пані Русова дуже добре держиться, а по кількох словах видно, що майже нічого не змінилася. Контраст з Д. Донцовим чималий. Зокрема відразу впадає в очі те, що пані Русова продовжує дбати про свій зовнішній вигляд, в той час, коли Д. Донцов зле одягнутий у дуже зношеному вже одязі. На собі він має аж два светери, хоч в хаті гаряче, сукняні пантофлі і грубі вовняні скарпетки, (…) Щойно, коли він скинув капелюх, можна було побачити, як посивіло його і далі ще буйне волосся, яке він зачісує гладко дозаду.

Знайомлюся з приміщенням, щоб відразу зорієнтуватися у побутовій обстановці. Самий „котедж” невеличкий. Має одну дещо більшу кімнату, яка служить за „прийомну”, кухню і їдальню рівночасно. Кухня відгороджена полотняною заслоною, перед якою стоїть стіл і три крісла. Збоку, під стіною холодильник. На одній стіні розміщені полиці з книжками, а по другому боці пачки з книжками, старими газетами і харчовими продуктами: овочі, ярина тощо…

„Котедж” має три маленькі спальні і лазничку. У спальні, якою користується д-р Донцов і яка теж служить йому частинно за робітню, багато книжок і газет та журналів. Ще є свого роду ошклена веранда, заповнена книжками і пачками, в яких повно якихось старих газет. На столі машинки до писання. Влаштування кімнат (крісла, м’які фотелі і софка) знищені у такій мірі, що, сідаючи, боїшся, чи не провалиться крісло…

І пані Русова і д-р Донцов нарікають, що не можуть дістати ніякої (хатньої) допомоги, а їм вже не під силу самим про все дбати. Мають проблему з виїздами до дещо далі віддаленої місцевости (Сан Жотіт) по харчі, до банку і у різних справах. Щоб туди дістатися, беруть таксі, а це коштує близько $10.00. Ще тепер, — каже пані Русова, — є добре, бо немає снігу. Коли ж впаде сніг, то немає кому прочистити проходу. Це досі робила сама, а тепер їй це вже теж не під силу.

Д-р Донцов жаліється на стан здоров’я, хоч, як каже, може працювати і навіть розповідає про свої пляни. Трудність має з писанням. Його втомляє писання на машинці, а все написане рукою — нечітке і йому самому в цьому важко розібратися. Каже, що в нього письмо було таке завжди, ще, — пригадує, — у середній школі його письмові роботи мали багато поміток учителів, які не могли відчитати тексту.

Наша розмова

Після щойно згаданої загальної розмови, у присутності пані Русової, д-р Донцов просить перейти на веранду, де між нами починається вже „ділова” розмова. З’ясовую йому мету відвідин і питаюся, чи він був би готовий допомогти мені інформаціями. Зокрема мені йдеться про докладніші біографічні дані.

Д-р Донцов робить ряд зауважень щодо поданої мною теми і пропонує розглядати її як працю з ділянки розвитку української політичної думки. Дані про себе може подати, але не вважає, що це є суттєве. Договорюємося, що я приїду до нього черговий раз і тоді переведемо основніші розмови.

Розмова переходить на актуальні теми. Д. Донцов виявляє зацікавлення розвитком відносин всередині ОУН і позиції Ярослава Стецька. Каже, що йому відомі труднощі, які має Я. С. після того, як він перебрав керівництво організацією. Запитує, чи я будь-що знаю про „опозицію” до Я. Стецька і чому вона є. З розмови видно, що на гадку Донцова, Я. Стецько відповідає його концепції політичного лідера і що близький йому ідеологічно і світоглядово. У розмові він досить широко повторює свої погляди на провід, „активну меншість”, справу „єдности” тощо. Засадничо, нічого нового — все це погляди, які він виклав у своїх вже опублікованих творах.

Мене цікавить проблема, що стосується його погляду на т. зв. містичний елемент. Д. Донцов відразу починає з оживленням на цю тему говорити і висловлює незадоволення з того, що, мовляв, українська інтелігенція, як і в минулому, так і сьогодні, не доцінює „містичного елементу”, отого „надприродного первня”, який всюди є вирішальний. Несподівано для мене, Д. Донцов зачинає теж говорити про сни і їх важливість, зглядно, що у снах людина має можність побачити майбутнє. Він теж розповідає про сон, який він мав перед тим, коли його поляки забрали до Берези Картузької. У цьому сні він „дістав” осторогу про те, що його жде.

З уваги на час, я мусів нашу розмову перервати. Ми ще коротко поговорили про справу переїзду його до Еспанії і він попросив мене ще раз точніше довідатися про справу його пенсії та про це написати.

Ми теж договорилися про нашу чергову зустріч на кінець жовтня ц. р.

29-30 жовтня 1968

Моя чергова зустріч з д-ром Донцовим була довша — на протязі двох днів, 29. і 30. жовтня. Наші розмови тривали ціле пополуднє 29. 10., а відтак після вечері пізно в ніч. Чергова серія розмов розпочалася ранком наступного дня біля години 9-ої до полудня, в часі поїздки до Сан Жовіт (д-р Донцов просив мене туди його завезти і поробити для нього деякі закупи) і по полудні до мого виїзду біля год. 4.30.

Я подав д-ру Донцову вже деталізований плян своєї праці і ми відразу приступили до ділової розмови. Д-р Донцов поінформував мене, що він має збережену велику кількість записок з минулих років і що в нього є плян покористуватися ними у своїй автобіографії, яка б охоплювала практично 75 років його свідомого життя і була б рівночасно історією доби. З уваги на форму запису цими записками ніхто — казав він — не зможе користуватися. Цю роботу йому прийдеться зробити самому.

У першій частині наших розмов Д. Донцов подав інформації зі свого життя.

ЛИСТУВАННЯ

4.11.1968

Високоповажаний

Пан Д-р Дмитро Донцов

Лейк Супіріор, Квебек

Високоповажаний Пане Докторе:

Найперше я почуваюся до обов’язку подякувати Вп. Пані Русовій і Вам за гостеприємство. Надіюся, що я не спричинив Вам надмірного клопоту.

Негайно по повороті домів я поінформував в Торонті відповідних осіб про Ваші пляни щодо переїзду і домовився про те, щоб розпочато заходи для підшукання догідного місця на півдні. Я пляную бути знову в Торонті і тоді можливо вже буде щонебудь конкретнішого.

Щодо моєї праці, то я зладив машинопис записок з нашої розмови і з тих інформацій, які від Вас я дістав. У міжчасі я переглянув декілька публікацій міжвоєнного періоду („Розбудова нації” В. Мартинця) і повоєнного періоду — проф. Бойка-Блохина та Р. Лісового. Поминаючи все те, що стосується їхнього становища до Ваших писань, є у них підняті справи, що мають відношення до Вашої біографії. В. Мартинець ширше пише про Ваше нібито неукраїнське походження та наводить ближче неуточнену інформацію про те, що Ваш брат деклярував себе росіянином та не говорив по-українськи. Знову ж Р. Лісовий говорить про Ваші взаємини з Липинським і твердить, що все те, що Ви писали, є тільки рефлексією думок і концепцій Липинського. Ю. Бойко поробив цікаві помічення про те, як далеко сягнув Ваш вплив на формування психіки українців під совєтською займанщиною, зокрема у 1920-тих роках.

Я тільки деякі моменти навів, щоб вказати на ті справи і питання, які виринають і будуть виринати в дальшому, в міру того, як поступатиме збирання документації. На багато питань я вже дістав від Вас відповідь, щодо інших треба буде ті наші моменти основніше з’ясувати.

На основі наших розмов і дотеперішніх студій проблеми я намітив точніший плян проєктованої роботи. Копію залучую для Вашої інформації і ласкавих зауважень. Незалежно від того, я підготовив ряд запитань до Вас, що стосуються Ваших біографічних даних. На ряд питань Ви мені вже інформацію повністю чи частинно дали, але я вважав за доцільне виготовити запитник щодо всіх справ і дуже б Вас просив в міру можливости і часу подати мені зазначені інформації, зг. відповіді. Ви згадували, що Вам доцільніше було б зробити це у письмовій формі і тому я старався зібрати всі ті питання, на які при виготовлюванні своєї праці мені буде потрібна відповідь. Очевидно, ті інформації, які б Ви хотіли мені подати і рівночасно вважати їх довірочними, то я їх так і буду трактувати, тобто як матеріял, який висвітлюватиме додатково відносну справу, але не для публікування.

Це стільки. Книжки, про які Ви згадували, надсилаю Вам окремо.

З правдивою до Вас пошаною, прошу теж вітати від мене Вп. П. Русову,

М. Сосновський

15.11.1968 р.

                           Шановний Пане Сосновський!

На Ваш лист відповів би кілька слів. Боюся, що між нами маленьке непорозуміння щодо Вашої праці про мій націоналізм. Я уважав, щов цій праці мала би бути читачеві представлена ідея мого націоналізму (і взагалі моїх писань), не біографія (детальна) їх автора.

Тому й не можу відповісти на Вашу анкету, де, у Вашій анкеті, ряд запитів про мої родинні справи, про сестер, братів, про дівоче ім’я матері, та про инших членів родини, про імена членів тих організацій, до яких я коли-будь належав, про мої особисті знайомства, про особисті і родинні справи і т. п. Кого така анкета може цікавити? Навіть коли подавав я дані при отриманню, скажім, візи, то таких детальних запитів не було, їх не жадалося. Думаю, що і для характеристики моїх писань, відповідь на богато з тих питань зовсім непотрібна. Чи не так?

Певно, треба подати деякі біографичні дані, але їх можете почерпнути в моїм короткім житєписі, додаванім до видаваних моїх книжок. Також, наприклад, в статті М. Гикавого в пітсбурзькім ,,Нар. Слові” недавно. Або в моїй колишній статті у „Вістнику” ню-йоркськім з приводу смерти моєї колишньої колєжанки петербурзької, д-ра В. Яновської-Радзимовської, чи в моїй книзі „Рік 1918, Київ”. Це цілком вистачить. На такі ж друковані „джерела”, як, наприклад, Мартинця, Винниченка, Ребета чи Мірчука або навіть Липинського, я думаю, покликуватися не можна. Та й не випадає полемізувати з многими, що протягом більше півстоліття „полемізували” зі мною, бо у тих панів полеміки не було, була ординарна лайка, так як і у большевиків, а пріч лайки брехня і вигадки. Многі з тих „полемістів” зробили з мене росіянина, бо я є Донц-ов, хоч в їх очах Драгоман-ов, Єфрем-ов, Петр-ов — це були чисті українці. Так само, як чистим українцем був Свєнціцкий. Мої земляки також забогато прив’язують ваги до „рідної мови”, не до чого иншого. Наприклад, колишні галицькі москвофіли перед першою війною, хоч говорили по „руськи”, але уважали себе росіянами, не українцями, і за те що говорили „по руськи”, їх уважали за своїх і рідних. Так само уважалися у нас за українців і ті, що писали по-українськи оди на честь московських катів України, або сідали з останніми за „округлий стіл”, щоб поїсти ікри або випити „водочки”, з коротичами, бажанами чи иншими агентами, бо ті говорили „на рідній мові”… Полемізувати з такими типами нема ніякого сенсу, я й не роблю того, я їх лише демаскую. Най собі думають, що хочуть про мої особисті справи, це мене мало обходить. Коли ж писати про мої ідеї, то вистачить передавати для тих немногих, які читають і думають, суть і дух цих ідей, не мій житєпис детальний. Вони ж і досі — ці мої противники — пишуть, що я „ніколи не сидів в тюрмі”, що в 1939 році мене „вивезли німці з Львова, як „гітлерівця”, а не поляки до Берези Картузької… Ця голота живе брехнею і доносами. Ю. Бойко написав малу брошурку про російські коріння большевизму, і пише там що перед ним властиво ніхто про це не писав, от хіба якісь „статті” Донцова, хоч знав що 20 чи 30 років перед ним я видав на цю тему книжку („Підстави нашої політики”), а Ребет називає мою книгу „Націоналізм” — „брошуркою”… Голота завше лишиться голотою. Марґоліна і Райса будуть реклямувати і ходити перед ними (як ВУАН і М. Лівицький) — „і задком і передком перед паном Хведорком” (за Шевченком). Це люди лакейської психіки.

Щодо тез Вашої плянованої книги, мені не все ясно. Ви говорите про синтезу — кого з ким? Говорите про націоналізм — кого? Були ж різні націоналізми: Міхновського (націонал-соціялізм), Ю. Бачинського (матеріялістичний), Д. Палієва (з ідеологом Іванейком), двійкарів, Лебедя, Ребета, „сучасників”, райсистів і контактовців, Штуля (вони теж „націоналісти”!) Липи. Нарешті, нововидуманий Мірчуком „націоналізм” Горнового, і „націоналізм” Рахманного…

Між моїм націоналізмом і тими „націоналізмами” нема і не може бути жодної синтези. Крім М. Міхновського й Ю. Бачинського. Далі, я далекий і від „удосконаленого” теж „націоналізму” студентів „Зозульки” з їх „сенатом Дорадників”: Рахманним, Я. Рудницьким і Марком Антоновичем, з їх „раціональним” і „толерантним” світоглядом. Тому мені цікаво було би знати, що Ви думаєте про це все, про синтезу, про тези мого націоналізму, який різниться від инших „націоналізмів” не тільки в питанні „Що” і „Як” — але і в питанні „Хто”. Був би теж Вам вдячний, коли б сказали мені пару слів про сенс Вашої фрази: „Що Донцов повинен сказати?” Бо (можете назвати це зарозумілістю!) я думаю, що тези мого націоналізму, особливо про містику і політику, про клич доби, про (за Шевченком) нове лицарство на Україні, будуть актуальні не лише для минулих літ. але й для майбутніх.

За книгу Мірчука дякую, видко що він почав реклямувати дяківський „націоналізм” вже давно.

З правдивою пошаною Д.Донцов

ПС. До ПНР (партії націон. революції) я не належав, я був лише редатором „Заграви”, що видавало УВО. До „Союзу Визв. України”, заложеного в 1914 р. мною, В. Дорошенком і А. Жуком, я належав, поки був у Львові, у Відні (в 1914) до нього приступили Скоропис- Йолтуховський і Залізняк, які — всі соціалісти— мене до Управи Союзу не перевибрали і я усунувся від них і участи в акції їх не брав. Жук і Залізняк скоро по війні зміновіхнулися. До УВО теж не належав, знав лиш, що „Заграву” видають бувші січові стрільці. Свою автобіографію я пишу сам і колись її опублікую, але не тепер. Мушу признатися, що американська „публісіти” не мій смак. Щодо Мірчука, то бачу з його книги давньої (що Ви прислали), що він мене боронив колись, а тепер „надумався” і заспівав иншої.

20.XI.68

                               Шановний Пане Редакторе,

Мій останній лист відправив я перед отриманням „Гомону” з початком Вашої статті (ч. 47). В моїм листі, між иншим, просив я Вас спрецизувати тезу Вашої плянованої праці в тій її частині, де йдеться про мій націоналізм. Яке Ваше відношення до нього, а теж і до різних (про які згадав в попереднім листі) ніби „націоналістичних” теж, пара-ідей і рухів. Прочитавши тепер початок Вашої статті в „Гомоні”, хочу пояснити ближче, чому мені залежить на згаданій прецизації Вашого відношення до мого націоналізму, як і до згаданих вгорі пара-рухів з вивіскою націоналізму.

У Вашій статї Ви підкреслюєте, що націоналістичний рух „вирішальним” мотивом мусить мати „доцільність чи недоцільність акції”, „наскільки намічена акція має вигляди на успіх”… Мене вразило, що якраз такою фразеологією послуговуються всі демо-соціялістичні противники моїх ідей, мого націоналізму і акції, наприклад, Я. Стецька — акту 30.6.1941 р. ,,Фантастичність”, „нереальність”, „недоцільність” моєї ідеї сепаратизму 1913 року теж картали наші соціалісти й пізніші „радянофіли” Чернецький або „католик” Назарук.

Спеціяльно щодо акту 30 червня мені доводилося в статтях полемізувати з мельниківськими „реальними політиками”, бо моя думка була, що хоч проголошення української держави 30.6.1941, коли наша територія була зайнята двома імперіями, очевидно не могла бути зараз же зреалізована, тим не менше це був великий, повний значіння, політичний акт.

Далі Ви пишете, що рухи чи акції, які не числяться з тим, чи вони мають „вигляди на успіх”, в даний момент — це лише „стихійні відрухи, диктовані емоціями”… Ця фразеологія теж нагадала мені фразеологію наших квазісамостійників, які називають емоціями всякий рух, акцію чи ідею, окрилену ентузіязмом, горіючим патосом великої ідеї….

Далі не можу погодитися, що Україна є „об’єктом а не суб’єктом” політики. Але, виходячи з цього, на мою думку, неслушного заложення, Ви далі твердите, що нам треба уникати „непотрібного і нікому негрізного мрійництва, фантазій чи утопійництва”, конкретно — яких? Знову, це все ті самі закиди десятки літ кидають мені і особливо мойому націоналізмові всі сторонники „федералізму”, „дружби” з „великим народом” російським, і контактівства… „Мрійництво, фантазії, утопії”?…

Цими епітетами обкидали мене і мої ідеї якраз наші москвофільські демократи і соціялісти, сторонники ялтинської „демократії”, „пацифізму” і так званої „реальної політики”. Ці епітети були для них лише ширмою, маскою для їх капітулянських ідей, які одверто вони не хотіли висловити. І знова, дальше, вони послуговуються тими ж фразами, які я стрічаю у Вашій статті, що „незвичайно тяжке завдання” є наша державна незалежність, бо „порушує встановлений статус кво” (який?), „створює загрозу для миру у світі”, „заторкує інтереси” сил, яких „питома вага у світі є велика”… Чи не думаєте Ви, що говорити таке, значить перестерігати проти всіх основних ідей націоналізму? Бо ж кождий великий рух бореться з такими перешкодами і з істнуючим статус-кво, який деяким уважається за непереможний, хоч є вже гнилий.

От чому я хотів би щоби Ви вияснили мені конкретно, що Ви від тими твердженнями думаєте і як я їх маю розуміти ?

За вияснення тих питань і за відповідь щодо того, як Ви розумієте (позитивно, негативно?) ідеї мого „Націоналізму” (в усіх його заголовках) ? Його відношення до пара-рухів „націоналістичних”, і останніх до мене? — буду Вам дуже вдячний.

З правдивою пошаною

Д.Донцов

П. С. Прошу не дивуватися моїм запитам: кождий, про чиї ідеї і тези має намір хтось книгу писати, повідомляючи про це, хотів би знати, як ставиться до тих ідей і тез автор цеї плянованої книги.

31.12.68

                                              Високоповажаний Пан

                                                Д-р Дмитро Донцов

                                                                          Лейк Супіріор, Квебек

                                            Високоповажаний Пане Докторе:

Як я Вам писав у своїй короткій записці, я не мав змоги відразу відповісти на Ваші запитання у Ваших листах від 15.11. і 20.11.1968. Щойно вчора я повернувся до Оттави і тепер відписую.

У наших розмовах і у пляні своєї праці, який я Вам передав, я інформував Вас, що мені йдеться про опрацювання по можності всіх аспектів Вашої діяльности на тлі доби. Очевидно, це пов’язується з основнішими біографічними даними, про які я Вас запитував. Інакше праця буде неповна, зглядно побудована під одним якимось кутом тільки. Коли я готовив запитник (анкету), який я Вам був надіслав, то мені йшлося про впорядкування інформацій, чи точніше виповнення тих незаповнених місць Вашої біографії, яка появилася була досі у друкованих матеріялах. Це не є ніяка звичайна „цікавість”, але коли я маю до діла з різними писаннями, що стосуються Вас і у яких є цілий ряд очевидних нонсенсів і неправди, то не тільки ради якоїсь полеміки (про неї мені не йдеться), а ради того, щоб власне показати справжню вартість таких чи інших тверджень. Я взагалі не пляную у своїй праці полемізувати у нормальному значенні того слова, а тільки зайняти становище до такого чи іншого виступу, погляду і т. п., чи тільки на нього вказати, якщо окреслена справа на це справді заслуговує.

На багато з тих питань, які я Вам надіслав, Ви мені дали вже відповідь чи інформували про стосовну проблему. Матеріяли, про які Ви згадуєте у своєму листі, я маю всі в себе. В часі своєї поїздки в Канаді і ЗСА, відвідуючи окремих осіб і бібліотеки, я призбирав багато додаткового матеріялу і Вашого, і про Вас з різних періодів, починаючи ще з 1910-их років. Маю надію, що на основі того матеріялу і теж того, що є на руках в інших місцях, можна буде зладити практично повну бібліографію Ваших писань (статтей, брошур і книжок) і теж принаймні основніших писань про Вас. Наступним кроком буде опрацювання зібраного матеріялу. Я вже маю накреслений перший проект, що охоплює окремі етапи. Мій плян передбачає зосередження довкруги трьох Ваших творів: ,,Підстави нашої політики”, „Націоналізм” і „Дух нашої давнини”. В дещо іншому аспекті я трактуватиму період до Першої війни і самої війни і період після Другої світової війни. Період „Заграви”, ЛНВ і „Вістника” становитиме частину, чи радше входитиме в огляд періоду, що розміщується між роками 1921 і 1944, тобто у головну частину. Мій вступний проект, очевидно, не є ще дефінітивний і вичерпний (це дещо понад 200 сторінок машинопису).

Це стільки щодо, так сказати, технічної сторінки підготовлюваної праці. Тепер я перейду до з’ясування тих проблем, які Ви піднімаєте у своїх листах.

Найперше щодо біографічних даних. Як я вже згадував Вам раніше, моя праця має мати характер свого роду „політичної біографії”, але я не пляную класти наголосу на біографії, вже хоча б з тої причини, що для того я не маю потрібних даних. Я б хотів, однак, дещо більше зупинитися над Вашими роками у Мелітополі, оточенням, впливами тощо. Ви багато мені про це розповідали, але наскільки знаю, цей проміжок Вашого життя ніде досі не насвітлений. Наприклад, походження Ваших предків з Правобережжя, поселення на Вороніжчині, переселення у Таврію тощо. Все це я б хотів включити у свою працю і тому теж ставив відповідні запитання. Про пізніші роки багато дечого вже було написано і Вами, і іншими людьми, які Вас знали, але це ще не становить хоча б і дуже загально представленої цілости. Все це, мені здається, у ніякій мірі не входитиме в будь-який конфлікт з плянованою Вами автобіографією. Я б тільки не хотів включити до своєї праці щось такого, що може не відповідати фактичному станові, і тому я б волів звірити найперше з Вами це чи інше, заки писати чи тільки висловлювати здогади. Для прикладу скажу, що в одному зі спогадів В. Дорошенка з його студентських часів в Москві я натрапив на коротку згадку про те, що „тільки хіба ті, що коротко перебували в Москві на студіях, як от Д. Донцов, не належали до нас” (тобто до Укр. Студ. Громади в Москві). Ніде інде про це немає згадки і про побут в Москві Ви не згадували у наших розмовах. Чи не є це помилка Дорошенка? Знову ж, Д. Дорошенко пише про „національно спрямовану опозицію” в Укр. Студ. Громаді в Петербурзі, яка протиставилася включенню до російської с.-д партії і що до цієї „опозиції” Ви належали? На тлі тодішньої доби і цілої ситуації і постави у національному питанні — незвичайно вимовний епізод, що повинен бути належно насвітлений.

Я навів тільки цих кілька прикладів, щоб зілюструвати те, що я мав в пляні, коли запитував Вас про біографічні дані. Очевидно, коли Ви, Пане Докторе, вважаєте, що про це чи інше не доцільно писати (як нпр., про ролю Паліїва в ПУР чи щодо Ю. Тютюнника), то я даної інформації використовувати не буду, але така чи інша інформація може внести ясність на інші справи, навіть якщо останеться і надалі як архівальний матеріял.

Тепер щодо мого розуміння націоналізму. Ви пишете на тему моєї статті в Гомоні України щодо деяких аспектів нашої зовнішньополітичної діяльности, мовляв, моя фразеологія нагадує фразеологію ніби-націоналістичних рухів. Вже від багатьох років я маю безпосереднє відношення до зовнішньополітичної акції, яку проводить наша організації і теж АБН. На цю тему в 1966 р. я опублікував свою працю „Україна на міжнародній арені”. Я вважаю, що на зовнішньому відтинку ми мусимо діяти під кутом наших національних інтересів і відповідно використовувати кожну догідну ситуацію, стосуючи засоби і методи, які в даній ситуації є найефективніші, але які в ніякій мірі не підважують наших концепційних чи ідейно-програмових заложень. Коли я говорю про доцільність чи недоцільність якоїсь акції, то з погляду на стосовані методи,  а не на нашу мету. В зовнішній політиці є передусім калькуляція з боку тих, з якими нам доводиться мати справу, і це нам треба враховувати. Це в моєму розумінні є політичний реалізм, але не достосовування до згаданої чужої калькуляції нашої мети. Мені йдеться про те, щоб на зовнішньому полі ми виступали з виразно накресленою політичною концепцією (я це називаю „проєкцією завтрішнього дня на просторах нинішньої російської імперії”), але ця концепція мусить бути так розпрацьована і так з’ясована, щоб в очах чужинця, який не має ніякого емотивного чи чуттєвого відношення до нашої справи, вона була переконлива, логічна, уарґументована. Тому теж я вважаю, що з погляду інтересу національного України може бути одна українська зовнішня політика, яка виходитиме з такої власне політичної концепції. Очевидно, в нас не може бути ніякого спільного шляху з тими, Які б готові були підміняти якимось ерзацом ідею нашої незалежности, самостійности чи соборности. Коли я кажу, що Україна є об’єктом, а не суб’єктом міжнародної політики, то я беру до уваги фактичний стан. Ми нібито формально є суб’єктом, як каже Галайчук, коментуючи УССР, але фактично ми не можемо впливати на хід міжнародних подій у нормальному того слова значенні і це я хотів наголосити, тобто коли мати на увазі формально-правний бік справи. Наша державна незалежність чи її здобуття є — на мій погляд, тяжкою справою, коли беремо до уваги міжнароднополітичний аспект, бо порушує існуючий нині статус кво. Тому ми натрапляємо на такий спротив з боку тих сил (червоно- і білоросійських і їх поплентачів чи сторонників), які той статус кво хочуть зберегти. Це не є у ніякому випадку заклик до того, щоб ми резиґнували з нашого націоналізму, як Ви пишете. Навпаки, мені йшлося про те, щоб ми, усвідомивши собі наявну і дуже конкретну у нинішній міжнародній дійсності трудність і перешкоди для нашої акції, пропорційно посилили наші зусилля, нашу тактику тощо. Мені здається, що в кожній боротьбі нам треба знати нашого противника і його не легковажити, треба в нашій дії враховувати всякі можливості, треба відповідно до того розставляти і організувати наші сили. Я є категоричний ворог відомого гасла, що у кожному випадку „шапками закидаємо”. Так воно, на жаль, не є і через те ми дуже часто мусіли відпокутувати.

Коли я писав про те, що наша боротьба створює загрозу для миру у світі, то я вказував на погляди тих західніх політиків, з якими нам доводиться мати до діла і які так дивляться на наш плян ліквідації СССР, мовляв, ми пропагуємо війну. Це, на мою гадку,  дві різні справи, коли я пропоную на зовнішньому відтинку політичні прийоми і тактику, які, виходячи з наших принципових ідейних і світоглядових заложень, можуть знайти конечний для нас відгомін і зрозуміння у чужих, від того, коли хтось пропонує політичне капітулянтство у формі федераційних концепцій, дружби з російським народом тощо.

Інша справа — оцінка політичної ситуації. Я цю міжнародну ситуацію оцінюю песимістично в тому розумінні, що я не бачу реальних сил, яким би залежало у будь-якій мірі на підтримці нашої концепції. З того погляду, я вважаю, що вирішальним фактором буде не така чи інша постава на Заході до нас (доки ми не виграємо війни з Росією — та постава завжди буде негативна), а те, що собою являтиме в Україні наш народ. Чи виявить він настільки в себе духових сил, щоб протиставитися тискові ворога? І тут власне є питання про те, чи переможе український націоналізм у нашому розумінні, чи ми скапітулюємо. На прикладі Чехо-Словаччини я хотів показати, що може зробити нація навіть в обличчі переважаючих сил ворога, коли вона буде готова на хоча б пасивний, але загальний всенаціональний спротив. Я не знаю, чи я досягнув свою ціль, але мені йшлося про те, щоб наголосити елементи внутрішньої сили нації як вирішальні у противагу до політики „орієнтацій”. Як на це здобулися навіть чехи, то чому не зможемо у майбутньому здобутися ми, українці? Можливо, що власне з уваги на таку мету, я надто зменшив вагу зовнішньополітичного аспекту нашої боротьби.

Ви запитуєте мене, як я розумію націоналізм? Скажу коротко: по-моєму, націоналізм, якщо він є справжнім націоналізмом, — це підставовий фактор сили нації у тому розумінні, що він має забезпечити оформлення і закріплення такої національної духовости, національного характеру і національної волі, без яких справді незалежне і справді суверенне існування ніякої нації немислиме. На мій погляд. Ви у своєму творі „Націоналізм” і теж в інших пи—–саннях, поклали основи під такий націоналізм і дали поштовх до того, щоб оформилася нова українська людина з сильною волею, свідома своїх завдань і цілей.

Як я ставлюся до наявних в нас пара-націоналістичних рухів? В мене немає ніяких прямих чи непрямих відношень до тих рухів, тим більше, що їхні ідейно-програмові заложення мені не відповідають.

Якщо говорити про мою критичну настанову до тих чи інших поглядів, то я не є прихильником погляду, який заперечує можливість і потребу на актуальному етапі консолідації наших національних сил, зокрема коли мова про зовнішньо-політичну діяльність. Ця консолідація, на мій погляд, є конечна, коли говорити про наші поселення в Канаді чи ЗСА, де понад 80% вже тут народжені, яких розуміння української проблематики є інакше від розуміння укр. еміграції. Беручи до уваги фактор часу, я скептично оцінюю можливості нашого політичного сектора на еміґрації і вважаю, що наш національний інтерес вимагає основної перебудови нашої організаційної структури з максимальним використанням наявних тут в нас сил по лінії вимог змагання за визволення України. Це можна буде досягнути, коли ми зуміємо відповідно поширити наші націоналістичні ідеї.

Гадаю, що в основному я вичерпав всі Ваші питання. Коли б мої з’ясування були незадовільні, чи неясні — прошу мене про це повідомити. Кінчаючи, хочу переслати Вам, Пане Докторе, найщиріші побажання з Святами і з Новим Роком, прошу вітати від мене з Новим Роком Вп. П. Н. Русову,

М. Сосновський

17.1.69

                           Ш. П. Др. М. Сосновський Оттава

                                    Шановний Пане Докторе!

Кілька завваг до Вашого листа від 31.XII. Пишете про автобіографію, я думаю в такій формі, як Ви задумуєте, вона не пасує до теми Вашої праці. Доба, в якій я ріс така далека від сучасности, що зрозуміти її і на її тлі писати мою біографію, сучасники не зможуть без помилок. Коли Винниченко або Липинський, чи як тепер пишете, навіть В. Дорошенко, пишуть про мене такі несотворені річі, то трудно щоб сучасники могли б тепер належно скористати навіть з готових даних. Наприклад, в останній моїй книзі — в голосах критики — згадав я промову П. Мілюкова в рос. Державній Думі 1913 р. (парляменті), і редактор додав, — „Москва”. Тепер столиця Росії є Москва, а що тоді був Петербург, він того не приймає до відому і „поправив” мою „помилку”. Так, як Дяків чи Мірчук хочуть, щоб я поправив мою „помилку” в оцінці Горнового… В моїй праці про Марію Башкірцеву, згадав я м. и. постать Гальшки Острозької, а землячка одна, що ту працю перекладала для англомовного видання „Свободи”, зробила з Гальшки — Галушку Острозьку… Але в иншім суть: я пишу свою автобіографію сам, отже, у Вашій праці вистане тих даних, що подані в видаваних останніх моїх книгах.

Мусить бути „одна закордонна політика” у нас? Певно! Але тоді коли її роблять політики одного духа. Але ж у нас тут одну заграничну політику робить, напр., АБН (з якою я згоджуюсь) з Я. Стецьком, а другі, навпаки, як, напр., Квітковський, пишуть що діялогувати можна „навіть зі зрадниками” (його слова). Або одні проголошують акт 30.VI.1941 р., а другі, як Гайвас, проти нього виступають, або як паризькі „федералісти” „патинки лижуть” тим, що героєм своїм уважають убійника Петлюри. Як робити одним з другими одну політику? Як можемо ми з тими що, як „сучасники”, слухають Бажана або реклямують Сталіна (в творі Лєонова), робити „одну політику”? Отже, в даний момент жадної „одної політики” бути не може (забув вгорі сказати, що В.Дорошенко пише (де саме і коли?) дурниці, бо я, хоч бував в Москві, але ніколи там не „студіював” і ні разу не був в московському університеті. Дм. Дорошенко, навпаки, пише правду про мою і ще кількох студентів РУП „опозицію” з приводу завеликого підкреслення в програмі і акції партій моменту соціяльного в порівнянні з політично національним.

Як може бути „одна зовнішня політика”, коли Лапичаки наприклад або Цимбалісті дораджують співпрацю і навіть „дружбу” з Москвою? Коли й Мірчук — устами Горнового — дораджує те саме?

Підкреслювати — пишете — факт, що боротьба наша проти Москви є „тяжка”, потрібно? Алеж це не було легке ні в XVII віці, ні по першій і другій війні, — то нащож це особливо підкреслювати? Що Лапичаки напр. той момент „тяжкости” висувають щоб „аргументувати” свою програму „мирного співістновання” з Москвою або з тими силами, що це голосять, це знаю, але нащо це підкреслювати націоналістам? Я в 1913 р. висунув ідею розподілу Росії, і вся наша угодова, соціялістична москвофільська преса виступила проти цеї моєї „шкідливої” ідеї якраз тому що ідея сепаратизму цеж була —  „фантазія”, „неможливість”, хоч цю „фантазію” я голосив тільки чотирі роки перед розпадом рос. імперії в 1917 році… Кажете, тому ця прогноза тяжка, що істнує „статус кво”, який ніхто не згоден нарушати? Як раз навпаки! Той „статус кво” ялтинський вже розпадається всюду, отже як раз є добра ідея підкреслювати і пропагувати (як це робить АБН) ідею розпаду імперії і кликати до відповідної акції. Це — завдання націоналістів, не инше. Говорите про якусь політику „шапками закидаємо” Москву? Я такої політики не знаю. „Не легковажити противника”? Ніхто його не легковажить. Сильний був противник і в ірландців і в балканських народів під отоманською імперією, і в українців в 1917 році, але це не значить що треба булоб — як хотіли Грушевські і Винниченки капитулювати перед Москвою а тамтим перед В. Британією або Туреччиною. Не в тім була біда, що наші деякі (ліві) політики не доцінювали противника, а навпаки в тім, що його перецінювали силу. Бо навіть коли по поразці в 1-ій світ, війні, наставали в рос. імперії безвладдя й анархія, то й тоді Винниченки і Грушевські їздили до Петербургу з „чолобитними” і стримували творення армії —  антиімперської сили. Ось в якій політиці небезпека, не в тій яку радять націоналісти. Як раз ми і „відпокутовуємо” те, що в роки 1917 і слідуючих боялися отверто і сильно виступити з програмою і акцією самостійництва. За те тепер покутуємо, не за те, що ніби то „легковажили противника”, а за те, що перецінювали його силу і запобігали його ласки… Цього не повиннінаслідувати націоналісти тепер. Що ідея розподілу рос. імперії непопулярна серед пануючих Заходу? Та хиба це значить, що для того маємо приймати тактику капитуляції? Повторяю, статус кво розвалюється, всюду йде доба громадянських і міжнаціональних війн, іде доба не угодовців, а „Генералів” і їх противників у взаїмній боротьбі, не доба числення з „статус кво”. Ясно теж, що гниє „еліта” червоного царату. Отже не треба перебільшувати його сили. А союзників націоналістам треба там шукати, де їх знаходить АБН і його Голова: серед антикомуністичних, антибезбожницьких, антимосковських сил світу і особливо Заходу. Песимістом я не є. Мимо розкладу еміграції, мимо зміновіховства Е. М., Віри Вовк, Рахманних, Кравцевих, Штулів, Феденків, сучасників, „демократів”, соціялістів, росте націоналізм. Лише його треба виводити на арену не в гібридній москвофільскій формі Горнового-Мірчука, а в яскравій і безкомпромісовій. Гасла „самостійна-соборна” і пр. будуть мертві, коли до них зараз будуть додаватися ріжні „але”, мовляв це „непохитна” наша ідея, але „з огляду на час” і „обставини”, треба… і т. д. Кажете чи „народ” доріс до такої концепції? Народ не творить концепції, але він іде за тими що ведуть, а не дають вести иншим. Колись наша соціялістична „еліта” виступала проти ідеї самостійности але коли наступила загроза не для України, а для них особисто — повандрували на зустріч арміям кайзера і проголосили самостійність. Народ був релігійний, ксенофобний, приватновласницький і пішовби за тими, хтоб ці його святощі боронив, та соціалістична еліта була безбожницька, москвофільська і соціалістична… Шумуючі настрої маси тоді не використала та „еліта”, а тепер спихає вину (Феденки і пр.) на ті маси, мовляв вони були „не такі свідомі”, як та „еліта”… Ні, вина не по боці „несвідомих” мас як по боці несвідомої інтелігенції тодішньої отруєної драгоманівщиною. Отже я не є песиміст, я бачу нові сили. Лише треба їх повести… Що до пара-рухів, то їх є досить. Чому ті, що хочуть скаструвати націоналістичну ідею (як Мірчук, Ребет, Горновий, мельниківці) —  чому вони не залишуть отверто ідею націоналіз—му? Чому не видумають собі якусь иншу назву коли для них той націоналізм такий „емотивістичний”, і „екстремістичний”? Тоді булоб все ясніше.

Вибачте, але з Вашого листа я побачив, що мої ідеї, ідеї націоналізму не є ті, які Ви поділяєте? Коли наприклад засвоїти: 1) що наш ворог засильний, не треба недоцінювати його силу, 2) що союзників в світі ми не маємо, бо всі „великі” стоять за „мир” і симпатизують з СССР і Москвою і 3) що наш „нарід несвідомий” ще, то що втягнуть земляки з цеї філософії? Думаю, що лише програму — „не тратьте, куме сили, спускайтеся на дно”! угоди… Ні?

Для мене політика „реалізму” є чуже, особливо в нинішній момент. Що наша засаднича ідея малаби бути лише „проєкцією завтрішнього дня на просторах СССР”, це теж не моя ідея. Я думаю що ідея націоналізму, розподілу і знищення імперії дявола, — є не для колишнього майбутнього, а для сьогоднішнього дня. Ви знаєте, що головну акцію зовнішньополітичну провадить АБН (і инші теж), і він цю квестию ставить дуже виразно. Думаю, що ми з дійсними нашими союзниками можемо впливати на міжнародну політику вже й тепер. Сила, яка не має „емотивного” відношення до нашої справи, тобто сила, не одушевлена горячим активним патосом боротьби з комунізмом, з безбожництвом, з псевдодемократією, — така „сила” є мертва і нема чого в ній нам шукати. Щож до „консолідації” з елєментами які справді прагнуть пропагувати ідею незалежности України і знищення рос. імперії, і боротися за реалізацію цеї ідеї, — то очевидно така консолідація потрібна. Але непотрібна консолідація з тими, кого Едм. Борк називав „софістами, економістами і калькуляторами” (по нашому крутіями), — бо така консолідація лише справі України шкідлива.

Вибачте за довгий лист, але знаючи тепер, по Вашім листі, Ваші погляди на цю справу я тої думки, що ми стоїмо на відмінних позиціях, та що концепція націоналізму у нас ріжна. Чи не так?

З правдивою пошаною, бажаючи Вам всього доброго на Новий Рік Д.Донцов