РЕПРЕСІЇ СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ ПРОТИ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У 1944 – 1953 РОКАХ

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Руслана ПОПП,

м. Дрогобич

 

РЕПРЕСІЇ  СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ ПРОТИ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У 1944 – 1953 РОКАХ

( НА МАТЕРІАЛАХ ЛЬВОВА)

 

 

Після вступу Червоної Армії у 1944 р. на західноукраїнські землі, тут знову розпочинається форсована радянізація. Відновлення сталінського тоталітарного режиму у краї викликало супротив населення, насамперед збройних сил УПА та підпілля ОУН. Одним із ефективних методів боротьби із національно свідомими українцями були  репресії. Вони не обминули жодної групи місцевого  населення, хоча за силою удару були різними.

Становище західноукраїнської інтелігенції у перші повоєнні роки розкривається у працях О.Рубльова, Ю.Черченка [35], О.Луцького [32], Т.Марусик [33].  Репресивну складову політики влади  щодо окремих груп  інтелігенції – учителів, лікарів, духовенства  висвітлюють науковці: С. Гуркіна [14], С.Сворак [36, 37], В.Євтух [25].

У пропонованій статті  зроблена спроба  на основі недоступних раніше джерельних матеріалів висвітлити  репресивні акції  сталінського тоталітарного режиму проти західноукраїнської інтелігенції у перші повоєнні роки. Розгортання репресивних заходів влади показано у Львові, який після війни залишався головним господарським та культурним центром західних областей України. У місті зосереджувалася значна частина учителів, викладачів, інженерів, науковців, лікарів, діячів мистецтва та культури.

На перших порах ставлення більшовицької адміністрації до певних кіл місцевої української інтелігенції було прихильним. Для свого функціонування, втілення геополітичних планів, влада потребувала значної кількості спеціалістів, насамперед фахівців  різних галузей господарства, освіти, культури. Крім цього більшовикам була потрібна своя інтелігенція, своя передусім за класовим походженням та ідеологічними принципами. Але, оскільки інтелігенція у радянському суспільстві була об’єктом класового підходу, простої її участі в господарському й культурному житті, сумлінної фахової праці  було не досить, вона повинна була змінити своє соціально-політичне обличчя, стати радянською за  поглядами, стилем життя.

Проблема радянізації інтелігенції вирішувалася багатьма шляхами: перевиховуванням старих спеціалістів, втягненням їх у різні форми радянської громадської діяльності, репресіями проти тих, хто не бажав іти на компроміс, формуванням її кадрів з класово близьких джерел. Цей процес був складним, суперечливим, повним драматичних, а часом і трагічних подій. Суперечливість його полягала в заідеологізованості всіх сфер життя, схильності влади до насильства, соціальному негативізмі стосовно інтелігенції.

Для ідеологічного обґрунтування переслідувань західноукраїнської інтелігенції співробітники радянських спецслужб НКВС-НКДБ (Народний комісаріат внутрішніх справ-Народний комісаріат державної безпеки, в березні 1946 р. ці служби реорганізовано на Міністерство внутрішніх справ і Міністерство державної безпеки) [13, с. 275] прискіпливо вивчали її попередню громадсько-політичну та професійну діяльність, реагування на політичні та економічні заходи влади. Зокрема, така інформація була зібрана на заступника директора медінституту М.Музику, завідувача кафедри біохімії цього ж вищого навчального закладу доцента Б.Собчука, завідувача кафедри інфекційних захворювань В.Лишнянського, письменника-публіциста Я.Галана, професорів університету М.Возняка, І.Крип’якевича, М.Рудницького, акторку театру Л.Кривицьку, письменницю І.Вільде та багатьох інших [17, арк. 14–64].

Агентура по крихтах збирала необережно кинуті фрази, які  могли заплямувати інтелігентів в очах компартійного керівництва. Негласний контроль встановлювався фактично за кожним більш менш відомим громадським чи культурним діячем. Під гаслами боротьби з «фашистськими прихвоснями» та «українськими буржуазними націоналістами» їх масово звільняли з роботи, арештовували, позасудовим рішеннями адміністративно висилялиу віддалені райони Радянського Союзу. Репресивні акції сталінського режиму дозволяли позбутися тих представників інтелігенції, які не піддавалися «перевихованню», а також підтримували страх в інших, спонукали їх приймати правила гри, нав’язані владою.

Арешти і звільнення з роботи окремих представників інтелігенції розпочалися відразу після зайняття міста радянськими військами і відбувалися дедалі частіше аж до смерті Сталіна. Будь-яка легальна праця під час окупації однозначно трактувалася як колобораціоналізм. У 1945р. був заарештований інженер С.Банах. Вироком Особливої наради при НКВС СРСР він був засуджений на 8 років виправно-трудових таборів за те, що «під час німецької окупації працював інженером електрозаводу «Контакт» і був викладачем технічної школи [1, арк. 50]. Вчитель В.Жук отримав 10 років ув’язнення за те, що в окупованому німцями Львові був уповноваженим українського допомогового комітету [10, арк. 136]. Буквально за день до захисту кандидатської дисертації, в травні 1945 р. органи НКВС у Києві заарештували співробітника львівського відділення Інституту літератури АН УРСР Г. Нудьгу. Він був засуджений на 10 років ув’язнення і 3 роки позбавлення прав з конфіскацією особистого майна. Військовий трибунал НКВС Полтавської області інкримінував ученому, що він у 1942 р., як командир взводу Червоної армії, потрапивши в оточення під Харковом і вирвавшись з ньогона окупованій території Полтавщини і працював учителем у школі лісників [32, с. 582].

В травні 1946 р. був заарештований, а пізніше засуджений на 10 років таборів «за співпрацю з німецькими окупаційними властями» знаний співак і актор Андрій Поліщук, що працював по війні у Львівському оперному театрі. І хоча А.Поліщука згодом реабілітували за відсутністю складу злочину, тавро «ворога народу» переслідувало його все життя [24, с. 582; 6].

Перший секретар Львівського обкому партії І.Грушецький в інформації на ім’я Л.Кагановича у 1947р. вказував прізвища відомих місцевих інтелігентів: В.Барвінського – композитора, професора і директора консерваторії, Б.Барвінського – старшого наукового співробітника бібліотеки філіалу АН УРСР,  О.Барвінського – лікаря, П.Карманського – поета, Криха – професора консерваторії. «Всі вони, –  зазначалося в доповідній записці, – в минулому активно пропагували антирадянські реакційні погляди, співпрацювали з німецькими розвідувальними органами проти СРСР і зараз продовжують свою антирадянську діяльність, підтримують зв’язки з українськими націоналістами, емігрантами та підпіллям ОУН. Всі закоренілі українські фашисти і тому їх необхідно ізолювати». «Проведення цього заходу, – наголошував Грушецький – допоможе викрити їх ворожу діяльність проти радянської влади і буде сприяти інтелігенції, що вагається, скоріше порвати з минулим і включитися в активну політичну роботу» [26, с. 324]. Дозвіл на арешт було санкціоновано.

У січні 1948р. відбувся відкритий судовий процес над лікарем О.Барвінським. Звинувачений у співпраці з німецькими фашистами, він був засуджений на 10 років тюремного ув’язнення з позбавленням прав на 5 років і конфіскацією майна [20, арк. 1–4]. Незабаром органи МДБ заарештували  і відомого композитора В.Барвінського, а також його дружину Наталю. Крім звинувачення в профашистській діяльності, українському націоналізмі, йому інкримінували ще й «приналежність до агентури англійської розвідки» [9, арк. 108]. У листі до голови львівської Спілки радянських композиторів А.Кос-Анатольського, В.Барвінський пише (документ зберігається у кримінальній справі композитора). «Ціле життя посвятив музичній творчій діяльності (хоч, на жаль, в тій останній, не в таких широких розмірах, що цього бажав). Відповідно до високого призначення того вищого з мистецтв – музики, я боровся у своїх творах, які писав «кров’ю мого серця – за правду в мистецтві», я намагався закріпити в них все, що найбільш чисте, я шукав, говорячи словами І.Франка, того «зілля цілющого», яке допоможе «щоденності бідній злить своє горе безсоння». І історія покличе мене перед свій суд. У своїй життєвій і музично-творчій діяльності я докладу знань, щоб перед найбільш страшним судом стати з чистим сумлінням і незаплямованою чесністю. Я впевнений, що мої твори будуть тоді моїми кращими оборонцями». Відбувши у таборах 10 років, Барвінський повернувся до Львова у 1953 році важко хворим. Лише у 1964 р. ухвалою Особливої наради при МВС СРСР композитор В.Барвінський був реабілітований [9, арк. 192]. Зрозуміло, що ці судові процеси були влаштовані для того, щоб дискредитувати відому галицьку родину в очах громадськості. Це був суд над символом неперервності традицій західноукраїнської інтелігенції.

На українську інтелігенцію часто покладалась основна відповідальність за труднощі й негаразди господарському і суспільному житті, за невдачі у боротьбі з національно-визвольним рухом. У 1944р. органами НКВС за приналежність до ОУН, антирадянську агітацію, залучення в ОУН місцевих медиків, був розстріляний лікар Лев Стефанович [11, арк. 35]. Він походив з інтелігентської родини лікаря Івана та художниці Михайлини Стефановичів. У 1943 р. Лев закінчив Львівський медінститут і почав працювати там асистентом кафедри судової медицини. З початку 1944 р. лікар веде боротьбу в лавах УПА, стає головним лікарем  старшинських курсів у Сколівському районі, входить до повітового проводу ОУН на Івано-Франківщині [25, с. 637].

За зв’язок і допомогу ОУН і УПА був ув’язнений у 1949 р. і засуджений на 25 років таборів лікар Матвій Лотович [3, арк. 301]. З січня 1940 р. і до арешту в квітні 1948 р. він працював  спочатку старшим  лаборантом, пізніше асистентом кафедри пропедевтичної терапії та завідувачем терапевтичного відділу Львівського медінституту. З 1944 р. М.Лотович започаткував співпрацю з підпіллям ОУН-УПА. Постійно надавав медичну допомогу членам підпілля, співпрацював з медичною службою УПА. З 1946 р. він погодився взяти на себе обов’язки лікаря проводу, а згодом стає особистим лікарем самого Шухевича. Дружину лікаря з двома малолітніми доньками у 1949р. депортували у Хабаровський край. Покарання М.Лотович відбував к Тайшетському таборі в Іркутській області. Помер він у ув’язненні дев’ятого вересня 1953 року [25, с. 638].

Письменниця, етнограф Ольга Дучимінська, що працювала молодшим науковим співробітником Львівського етнографічного музею, була заарештована МДБ Львівської області 29 грудня 1949 року (майже за місяць після вбивства Я.Галана). Її звинуватили «у зв’язках і допомозі підпіллю ОУН, зберіганні антирадянської націоналістичної атрибутики, літератури. «Проживаючи в умовах радянської дійсності, – говорилося в обвинуваченні, – Дучимінська аж до свого арешту органами МДБ зберігала у себе в квартирі металічні оунівські значки «тризуб», килимок із зображеннями тризуба, стрічку так званих «українських січових стрільців» і велику кількість антирадянської націоналістичної літератури». О.Дучимінська була засуджена на 25 років таборів із конфіскацією майна і позбавленням прав на 5 років  [4, арк. 239–240].

Серед репресованих була Олена Степанів – героїня визвольних змагань, вчена і педагог, а також її син – відомий український історик Ярослав Дашкевич. Олену Степанів, яку заарештували в грудні 1949 року, судили не за антирадянську діяльність, а за її легендарне минуле. В ході слідства всю попередню її діяльність було потрактовано як ворожу, антирадянську, націоналістичну. В офіційному звинуваченні зазначалося: «Степанів із 1911 року являється українською націоналісткою, була членом різних націоналістичних організацій, служила в армії Українських січових стрільців і писала антирадянські націоналістичні книги. До дня арешту підтримувала зв’язок із членом «Проводу» ОУН Шухевичем і зберігала антирадянську націоналістичну літературу». Спочатку О.Степанів була засуджена на 25 років ув’язнення з конфіскацією майна. Особлива нарада при МДБ СРСР зменшила термін ув’язнення до 10 років, хоча такі випадки траплялися надзвичайно рідко  [16, с. 106–114]. Головна причина, мабуть, полягала в тому, що О.Степанів була надто відомою, і не лише в Галичині, але й далеко за її межами. Це була розправа з легендарною людиною, котра була і легко знову могла стати символом боротьби за незалежність.

У книзі «Рубали ліс» Лариса Іванівна Крушельницька згадує про загадкову смерть у 1949 р. своєї матері Галини Крушельницької. «Маму, очевидно, знищили. Її переслідували задовго до хвороби. Що тільки не «приписували» їй в консерваторії… І «преклонение перед Западом» (після концерту її студентів у котрусь із річниць Бетовена), і космополітизм (вкупі з націоналізмом» [14, с. 202–203].

Репресії  створювали «величезні пустоти» у середовищі інтелігенції Львова, завдавали непоправної шкоди розвитку всіх сфер міста. Так, лише з мистецького середовища Львова були на довгі роки вилучені такі художники та мистецтвознавці, як П.Головатий, І.Іванець, З. Кецала, Н.Киселевський, О.Масляк, Я. Музика, П.Обаль, В.Свєнціцька, Б.Чорній [14 , с. 34]. Через допити, арешти, заслання інші форми тиску і переслідувань пройшли актор і режисер Й.Стадник, письменники Т.Мигаль, Ю.Шкрумеляк, диригент О.Романовський та багато інших [32, с. 582].

Працівники держбезпеки безперервно вишукували серед інтелігенції реальних, потенційних чи вигаданих ворогів і підозрілих, що ставало приводом не тільки для арештів і виселень, а й постійних звільнень з роботи.

У 1947 р. у Львівському університеті звільнено з роботи 19 викладачів, у тому числі завідувача кафедри української мови М.Скорика, старшого викладача цієї кафедри І.Шпитковскього, доцента кафедри археології М.Смішка, професора кафедри історії України І.Крип’якевича, доцента кафедри державного права А.Надрагу, завідувача кафедри вищих рослин М.Попова, доцента кафедри західних і південних слов’ян О.Терлецького, професора кафедри експериментальної фізики В.Кучера та інших [21, арк. 4]. Подібні акції проводилися і в інших вищих навчальних закладах та установах, на підприємствах міста. У 1946 р. під гаслами боротьби зі школою М.Грушевського у Львові були ліквідовані відділи академічних установ, а більшість співробітників звільнені з роботи [35, с. 229]. Частину  львівських науковців було направлено до Києва. Захворівши у Києві, згодом  повернувся до Львова історик І.Карпинець. За спогадами дочки Ірини, його заарештували, кілька тижнів допитували, врешті відпустили.  Талановитий історик більше не працював за спеціальністю [38, с.15].

Протягом 1947 – 1948 рр. у Львівській консерваторії скорочено 15 осіб [20, арк. 25]. У характеристиці на М.Колессу у зв’язку з потребою його звільнення з роботи зазначалося: «ретельно ховає своє вороже ставлення до всього радянського, а також до партійної організації. У випадкових висловлюваннях виявляє незадоволення політикою партії в галузі мистецтва. Необхідно звільнити з роботи  в консерваторії як політично неблагонадійного» [19, арк. 33]. У 1948 р. з Львівського відділення спілки художників «за творчу бездіяльність і за невиправдання покладених на них громадських обов’язків» було виключено 11 осіб» [22, арк. 37].

Хвиля репресій проти львівської інтелігенції, студентства міста, прокотилася в листопаді 1949 р. після вбивства письменника Я.Галана. Це політичне вбивство було використано радянськими каральними органами, як про вокативний засіб боротьби проти українського руху опору [27, с. 149–159]. З вищих навчальних закладів Львова за політичними мотивами звільнено 53 викладачі. Наприкінці 1949 р. з тих же причин з львівської академічної бібліотеки звільнили 22 працівники [29, с. 630–632]. Крім того за даними управління МДБ Львівської області, у 12 вищих навчальних закладах, технікумах і школах міста політично неблагонадійними вважалися 343 особи професорсько-викладацького складу. В академічних установах, мистецьких організаціях і  обласній спілці письменників до цієї категорії віднесено 253 особи [29, с. 626–629].

Складовою частиною репресій проти львівської інтелігенції були депортації. Найбільша така акція була ретельно спланована і проведена органами МДБ восени 1947 року. В ніч з 20 на 21 жовтня зі Львова було вивезено в заслання 275 сімей [18, арк. 92–102]. Серед них були і інтелігентські родини. Зокрема сім’я доцента кафедри державного права Львівського університету Олександра Надраги. Його разом із дружиною Теодозією – лікарем обласної лікарні (вона закінчила Віденський університет, була однією з перших жінок лікарів-педіатрів у Галичині), з сином Богданом, аспірантом кафедри нормальної фізіології Львівського медичного інституту, донькою Оленою, студенткою третього курсу факультету класичної філології Львівського університету було депортовано в Аджеро-Судженськ Кемеровської області [30, с. 309]. У своїх спогадах Богдан Надрага пише, що його сім’я була типовою інтелігентською родиною, нічого протиправного не чинила, а вважала своїм громадянським обов’язком сумлінну фахову працю й активну суспільну діяльність. Разом із Надрагами заслання відбували й інші українські знані родини: завідувач кафедри української мови Львівського університету Петро Коструба з дружиною, старший викладач кафедри фольклору Львівського університету Михайло Скорик з дружиною і сином Мирославом (тепер відомим українським композитором), син відомого етнографа Михайла Зубрицького Володимир Зубрицький, колишній депутат польського сейму Сергій Хруцький з дружиною Ольгою і сином Олегом [30, с.  310]. Сергія Хруцького не врятувало навіть те, що під час ліквідації Української греко-католицької церкви він був православним секретарем «Ініціативної групи». У січні 1948 р. ОСО винесло вирок йому і його родині: 10 років заслання з конфіскацією майна [15, с. 611].

Місцева інтелігенція чутливо реагувала на такі акції. Свідчення цього знаходимо у доповідній записці Львівського обкому КП(б)У республіканському партійному керівництву «Про депортацію населення Львівської області та реагування на це інтелігенції». У доповідній зазначено, що колишній лаборант Львівського університету, місцевий українець у бесіді зі своїми знайомими висловлював таку думку: «Якщо мене не вивезуть насильно, то я сам поїду туди, куди повезуть місцевих. Я хочу жити серед своїх, а не тут, у такій напруженій обстановці». Академік М.Возняк заявляв: «Я вже дві ночі не сплю, все чекаю гостей, вивезуть мене – це я знаю… Київська «Літературна газета» накинулась на мене зі всією своєю силою, тому я вже готовий до від’їзду, ну що ж, я буду там, де мій народ. Уже зараз у Львові залишилося  10 відсотків місцевого населення» [29 , с. 231–233].

Про депортації пізніших років згадує Лариса Іванівна Крушельницька: «У 1949 р., на сам Новий рік, померла моя Бабця, за півроку – Мама. Я шукала підтримки у друзів і знайомих і, переважно, не заставала їх вдома. На

порогах  будинків зустрічали мене їх сусіди і шепотіли, оглядаючись, щоб ніхто не почув: «Їх вчора вивезли, краще ідіть звідси» [28, с. 246–247].

Не оминула репресій і духовна інтелігенція Українська греко-католицька церква завжди сприяла розбудові національного життя в краї, підтримувала український визвольний рух. Тому партійно-державне керівництво країни взяло курс на її знищення. Ця акція, проведена за найактивнішої участі органів держбезпеки, супроводжувалася масовими арештами та ув’язненнями служителів культу та членів їх родин, які не хотіли переходити на російське православ’я. До кінця 1945 р. заарештовано майже всіх ієрархів УГКЦ, членів єпископської консисторії Львова, Станіслава, Перемишля, викладачів духовних семінарій, понад тисячу священиків, монахів і монахинь усіх чернечих чинів. Більшість з них були засуджені на тривалі терміни  позбавлення волі [31, с. 41]. У довідці «Про результати агентурно-оперативної роботи управління НКДБ Львівської області  у зв’язку з возз’єднанням української греко-католицької церкви з православною» наводяться такі дані: на 20 листопада 1945 р. у Львівській області заарештовано 104 особи служителів культу і пов’язаних з ними антирадянських елементів, а саме: один митрополит, 2 єпископи, 4 священики, 9 деканів і їх заступників, 12 монахів, 6 настоятелів монастирів, 6 студентів богослов’я, 2 диякони  [29, 246–247, 252].

Генеральний вікарій Львів4ської митрополичої капітули, настоятель собору Святого Юра О.Горчинський був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі (виправно-трудових таборів) за те, що був членом «антирадянських» націоналістичних організацій (мається на увазі його участь в УНДО, «Просвіті», в «Рідній школі», «Акції католицькій»). Йому інкримінувалося також те, що під час окупації закликав «боротися проти більшовиків і Червоної армії, організував нелегальне засідання капітули, на якому було прийнято рішення відстоювати греко-католицьку церкву» [, арк. 453]. Професору богослов’я, ректору Львівської богословської академії Є.Чорняку, присудили 10 років позбавлення волі  також за «антирадянську пропаганду, зберігання літератури антирадянського змісту, за зв’язки з агентом гестапо, членами ОУН» [12, арк. 12–214]. Подібні звинувачення були висунуті на адресу священика-прелата, члена митрополичої капітули, довіреної особи митрополита А.Шептицького О.Ковальського. У вироку йому інкримінувалося, «що він як довірена особа неодноразово їздив у Ватикан», а значить, був його агентом» [7, арк. 420.]. Священик церкви Св. Юра О.Гадзевич був заарештований у жовтні 1945 р. і засуджений на 8 років позбавлення волі за те, що не доніс відповідним органам «про антирадянську діяльність керівництва греко-католицької церкви» [2, арк. 2]. Доктор богослов’я, член капітули Львівської єпархії канцлер митрополита А. Шептицького, М. Галянт, помер у в’язниці 17 вересня 1945 р. [8, арк. 23]

Довелось зазнати поневірянь о. Йосипові Кладочному, який народився у Львові. Він навчався у Львівській духовній академії, Варшавському університеті. За підозру у зв’язках з ОУН арештовувався польською владою і відбував ув’язнення у Березі Картузькій. Після звільнення виконував доручення митрополита Андрея Шептицького до Ватикану, служив  священиком УГКЦ у Києві. Під час формування дивізії «Галичина» зголосився до її лав і став капеланом 30-го полку. У липні 1944 р. брав участь у битві під Бродами, де дістав важке поранення. Врятувавшись, повернувся до Львова. 14 квітня 1945 р. РВ НКВС заарештував о. Йосипа й засудив за статтею 54-1 А-1 за приналежність до ОУН та антирадянську пропаганду. Після десятирічного терміну відбуття покарання у концтаборах Мордовії, він звільнився з ув’язнення 1957 р. Власті пропонували о. Йосипу відмовитись від католицизму і перейти на православ’я, але він не прийняв їх пропозиції й виконував функції підпільного душпастиря Української греко-католицької церкви [34, с. 255].

Таким чином, у повоєнні роки сталінський тоталітарний режим застосовував проти інтелігенції західних областей України, як і проти всього місцевого населення, різноманітні репресивні заходи – арешти, ув’язнення, депортації, звільнення з роботи. Така політика призвела до численних людських трагедій, багато національно свідомих інтелігентських родин було вилучено з життя краю. Навіть важко визначити, наскільки це збіднило духовний і інтелектуальний потенціал суспільства, негативно вплинуло на національно-культурні процеси у регіоні.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Архів управління служби безпеки України у Львівській області (далі – АУСБ України у Львівській області). Слідча справа П – 3324.
2. АУСБ Львівській області. Слідча справа П – 29512.
3. АУСБ у Львівській області. Слідча справа П – 20881.
4. АУСБ у Львівській області. Слідча справа П – 27660.
5. АУСБ у Львівській області. Слідча справа П – 32197.
6. АУСБ України у Львівській області. Слідча справа П – 11652.
7. АУСБ України у Львівській області. Слідча справа П – 32269.
8. АУСБ України у Львівській області. Слідча справа П – 32435.
9. АУСБ України у Львівській області. Слідча справа П – 34409.
10. АУСБ України у Львівській області. Слідча справа П – 36192.
11. АУСБ України у Львівській області. Слідча справа П – 3768.
12. АУСБ України у Львівській області. Слідча справа П –32269.
13. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917 – 1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2-х кн. – Кн. 1. / І.Г. Білас. – К.: Либідь – Військо України, 1994. – 432 с.
14. Голубець О.М. Між свободою і тоталітаризмом. Мистецьке середовище Львова другої половини ХХ століття / О.М. Голубець. – Львів: Академ експрес, 2001. – 176 с.
15. Гуркіна С. Репресоване духовенство Львівщини ( 1939 – 1989) / С. Гуркіна // Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. Книга перша. – Львів: Астролябія, 2009. – С. 610–626.
16. Давид І. «Суд» над Оленою Степанів / І.Давид // Україна в минулому. Збірник статей. – Вип. 3. – Київ – Львів, 1992. – С. 106–114.
17. Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО) – Фонд П-3 (Львівський обласний комітет Комуністичної партії України). – Оп. 1. – Спр. 238.
18. ДАЛО. – Фонд П-3. – Оп. 2. – Спр. 116.
19. ДАЛО. – Фонд П-3. – Оп. 2. – Спр. 458.
20. ДАЛО. – Фонд П-3. – Оп. 2. – Спр. 611.
21. ДАЛО. – Фонд Р-119 (Львівський державний університет ім. І.Франка),.– Оп.28. – Спр. 19.
22. ДАЛО. – Фонд. Р-1694 (Спілка радянських художників України у Львові) – Оп.1. – Спр. 37.
23. ДАЛО. – Фонд П-3. – Оп. 1. – Спр. 238.
24. Дзюбан О. Автобіографія співака та актора Андрія Поліщука / О.Дзюбан // Україна в минулому. Збірник статей. – Вип.4. – Київ – Львів, 1994. – С. 150–162.
25. Євтух В. Лікарі під пресом політичних репресій / В.Євтух // Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. Книга перша. – С. 626–
26. Інформація Львівського обкому КП(б)У про інтелігенцію Львівщини та контингент вступників у львівські вищі навчальні заклади // Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. Книга перша. / [упорядкув., наук..ред. та передмова М.В. Савчак] – С. 323–326.
27. Киричук Ю. Політичні вбивства Гавриїла Костельника і Ярослава Галана – провокативний засіб боротьби радянських каральних органів проти українського руху опору / Ю. Киричук // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. – Вип. 8. – Дрогобич: Коло, 2001. – С. 149–159.
28. Крушельницька Л.І. Рубали ліс… (Спогади галичанки). / Л.І Крушельницька. –  Львів: Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника АН УРСР, 2001. – 260с.
29. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. – Том 1. 1939 – 1953. / [упорядн.: Т.ГАлачак, О.Луцький, Б.Микитів та ін.] – К.: Наукова думка, 1995. – 750с.
30. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. – Кн.1. / [упорядн.: Я.Лялька, Ю. Сливки та ін.] – Львів: Просвіта, 1993. – 800 с.
31. Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади / [упорядн.: Я.Лялька, Р. Коритко, М. Онишкевич та ін.] – Кн.2. – Львів: Галицька видавнича спілка, – 664 с.
32. Луцький О. Приборкання інтелігенції (1939 – 1953) / О.Луцький // Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Львівська область. Книга перша.– С. 581–596.
33. Марусик Т.В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя і діяльності (40–50-ті рр.) / Т.В. Марусик. – Чернівці: Вид-во ЧНУ імені Ю.Федьковича, 2002. – 461 с.
34. Мизак Н. За тебе, свята Україно. Бучацький повіт у визвольній боротьбі ОУН, УПА / Н. Мизак.– Чернівці: Букрек, 2004. – С. 255.
35. Рубльов О.С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки XX ст./ О.С. Рубльов, Ю.А . Черченко. – К.: Наукова думка, 1994. – 350 с.
36. Сворак С.Д. Народна освіта у західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944–1964 рр.) / С.Д. Сворак. – К.: Правда Ярославичів, 1998. – 235 с.
37. Сворак С.Д. Освіта на західноукраїнських землях у повоєнний період / С.Д Сворак // Український історичний журнал. – 1997. – №2. – С. 29–42.
38. Стеблій Ф. Іван Карпинець (1898-1954) / Ф. Стеблій. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999 – 24 с.