ПРОВІДНИКА НЕ ОБИРАЮТЬ, ЗА НИМ ПРОСТО ЙДУТЬ

Автор: . 13 Тра 2019 в 0:01

ПРОВІДНИКА НЕ ОБИРАЮТЬ, ЗА НИМ ПРОСТО ЙДУТЬ

(Спогади про Василя Іванишина)

 

Провідника не обирають, він сам своєю працею, відданості справі, ідейністю, жертовністю виборює право вести і за ним просто йдуть до спільної мети. Таке місце в нашій Організацій займав полковник Василь Іванишин. Його знання, сформований світогляд, педагогічний досвід, вміння слухати і вміння переконливо доводити до правильного вирішення питання на християнських національних засадах робили йому беззаперечний авторитет. Під час вишколів, конференцій, на яких піднімалися складні ідеологічні, політичні та світоглядові теми, він умів їх як ніхто інший так подати, що тризубівці та інші слухачі не тільки зацікавлено слухали, а також розуміли сказане.

В «Тризуб» я вступив вкінці літа 1994 р. Перша зустріч відбулася восени. Це була поїздка разом з Іваном Сутою на видавничу фірму «Відродження» м.Дрогобич. Добре пам’ятаю 1 січня 1995 р. Ст. Угринів відзначення дня народження Провідника ОУН Степана Бандери. Туди ми приїхали з Тернополя, з нами також група наддніпрянців на чолі з тоді ще молодим 23-річним Дмитром Ярошем. В Угринові виступив біля пам’ятника головного командира «Тризуба» полк. Василь Іванишин, тризубівцями керував підполк. Микола Терлецький «Завірюха». На цьому місці «тризубівці» приймали  присягу на вірність України. Головний командир звернувся до членів Організації і зробив наголос, що справу, яку розпочали наші попередники, ми маємо завершити. Там розпочалась наша спільна діяльність.

14 жовтня 1995 року на Всеукраїнському зборі братства ОУН-УПА імені Романа Шухевича «Тарас Чупринка» організація «Тризуб» ім.Степана Бандери була прийнята асоційованим членом Братства. Провідник це трактував так: «Слава за вами ветерани, а справа за нами – молодими». Бо з цього був подвійний виграш, тому що старші братчики відчували себе коло нас молодими, а ми біля них набиралися досвіду.

3 жовтня 1996 року по лютий 1997 року я перебував  на Чернівецькому «Машзаводі». Моїм організаційним завданням було розбудова і проводити тризубівську діяльність на Буковині. В моєму розпорядженні було 80 членів, які охороняли завод і до півсотні місцевих тризубівців. За цей період ми провели десятки різних акцій, вишколів. Провідник часто навідувався до нас і я мав з ним зустрічі, він до мене приглядався за одно радив, вчив як самостійно  приймати рішення, діяти, нести відповідальність за доручений мені терен. Я в цей час був курінним Подільського куреня м-р «Афганець». У моєму підпорядкуванні були організаційні структури в Тернопільській, Хмельницький ті Чернівецький областях. Завдяки Василю Петровича, який радив і вчив мене як займатись самоосвітою, яку читати націоналістичну літературу, формувати свою організаційну бібліотеку, за короткий термін я навчився вести пропагандистську і вишкільну діяльність, презентувати Організацію, давати накази і відповідати за людей, вести «розборки» з місцевим криміналом, який хотів на нас наїхати та ін. Також він мене навчив тризубівських мудростей: «Що створиш, тим і будеш керувати», «саме більше покарання в «Тризубі» – це підвищення у званні і посаді, бо крім проблем і відповідальності ти нічого «доброго» не отримаєш і ще жартував: «Якщо в когось щось є, а воно нам потрібне, то воно має бути наше». Перебуваючи  в Чернівцях, я пройшов добру школу, за що вдячний як Провіднику, так і ГК п-ку Дмитру Ярошу.

Не можу не згадати, як «Тризуб» пройшов випробування на гроші – «хабар». 1998 року я балотувався до ВРУ. На цей час я був відомим громадсько-політичним діячем на Тернопільщині, був арештований за «Тризуб» та курінним Подільського куреня. На прохання наших побратимів з УКРП і КУНу, Голова Центрального Проводу п-к Дмитро Ярош дав згоду мені балотуватися. У цей час я був ще під слідством і чекав на вирок суду. Як зараз пам’ятаю, Дмитро приїхав з Києва в Тернопіль, я його зустрів і ми разом переговорили. Він запитав, чи готовий я балотуватись до Парламенту. Відповів, якщо буде підтримка від Організації і Національного фронту, то я згідний, але ще одна умова незалежно від виборчої кампанії – мною ніхто не торгує і я не знімаю свою кандидатуру. Ярош погодив з Василем Іванишиним і дав згоду балотуватись. У Провідника я залишився на кілька днів. Він пояснював як проводити виборчу кампанію, як себе вести під час зустрічей з громадою і ми накидали тезово вибору програму. Розказав мені, що таке система влади, структури влади і людина влади. Провідник сказав: «Я не дуже вірю у твій виграш, але пробуй, пропагуй наші ідеї. Це для тебе буде добрим політичним уроком». Виборча кампанія з самого початку пішла добре, за кожним районом був закріплений провідний член «Тризуба» з командою. Ми за 2 дні охопили 290 населених пунктів і розповсюдили мої агітматеріали. Це була бомба для моїх конкурентів. Через короткий термін я вийшов у лідери перегорів. І тоді почалось. Основним конкурентом якого ще підтримував НРУ був Олег Іщенко – бізнесмен-мільйонер, який не жалів коштів і всіх купував. Він розумів, що всіх виборців не купиш. Тоді він за сприяння Голови Проводу ОУН Слави Стецько і депутата ВРУ Михайла Ратушного звернувся до Провідника «Тризубу» Василя Іванишина, а через нього і до Головного Командира Дмитра Яроша, щоб вони повпливали на мене і я зняв свою кандидатуру. А він за це матеріально допоможе Організації у два мільйони доларів США. А мені перепаде квартира, машина і закриття кримінальної справи. Він також і зі мною зустрічався і це все пропонував. Я не погодився. Тоді він запитав, яка моя ціна, я відповів –  Українська Самостійна Соборна Держава. Він похитав головою і сказав: «Я вас не розумію». А я мовив: «Бо ви ніколи не мали справи зі справжніми націоналістами». Перед Організацією постало питання «що робити?»

Провідник і Командир розуміли, що я добровільно свою кандидатуру не зніму, а наказувати не хотіли. Ця пропозиція розглядалась Провідним активом Організації на Тернопільщині. Переважна більшість, а особливо ті, які приймали участь у моїй виборчій кампанії і зустрічались з громадами, стояли на принциповій позиції, що «Тризуб» не продається. Саме складніше було командиру Дмитру Ярошу, бо йому приймати рішення. Треба віддати належне, він не піддався спокусі і дотримав даного мені слова. Вибори я програв, а всі хлопці з гордістю раділи, що нема тих грошей, аби купити організацію орденського типу «Тризуб» імені Степана Бандери.

10-16 листопада 1998 року у Львові в палаці культури Г.Хоткевича відбувся суд наді мною і членом УКРП Василем Деревляним. Мене – за створення і керівництво воєнізованого формування «Тризуба», а нас двох – за порушення громадського порядку. Суд був відкритий, були визначні діячі – Ігор, Ірина Калинці, Іван Кандиба, Юрій Шухевич, члени громадських політичних організацій Львівщині і Тернопільщини. Нам присудили умовні терміни. Після суду я мав розмову з Провідником і сказав, що буду подавати касаційну скаргу у Верховний суд України, на що він відповів: «Я не вірю у справедливе судове рішення, але ти маєш право і знаю, що ти на суді будеш не себе захищати, а Організацію».

23 лютого 1999 року в Києві відбувся Верховний суд України. Ми виграли справу і з мене була знята стаття КККУ 187, ч.1.2 створення і керівництво воєнізованим формуванням, а це автоматично розповсюджувалось на всіх членів «Тризуба», які були засуджені як Іван Сута. На цей час влада не хотіла загострювати ситуацію перед президентськими виборами, тому було таке рішення. Тим більше, за нами ніяких кримінальних злочинів не було.

5-6 грудня 1998 року з ініціативи «Тризуба» та безпосередньою участю Василя Іванишина в Тернополі відбулася науково-практична конференція «Національна ідея – основа ідеології державного будівництва». Василь Петрович велику увагу приділяв тій конференції, яку ми проводили спільно з Тернопільською обласною радою на чолі з Василем Олійником. Під час конференції працювало (більше) 5 секцій, запрошені наукові, державні діячі, політики з 10 областей України – Сергій Квіт, Мартин Феллер, Олег Соскін, Володимир Цибулько, Петро Іванишин, Богдан Червак та інші. Це перша наукова конференція на державному рівні, на якій було піднято питання державного будівництва на основі національної ідеї. Провідник казав: «Ми окреслили напрямки до будівництва національної держави і переконаний, що до цієї праці долучаться науковці, політики і державні мужі, бо іншого шляху українці не мають».

У червні 1999 р. в Київ мене викликав головний командир Дмитро Ярош. На цей час я був заступником ГК та кошовим Західно-укранського коша. Ми обговорювали ситуацію, яка склалась в Організації. Прогулюючись біля берегів Дніпра, Дмитро мені сказав: «Євгене, так склалось, що ти контролюєш, забезпечуєш усю діяльність «Тризуба», мені складніше це робити та ще з Наддніпрянщини в мене є пропозиція, щоб ти очолив Організацію». Я відповідав, що цю тему потрібно обговорити з Провідником, що ми й зробили у телефонній розмові. Василь Петрович спочатку був здивований, подумав і сказав Дмитру: «Якщо ви так вирішили, хай так і буде». Але це питання має прийматись на ЦП «Тризуба», також порекомендував піти до Голови Проводу ОУН Слави Стецько і поінформувати її. Подруга «Корінь» була здивована і запитала, чи знає про це Провідник. Після чого сказала: «Це ваше внутрішнє питання і я проти нічого не маю. Тим більше я друга Філя знаю по його діяльності, арешті і суді».

3 липня 1999 р. в с. Великі Гаї відбувся Центральний Провід «Тризуба», де мене призначили в.о. Головного командира «Тризуба» до обрання на III Великому Зборі.

13-15 серпня 1999 року «Тризуб» провів Всеукраїнську акцію проти червоних реваншистів. Похідними групами було охоплено усі області до районних центрів. А в Західній Україні аж до сіл. Розповсюджено й розклеєно півтора мільйонів листівок і плакатів. Акція завершилась в Києві Третім Великим Збором Всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери, де мене було обрано Головою Організації і присвоєно звання полковника. У спілкуванні Провідника з Євгеном Марчуком, він з похвалою відмітив нашу боротьбу з комуністами і сказав: «Я знаю, в Україні дві структури, які можуть за добу пропагандивно охопити всю державу. Це адміністрація Президента коли очорнює мене як кандидата в Президенти і «Тризуб», який бореться з антиукраїнськими силами».

28 лютого 2000 року за сприяння тодішнього заступника голови Тернопільської ОДА Володимира Слюзаря, який певний час працював в адміністрації Президента, ми з Провідником мали зустріч в адміністрації Президента з керівником внутрішньої політики Юрієм Якименком. Обговорювали наш меморандум, який ми подавали ще перед президентськими виборами 1999 року, де ми пропонували не обмежуватись боротьбою з комуністами, яку вів Леонід Кучма під час виборчої кампанії, а піти далі – взяти на озброєння національну ідею, яка би стала основою побудови національної держави. На жаль, чи рівень впливу був не той, а пізніше ще й справа Гонгадзе нівелювали наші наміри.

У 2000 році він мені порекомендував поспілкуватися з довголітніми політв’язнями та провідними діячами ОУН та на Львівщині Михайлом Вітром та Мирославом Панчуком, які з повагою ставились до мене, як до командира Організації і вчили як дохідливіше спілкуватися на ідеологічні теми. У такий спосіб від розширював мій кругозір, а також, щоб я набирався досвіду діяльності роботи в ОУН. Він старався з мене зробити командира націоналістичної Організації, за що я йому вдячний. Одна з характерних рис Провідника – це вміння йти на компроміс в малому і в той же час відстоювати головну мету – національну державу. В нього було особливе ставлення, сформоване ще Степаном Бандерою до вчорашніх комуністів, які стали на національну дорогу і старались долучитися до державного будівництва. Він таких людей з досвідом, практичними навиками називав «золотим фондом нації».

28 липня 2000 року на прохання колективу і директора Романа Матолича ВАТ «НПК Галичина» у м.Дрогобичі «Тризуб» здійснював націозахисні акції проти рейдерського захоплення бандитським угрупуванням із Західної України нафтопереробного заводу. Провідник подзвонив до мене в Тернопіль і сказав, що він виїжджає з дому і буде через кілька годин, є термінова розмова. Ми зустрілись у готелі «Тернопіль». Там ще були Роман Матолич і міський голова Анатолій Кучеренко. Розмова велась про те, як захистити колектив і завод від захоплення рейдерами за допомогою бандитів. У цей час у Слов’ятині проходив вишкіл, де було керівництво Організації: п-к «Яструб», п/п-к «Гатило», м-р «Крук» і більше півсотні тризубівців. Провідник запропонував, щоб я зв’язався з хлопцями, а він задіє Дрогобицький політикум, який би підключився із захисту підприємства. Так і вирішили. Коли ми були один на один, він застеріг мене, що це все серйозно і можуть бути непередбачувані наслідки. Потрібно все добре обмізкувати і підготуватись до найгірших наслідків, що й було зроблено. Ми відстояли підприємство і ця перемога була взаємною. Колектив відстояв свій завод, а «Тризуб» черговий раз довів, що він сила і кримінал йому не перепона, він з ним теж може справитись.

3 січня 2001 року в Києві на Хрещатику вже проходила Всеукраїнська акція «Україна без Кучми», у якій брали участь різні політичні організації від комуністів, соціалістів, демократів, патріотів до націоналістів.

Під час акції у колонах перемішались червоні, рожеві, синьо-жовті, партійні і червоно-чорні прапори яких об’єднала боротьба «Проти» (Л.Кучми) і розділяла боротьба «За» (Україну). Навіть частина націоналістичних організацій пішла за більшість, як у народі кажуть «за вітром, куди всі, туди і я, щоб не бути білою вороною», не дивлячись на ідеологічну несумісність. Бачачи це, Василь Іванишин не міг спокійно споглядати і запропонував у цій ситуації для «Тризуба» – третій шлях.

5-7 лютого 2001 року на Хрещатику орієнтовно структуризованих 300 тризубівців розбили табір і провели акцію «За державність нації – Українську Самостійну Соборну Державу» з нами були і підтримували Братство ОУН-УПА імені Романа Шухевича «Тараса  Чупринки, ОУН(м), Рух за єдність та інші громадські організації і активісти, які не перебували  в одній колоні та ще й під червоними прапорами. В той же час Валерій Чоботар п/п-к «Гатило», створивши спеціальні групи з тризубівців у сутичках нейтралізували комуністів і захопили трофеї – десятки червоних прапорів. У цей період ми з Провідником провели ряд зустрічей  як з опозицією так і владою, пояснюючи нашу позицію. А під вечір я, Василь Іванишин, Дмитро Ярош, Валерій Чоботар, Іван Сута провели прес-конференцію в УНІАНі, на якій висвітлили не тільки нашу позицією, а й дії проти червоних реваншистів. Як доказ показали захоплені трофеї – червоні прапори.

На Хрещатику протестувальники нас розглядали  як провокаторів, найнятих Кучмою, а всі наші аргументи, що ми за Україну, не мали успіху. Допоки  на містечко протестувальників не напали «анархісти» (курсанти міліцейського училища), почали руйнувати намети, кидати на землю державні прапори. Тоді п-к Дмитро Ярош, який керував зведеним загоном тризубівців і прийняв єдине правильне рішення – пішов у рукопашний бій, розгромив близько 600 так званих анархістів з їх чорними прапорами і взяв під охорону табір протестувальників. Згодом встановили синьо-жовті і червоно-чорні прапори. Коли колона протестувальників повернулась з вулиць Грушевського і Банкової, вони були здивовані щодо дій тризубівців і почали дякувати, вибачатись. До Дмитра Яроша, Івана Сути підійшли Левко Лук’яненко, Степан Хмара та інші політичні активісти і раділи, що «Тризуб» не провокатори та почали узгоджувати з нами позиції, виправдовувались, казали, що союз з комуністами тимчасовий. Ми мали тверду позицію, ми не за Кучму і зрозуміло чому, але боротьба з Президентом не може бути ціною України. «Тризуб» готовий виступити проти Кучми, але на державницьких позиціях і з державницькими організаціями і під синьо-жовтими і червоно-чорними стягами. На жаль, патріотичні протестувальники до цього були не готові. Тоді і їм відповів: «На стику ідей компромісів не буває» – Ярослав Стецько Провідний діяч ОУН. Трохи пізніше Василь Петрович мені сказав: «Ця акція була справжнім випробуванням. Ми пішли «пробоєм проти течії» і хлопці вистояли, хоча тиск був сильний не тільки на вулиці. Навіть родичі не розуміли, а деякі звинувачували нас у співпраці з режимом. Я щасливий, що Україна має таку націозахисну, ідеологічну Організацію. І час підтвердив, що наші дії були правильними, але не всі хочуть це визнавати».

8 лютого 2001 року у нас з Провідником була домовлена зустріч з представником Президента Романом Безсмертним. У цей час здоров’я Василя Петровича була дуже поганим. Закупорення вен не давало йому можливості ходити і він терпів нестерпний біль. Під’їхавши поблизу до будівлі представника Президента нам довелось ще пройти пішки біля 200 метрів. Для Провідника це було дуже важко. Я навіть перелякався і запропонував далі не йти. На що він відповів: «Євгене, другого разу в нас може не бути. Ти бачиш, що коїться: червоні, рожеві, синьо-жовті, червоно-чорні прапори переплелися в одну колону. Для них є одна мета – скинути Кучму. Після того можливо й України не стане. Ми маємо все зробити, аби в цьому протистоянні, а вірніше – гризні, ми не втратили держави».

11 лютого 2001 року після 9 спроби подання реєстрації Організації «Тризуб», мене і в телефонній розмові повідомили з Мін’юсту, що Організація «Тризуб» зареєстрована, приходьте і отримуйте свідоцтво. Я, Василь Іванишин та Юрій Сиротюк, купивши квіти, шампанське і цукерки, пішли на прийом до Міністра юстиції Сюзанни Станік. Вона нас прийняла зі своїм заступником, привітала і зачитала реєстраційне свідоцтво. В назві організації було відсутнє ім’я Степана Бандери. Я запитав, яка причина. Міністр відповіла, що це ім’я не сприймають інші національності. Тоді я відповів: «Пані Сюзанна, я можу мати це свідоцтво, але втрачу Організацію. У мене вибір: свідоцтво чи Організація. Я обираю Організацію. Хочу вам навести приклад, що ОУН не потребувала реєстрації ні польської, ні російської, ні німецької влади. Вона діяла і боролась. Так і «Тризубу» імені Степана Бандери любити і боротись за Україну – дозволу не потрібно! Для нас Бандера – це боротьба за Україну і тому я обираю Бандеру. На другий день нас зняли з реєстрації за відмову брати запропоноване свідоцтво.

9 травня 2003 р. в місті Тернополі у парку Слави під час відзначення Дня перемоги – закінчення радянсько-німецької війни, комуністи вчергове використали це свято під червоними прапорами в політичних цілях. Правоохороні органи забезпечили їх безпеку. Тому мною був продуманий план. Ми в колону СДПУо вклинили группу переодягнених тризубівців. Я також з ними послав свою старшу доньку Наталку, з якою перед тим переговорив, щоб мамі нічого не казала, тим більше вона проходила тризубівські вишколи, бо не міг я підставляти чужих дітей, а своїх берегти. За умовним знаком тризубівці порвали червоні прапори, комуністичний шабаш було зірвано. Коли про це взнав провідник, він як старший побратим мене відчитав, що не треба було посилати свою дочку. Ти нікому і нічого не зобов’язаний доводити. Хоча я бачив по його очах, щоб у душі він виправдовував мій вчинок. Бо сам не раз таке робив зі своїми синами, беручи їх на націозахисні акції.

Провідник заохочував тризубівців до націозахисних дій (захист громади, державного суверенітету, чи боротьби з представниками влади, які вели антиукраїнську політику і при цьому казково збагачувались). Але в той же час застерігав від немудрих і шкідливих дій, які могли принести шкоду для організації. Він казав: «Ми маємо «дружити» з двома адміністративно-кримінальними статтями, а саме: «Порушення громадського порядку» і «Дрібне хуліганство», за які дають штраф або умовний термін». Він любив жартувати, коли стосувалося корумпованих владних чиновників і закликав проводити «Операцію відрізання рила від корита» або тих, які тримали владного крісла, «як вош кожуха», то їх потрібно виносити разом з кріслами. А якщо не дуже високо – викинути через вікно разом з кріслом. При тому продовжував: «Крісло для держави дешевше обійдеться, ніж його зловживання». Або відоме на всю Україну гасло: «Ви не даєте нам жити! Ми не дамо вам Панувати!». В Організації були хлопці, за якими деколи «золоті» верби росли. Один з таких – це майор Євген Поважний «Грім», який для організації був як чемодан без ручки. І не раз провіднику доводилось зі своїм ровесником вести пояснюючі бесіди, що його дії не мають створювати проблеми для Організації. І кожен його вчинок не мав суперечити українській справі. Такі розмови давали не раз позитивний результат.

У житті він був простий, невибагливий, комунікабельний. Наша спільна робота вимагала багато поїздок в Київ і по Україні. Коли Провідник перебував у мене в хаті, не раз доводилось йому спілкуватися з моєю дружиною Ларисою та дітьми Наталею та Олею. Мені цікаво було споглядати з боку, як він легко й просто з ними розмовляв і був з ними як рівний з рівними. Таке саме доброзичливе відношення було і до Наді Сути, Ольги Ярош та інших дружин наших побратимів. Він міг з ними вести спільні теми, які їх цікавили і в яких вони знали толк, взамін вони з великою повагою ставились до нього, не кажучи вже про дітей, з якими він також спілкувався і при можливості допомагав робити уроки. Як ділилась враженнями вже тепер моя старша дочка Наталя, звертаючись до мене: «Тату, чому, коли була маленька, ти мені в шашки не піддавався і я не могла виграти, а в Іванишина з його настановами я вигравала. Це ще         одне підтвердження його педагогічного професіоналізму. Він умів дитину зацікавити, вчити і розвивати її здібності, а таке діти запам’ятовують на все життя. У побуті, спілкуючись на нейтральні теми, старався у такий спосіб відпочити від національно-державницької проблематики, з якої він жив і шукав виходи, аби запропонувати як політичним силам, так і представника влади. На жаль, ті люди були сліпими та глухими і немудрими. А були такі дні, що після тяжкої перевтоми від хотів спокою і відпочинку на самоті. Я це бачив, розумів і старався йому не заважати і створити  певні умови. На жаль, ми так і не змогли вплинути на нього, щоб він підлікував своє здоров’я. Для нього його обов’язки були на першому місці – перед студентами університету, «Тризубом» так і Україною в цілому, а про своє здоров’я не піклувався а лікування відкладав.

З першого дня створення «Тризуба» велись розмови про «Програму українського державотворення». Так, як наша Організація є орденського типу і не йде до влади, Провідник велику увагу приділяв вирішенню цієї проблеми і покладався на Конгрес Українських Націоналістів на чолі з Славою Стецько. Але партійне мислення брало верх і КУН, щоб потрапити до Парламенту, блокувався з іншими партіями, а виборча програма насичувалася соціально-демократичними тезами тих партій. Тому з 1998 року «Тризуб» повів свою політичну лінію, хоча сам політичним гравцем не ставав, бо сам до влади не йшов.

В одній з розмов з одним із визначних діячів РУХу та народним депутатом Богданом Бойком він нам сказав: «Ви говорите про національну ідею і національне державотворення, то напишіть шляхи реалізації, а я – створю вам всі умови для роботи». Що було і зроблено.

Я, Василь Іванишин і Богдан Бойко поїхали в м. Трускавець. Там п. Богдан зняв невеличкий готель і там ми тиждень працювали. Часто під час прогулянок ми дискутували, давали різні ідеї, пропозиції.

Як кажуть у народі: «Стругай, синку, рубанком, а я – згодом сокирою поправлю». Так і сталося – Провідник у себе вдома за короткий термін написав «Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення». У написанні Програми Іванишин дотримувався ідейно-світоглядних засад наших попередників від Шевченка до ОУН. Враховуючи у якому часі ми живемо, актуальні завдання на сьогодні і майбутнє. У програмі є також констатація фактів, щодо побудови національної держави – «Так і ніяк інакше».

12 жовтня 2003 року у Львові на відзначення 10-ї річниці створення Всеукраїнської Організації «Тризуб» ім. Степана Бандери було озвучену та прийнято «Програму реалізації української національної ідеї у процесі державотворення». У присутності членства Тризуба, старших побратимів Всеукраїнського братство колишніх вояків ОУН-УПА ім. Романа Шухевича-Тараса Чупринки, ОУН, партії «РУХ за єдність» та знаних активних діячів національно-патріотичного середовища.

Також він говорив: «Ми не претендуємо на істину і готові до дискусій, як краще реалізувати мету всіх українців, а саме: «Здобути, закріпити і розбудувати українську самостійну Соборну Державу – державу української нації на етнічних українських земля, зі свої власним суспільним ладом, який би гарантував українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України – всебічне Свободу, Справедливість, Добробут»».

Наша організація була створена 14 жовтня 1993 р. з ініціативи ОУН провідними діячами Служби Безпеки. Переймаючи ідейні засади, досвід, жертовність ОУН, Провідник старався, щоб їх унаслідував «Тризуб». Він бачив ОУН як єдину націозахисну структуру, яка опробована часом і старався, щоб тризубівці виховувались на їх ідеях і чинах. У Василя Петровича було дуже непросте, навіть болюче ставлення до керівництв ОУН 1990-2000 років. Він старався все зробити, щоб Провід ОУН, до якого він особисто належав, діяв як наші попередники за часів Коновальця, Бандери, Шухевича… І в той же час він був дисциплінованим членом Організації і дуже прихильно ставився до Голови Проводу Слави Стецько, подруги «Корінь».

Місце «Тризубу» в націоналістичному середовищі Провідник визначав за «теорією птаха», Головою якого є Провід ОУН, одним крилом партія КУН, а іншим – наша орденського типу Організація «Тризуб». Рішення Проводу ОУН для нас є законом, а розпорядження Голови Проводу ОУН – наказом.

У «Тризубі» революційна ОУН завжди мала, має і буде мати надійну, організовану і дисципліновану силу – суттєвий фактор у реалізації української національної ідеї. Провідник говорив: «Сьогодні відродимо ОУН, а завтра – Україну».

ОУН для Провідника була взірцем як боротись за Україну. Він доводив: «ОУН – це Орден, який об’єднав усі верстви українців навколо спільної мети. В інших народах, які боролись за свої державності ту роль відігравали монархи, військові, аристократи, церква, інтеліґенція. На жаль, за часи поневолення Україна такі чинники втратила». Тому потрібно було витворити структуру, яка б ставила перед собою завдання не маючи кон’юнктури і вищі ліги організації і партії, у якій її членство в ім’я УССД готові йти на Голгофу. Фундаментом ОУН стали Ідея, Кадри, Чин і Провідник, який мав беззаперечний авторитет, полк. Євген Коновалець. І результат не забарився. Боротьба кувала кадри, з яких формувалась Провідна верства, вона опиралась і залучала широкі народні маси.

Він казав: «Той, хто вступав у «Тризуб», відігравав роль запаленого сірничка, від якого запалювались інші та йшли до спільної мети. І кожен вносив свою лепту в загальну українську справу».

Ким він тільки за життя не був. Мало хто з тризубівців знав його непростий життєвий шлях: від будівельника, журналіста, викладача, громадського діяча. Але для нас, тризубівців, він назавжди залишиться засновником, Головним командиром, Провідником Всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери. В одній особі – батьком, побратимом і Провідником. Його світогляд формувався в непрості 40-50-і роки, адже мама і батько були членами ОУН, які назавжди були для п.Василя прикладом як жити, любити і боротися за Україну.

В Організації були і є різні люди, які мають свої вподобання, вади і не раз йому доводилось на їхні недоліки реагувати. В той же час намагався не образити, не принизити людську гідність. Одним з прикладів були випадки, коли хтось з хлопців зайвого випив. Тоді Провідник делікатно, повчально і переконливо говорив: «Дуже добре, коли людина керує горілкою, але зле, коли горілка керує людиною». І це давало свій результат: хтось задумувався, хтось старався більше на очі не потрапити, але з його слів висновки обов’язково робили. Але командири такими добрими до любителів випити не були і вони несли покарання.

Найболючішою темою в Організації було фінансування. Дуже часто я з Провідником вирішували такі питання. Василь Петрович розпочинав розмову з владним чиновником чи бізнесменом. Переконував, чому йому вигідно допомагати «Тризубу», бо Організація бореться за Україну, а в національній державі всім добре буде жити. А коли вже доходило до певної суми, залишав це питання за мною. Пам’ятаю, в одному з кабінетів, де ми проводили бесіду, на завершення зустрічі я на папері написав суму і віддав владному керівнику. Він подивився, подумав і погодився. Ми вийшли з кабінету, Провідник запитав мене, скільки я написав. А я відповів, а скільки ви думаєте. Він назвав цифру, а я сказав, що в 10 разів більше. Він зупинився, на мене подивився і сказав: «Чому ти таку велику суму написав?» Тоді я відповів, що якби я написав його суму, нас би прийняли як несерйозних людей, бо за їхніми мірками з цієї ж суми ми маємо ще половину взяти. А вже решту – на справу. А він відповів, що про таке він не міг і подумати.

Провідник для членів Організації був як батько, до нього звертались з різними питаннями і проблемами. Не завжди ці теми мали відношення до організаційних справ. Кожен знав, що Василь Петрович не тільки вислухає, а також дасть слушну пораду. Дуже боляче він переживав, якщо були якісь непорозуміння в «Тризубі», бо в першу чергу він винуватив себе, значить десь він не допрацював. У народі таких людей називають «громовідводами», які всі негаразди пропускають через себе.

Не завжди було можливо залагодити ті непрості відносини. Як приклад, відхід самбірського «Тризуба», який все ж таки через невеликий час повернувся у Всеукраїнську структуру Організації. Я також не раз звертався з такими питання, адже мені безпосередньо доводилось розв’язувати такі проблеми. Я добре знав, що так розмова залишиться між нами. Тепер я вже добре розумію, наскільки треба було мати терпіння, сили волі і здоров’я все це вислуховувати, радити і не завжди треба було особисто втручатись у ті непорозуміння, бо покладався на час, який був найкращим порадником, а спільна боротьба дуже часто непорозуміння переносились на другий план, а досягнення Організації цементували  наші відносини. Це життя, від нього нікуди не дітися і в наших попередників були також різні ситуації.

Провідник дуже велику увагу приділяв вишколам і формуванню у членстві націоналістичного світогляду. Ідеологічно політичні заняття були стратегічним завданням в Організації. Більшість Провідного членства «Тризуба» не тільки читали праці Т.Шевченка, М.Міхновського, Д.Донцова, С.Бандери, С.Ленкавського, Я.Стецька, В.Іванишина та інших. А могли їх праці використовувати у пропагандивно-практичній діяльності. Він пояснював: «Ідейно-сформований націоналіст вартує десятка, а то й сотні борців України, бо він може не тільки боротись, а також запалювати інших на боротьбу. Він також може зчитувати суспільно-політичну ситуацію чи проблему через призму добра нації». І наводив такий приклад. «Людина може ходити селом і малювати план-схему села і дуже важко і затратно накреслити правильно і точно. Але, якщо людина вилізе на сільську дзвіницю, вона побачить цілу панораму і їй легше зорієнтуватись. Так і в нашій боротьбі за Україну. Якщо ми будемо озброєні ідеологією українського націоналізму, тоді безпомилково оберемо шлях до спільної мети – здобуття і побудови національної держави».

В розмовах з Провідником я не раз один на один зачіпав різні складні політичні теми ставлення до інших національностей.

Зрозуміло, що він у загальному давав відповідь, трактуючи словами С.Бандери «побратимське», «толерантне» і «вороже», як вони ставляться до нашої державності, так і ми до них. Але більш дохідливо  і детальніше мені пояснював: «Євгене, в нас нема проблем ні з жидами, ні з москалями чи іншими народами. В нас головна проблема – це українці, які за столітні часи поневолення сильно духовно і національно постраждали. І ми повинні боротись за кожного українця, який має стати в один ряд борців за свою державу. Якщо тільки ми вирішимо цю непросту, але єдину рятівну для Україну проблему, всі інші для нас будуть нескладними. А інші національності, які проживають на теренах нашої держави, не тільки змиряться з нашою державністю, а й долучаться до нашого будівництва і будуть непоганими будівничими, а як приклад історія знає Тадея Рильського, Вільгельма Габсбурга, Софію Русову, Олену Телігу, Мартена Феллера».

І навів приклад, як жидівське питання вирішував у Чехословаччині Президент Томаш Масарик. «Після I Світової війни у Чехословаччині частина бізнесу належала євреям, які були осторонь національного відродження в цій державі і не підтримували його. Тоді громадсько-політичні організації при мовчазній згоді Масарика розпочали державно-народну акцію «Свій до свого по своє» і бойкот того бізнесу, який не підтримує встановлення держави. За короткий час чехи і словаки почали купувати продукцію в своїх, навіть якщо вона була трохи дорожча. А хто з чехів чи словаків був несвідомий чи не розумів, то мав справу з громадською організацією з колишніх військових і молоді, які навчали патріотизму. Бізнес у євреїв почав занепадати, вони його продавали за безцінь, а то й покидали державу. Але профілактичні бесіди велись тільки з чехами і словаками. Жоден єврей не був ображений чи фізично потерпілим. У такий спосіб економіка Чехословаччини не тільки запрацювала в національному напрямку, а й почав рости добробут чехів і словаків».

А цей вереск «бий жидів!», щоб сподобатись примітивним людям, є провокацією і ніщо інше як шлях в нікуди, а ще гірше – відхилення від нашої мети – національної держави і творення негативного іміджу українців у світовій політиці».

Провідник підтримував ініціативи, які йшли на користь справи, хоча деколи це робилось не професійно. Приклад: зі мною я ініціював випуск «Інформаційного бюлетеня» Організації «Тризуб» імені С.Бандери. Пізніше він став газетою «Бандерівець». На початках я з Юрком Сиротюком робили газету, передруковували наші агітаційні матеріали, вітання з святами, заяви «Тризуба». Провідник був професійним журналістом і до нашої писанини ставився виважено, щоб не закопати наш ентузіазм, не нав’язував своєї думки, а так, ніби ми самі до того дійшли. Розповідав, як він колись робив газету. Але так, щоб ми могли це використати. З кожним номером у нас виходило все краще і професійніше.

Вже коли я був Головою Центрального Проводу, Василь Петрович на самоті мені сказав: «Наша Організація, якщо пройшла таке випробування і проігнорувала кошти, які суперечили нашим принципам, значить на доброму фундаменті вона збудована. Я не хотів впливати на прийняття рішення і тому це мав вирішити Дмитро і треба було віддати належне, хоча тиск на нього був від деяких командирів і він не піддався, вистояв, прийняв правильне рішення».

При вступі в Організацію Провідник любив у розмові з кандидатом перевіряти на «вошивість». Він говорив: «Тризуб» – Організація орденського типу, мета УССД. Тому ми не шукаємо добрих людей, а стараємось розвивати добро в людях і святих на землі немає, вони на небесах». До нас приходять різні люди і він запитував: «Чи мав ти колись проблеми з міліцією, СБУ, прокуратурою та ін. правоохоронними органами?» Якщо хтось відповідав, що ні, то він казав: «Тепер будеш мати. Організація нічого своїм членам не обіцяє, окрім  гарних, пишних похоронів борцеві за волю України». Реакції були різні. Одні казали, що їм потрібно подумати, інші зразу вступали в «Тризуб». Цей приклад майже всі командири використовували. Понині деколи при розмові Валерій Чоботар «Гатило» нагадує мені, як я його вербував у «Тризуб» в Чернівцях.

Велику увагу ще, будучи Головним Командиром «Тризуба», п-к Василь Іванишин приділяв розбудові та діяльності Організації на Наддніпрянщині. Він чим тільки міг допомагав Дмитру Ярошу – літературою, транспортом, фінансово, бо розумів, що від їх діяльності у певній мірі залежало, яка перспектива буде Україні. А нам казав, що вони на передньому плані боротьби і їм на місці видніше як діяти в тій чи іншій ситуації. Багато часу він приділяв особисто Дмитру Ярошу, бо бачив у ньому Провідного діяча націоналістичного руху. Також, спілкуючись з Ігорем Іванченком, Ростиславом Винаром, Валентином Калиною та іншими хлопцями зі Сходу, він не тільки їх вишколював, а й сам через них вивчав ситуацію на їх теренах. Дуже любив відвідати Наддніпрянщину, проводив вишколи для членства, спілкувався з різними людьми, проводив презентації книг, зустрічі з громадами і владою. Після кожної такої поїздки він ще якийсь час був під враженнями від спілкування і побаченого. І завжди любив повторювати: «Галичина – це лише закваска до тіста, а хліб буде пектися  на Сході». І його слова справджуються. Сьогодні на Сході вирішується доля України. В братів-українців прокидається національна свідомість, гордість і відповідальність. Вони складають переважну більшість у добровольчих батальйонах і ЗСУ, і захищають свою державу.

Вміння спілкуватись з людьми, зацікавлювати їх, пояснювати  невідомі або маловідомі для них теми робили йому повагу та авторитет. Один з прикладів є мій кум Йосип Худий, який нас возив автомобілем більше 5 років. Він любив під час поїздок спілкуватися з Василем Петровичем на різні теми, аж до пояснення назв населених пунктів, які ми проїжджали. А кум, як професійний воді, ділився своїми знаннями: як обслуговувати автомобіль і техніка водіння в екстремальних ситуаціях. Ці бесіди спонукали Йосипа почати читати непрості історичні та ідеологічні книги і набиратись знань. Розмовляючи з Провідником, я сам вчився і багато чого брав на озброєння.

На завершення статті-спогадів хочу сказати словами Провідника ВО «Тризуб» імені Степана Бандери славної пам’яті полковника Василя Іванишина, якими він апелює до всіх українців: «Націоналізм – остання надія для народу, і останній ідеологічний резерв для влади. Бо національна справа така: в ній або всі виграють, або програють теж усі».

 

Євген Філь народився 27.08.1960 року в с.Росохуватець Підволочиського району, Тернопільської області.

З 1979-1981 рр. проходив службу в рядах Радянської армії (Афганістан), учасник бойових дій.

1989 р. – член Української Гельсінської спілки, громадсько-політичний діяч.

1994 р. – член ГСПО «Тризуб» ім.Степана Бандери.

1999-2005 рр. – полковник, Голова Центрального Проводу ВО «Тризуб» ім.Степана Бандери.

З 2004 р. досліджує історію національно-визвольного руху ОУН-УПА.

2007 р. – засновник і організатор Всеукраїнського фестивалю національної вишивки та костюму «Цвіт вишиванки».

2007 р. – упорядник книги «У.В.О.»

2008 р. – упорядник книги «Герої Крут – Герої України».

2012 р. – член Національної спілки журналістів України.

2012 р. – Голова правління ТО Благодійного фонду «Цвіт вишиванки».

2014 р. волонтерська діяльність, поїздки на Схід, допомога і співпраця ДУК-УДА.

2014 р. – Лауреат Всеукраїнської премії ім.Івана Франка за книгу «Тарас  Шевченко у пам’яті поколінь».

2016 р. – автор книги «Крим: за нашу і вашу свободу!»

2017 р. – засновник і редактор суспільно-політичної газети «Дія добровольців».

2018 р. – член Наукового Товариства ім.Шевченка.

Одружений, дружина Лариса, діти: Наталя і Оля, онука Анна, проживає в м.Тернополі.

Рубрики: Український націоналістичний рух