Протиборство в Сирії: чи існує в ньому український інтерес?

Автор: . 16 Бер 2018 в 23:16

Олег Баган

(Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова)

 

Протиборство в Сирії: чи існує в ньому український інтерес?

 

Громадянська війна в Сирії, дуже жорстока і кривава, яка триває вже 7 років, безумовно, увійде до найстрашніших і символічних конфліктів ХХІ ст. Події в цій порівняно невеликій країні набули міжнародного значення, оскільки тут зіткнулися геополітичні інтереси багатьох великих держав світу. Відтак теперішня війна стане, очевидно, поштовхом до глобальної видозміни геополітичної ситуації на всьому Близькому Сході. Не випадково навіть далека Росія відклала на другий план свою експансію в Україні і зосередилася на сирійських подіях.

На перший погляд, цей масштабний конфлікт із залученням у громадянську війну відкрито чотирьох значущих геополітичних гравців – Туреччини, Ірану, США, Росії, – а на другому плані ще й Саудівської Арабії, Іраку, Ізраїлю та низки арабських держав, які виступають в ролі “фінансових посередників” із моделювання різних впливів, мало стосується України і її національних інтересів. Однак при уважнішому аналізі можна спостерегти, що потенційно події в Сирії можуть змінити геополітичний баланс сил на Близькому Сході, а цей макрорегіон “тектонічно” торкається макрорегіону Чорномор’я, який є безпосередньою зоною українських національних інтересів. Далі ми й спробуємо довести цю тезу. Але спочатку вартує пояснити специфіку громадянського конфлікту в Сирії як показово арабського конфлікту. Для цього нам потрібно буде дещо зануритися в історію і застосувати теорію націософії.

У Сирії зосереджені всі ментальні, цивілізаційні, культурні, політичні особливості й суперечності, які властиві цілому арабському світові. Після отримання незалежності у 1941 р. (реально в 1945 р.) уряд і нова еліта країни, попри історичні зв’язки з Заходом, насамперед із Францією і Великою Британією, включилися в геополітичні ігри з СРСР, який, як відомо, претендував тоді на світову гегемонію. Країна була надзвичайно бідною і відсталою, нафтові родовища ще тільки розроблялися, а міжнародна нафтова торгівля ще не мала таких темпів і масштабів, щоб приносити надвеликі прибутки. Тому провідним трендом у молодій країні, як і в більшості інших арабських держав, стали змагання за соціальні трансформації, за “соціалізм”, що було певним абсурдом, бо соціалізм – ідеологія раціоналістично-атеїстична і його існування в наскрізь релігійному мусульманському суспільстві – це “творче насильство” і “биття головою об стіну” одночасно. До 1966 р. Сирія переживала перманентні військові перевороти, оскільки, закономірно, демократія і її закони та процедури прищеплювалися на ісламському ґрунті дуже погано, як і в решті арабських держав, де до влади приходили або шейхи-тирани, або “молоді революціонери”, на зразок Муамара Кадафі в Лівії, які встановлювали свою диктатуру. Переважно всі вони брехали, що борються за “соціалізм”, щоб отримувати від СРСР зброю і матеріально-технічну допомогу, а насправді розбудовували свої авторитарні режими, щоб залишитися при владі навічно. Так у 1966 р. в Сирії твердо до влади прийшла шляхом військового перевороту Партія арабського соціалістичного відродження (БААС) на чолі із Хафезом аль-Асадом, який залишився “служити своєму народові” на посаді президента до 2000 р., тобто до часу своєї кончини. Після його смерті на “всенародному референдумі” президентом був обраний його син Башар аль-Асад, який править до сьогодні. Тобто, як і в усьому арабському світі, ліва демократія плавно і гарно модифікувалася в Сирії в приховану монархію нового зразка. Увесь цей час керівництво Сирії успішно утримувало країну від глибшої  і справжньої модернізації, від якісного громадянського й господарського розвитку, цинічно паразитуючи на багатствах нафтових родовищ і видаючи надходження від цього за “успішну модель арабського соціалізму”.

На відміну від деяких інших арабських держав – Кувейту, Бахрейну, Об’єднаних Арабських Еміратів, Катару, частково Саудівської Арабії, де до влади приходили відповідальні національні еліти на ідеологічних засадах націоналізму і консерватизму, які повертали нафтові багатства на ефективну розбудову економік та інфраструктур своїх держав, – в Сирії поряд із моделями суспільно-політичного розвитку в Іраку, Ємені, Омані, Єгипті, Лівії, Тунісі, Алжирі, Мароко розвинулася така модель управління країною, яка чітко ділила суспільство на клас багатих можновладців і на “решту”. Ця “решта”, зрозуміло, складала більшість населення і дуже відставала у своєму розвитку в усіх аспектах – громадянському, освітньому, майновому, культурному. Тому арабський світ весь період після 2-ої Світової війни залишався світом соціальних контрастів, великого закостеніння, в якому час від часу спалахували  пломені фанатизму, релігійної нетерпимості і конфліктів на основі соціальної бідності. Не дивно, що саме в арабському середовищі розвинулися такі жахливі явища сучасності, як ісламський тероризм і екстремізм, «побічними продуктами” яких стали і Аль-Каєда, і фундаменталістська «Ісламська держава» з її ідеєю відродити середньовічний арабський халіфат як спільну державу всіх мусульман та паралельно знищити на всьому її просторі всіх “невірних”, під категорію яких підпадали багато хто, чи, можна сказати, хто завгодно. Арабські біженці  (часто серед них велику верству складали налаштовані на паразитарний спосіб життя «асоціальні елементи»), наводнили Західну Європу, згодом Північну Америку, а тепер пробують «освоїти» і Середню та Східну Європу, несучи у цей простір ненависть до західних цінностей, розбудовуючи в ньому мафійні й терористичні структури.

Великою проблемою мусульманського світу загалом і арабського зокрема була відсутність в ньому ідеологій та свідомості націоналізму. Ісламський світогляд побудований так, що в ньому ідея релігійної єдності, тобто братерства всіх мусульман, абсолютно домінує над ідеєю етнічної солідарності і майже розчиняє її. Тому фанатичні ісламські бойовики так легко йдуть воювати і вмирати в будь-яку частину світу, де живуть і борються їхні брати-одновірці. Націоналізм в ісламських країнах існує тільки у приховано-задекорованих, часто спотворених, формах, власне, він може набирати ознак якоїсь політико-культурної ідеології, якими були, наприклад, ідеологія Джамахірії в Лівії за М. Кадафі (1969-2011 рр.) чи ідеологія партії БААС в Іраку за Садама Хусейна (1979-2003 рр.). Через релігійний фактор ісламські суспільства дуже повільно і неякісно структуруються в громадянському плані, а тому й повільно розвиваються. Переважно вони структуруються через монарші ієрархії, через родові і племінні клани і т. ін. Це неодмінно веде до високого рівня консерватизму і корупції. Винятком є група арабських країн басейну Перської затоки – Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ,   –  в яких тенденції до модерного націоналізму стабілізувалися, а величезні багатства від продажу нафти вдалося спрямувати на розвиток суспільств.

Громадянська війна в Сирії від 2011 р., коли проти правління династії Асадів повстала демократична опозиція під впливом настроїв та ідей “Арабської весни”, яка прокотилася хвилею масових протестів, громадянських протиборств від Тунісу через Лівію, Єгипет і до Ємену, є логічним наслідком розвитку арабських суспільств. Режим Б. Асада виявився міцнішим за інші диктаторські режими  і в цьому відіграли немалу роль його традиційні зв’язки з авторитарною Росією. Водночас і демократична опозиція виявилася, хоч і порізненою, але завзятою й добре організованою. Це пояснюється тим, що майже 19-мільйонна Сирія цивілізаційно завжди була історично  розвернутою до Заходу, тому тут сформувався інакший уклад суспільства, більше європеїзований (в країні існує доволі велика християнська громада чисельністю бл. 1 млн. люд.). Це й є причиною такої жорстокості конфлікту: громадянсько розвинутіше суспільство більше не могло терпіти цинічну диктатуру управлінського клану. Зрозуміло, що цю демократичну опозицію відразу підтримали США, Ізраїль, меншою мірою Франція і Велика Британія.

Ситуація ускладнилася тим, що в громадянський конфлікт поступово втрутилася фундаменталістська «Ісламська Держава», яка постала в просторі зруйнованого давнішою війною Іраку і яка хотіла використати сирійський конфлікт для розпоширення фундаменталістських впливів. Згодом у конфлікт втрутився сусідній Іран, в т. ч. за допомогою ліванської шиїтської військової організації Хезболла. Тегеран остерігався насамперед зміцнення курдського національного руху, який набирав сили в Сирії і мав на той час великий плацдарм у вигляді цілої автономії в Іраку. Так само повела себе Туреччина, для якої будь-яке зміцнення курдів – це потужний виклик, оскільки на території самої Туреччини, в її південно-східній частині, проживає найбільша кількість курдів – до 18 млн. люд. (точна кількість курдів навмисне приховується офіційною владою Туреччини, бо їхня національна ідентичність сприймається як загроза для національної єдності держави).

Нагадаємо, що курдська проблема – це найбільша геополітична проблема Близького Сходу, але приховувана проблема. Курди – це найбільша бездержавна нація у світі (загальна чисельність бл. 40 млн.). Після Туреччини найбільше курдів живе в Ірані (до 8 млн.), в Іраку (6,5 млн.), Сирії (понад 2 млн.). Кілька мільйонів курдів живе в розсіянні – в країнах світу від США до Казахстану.

Боротьба курдів за свою ідентичність і суверенність налічує століття. Це давній арійський народ, який, можливо, походить від держави Мітанні, яка мала мідійсько-скіфські корені (ХVІІ-ХІІІ ст. до н. е.) і один час домінувала в Північній Месопотамії та Сирії. Мовно цей народ близький до іранців. Курди справили великий вплив на культуру і соціальне життя Близького Сходу, але завжди залишалися бездержавними. Курдом був знаменитий Саладин (ХІІ ст.) – воєначальник і султан арабів, переможний воїн з хрестоносцями. У ХХ ст. курди кілька разів проголошували свою незалежність, яку кожного разу втрачали: у 1920-1923 рр. існувала Араратська Курдська Республіка на території Туреччини, у 1946 р. вони проголосили свою державність в Ірані і т. ін. Зрозуміло, що чотири держави – Туреччина, Іран, Ірак і Сирія – постійно об’єднували свої зусилля у боротьбі з курдами і досягали в цьому порозуміння й успіхів. Серед курдів завжди існувала ідея створення Великого Курдистану, який би охоплював землі Східної Туреччини (Кападокії), Західного Заґросу (Ірану), Північної Месопотамії і Східної Сирії. У 2017 р. (її готували десь від 2002 р.) мрія про свою державність у курдів здійснилася: вони на референдумі офіційно проголосували за незалежність Іракського Курдистану (до 93 % «за»). Зрозуміло, що це стало можливим тільки завдяки вторгненню США в Ірак 2003 р., оскільки перед тим курди перебували під суворим пресом з боку доволі шовіністичного режиму С. Хусейна, який вів з нимим наджорстокі війни і розправи.

Розуміючи фактор Курдистану і курдів в макрорегіоні Близького Сходу, США виявили сприяння курдському національному рухові в Іраку, але через це тепер наштовхнулися на політичний конфлікт з Туреччиною, яка кровно зацікавлена в тому, аби ніякі можливості й автономії для курдів не виникали в світі. Це й пояснює, чому Туреччина в останні роки дещо понизила свій рівень присутності в НАТО, відмовилася від планів входження в ЄС, заявила про свої євразійські інтеграційні плани і можливу орієнтацію на Росію в них.

Отже, поступово курдська проблема посилилася і стала ледь не центральною в конфлікті в Сирії, бо всі могутні держави навколо і світові геостратегічні гравці (США і Росія) зосередилися щодо неї. Військові потуги режиму Б. Асада й демократичної опозиції, яких підтримують, відповідно, Іран та Росія і США й Ізраїль, виявилися приблизно рівними, і тому збройне протистояння так затягнулося. Це протистояння оголило страшну проблему сучасності: безмежний цинізм і жорстокість диктаторських режимів в арабському світі, які сформувалися на основі описаної нами вище його цивілізаційної специфіки (типологічно подібними були режими М. Кадафі в Лівії і А.Салеха в Ємені і т. ін.). Це цей цинізм дозволяв сирійському режимові застосовувати хімічну зброю проти власного народу, вчиняти масові бомбардування міст, призвів до смерті понад 250 тис. людей, перетворив давню країну на напівруїну.

Тепер спробуймо змоделювати й проаналізувати можливі варіанти розвитку подій в Сирії і довкола неї в аспекті українських геополітичних інтересів. Очевидно, що розв’язання курдської проблеми, тобто створення якоїсь міцної форми курдської державності хоча б тільки в межах Ірак, змінить геостратегічну ситуацію на Близькому Сході. І така тенденція є вигідною для України з кількох причин. По-перше, постання суверенного, прозахідного, проамериканського Курдистану (а цей вектор мав би бути незмінним, позаяк саме США посприяли своїм розгромом диктаторського режиму С. Хусейна вивільненню курдської національної енергетики) спричинить тенденцію до послаблення тих автократично-стагнаційних процесів, які традиційно тривають в макрорегіоні.

По-друге, така держава автоматично послабить міжнародні позиції двох гегемонів Передньої Азії – Туреччини й Ірану. Це два ключові гравці в макрорегіоні: обидві країни мають велику кількість населення (відповідно, 80 і 76 млн. люд.), великі території, потужні економіки, вдале географічне розташування – великі берегові лінії вздовж трьох (Туреччина) і двох (Іран) морів, – вдале розташування на перетині історичних і сучасних торгівельних шляхів, міцні традиції державності і культури, випрацювані національні ідеології. Однак такі надійні і значущі геополітичні позиції стимулюють в них постійні тенденції до імперіалізму та, назвемо це так, євразійського консерватизму, що перетворює ці дві держави, як бачимо, на ситуативних союзників Росії, яка має давню стратегію експансіонізму в Євразії. Натомість проблема існування на їхніх південних кордонах незалежного Курдистану суттєво підважувала б гегемонізм Туреччини й Ірану через існування в їхніх кордонах велетенських курдських етнічних анклавів, які б, зрозуміло, отримали додаткові імпульси за таких умов. Україна як центральна держава Чорноморського простору геополітично взаємозв’язана з цими двома державами як потенційними геостратегічними партнерами, але як такі вони набагато зручнішими є для нас не у вигляді задерев’янілих автократичних режимів, сповнених гегемоністської гордині й агресивності, а як країни політично і культурно відкриті до діалогу і порозуміння, до геополітичної компромісності.

По-третє, поява суверенного Курдистану дещо послабила б і зменшила геополітичне звучання всього суцільного арабського простору, який тягнеться від Мароко до Перської затоки і який об’єктивно постійно породжує негативні інтенції до автократизму, соціальної стагнації, пауперизації, тероризму й екстремізму.

По-четверте, через можливу перемогу і зміцнення демократичної опозиції в Сирії зміцніли б позиції на Близькому Сході США й Ізраїлю як національної, прозахідної держави. Це дещо запобігало б розростанню тенденцій євразійського автократизму і консерватизму як потворних і, як ми бачимо на прикладі Сирії, деструктивних, самозгубних явищ.

Україна входить щораз глибше в окцидентальну цивілізацію сучасності, і тому вона об’єктивно зацікавлена в розширенні меж впливу окцидентальних вартощів, а це вартощі національної суверенності, демократичності, законності, свободи і громадянської гідності людини. Форпостом з відстоювання цих окцидентальних вартощів на Близькому Сході є Ізраїль. Відтак український геополітичний інтерес в цьому макрорегіоні – це посилення геополітичного звучання Ізраїлю, оскільки посилення в ньому геополітичної ваги його противників неодмінно веде до розростання специфічного політичного автократизму в мусульманському світі. Автократичні арабські держави, як показала історія, стають зручними інструментами в геостратегічній експансивній грі Москви як головного  і найнебезпечнішого імперського гравця на материку Євразія.

                    (За інтернет-виданням «Вголос»)

 

Рубрики: Події та коментарі