Про Столяра, який будував мости у майбутнє (Про Василя Іванишина)

Ігор Набитович, доктор філологічних наук, професор,

професор Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні

 

 

Про Столяра, який будував мости у майбутнє (Про Василя Іванишина)

 

У одному з приватних листів Дарія Віконська колись написала: «Невесело писати щораз некрологи. Та це – останній доказ дружби, який можна дати тим, що відходять від нас». Спогади про людину, з якою тебе звела доля, подарувавши можливість багато від неї навчитися, глибше розуміти життя й твої особисті устремління – це також особливий некролог, тільки трохи з дальшої оптичної перспективи. Ця часова віддаленість затирає дрібні й несуттєві деталі, й, як на полотнах імпресіоністів, дозволяє за мозаїкою минулих днів побачити щось більше й найважливіше, вивірене часом і для великих ідей, історії, та разом із усім розгледіти мікродеталі чогось украй міжособистісного, може навіть цілком приватного.

Моє знайомство з Василем Іванишиним почалося пізнього стиглого липня 1989-го, коли я, вже тоді вчитель математики і фізики сільської, забутої Богом школи на Ходорівщині, вирішив вчитися далі й подав документи на вступ на заочне відділення української філології Дрогобицького педагогічного університету імени Івана Франка. Перед вступними іспитами він проводив консультацію. На цій зустрічі з абітур’єнтами він говорив про непростий хліб українського філолога, про різні мотивації, які штовхають людину стати тим, хто любить слово, прагне вслухатися в нього, й почути як воно живе і дихає – в минулому, й тепер. Вже тоді мене вразила одна з його важливих рис: бачити найскладніші, а інколи й найважчі прояви й вияви повсякденности життя в трохи іронічному ракурсі, ставитись до труднощів і проблем зі стійкістю, але, разом із тим із легкою іронією.

Я мав честь слухати його лекції з історії української літератури. Це були бездоганні конструкції з жорсткою методологічною основою, в яких літературні напрямки, школи і течії лягали щільно припасованими цеглинами, вибудовуючи міцну, з неперевершеними архітектурними пропорціями будівлю письменства жорстокого ХХ віку. Хоча, знаючи його любов до дерева й столярної справи, можна було б порівняти його лекції й із творенням великого іконостасу української літератури. Тут були вирізьблені образи й образи святих та блазнів, нечестивих і юд, справжніх мистців та ґрафоманів.

Пізніше я мав можливість слухати у Мюнхені в Українському Вільному Університеті лекції українських літературознавців, істориків, політологів із різних країн світу й можу твердити, що Василь Іванишин був бездоганним лектором і промовцем: він міг би викладати у найкращих університетах Європи та Америки. Його лекції, однак, одночасно не були мертвими схемами, подібними до бездоганно зібраних, поклясифікованих гербаріїв, які лише є безмовним закостенілим упорядкуванням світу. Це були живі історії літературного процесу, про реальних живих людей, які творили літературу, які, служачи цій літературі, часто клали життя – саме тому, що вони були письменниками українськими.

Він і сам би міг бути непересічним письменником – із його метафоричним, але й прозорим баченням людської душі, із вмінням творити захоплюючі історії й нарації. Однак тектонічні історичні зрушення, розвал імперії, народження в муках нової держави, відкрили його талант провідника й ідеолога.

Коли на зламі 1990 – 1991 в Дрогобичі розгорнула свою діяльність видавнича фірма «Відродження», дві постаті в ній для мене бачилися найважливішими: Василь Іванишин і Петро Бобик.

Приміщення, яке займала видавнича фірма з початку свого існування – непоодаль філологічного факультету  Дрогобицького університету – було місцем інтелектуальних бенкетів. При добрій чорній каві (яка тоді була одним із елементів розкоші) тут дискутувалося про літературу, мистецтво, політику, шляхи побудови нової держави. Василь Іванишин, як старший колега, часто у цих наших розмовах формулював ідеї, програми і візії, деякі з яких, народившись як слово, стали ділом, і в 2014-му, без перебільшення, врятували Україну від ворожої окупації – бо стали ідейною основою тих формацій і рухів, які зі зброєю в руках почали боротьбу із російським окупантом.

Для мене Василь Іванишин був взірцем людини-оптиміста у навіть найтрагічніших ситуаціях національного бездоріжжя.

Якось ми обговорювали проблему тотальної русифікації, яку проводив диктатор-блазень Леонід Кучма, зокрема й русифікації медійного простору України. Пан Василь був переконаний, що коли Україна ставатиме сильною державою, набуватиме усе певніших ознак суб’єктности, почнеться повернення українського культурного та медійного простору з-під окупації олігархату й політиканів – «підніжок, грязі Москви», орієнтованого на російський політичний і культурний простір.

Під час наших зустрічей на Кафедрі української літератури в Дрогобицькому університеті й у формальних обставинах науково-педагогічного процесу, й  при неформальних спілкуваннях завжди проявлялася його людяність і велика повага до Іншого. Його гумор та подекуди й іронія завжди, навіть у найприкріших обставинах рятували нераз від загострення ситуації.

На початку липня 1996 року ми великою групою поверталися із Києва – після одного із політичних зібрань. У проході купейного вагона ми стояли із паном Василем і довго розмовляли. Саме тоді я почув детальне передбачення того, що потім відбулося на початку 2014, коли Росія напала на Україну й розпочала війну.

Щоб відвернути сценарій, який невблаганно готувала Московія, він бачив своє завдання у створенні парамілітарних сил, які невпинно мали готуватися до цього нападу, рихтуватися до оборони тоді, коли армія буде знищена і розграбована, спецслужби перейдуть під управління ворожої імперії, а недолуга верхівка держави випрошуватиме для себе привілеї за здачу України московитам на пашу.

Він багато років важко й наполегливо працював, щоб запровадити ці ідеї в життя. І коли прийшов момент істини, коли історія України, а може й Європи увійшла в фазу біфуркації, коли біля каменя роздоріжжя стало видно різні шляхи – руху вперед або повернення в нікуди, – його праця й ідеї відвернули, здавалося б, неминучий крах.

Дрібні, дріб’язкові та мізерні політики, такі як Леонід Кучма, не бачили тих перспектив, у які вони тягнуть Україну, колись просили сказати їм, що будувати й куди іти.

Шляхи зміцнення й побудови нової України буквально профетично бачив Василь Іванишин. Коли злодійчуки і блазні-кучми, які опинилися біля керма держави, прямим курсом вели корабель України в пащу імперського російського орла з головами Харібди та Сцілли, а бандюки-януковичі готувалися застрибнути на київські трони, й ласували щойно вкраденими фабриками й заводами, він готував молодих керманичів, які мали б утримати цей корабель, щоб вирватися з пазурів двоголового хижака.

Це ніби про Василя Іванишина три чверти століття тому, написав Євген Маланюк (вірш був присвячений Леонідові Мосендзу):

…Твої руки … твердо і точно

важать і креслять слова,

І ти бачиш, як всі ми, ту ж нещадиму візію:

 

В бездорожжя женуть дороги.

Через балки – параболами – мости.

В древню тишу степів – рупори сурм…                                                                  І на міді важких леґіонів –

Українського сонця жар…

І тут дозволю собі сформулювати найпарадоксальніше для новітньої історії України твердження: Революція гідности перемогла зокрема й завдяки ідеям Василя Іванишина. Бо ці ідеї й його непомітна мозольна праця над вихованням ґенерації тих, хто з Маланюківським і стилетом, і стилосом став би на захист України, коли не буде армії, коли не буде спеціяльних служб, коли над сицилійською протокою історії Сцілла і Харібда Московії чекатиме на корабель Україна, щоб його остаточно розторощити й зжерти.

Через дні, тижні, місяці і роки, які віддаляють тих нас, що живуть, від Василя Іванишина, мені все більше він бачиться не якимось забронзовілим образом Людини. Постаттю, яка у глухій ночі карнавалу блазнів – усього леґіону шумовиння історії, яке сиділо на золотих тронах і трониках, грабувало, жерло, й відригувало українською бідою – не покладаючи рук працювала для майбутнього, мостила, за словами великого князя київського Володимира, мости й правила дороги для майбутнього. Він був Столярем, який тесав мости ідей майбутньої України, мостив дороги приготування спротиву ворогові, внутрішньому та зовнішньому, який намагався, намагається й намагатиметься захопити Україну. Він знав і твердо вірив, що прийде час, і армії добровольців, а потім і Української армії рушать по тих мостах і дорогах назустріч ворогові. І переможуть…