Про консерватизм

У наш час пожвавилось зацікавлення різними політичними ідеологіями, передусім тими, які сприяють зміцненню держави та національної ідентичності. Ідеться насамперед про націоналізм та консерватизм. Пропонуємо увазі читачів сайту матеріал секретаря Центру Донцова професора Петра Іванишина, в якому стисло осмислюється феномен консерватизму.

                                                                                                                                Прес-служба Центру Донцова

Петро Іванишин

Про консерватизм

Консерватизм (від лат. сonservo – зберігаю) – одна із найскладніших та суперечливих політичних ідеологій, оскільки має чимало видозмін і форм. Історично можна виділити три етапи розвитку консерватизму: 1) початковий: зародження окремих ідей і практик (релігієцентризм, монархізм, аристократизм та ін.) в Античності (Платон, Аристотель, Цицерон та ін.); 2) класичний: остаточне сформування в Середні віки у вигляді класового світогляду спадкової феодальної аристократії в межах європейських монархій-імперій із трьома ключовими цінностями: Бог, монарх, Батьківщина; 3) новий: відмежування від класичного консерватизму та класичного лібералізму й трансформація наприкінці ХVIII ст. в широку ідеологію європейського традиціоналізму, найкраще виражену в англійського філософа Едмунда Берка, основну суть якої окреслюють максими: «змінювати, щоб зберігати» і «звичай важливіший за розум». У сучасності реально існують два основні напрями консервативної ідеології: 1) неокласичний (розвиває ідеї класичного консерватизму, тяжіє до відродження сильної ролі Церкви (релігії взагалі) і монархії в суспільстві як стрижневих для національної традиції) і 2) модерний (беркіанський чи традиціоналістичний, виступає за збереження й розвиток національної традиції як такої).

Окрім цього, інколи основними течіями консервативної (ще – правої) думки вважають: аристократичну (продовжує класичну середньовічну лінію), автономну (утверджує універсальні ідеї, що стабілізують суспільство: справедливість, порядок, баланс, поміркованість) і ситуаційну (виникає в будь-якому суспільстві для захисту й виправдання будь-якого утвердженого політичного порядку) (за С.Гантінґтоном).

         Насправді консервативною варто трактувати тільки екзистенційну політико-світоглядну систему, яка утверджує творче консервування, збереження етнонаціональної традиції. Тобто збереження народу в тих аспектах, які забезпечують його виживання (Р.Скрутон). Тому до основних вартостей сучасного консервативного мислення відносять передусім ті, що виходять за межі одного класу і не стосуються захисту будь-якого політичного устрою, бо допомагають відстояти саме традицію як успадковану національну мудрість: 1) релігієцентризм (християнізм) (людина – релігійна, створена Господом істота, тому релігія – основа суспільного життя); 2) антикоцентризм (право давності) (усталені суспільно-політичні інститути – це мудрість попередників, тому вимагають пошани й обережної, доречної трансформації; крім того, не політичний порядок походить від особистої свободи, а особиста свобода походить від політичного порядку); 3) культуроцентризм (у кожного народу є власна культура; ця культура, звичаї як колективно-національна мудрість є важливішими за індивідуальний розум, бо людина – це передусім не Я, а Ми, це свідомість, сформована насамперед колективним передзнанням, передсудженнями як мовчазними колективними відповідями на вічні питання); 4) соціоцентризм (людина – вільна, але соціальна, етнонаціональна істота, тому, окрім прав, вона має ще й обов’язки перед мертвими і ненародженими земляками; клітинами суспільства як традиційної спільноти є сім’я і громада («малі загони» (Е.Берк)); 5) ієрархізм (елітаризм) (люди рівні тільки перед Богом, а в суспільстві – різні, тому керувати повинні тільки компетентні лідери, еліта, ті, що мають до цього вроджені схильності й відповіде виховання); 6) реалізм (антиутопізм, буттєвий історизм) (консерватизм виростає із осмислення  історичного життя народу, а не накидається йому у вигляді готової доктрини; у ньому є презумпція усталеної форми правління перед невипробуваними проєктами; у кожного народу склалися власні форми політичного устрою, тому неправильним є нав’язувати їм інші політичні моделі; слід уникати безвідповідального радикалізму, щоб зусилля, спрямовані на усунення існуючого соціального зла, не привели до ще більшого зла).

Консервативне мислення, як і будь-яка інша політична ідеологія, залежить від трьох базових суспільних світоглядів (в політичній термінології – імперіалізму, космополітизму, націоналізму), а тому набуває різних ідеологічних типів, часто деформуючи свої основні цінності. По-перше, як імперський консерватизм (імпер-консерватизм) – видозміна поневолювального світогляду, що має на меті створення держав-імперій (імперський монархізм, релігійний фундаменталізм, московитські царизм, слов’янофільство та євразійство, псевдотрадиціоналізм (наприклад, німецький націонал-соціалізм), расизм та ін.). По-друге, космополітичний консерватизм як варіант прихованого імперіалізму, метою якого є денаціоналізація й створення держав-колоній чи квазіколоній (універсалістський клерикалізм, християнський соціалізм, правий неолібералізм (наприклад, християнський демократизм), частково лібертаріанство (глобалізм) та ін.). По-третє, націоналістичний консерватизм (націонал-консерватизм) як реалізація ідеології національної свободи (вільних людини і народу) у власній національній державі (націоналістичний монархізм чи республіканізм, націоцентричний християнізм, націоналістичний традиціоналізм та ін.). На практиці (в теоріях конкретних авторів чи діяльності тих чи інших організацій), ці три фундаментальні ідеї бувають тісно переплетені між собою у різних пропорціях.

         Варто відзначити, що на базово-світоглядному, глибинно-філософському рівні націоналізм та консерватизм суголосні одне одному. Однак на рівні політичного світогляду між ними є певні відмінності, найсуттєвішими з яких можна вважати дві. По-перше, націоналізм переважно не наголошує на якомусь конкретному політичному устрої, йому важливо, щоб здійснювався принцип націократії (чи політії) – влади, що зміцнює й розвиває національну державу. Натомість консерватизм, особливо в неокласичних формах, утверджує монархію та аристократію як найдовершеніші форми правління. Наприклад, наполегливо обстоював спадкову монархію як ідеальний політичний устрій для Франції інтегральний націоналізм Шарля Морра. По-друге, націоналізм, за умов внутрішнього поневолення народу, може виступати за будь-яку форму національної революції (якісну зміну політичної системи) – мирну чи збройну, а консерватизм тяжіє до мирних форм революційного процесу: реформи, дипломатія, «революція зверху», боячись загроз безвідповідального радикалізму. Хоча й поняття «консервативної революції» консервативному мисленню не чуже.

Саме до націонал-консерватизму вельми близька теорія Ендмунда Берка та його новітніх послідовників – Семюела Гантінґтона, Роджера Скрутона, П’єра Манана та ін. Для цих мислителів характерним є поєднання ідей культурного консерватизму, економічного лібералізму та політичного націоналізму: утвердження національної держави, захист духовної традиції західної цивілізації, культивування національної ідентичності європейських народів й одночасне протистояння комунізму, соціалізму, анархізму, расизму, радикальному ісламізму й неолібералістичним ідеям та практикам глобалізму, мультикультуралізму, гендеризму, неофемінізму, політкоректності, «культури скасування», «вовкізму» та ін.

Бо політичне представництво й інститут громадянства можливі лише в національній державі, за умов «визнання спільної національної ідентичності» (Р.Скрутон). У націоцентричному дусі формулюються й концепції українських християнських, консервативних та націоналістичних філософів: Т.Шевченка, А.Шептицького, Д.Донцова, В.Липинського, Ю.Вассияна, Є.Маланюка, Ю.Липи, Й.Сліпого, С.Бандери, Л.Костенко, В.Іванишина та ін. У цьому випадку консерватизм постає однією із основних течій націософського (націоналістичного) політичного мислення, мислення в національних категоріях, яке структурується національною ідеєю (ідеєю державності української нації на власній землі), найвищими буттєвими вартостями (Бог, Батьківщина, Свобода) та національним імперативом: все, що йде на користь нації і не суперечить релігії (в українській традиції –  християнству), – добро, все те, що шкодить нації і релігії (християнству) – зло.

13.11. – 23.12.2023 р.