Про Дмитрівну

Про Дмитрівну

Приїхали провести Дмитрівну (так між собою називали Ірину Фаріон) в цьому вимірі.

Ті, хто постійно намагається фізично нас вбити, не розуміють, що смерть – це ще не поразка. Вбивши Людину, ви лиш перетворили її на невмирущий Символ.

Тепер Дмитрівна битиметься за Україну з небес.

Битиметься вічно.

А битися вона вміла. Так само, як щиро і завзято вміла любити і ненавидіти.

Людина донцовського типу. Без літеплості. І непотрібних відтінків.

Такі люди – героїчного типу життя – незручні в буденному, бо не терплять бовтанки напівтонів, напівслів і недовчинків.

Ірину Фаріон проводжали з Гарнізонного храму у Львові. Тут відспівують воїнів російсько-української війни.

А вона таки була воїном.

Воїном найважливішого відтинку фронту. Фронту світоглядового. Фронту боротьби за душу кожного українця.

І воїном вправним. Справжнім «штурмовиком». Завжди йшла на Ви з піднятим забралом. Сміливо кидалася в бій.

Була найнебезпечнішим для ворогів типом наступального українця.

Вбили Українку, що билася за те, щоб Україна була українською. Матірʼю, а не мачухою. З повновладною нацією, що більше не буде ні рабом, ні слугою на своїй землі.

Вбивці зробили з земної жінки невмирущий символ. І тепер, створивши символ, вороги століттями боротимуться з Фаріон, як і досі борються з Бандерою, що вижається їм з кожної щілини.

Коли процесія йшла середмістям, люди гучно скандували «Мова має значення».

Якось важко усвідомити, що в земному вимірі звичного спілкування не буде.

Але буде й далі той невидимий звʼязок.

Дмитрівно, Ви жили, як самурай, й пішли, як самурай.

Страшна смерть для звичайних людей, найвища честь – для людини героїчного способу життя.

Лупіть їх і там, Дмитрівно. А ми будемо бити тут.

Юрій Сиротюк