Права політична філософія

Автор: . 04 Лют 2016 в 20:53

Олег Баган

 

Права політична філософія

(Предмова Олега Багана до книги «Національні лідери Европи»  –  Дрогобич:ВФ «Відродження», 2011)

 

Український націоналізм як цілісна ідеологія та система стратегічних політичних дій сформувався доволі пізно, порівняно з націоналізмами інших народів Европи. Лише у міжвоєнну добу в Україні з’явився бойовий, наступальний націоналістичний рух, виросли яскраві й цілеспрямовані постаті публіцистів волюнтаристського типу, а ширші суспільні кола засвоїли ідеї традиціоналістського мислення. У той час українцям довелося наздоганяти інші народи у справі розбудови нації, зміцнення її державницьких струменів та героїчних зусиль, повторювати той націобудівний процес, який кожен по-своєму, але типологічно подібно здійснили протягом ХVIII–XIX-го ст. всі бездержавні европейські народи.

У національно-визвольній війні, яка розпочалася у вихорах великої всеросійської Революції 1917–1920 рр. визріло нове покоління українських патріотів. Революція не лише загартувала, мобілізувала й героїзувала свідомість нації та її характер, але й створила нову психологію українця – експансивну, відповідальну, жертовну. Раптом, протягом трьох років, із обважнілого, пасивного, дезорієнтованого етносу, якими були в переважній більшості українці до Першої світової війни, постала, хоч і розбита військовими поразками, стероризована й уярмлена, але завзята, розбуджена нація. Раптом з руїни поразок і соціяльних катастроф випружилася міцна елітарна когорта діячів, борців за характером, яка взяла на себе відповідальність продовжувати політичну боротьбу за повне визволення українського народу і створення Української Самостійної Cоборної Держави (УССД).

Це нове покоління, тобто вояки Армії УНР і галицькі Січові стрільці, після поразки у війні розселилося переважно в країнах Центральної Европи (Чехословаччина, Польща, Румунія, Австрія, Німеччина) і на землях Західної України (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина), оскільки всі інші території були захоплені большевицькою Росією і піддані наджорстокому антиукраїнському теророві та масовим репресіям. У таких умовах молоді українські націоналісти (у більшості віком до 30–40-а років) прийняли тактику підпільної революційної боротьби із застосуванням усіх можливих засобів для повалення окупаційних режимів чужих держав (СРСР, Польщі, Румунії і Чехословаччини, до яких увійшли всі етнічні території розселення українців). Із цієї політичної ідеї спочатку постала Українська військова організація (УВО, лідер – Євген Коновалець), а згодом Група української націоналістичної молоді (ГУНМ), Легія українських націоналістів (ЛУН), які діяли в Чехословаччині, та Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), що діяв у Галичині. У 1929 р. ці організації об’єдналися на Конґресі українських націоналістів у Відні в єдину Організацію українських націоналістів (ОУН), яку очолив авторитетний Є. Коновалець.

Найяскравішим ідеологом цього покоління виявився Дмитро Донцов (1883–1973), уродженець таврійського Мелітополя, учасник революційного руху в Російській імперії, від 1913 р. – головний речник української самостійности в ситуації загального автономізму, у роки світової війни – блискучий публіцист і пропагатор української ідеї в Европі, в період Революції – прихильник бонапартистського уряду гетьмана П. Скоропадського і консерватизму. 1921 р. Д. Донцов видав у Відні свою підсумкову працю «Підстави нашої політики», яка перекреслила народницько-автономістські форми національної боротьби, розбила ліберально-соціялістичні утопії українського прогресизму, окреслила засади нового традиціоналістського і волюнтаристського руху. Цією книгою експресивний автор фундаментально вплинув на нове політичне мислення українства. У 1922 р. у Львові він почав редагувати головний український журнал попередньої доби (заснований у 1898 р.) «Літературно-науковий вісник». У 1923 р. організував разом з однодумцями Українську партію національної роботи (революції) і почав видавати її орган – газету «Заграва», яку часто блокувала польська цензура. Після розчарування у партійницькій роботі (через світоглядні розходження із соратниками) зосередився на виданні ЛНВ і перетворенні його в ідеологічну трибуну українського націоналізму, став прихильником орденського типу діяльности, за яким і була створена ОУН.

Власне, Д. Донцов розгорнув у політологічних і культурологічних параметрах всеохопну і переконливу критику українського народницького автономізму як специфічної форми ідеологічного «провансальства», тобто регіоналістського самообмеження визвольного руху на рівні етнографізму і культурництва-просвітянщини. Він першим в Україні розпочав системну викривальну ідейну боротьбу з доктринами соціялізму та ліберального практицизму, виявив загрози для національного руху філософії матеріялізму та ідеологем космополітизму.

Найважливішим теоретичним осягненням Д. Донцова як мислителя було творче засвоєння західної традиціоналістської та ірраціоналістської філософської думки, починаючи від Е. Берка і А. Шопенгавера. Інтерпретуючи теоретичні засновки Т. Карлайла, А. Мадзіні, Е. Гартмана, В. Дільтея, Ф. Ніцше, В. Зомбарта, О. Шпенґлера, Ґ. Ле Бона, Ш. Пеґі, Ш. Морра, М. Барре, В. Парето, Ґ. Моска, Х. Ортеґи-і-Ґассета, В. Розанова, В. Соловйова та ін., Д. Донцов зробив глобальні висновки щодо сутностей історичного процесу, природи націй, культурних інтенцій, закономірностей розвитку еліт, великих проблем сучасности, які зводилися до наступного. Европейський світ після Великої французької революції впав у прірву прогресистського, практичного і хаотичного антитрадиційного мислення. З руйнацією соціяльної єрархії і Церкви у світ прийшли плебейство, примітивний гедонізм, антидуховність. Індустріяльна революція протягом ХІХ ст. витворила «людину маси» – примітивну, захланну, безчесну, зорієнтовану лише на міщанське вегетування. Відірвана від високої культури, позбавлена почуття шляхетности, героїки і трагіки буття, ця людина широко дає себе втягнути у політичні маніпуляції з боку ліберальних демагогів-маклерів і соціялістичних злобних «вождів». Буржуазна епоха сприяє вхлюпуванню в соціяльну свідомість великих доз цинізму, меркантилізму і релятивізму, які сумарно формують загальну небезпечну ситуацію безбожницького, антитрадиціоналістського, безідеального поступу, який, своєю чергою, готує ґрунт для тоталітарних суспільств і держав.

Відтак російську Революцію 1917 р. Д. Донцов сприйняв як підтвердження історичної закономірности переродження ідеології затятої боротьби із царатом в ідеологію жорстокого централізму, а ідеології всесвітнього інтернаціоналізму – в ще суворішу програму московського імперіялізму (стаття «Петербурзький переворот» – «Шляхи» – 1917 р. – № 3–4). Надалі він був найпроникливішим аналітиком переродження російського демократичного соціялізму у большевицько-комуністичний тоталітаризм (починаючи від статті «Російський Торквемада (В. Лєнін)» // «Шляхи». – 1917. – № 3–4).

Д. Донцов запозичує в названих західних мислителів кілька наріжних тез про закони суспільного буття. А саме: світ розвивається через зусилля абстрактної Волі (волюнтаризм А. Шопенгавера); духовні субстанції є до кінця невловимими для людської свідомости, але саме вони гарантують неухильне і понадчасове піднесення людини до Ідеального (ідеалізм Е. Гартмана); особистість і нація можуть повноцінно реалізувати себе лише через найглибше і безнастанне відчуття Героїчного (героїзм Т. Карлайла); нація – це вічна духовна субстанція етносу, до якої він підноситься через напруження й утвердження своїх ідеалістичних почувань (націоналізм Ш. Морра); соціяльний розвиток і творення справжніх «високих культур» можливими є лише в умовах ідейного і морального торжества еліт – середовищ духовних та лицарських аристократій (елітаризм В. Парето і Ґ. Моска); людство пульсує, здобуває і підноситься тільки у сферах органічних національних культур-цивілізацій, тобто в середовищах, у яких домінує велике релігійне горіння, лицарська свідомість, духовне долання приземлености й матеріялізму буденщини (культурологічна теорія О. Шпенґлера); людина і соціюм перебувають у постійному вирі маніпулятивних тенденцій у змаганнях між героїкою і плебейством, між національними принципами і космополітизмом, між законами влади і хаосу, порядку й анархії, усе залежить від здатности еліт захопити маси великими емоціями, високими ідеями, сильними характерами – так було в Римі і Греції, в Середньовічному світі і в державі Наполеона (психологічний соціологізм Ґ. Ле Бона).

Виходячи із цих ідейних засновків і виступаючи в річищі молодого націоналістичного руху, який набирав обертів з кожним роком протягом 1920–1930-х рр., Д. Донцов спробував перенести головні принципи героїчного, революційного визвольного руху, яким той був в історії европейських народів, переважно західноевропейських, на український ґрунт. Тому його статті того часу, які він друкує на сторінках ЛНВ, а від 1933 р. – на сторінках переформатованого того ж журналу, але під назвою «Вісник», так рясно переповнені прикладами із західноевропейської історії, цитатами із західних філософів, політиків і публіцистів. Він ніби хоче вдихнути західний героїчний дух у свідомість і почуттєвість українського народу. Так само окцидентальним духом пройняті його головні книжки: «Націоналізм» (1926), «Що таке інтернаціоналізм?» (1927), «Кардинал Мерсьє: слуга Бога і нації» (1935), «Даніель О’Коннел» (1935), «Вогнистий хрест: полковник Ля Рок» (1935), «Дурман соціялізму» (1936), «Наша доба і література» (1936), «Патріотизм» (1936), «Де шукати наших історичних традицій?» (1938), «Партія чи орден; об’єднання чи роз’єднання?» (1938), «Маса і провід; кількість чи якість?» (1939).

У 1934 р. Д. Донцов започатковує спеціяльну книжкову серію «Книгозбірня Вісника», метою якої було подати в короткій інтерпретаційній формі проблематику й ідеологію національно-визвольних рухів. Цим її автор прагнув розширити перед українцями горизонт можливих інтенцій і форм власної національної боротьби за визволення. Найважливішим для нього було – захопити співвітчизників яскравими характерами, динамічними подіями, сильними емоціями, відвагою історичних персонажів, які мали промовляти до сучасників з такою ж силою експресії, як промовляли до вічности «Життєписи» Плутарха. Про це нам говорять передмови «Редакції» до майже усіх книжок із серії «Книгозбірня Вісника», написані, як це видно з їхнього стилю й концептуалістики, Д. Донцовим.

Найповніше національна історіософія Д. Донцова виражена у передмові до книжки Н. Мак’явеллі «Володар». Український автор прагнув пояснити залізну логіку законів політики, яку першим так глибоко розкрив геніяльний італієць. Ця передмова була переробленим варіянтом його статті «Микола Макіявель» («ЛНВ». – 1927. – Кн. 2).

Такий заклик до національної й історичної суворости був, нагадаємо, зумовлений вимогами часу: більша частина України перебувала під тоталітарним пресом большевизму, на Заході кувалися фашистські режими і рухи, в самій Середній Европі, в Угорщині, Румунії, Болгарії, розвивалися тенденції до авторитаристської внурішньої політики та до зовнішнього експансіонізму. Загалом міжвоєнна доба характеризувалася зростанням рівня мілітаризму майже в усіх (окрім Великої Британії та нейтральних Швеції і Швайцарії) державах Европи. Навіть у тих країнах, де зберігалися парламентсько-демократичні форми правління (Польща, Литва, Латвія, Фінляндія, Юґославія, Греція), владні системи щораз більше набирали авторитарних ознак, репресивности, проймалися ідеями «культу вождя» (як це було, наприклад, із культом Ю. Пілсудського у Польщі). Зрозуміло, що в такому «оточенні» український революційно-націоналістичний рух не міг залишатися овечим і невиразним. Д. Донцов, який пережив і перебачив Національну Революцію 1917–1920 рр., перебачив жалюгідну тупцювальну політику різних українських ліберально-соціялістичних урядів, фатальну анархію й пацифізм українських мас, ідейну невиробленість та моральну нестійкість українських політиків, тепер чітко усвідомлював потребу у якісно іншому національному рухові й ідеології – динамічному, дисциплінованому, войовничому.

Поряд із портретами історичних національних лідерів Европи (Д. О’Коннел, Г. Блюхер, Й. Ґеррес, К. Штайн, К. Б. Кавур), Д. Донцов звернувся у своїй серії й до сучасників: Б. Муссоліні, Ф. Франко, А. Салазар, А. Деґрель, Ф. Ля Рок. Він прагнув показати, як перемагають в новітніх політичних умовах лідери, які ставлять на націоналізм і традиціоналізм. До того ж в усіх портретних характеристиках щодо цих постатей, які більшою чи меншою мірою реалізовували теорії фашизму у своїй політичній практиці, автори серії «Книгозбірня Вісника» передусім наголошували на глибокій національній вкоріненості своїх героїв і їхніх ідеологій, на прив’язаності до духовних основ своїх народів, на героїко-моральних постулатах, які визначали праві загалом і фашистські рухи в тому числі в період їхнього поступу до влади.

Зауважимо, що европейський фашизм апелював до таких непорушних і плідних ідей цивілізаційного позитивного розвитку, як єрархія, елітарність, релігійність, етика праці, духовна і звичаєва єдність соціюму, ідеалізм та ін. Зрештою, популярність цих ідей потверджує той факт, що напередодні Другої світової війни, крім фашистських і профашистських Італії, Німеччини, Еспанії, Португалії, близькі до фашизму, різного роду праві ідеї або домінували, або охоплювали близько 50% суспільств у таких країнах, як Угорщина, Румунія, Латвія, Литва, Фінляндія, Болгарія, Греція, Ірландія, Франція, Бельгія, Словаччина, Хорватія; могутні праві і фашистські рухи існували у Данії, Норвегії, Естонії. Тобто вся Европа відчутно посунулася вправо. Відтак українські націоналісти не могли не реагувати на цю суспільно-ціннісну тенденцію і не аналізувати її, що ми й бачимо у поданих в нашому збірнику портретах політичних лідерів.

Паралельно в Европі і світі тривала ще одна потужна тенденція, яку не можна не брати до уваги: агресивно розвивався міжнародний соціялістичний (комуністичний) рух. Й. Сталін і його поплічники перетворили СРСР на мілітаризовану, індустріялізовану імперію, яка націлювалася на, принаймні, евразійське домінування. Шпигунсько-диверсійна мережа, створена російськими большевиками, охоплювала майже всі значні країни світу, проникаючи навіть в Океанію і Південну Америку. Сталіністський Совєтський Союз на повну потужність фінансово, політично й озброєнням підтримував низку підпільних соціялістично-терористичних організацій в Европі й Азії, що найповніше виявилося у 1930-і роки під час громадянської війни в Еспанії, коли десятки тисяч вишколених комуністичних агентів і бійців вдалися до масового терору. Потім це повторилося в Китаї, Кореї, В’єтнамі, Сирії, Кубі та инших країнах т.зв. «народної демократії», а насправді антинародної диктатури.

Цей тиск большевицької Росії широко пропагандивно підтримувала й підсилювала т.зв. «ліва інтелігенція» Европи, часто підкуплена сталіністами, яка виконувала роль такого собі новітнього «троянського коня»: вона промовляла про «гуманізм», «соціялістичну солідарність», «прогрес», «свободу і права трудящих», тобто про, на перший погляд, красиві і потрібні речі, але насправді підштовхувала світ до тоталітаризму. Цю загрозу з боку лівого міжнародного руху усвідомлювали не всі, і тому суспільства й держави ліберальної демократії виявилися вразливими перед ним, оскільки не мали ні потрібної духовної єдности, ані бойовитости. Невдовзі єдиною силою, яка рішуче й ефективно здатна була протистояти «лівій чумі», стали передусім фашисти і близькі до них праві рухи Европи. І це оцінила та частина европейської громадськости, яка ще зберігала відповідні моральні засади, консервативні світоглядні орієнтації. Про цей один із найпотужніших факторів підтримки фашистських сил в Европі напередодні Другої світової війни сучасні ліберальні історики воліють не згадувати, однак без тлумачення цього фактора ми отримуємо цілком викривлену картину історичних подій. Як, скажімо, пояснити, що майже половина населення Франції відкрито симпатизувала профашистському режимові Віші маршала Патена? Що окупація цієї великої країни у 1940 р. гітлерівською Німеччиною відбулася відносно малими силами?

Популярність правих, фашистських ідей та рухів у міжвоєнну добу, як це показують і матеріяли пропонованої нашої книжки, була настроєм і тенденцією часу, який вимагав нової героїки, більшого порядку, величних звершень. Різні праві вдало заповнили тоді нішу суспільних сподівань та уподобань, коли люди почали зневірюватися в перспективі соціялістичного вибору, особливо після поширення відомостей про жахіття в СРСР, і натомість у політику почало повертатися традиціоналістське мислення. Приземленопрактичні і популістські ліберально-соціялістичні плани, з їхньою вульгарною утилітарністю матеріяльного прогресу вже не могли захоплювати ті верстви суспільств, які в роки Першої світової війни живо відчули дух боротьби і звернулися до національних ідеалів.

У цій складній суспільно-політичній ситуації відбулася глобальна ідеологічна мутація в багатьох правих рухах, особливо яскраво виявлена у німецькому націонал-соціялізмі. Суттю її було жадібне прагнення нацистів, які починали як традиційний консервативний рух, стати максимально масовою і впливовою силою. Як відомо, традиційні консерватори від 2-ї половини ХІХ ст. завжди опинялися в трагічній, але гордій меншості, тому що приблизно від 1848 р. площина їхньої соціяльної підтримки в умовах індустріялізованих, масових суспільств невпинно звужувалася. Відтак, щоб стати широко популярними, німецькі нацисти, як і італійські фашисти, почали активно брати собі на озброєння соціялістичні гасла, ідеологеми та форми діяльности. Цей синтез, зрештою, виражений і в партійній назві німецьких націонал-соціялістів, дав такі потворні результати, як надмірний соціологізм мислення, культ матеріяльного поступу і мегабудівництво, крайній практицизм й утилітаризм (використання навіть волосся закатованих жертв у концтаборах), безнастанний популізм та сакралізація ролі партії і держави. Власне в цьому, у накладанні на консерватистські політичні принципи соціялістичних кліше, виявилося головна й злощасна помилка всіх правих рухів, які у такий спосіб покотилися до тоталітаризму. І сьогодні вартує ще раз критично подивитися на цю проблему.

Як ми бачимо із поданих у книзі політичних портретів, українським авторам не були близькі ні соціялістичні цінності, ані крайньо праві ідеологеми расизму, ксенофобії, антисемітизму, тоталітаризму. Оглядаючи життя й діяльність Муссоліні, Франко, Салазара, Ля Рока, Деґреля, українські публіцисти осмислювали передусім, такі категорії у їхній політичній боротьбі, як національний дух, героїка, традиція, християнські вартощі, моральна основа соціюму, національна змобілізованість, культурне збереження нації і т. ін. У цьому виявилася найважливіша ознака й одночасно запорука українського націоналізму міжвоєнної доби, великою мірою доктрини, унапрямлюваної Дмитром Донцовим саме як традиціоналістського руху й ідеології.

Українським ідеологам-націоналістам міжвоєнної доби (серед найвідоміших назвемо імена Юліяна Вассияна, Миколи Сціборського, Дмитра Андрієвського, Осипа Бойдуника, Євгена Онацького, Юрія Липи, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Степана Ленкавського) насамперед ішлося про віднайдення моральних стимулів та політичних методик для максимальної мобілізації свого народу на визвольну боротьбу, оскільки суспільно-політична ситуація довкола України і в Україні була вкрай загрозливою для самого буття української нації. Тому, малюючи образ О’Коннела, Блюхера, Ґерреса, Штайна, Кавура, автори «Книгозбірні Вісника» прагнули передати їхнє героїчне завзяття, націленість на високу мету, їхню всотаність в органіку національних інтересів. В епіцентрі зображення й осмислення насамперед виявляється Особистість певного героя, його залізний характер, дисциплінованість і впертість натури. Виходячи із своїх ірраціоналістичних історіософських переконань, вісниківські автори вважали, що головну, вирішальну роль в історії відігравала й відіграє виняткова, сильна особистість, яка здатна наелектризувати, запалити до боротьби інших, переламати хід історії. Тут вартує зауважити, що вихована на цих ідеях провідна верства ОУН реально, на власному прикладі, продемонструвала, що таке роль сильних, жертовних і відданих особистостей в історії. На всіх ланках керівництва в ОУН, в усі періоди її діяльности як революційної структури, тобто приблизно до 1950 р. (року смерти Романа Шухевича), її лідери виявляли максимум ідеалізму, вимогливости і героїчного завзяття, що в підсумку постійно робило ОУН гігантським генератором революційних дій, коли бойове кипіння і політична наступальність Організації-Ордену не зупинялася ні на хвилину, навіть в умовах найжорстокішого тотального терору проти неї, як це було від часу окупації Західної України Совєтським Союзом.

Серія «Книгозбірня Вісника», як і ідеологічна та політологічна есеїстика Д. Донцова на сторінках журналу (загалом це кілька сотень публікацій на різні теми і в різних жанрах), наочно показує, наскільки вагомим, конструктивним і різнобічним був вплив духу та ідей вісниківства на стратегію та світогляд українського революційного націоналістичного руху. Д. Донцову як редакторові вдалося створити дивовижну, цікаву й захопливу атмосферу інтелектуального горіння в середині і навколо свого журналу. Це горіння в оригінальний спосіб передавалося молодому націоналістичному поколінню, яке творчо засвоювало і по-своєму, із завзяттям інтерпретувало донцовські волюнтаристські ідеї.

Головним ефективним чинником, за допомогою якого Д. Донцов зумів тримати протягом десятиліть своє видання і своє середовище в стані нестримного піднесення і зростання, була його несхитна зорієнтованість на Ідеальне, на Найвище, Найшляхетніше в людині і суспільстві. Як мислитель він постійно апелював до логіки історичних законів, намагаючись вивести основні формули історичного успіху народів, їхньої витривалости, динамічности. При цьому найчастіше в цих роздумах Д. Донцова ми спостерігаємо впливи Т. Карлайла, Ґ. Ле Бона, В. Парето, Ш. Морра і М. Барре.

Для ілюстрації історіософії Д. Донцова і цілого вісниківства наведемо кілька тез із його головних праць 1920–1930-х рр.

Ось як осмислював Д. Донцов сутність історичного пориву, що мобілізує народи, у статті «Bellua sine capite»: «Ні одна революція не відбулася ще там, де не йшли в парі велика любов до своєї справи і велика ненависть до сили, яку треба було збороти. Хто цю ненависть гасить, той гасить рівночасно і любов до справи. І се не є ніякий шовінізм, лише здорове почування кожної індивідуальної чи гуртової одиниці, яка шанує себе і яка прагне жити. Бо шовінізм – се перебільшене поняття про власний народ і глумливо-погордливе відношення до чужого»[1.

З філософського погляду український ідеолог так оцінював початок ХХ ст.: «Доба, в якій ми живемо, се правдиво революційна доба. Ся революція почалася не в 1905 р., ані по війні, але вже в кінці минулого віку, і не лише на політичному тлі: се була інтегральна революція, революція світогляду цілих поколінь, в політиці так само, як в науці, мистецтві і літературі. Детермінізм в науці і феноменалізм у філософії не знали нічого, опріч вічних законів матерії і видимого світла явищ, «річ у собі», таємна суть усього живучого – не існували для них, факт і еволюція панували над всім: і над людиною, яка, хотіла чи ні, але мусила подаватися «обставинам», і над її творчістю…

Революція, яка здетронізувала святих позитивізму, принесла на їх місце інтуїтивізм у філософії (Берґсон) і експресіонізм у мистецтві і літературі (в поезії звали його спершу «символізмом»). Се був бунт в ім’я всього стихійного, підсвідомого людської душі. На місце розуму прийшло відчуття, на місце законів – особисте «хочу», на місце феномена – містика. На початку ж усього поставлено волю, що не знає компромісів, а, властиво, її праформу – неясний гін. Світ з’явився знов, як гра бурхливих, свавільно бушуючих сил, як хаос, де ніщо вже не є, де все щойно стає. Людське «Я», його автономна творчість і його невсипущий активізм стали самоцінністю, незалежно від їх цілей і змісту. Етичний патос і «аморальність», fas i netas, насолода творця і злоба руїнника, все змішалося в культі нагої сили і влади, яка ненавидить все миршаве, засуджене на смерть, і яка є одинокою запорукою перемоги в нашу епоху розвіяних ілюзій, безприкладної нужди і війни всіх проти всіх»[2.

Д. Донцов стверджує ірраціональну, містичну суть кожного суспільного руху і націоналізму зокрема: «Сею еволюцією від розуму до афекту, до почування, від логіки до віри, від раціоналізму до догматизму, в сім своїм бунті проти всесильного розуму – новітній націоналізм значно наблизився до теологічного світогляду Церкви, яка в Силябусі 1864 р. рішуче відкидає думку, що «людський розум – се одинокий вибір правдивого і фальшивого»[3.

На його думку, «Фактів в світі немає, є лише рух і воля, що ним кермує. Є людські пристрасті, які порушують подіями і людьми. Решта ж – фантоми і примари. Хто хоче бути політиком і з’єднати когось для своєї ідеї, повинен знати, що факти – се крейдяне коло, яке лиш курка не важиться переступити. Є не факти, а тенденції. Їх треба відчути і на них спертися, а решта – фантазія»[4.

Головне, за Д. Донцовим, роздобути національну гордість у народі: «Якщо віднайдемо в собі той «вогонь», що зробив великими німців і англосаксонців, якщо підемо в життєві перегони, надхненні духом експансії, волею нарешті сказати світові своє sic volo, лиш тоді перестануть нас топтати сильніші, лиш тоді матимемо певність, що й для нас є завтрашній день»5.

Тільки нова мораль і нова психологія можуть загарантувати українському національному рухові розвиток і успіх: «Націоналізм приготовляє нову епоху, а нову епоху творять ті, що борються з своїм часом. Дух нової епохи робиться в боротьбі з актуальним, не в службі йому, в злуці з ідеєю, що перемагає, а не з могіканами старих ідей, в злуці з завтрашньою, не з нинішньою більшістю»[6.

А ось як Д. Донцов творчо інтерпретує О. Шпенґлера: «Не в тій чи іншій догмі рятунок, а в новім типі людини. … Почуттю чести, – каже Шпенґлер, – обов’язку, дисципліни, рішучости не можна навчитися з книжок. Вони прокидаються в бурхливім потоці життя завдяки живому прикладові… Не християнська проповідь, лише християнські мученики завоювали світ». Се значить, що історія вимагає не засад, а людей, не дискусій і теорій, а типів і характерів, які кермуються не програмами, а інстинктом раси…»[7.

Центральною проблемою часу була проблема політичного об’єднання для ефективної дії. Д. Донцов розв’язував її у такий спосіб: «Вимога об’єднання – не самоціль. Об’єднання потрібне лише, щоб удесятерити ударну силу загалу, збільшити її відпір. Це питання якости матеріялу, з якого ліпиться об’єднання і який його ліпить. Змінити його можуть лише нові люди, яких воля, думка і готовність до діла є магнітом, що до нього тягнуться, не раз проти волі, людські стружки. В ролі цього магніту все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він – зорганізований не в партію, не в «об’єднання», а в карний (дисциплінований. – О. Б.) Орден – веде ту масу»[8.

І, нарешті, у наступних тлумаченнях Д. Донцов так подає тему політичного провідника й еліти як остаточну формулу історичного успіху: «Уміти йти самому проти всіх, проти існуючої дійсности в ім’я тої, що настає, віра в своє післанництво – ось приклад провідника»[9.

«Бажання вести інших, «згинати людські душі» на ковадлі свого ідеалу, прищеплювати суспільности «віру у власні сили», «витискати своє п’ятно на дусі народу», «не оглядати на тих, хто проти їх діла», наказувати, з’єднувати, командувати, перетворювати укриту енергію мас у кінетичну – ось перша прикмета еліти. Хто цієї прикмети не має, не є проводом»[10.

Український ідеолог формулює такий афоризм: «Світ правиться і перевертається почуваннями, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завжди сила їх емоційного підкладу»[111.

Ключове питання епохи: чому демократії стають неефективними в ситуації наростання радикальних рухів, Д. Донцов пояснював так: «Криза сучасної демократії якраз в тім, що не може вона протиставити ворожій собі силі, її ворожому інстинктові, сили рівновартної; що заволодів нею замість духу агресії дух комбінації, хитрування, гуманности, пристосування, мімікрії; що за її гарними словами не чути відваги втілити їх у дійсність»[12. І далі: «Криза нашої демократії є в тім, що її психіка є дефетистична (поразницька. – О. Б.), бо вона не реагує на бунт власних перекинчиків, бо отруєна гуманізмом, бо не має аксіом, бо роз’їджена сумнівами, бо не вміє боротися з наступом чужих впливів, бо «толерантна» до роз’їдаючих власний колектив чужих бацил…»[13.

Д. Донцов так пояснював потребу в ірраціоналістичному, волюнтаристському українському рухові, з огляду на міжнародну ситуацію: «Ясно, що сильна, напастична містика може бути поборена лише містикою, тільки ще сильнішою і ще більш агресивною. Перед обличчям фанатичного комунізму заклики до логіки і розуму, політика опортунізму є донічого. В обличчю фанатичного комунізму партії вже згори биті. Хіба лише тоді ні, коли це будуть партії, перейняті фанатичною вірою і своєю власною, сильнішою містикою»[14.

Такою політичною силою міг стати лише Орден, таким Орденом і була ОУН, яка в неймовірно складних історичних умовах зуміла створити небачений за своєю організованістю, витривалістю і жертовністю бойовий рух опору, відомий як партизанська війна Української Повстанської Армії. Великим натхненником і стратегом цієї армії героїв був саме Д. Донцов, і в цьому полягає його неоціненна заслуга перед українською нацією та історією.

Тут вартує дати відповідь усім тим «переосмислювачам» ролі Д. Донцова й українського націоналізму в історії ХХ ст., які «аргументовано» доводять, що боротьба ОУН–УПА була «непотрібним безглуздям», «даремними жертвами» і т. ін. Як і будь-яку іншу героїку, героїку українського народу у справі власного визволення неможливо аналізувати й засуджувати за критеріями «а все-таки ми програли, і жертви були даремними». Такі «критерії» можуть виставляти люди, позбавлені елементарного відчуття історичної логіки. Адже в такому разі треба «засудити» всіх керівників і натхненників національно-визвольних повстань, починаючи від боротьби давніх греків проти персів чи визвольного руху Маккавеїв, бо їхні визвольні дії принесли багато жертв. Безглуздям є засуджувати право людей стреміти до Свободи. В умовах української бездержавности початку ХХ ст. найповніше і найяскравіше ідеал української національної свободи описав Дмитро Донцов, і те, що в ім’я цього ідеалу загорілися десятки тисяч щирих українських сердець – не його «вина», а лише його сила і велич як ідеолога.

Хитруватий опортунізм «спокійних практиків» і «виважених аналітиків», який широко розрісся після 1945 р. проти Д. Донцова і який з усіх боків доводив «безрезультатність» його ідей та теорій, насправді являв собою абсолютну яловість історичну й національну певних політиканів. Бо ж хто із тих критиків Д. Донцова, починаючи від народника С. Єфремова, соціялістів В. Винниченка і В. Левинського, монархіста В. Липинського, «демократів» М. Рудницького і Ю. Шереха, «реформованого націоналіста» В. Мартинця і закінчуючи дуже «коректними» двійкарями і сучасними «безпристрасними фактологами», може дорівнятися до цієї людини масштабністю та такою дивовижною ефективністю впливу на почування й тенденції українського соціюму? Власне, Д. Донцов зі своїм журналом «Вісник» та іншими програмними проєктами зринає як унікальний феномен ідеолога і пропагатора, який справді випереджав й оновлював Історію, схоплюючи її дух і настрій. Сама енергетика його публіцистичного слова і колись, і сьогодні народжувала й народжує нову почуттєвість нації.

Власне, в сучасній Україні особливо відчутною є слабкість, неорганізованість та ідейна неповнота правого, консервативного і націоналістичного рухів. У масштабах нації це обумовлює невиразність і невпевненість національної ідеології, недержавницьке і безвідповідальне мислення, культурний та світоглядний хаос. Значне поширення ліберальних та соціял-демократичних ідей та стереотипів, реально не закорінених в українській політичній історії, насправді стає підставою для розростання популізму і меркантилізму в соціюмі. За 20 років незалежности темпи формування нової української нації насправді залишаються загрозливо повільними. Космополітизм як догма ери глобалізації ефективно розбиває ті підмурівки національної ідентичности, які ще є. Тому українська держава так небезпечно хитається у своїх виборах і тенденціях, а політичні кола, перейняті меркантилізмом і дезорієнтовані у вартощах та принципах національного будівництва, часами лише посилюють руйнівні тенденції. Тож зібрані в цій книзі матеріяли, гадаємо, зможуть корисно послужити для поглиблення розуміння правих ідей в історії людства і впровадження їх у політичну практику України.

Творча спадщина Дмитра Донцова є одним з найоригінальніших і найцікавіших варіянтів теоретичного розвитку правої політичної філософії у Европі. Ще Євген Маланюк у своєму ювілейному есе назвав його мислителем, який лише дещо не дотягнув до рівня О. Шпенґлера й Х. Ортеги-і Ґассета[15. Його статті й есеї на різноманітні теми – про політику і культуру, ідеологію і літературу, історію і творчість, його полеміки й огляди, повідомлення і репліки становлять вагомий етап у розвитку української національної ідеї. Як консерватор і націоналіст він зумів розпрацювати широку ідеологічну й політологічну теорію та потужно вивести український традиціоналістський рух на світовий форум. Зумів вберегти націоналістичну ідею як визвольну, застерігаючи як проти спокус практицистського соціялізму, так і проти тенденцій співпраці з тоталітарними та імперськими силами (насамперед із нацистською Німеччиною), про що він написав у кількох статтях у «Віснику» потягом 1938–1939 рр., особливо після придушення незалежности Карпатської України у березні 1939 р., до чого доклалася й гітлерівська Німеччина.

У цьому сенсі Д. Донцова можна порівняти з відомим італійським мислителем правого спрямування Юліюсом Еволою, автором знаменитої книги «Критика фашизму: погляд справа»[16. Відстоюючи традиціоналістські вартощі, обидва зуміли створити масштабні і багатогранні концепції національного утвердження людства в добу ліберального космополітизму, зуміли викристалізувати такі вічні категорії громадянського й морального буття, як Віра і Свобода, Героїка і Духовність, Ідеальне і Звичаєве, Шляхетне і Відповідальне.

Видаючи збірку історико-політичних портретів діячів минулого, підготовлених для серії «Книгозбірня Вісника» (1930-ті рр.), редактори-упорядники передусім прагнули зберегти і повернути в сучасність той комплекс ідей та вартощів консервативної і націоналістичної політичної філософії, який витримав випробування історією. Читач знайде в цих працях живий дух часу тривожних 1930-х років, маловідомі і несподівані факти, унікальні цитати з тодішніх видань і, головне, концепції утвердження національно-визвольної ідеології народів. В окремих епізодах, аспектах і нюансах автори вісниківської серії піддавалися чарам успіхів таких постатей з диктаторськими нахилами, як Муссоліні і Франко, і надто прямолінійно висвітлювали історичні факти. Однак і в цьому їх можна зрозуміти, і саме це є важливим для сучасних критичних інтерпретацій тодішньої історії: патріотична і героїчна риторика використовувалася людьми схильними до сваволі, а це, своєю чергою, вело до хибних дій і навіть злочинів. Як інтелектуальні факти часу брошури «Книгозбірні Вісника» є повчальними і потрібними саме як свідчення широкого захоплення людей войовничими ідеологіями і є одночасним застереженням, чому саме кожен націоналістичний рух не має піддаватися спокусам тоталітаризму.

 

Олег Баган

керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова

 

1 Донцов Д. Bellua sine capite. – ЛНВ. – 1923. – Кн. 1. – С.69.

2 Донцов Д. Про «молодих» – ЛНВ. – 1923. – Кн. 11. – С. 267.

3 Д. Д. Церква і націоналізм. – ЛНВ. – 1924. – Кн. 5. – С. 77.

4 Д. Д. «Шатость малоросійская». – ЛНВ. – 1927. – Кн. 3. – С. 18.

5 Донцов Д. Сансара. – ЛНВ. – 1928. – Кн. 3. – С. 268.

6 Донцов Д. Проблема поколінь. – ЛНВ. – 1928. – Кн. 7. – С. 328.

7 Д. Д. Нині і вчора. – ЛНВ. – 1931. – Кн. 3. – С. 254.

8       Донцов Д. Об’єднання чи роз’єднання // Донцов Д. Хрестом і мечем. – Торонто, 1968. – С. 130. Есей написаний у 1938 р.

9       Донцов Д. Маса і провід // Донцов Д. Хрестом і мечем. – С.138. Есей написаний у 1939 р.

10 Там само. – С. 144.

11 Донцов Д. Кількість чи якість? // Донцов Д. Хрестом і мечем. – С. 160. Есей написаний у 1939 р.

12 Там само. – С. 161.

13 Там само. – С. 169.

14 ????

15 Маланюк Є. Дмитро Донцов // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.: Дніпро, 1997. – С. 338–345.

16 Эвола Ю. Люди и руины. – М.: АСТ, 2007. – С. 269–423.

Рубрики: Націоналізм у культурі | Традиція право-консервативної думки