Постмодернізм і національно-духовна ідентифікація

Петро Іванишин

Постмодернізм і національно-духовна ідентифікація

У першій половині ХХ ст. мексиканський філософ Самуель Рамос писав: “Все наше мислення повинно виходити із визнання того, що ми – мексиканці і що ми повинні бачити світ з єдиної точки зору, котра є результатом нашого положення в ньому”[1]. Цей верифікаційний принцип доречно взяти на озброєння і при розгляді такої контроверсійної проблеми, як постмодернізм. Тим більше, що, на думку дослідників, ми маємо справу із феноменом суто західного зразка, аж ніяк не іманентним вітчизняній культурі, літературі зокрема.

Методологічний базис нашої роботи утворений з двох частин. По-перше, використовуємо потенціал новітньої герменевтики (у широкому значенні цього терміна). З іншого, цей потенціал верифіковано національно-екзистенціальною методологією[2], органічно притаманною національному мисленню (і, відповідно, дискурсам), як філософському, так і художньому (див., наприклад, у творах Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, О.Кониського, І.Франка, М.Міхновського, В.Липинського, Д.Донцова, Є.Маланюка, С.Бандери, Я.Стецька тощо). Сподіваємось, що продуктивний характер цієї методології, засвідчений у колоніальний період нашої історії, проявиться і в постімперському часі. До речі, на це вказує той факт, що чимало не лише українських, а й світових сучасних дослідників (Е.Сміт, Ешаргафф тощо) та постколоніальних критиків (С.Дюрінг, Г.Бгабга, А.П.Мукгерджі та ін.) розмірковують саме в межах національно-екзистенціальної (іноді виразно націоналістичної) інтелігібельної парадигми.

Такий соціологічний (точніше – націологічний) літературознавчий підхід виправданий з двох причин. Передусім, він узгоджується із Шевченковим заповітом українському літераторові:

           …Возвеличу

Малих отих рабов німих.

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Слово – “на сторожі” повинно відбирати, зберігати й утверджувати в бутті народу націо-, а значить і гомокреативні, чинники, передусім духовні. По-друге, погоджуємось із думкою Богдана-Ігоря Антонича, котрий зазначав: “Підхід до лі­те­ратурних явищ із суспільного боку не втратив досі і ніколи не втратить своєї вартості, хоч би скільки разів знеохочували до нього своїми спрощеннями так звані марксівські критики…”[3]. Це підтверджують і виразно соціологізовані дослідження М.Гайдеґґера, Р.Ескарпі, В.Ізера, Г.-Р.Яусса, М.Бахтіна, Р.Барта та ін., наукову вартість яких уже аксіологізовано.

Давно відомо: елемент є тоді аксіальним (стрижневим, основним), ядерним (в термі­ноло­гії Ю.Лотмана), якщо при його вилученні система суттєво видозмінюється, втра­чаючи свою автентичність. Тому доцільним буде навіть редукований аналіз фено­мену постмодерну (як теорії та практики новітнього “мистецтва”) через призму національно-духовної ідентифікації як органічного ядерного процесу в стру­ктурі художнього твору. Йдеться про те, чи враховує й забезпечує постмодернізм як претензійно естетична теорія і практика такий сутнісно художній процес, як національно-духовна ідентифікація: і в творах, і в спекулятивних (абстрактно-теоретичних) за­сновках.

Німецький філософ Мартін Гайдеґґер переконливо довів, що феномен мис­тец­­тва невід’ємний від феномену національної ідентичності, національної екзистенції взагалі. За М.Гайдеггером, пре­­красне “не зустрічається поруч із істиною і поза нею”, воно “належить події роз­гор­тання істини” (тобто “неприхованості сущого як сущого”)[4], що має місце все­редині художнього твору. Поезія, на думку основоположника модерного екзи­стен­ціалізму та онтологічної герменевтики, – є “сутністю мистецтва”: “Справжнє пое­тичне накидування – це розкриття того самого, всередину чого споконвіку кинуто тут-бут­тя, що історично здійснюється”[5]. А це, – по-перше, земля народу, “на котрій за­сновується і перебуває цей народ з усім тим, чим він вже став і що він є”, а по-друге, світ народу, “що править на основі поєд­наності тут-буття із неприхованістю буття”[6].

Природа людської екзистенції така, що індивід, впускаючи себе всередину “неприхованості буття”, стає “охоронцем” твору мистецтва. “Охорона творіння, – свідчить М.Гайдеґґер, – не роз’єднує людей, обмежуючи кожного колом його пе­ре­живань, але вона вводить людей всередину їх спільної приналежності істині, котра здій­снюється у творінні, і так кладе основу для їх сумісного буття одне з одним і одне для одного…”[7]. Мистецтво стає, таким чином, фактором національної екзи­стенції, її джерелом, тобто “разом джерелом творців і джерелом охоронців, а зна­чить, джерелом звершено-історичного тут-буття народу”[8].

Із націоцентричною концепцією німецького мислителя так чи інакше перегукуються есте­тичні уявлення різних філософів та літературознавців: Платона, Арістотеля, Томи Ак­він­ського, Канта, Геґеля, Гердера, Вільгельма  та Якоба Грімм, І.Тена, В.Дільтея, Ф.Ніцше, М.Бер­дяєва, Х.Ортеґи-і-Ґассета, Й.Гейзінги, К.-Г.Юнґа, Е.Ноймана, Н.Фрая, Т.С.Еліо­та, М.Бахтіна, Ю.Лотмана та ін., не кажучи вже про українських авторів минулого (Т.Шевченка, М.Костомарова, О.Потебню, І.Нечуя-Левицького, О.Ко­ниського, І.Фран­ка, Лесі Українки, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, О.Ольжича, С.Смаль-Стоцького, Ю.Бойка, ранніх Ю.Шереха та У.Самчука тощо) та су­час­ності (Л.Костенко, М.Жулин­ського, В.Дончика, І.Денисюка, Г.Сивоконя, Т.Салиги, С.Андрусів, Л.Сеника, О.Пахльовської, С.Квіта та багато інших), котрі більшою чи меншою мірою розглядають літературу саме як амбівалентний феномен національної ідентичності: фактор, породжений цією ідентичністю, і фак­тор, що її породжує.

Англійський націолог Ентоні Сміт не випадково вважає національну іден­тичність “найважливішою і найповнішою” “з усіх колективних ідентичностей, що їх поді­ляють люди”. При цьому “інші типи колективної ідентичності, – на думку дос­лід­ника, – класова, родова, расова, релігійна – можуть накладатися на націо­нальну ідентичність або поєднуватися з нею”[9]. Звідси національну ідентичність доцільно розглядати як аксіальну (центральну) ідентичність особистості. Саме проблема від­новлення цієї ідентичності надзвичайно актуальна для постко­ло­ніаль­ної України, змаргіналізованої, зросійщеної радянською імперією.

Основним процесом, що забезпечує конституювання національної ідентич­ності індивіда, є культурологічний процес національно-духовного ототожнення (іден­ти­фікації), у мистецькій сфері він ще відомий як процес національної емпатії (вчування)[10]. Використовуючи інтерпретацію цієї проблеми К.-Ґ.Юнґом, Т.С.Елі­отом, Р.Інгарденом, М.Бахтіним, П.Рікером, В.Ізером, Г.-Р.Яуссом та ін. дослід­никами, дамо визначення названого феномену стосовно літератури: націо­нально­духовна ідентифікація – це підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе із текстуальними суб`єктами й об`єктами, в результаті котрого формується націо­нальна ідентичність цього індивіда.

Паралельним естетико-психічним процесом, в результаті котрого теж форму­ється національна тотожність людини, виступає національно-духовна диференціа­ція (або, в іншій термінології, національне абстрагування), яку визначаємо як процес розрізнення індивідом себе внаслідок несприйняття тих чи інших тексту­альних суб`єктів та об`єктів.

З чим же ми стикаємося, коли мова заходить про постмодернізм, що доволі активно впроваджується в сучасній Україні як новітня теорія культурного відрод­ження? Це явище інтенсивно дискутувалося в науково-філософському дискурсі 80-90-х років (див. праці Є.Трубіної, Н.Трубнікова, О.Туганової, А.Казіна, М.Розумного, І.Ли­сого, Г.Грабовича, Л.Левчук, С.Грабовського, О.Петрової, О.Гриценка, В.Ма­зепи, С.Шліпченка, Л.Лиманської, Г.Заварової, О.Соловйова, А.Азархіна, Р.Шульги, С.Квіта, І.Мойсеєва, М.Ігнатенка, І.Ільїна та ін.), тому обмежимось окресленням кількох відомих, але суттєвих моментів із врахуванням феномену національно-духовної ідентифікації.

Початок постмодерних шукань був зроблений ще у добу модернізму (тобто у ХІХ – першій половині ХХ століття). (Не випадково пізній Р.Барт виводив свою концепцію із писань Малларме, а Ж.Дерріда вважає основоположником постструк­ту­ралізму Джеймса Джойса.) Саме тоді зародилася теорія “відчуження мови мис­тецтва і від самого предмета мистецтва, і від його творця”[11] (Г.Заварова). Більше того, саме у модернізмі утверджувалась і така антиестетична ідея (авангардист­сько­го типу), повністю сприйнята постмодерном: “предмет виявляється твором худож­ності, як тільки він функціонує в його ролі”[12].

Постмодернізм продовжив і всеохопно генералізував послідовну деструкцію ідеї мистецтва, не витворивши натомість цілісної логічно обґрунтованої естетич­­ної системи. Кредо постмодернізму – “руйнування всіх і будь-яких рамок, пере­городок, кордонів”[13] – є іманентним швидше нігілістичній ідеології кри­мінального зразка, ніж теорії мистецтва. Жан-Франсуа Ліотар своєю програмною тезою про не­об­хід­ність “відточувати нашу чуттєвість до відмінностей і посилювати нашу здатність пере­носити неспіврозмірне”[14] утвердив релятивний еклектизм, що про­явив себе у “стиранні граней між високим мистецтвом та кічем, медитацією і геппе­нінгом, у поєднанні пориву до трансцендентного з постійним пере­тру­шуванням “багажу культури”[15]. Є й інші теоретичні стереотипи, що унемож­лив­люють есте­тичну іден­ти­фікацію.

До базисних елементів софістики постмодерну належить і поняття “де­струкції” – “загострене… відчуття вичерпності історії, естетики, ми­стецтва”[16], – начебто по­род­жене “жахом тоталітаризму”[17]. Ж.-Ф.Ліотар в оригінальний спосіб вирішує цю проблему тоталітаризму, утверджуючи натомість терор всеохопного деструк­тив­ного дискурсу; він пише: “ХІХ і ХХ століття досхочу нагодували нас терором. Ми до­рого заплатили за ностальгію за цільним та спільним (? – П.І.), що поєднує чуттє­ве й ро­зумове, за прозорим і комунікабельним досвідом (?? – П.І.). За за­галь­ним прагненням заспокоїтися ми чуємо підступний голос бажання знову розпочати терор… Відповідь на це буде такою: війна цілому, будемо свідчити про таке, що неможливо представити, будемо активізовувати розбрат (курсив наш. – П.І.), рятувати честь імені”[18].

Відверто цинічні (не випадково Л.Костенко окреслила нашу епоху як “неоцинізм”), хоч і мало виправдані, постулати теоретиків постмодерну більше нагадують репортажі із зони бойових дій або пафосні агітки воєнного часу, ніж твори філософів. Суперечливий характер постмодерної “активізації розбрату” (як і будь-якої іншої агресивної нігілістичної теорії марксистського, ліберально-позитивіст­ського, феміністичного чи психоаналітичного типу) відбиває і постструктуральна концепція “деконструкції” Жака Дерріди. В цілому когнітивні та подекуди симпатичні роз­мисли французького автора, однак, заперечують самі себе, оскільки, передбачаючи децентрування інтелігібельної структури, утверджуючи “відсутність центру”[19], вод­ночас ґрунтуються на ідеї деконструкції, роблячи її своїм центром, верифі­ку­ючи з нею будь-який досліджувальний феномен. Контроверсійність очевидна.

На жаль, більшість постмодерністів по-справжньому не цікавляться ні есте­тичними, ані національними проблемами. Як доводить аналіз їхніх творів, перед нами демо­лібе­ральна ідеологічна течія[20] (жорстко нетолерантного характеру), яка займається пере­важно дискурсивним конструюванням штучних проблем (як-от “війна цілісності” у Ж.-Ф.Ліотара, “смерть автора” у М.Фуко і Р.Барта, “фашизм мови” у Р.Барта, ”гноїння ідей” у Ж.Батая, “вте­ча від слова” у Дж.Стейнера, диктатура “фалічної культури” у неофемінізмі тощо) і або успішно ті “проблеми” вирішує, або активно бореться із нею ж вигаданими “труд­нощами”. Якось важко окреслити такий стиль філософствування іншим термі­ном, ніж апофеоз самовираження (або в термінології американського соціолога Деніела Бела “безмежне самоутвердження”[21]).

Індійський дослідник Гомі Бгабга справедливо критикує відірваність постмо­дер­нізму від справжніх проблем справжнього життя, передусім проблем націо­нальних: “Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження – усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки пост­струк­туралізму з’ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами”[22].

Самовираження за будь-яку ціну – цей ноумен постмодерну – органічно притаманний (поруч з іншими вищеназваними характерними ідеологемами) і прак­тиці новітнього “художнього” письма. Правда, художнє воно тільки тому, що само себе так називає. Що ж, людство ще не знало такого “демократичного”, “лібе­рального” і водночас абсурдного й антиестетичного критерію мистецького твору: “все може бути мистецтвом, якщо його таким назвати”[23].

Дж.Дьюі вважав, що “найбільш життєві мистецтва – це популярна музика, комікси, газетні звіти про злочини та любов, статті про інтимне життя популярних розважальників і взагалі повсякденна буденна діяльність як така”[24]. Таке свідоме розмивання ідентичності мистецтва призвело до змішування митецьких і поза­мистецьких феноменів у творчій діяльності (як прямий розвиток авангардистських концептів та методів): програмне беззмістовне слово у поезії (як у Р.Крілі), “куль­турний шум” за­мість музики (як у Дж.Кейді), чорний гумор, перманентна іронія, провокуюча естетика, “холодний еротизм” (як у Е.Ворхолла), паталогічний секс, необмежений гедонізм, заперечення герменевтики (як у С.Сонтаг), тиранія “нового”, беззмістовність, імітаторство, тяжіння до стилізації, надмірне цитування, часте мо­делювання головного позитивного персонажа як маргінала: божевільного, злочинця, наркомана, гомо­сексу­аліста тощо[25]. Все це ми можемо спостерігати і в новітньому художньому дискурсі України.

Як не погодитися із оцінкою сучасного так званого “мистецтва” австрійським мистецтвознавцем Г.Зельдмайром: “Нічне, тривожне, хворобливе, неповноцінне, гни­­юче, огидне, спотворене, грубе, непристойне, перекручене, механічне і машинне – усі ці регістри, атрибути й аспекти нелюдського оволодівають людиною та її найближчим світом, її природою і всіма її уявленнями. Вони ведуть людину до роз­паду, перетворюють її на автомат, химеру, голу маску, труп, примару, на блощице­подібну комаху, виставляють її на показ грубою, жорстокою, вульгарною, непристойною, монстром, машиноподібною істотою”[26].

Не випадково, мабуть, ще Карл-Ґустав Юнґ відзначав “збіг спрямованості інтересів” у кубістів, авбстракціоністів, сюрреалістів з пацієнтами, хворими на неврози, шизо­френію, параною”[27].

Відкидаючи сократівський принцип калокагатії (прекрасного і доброго), постмо­дерністи не враховують того, що “додатні морально-естетичні цінності іма­нентні художній творчості, потворне (аморальне) мистецтво – це така ж нісенітниця, як і дерев`яне залізо”[28]. Навіть з точки зору класичної теорії “чистого мис­тецтва” постмодернізм – ідеологічний феномен із виразно “виховним” спрямуван­ням (Г.-Г.Юнґ)[29] суто антимистецького змісту. Сучасне “мис­тец­тво” (вір­ніше, антимистецтво) не просто “втратило свою колективну функцію”[30] (Клод Леві-Строс), воно руйнує усі колективні ідентичності індивіда (етнічну, релігійну, родинну, класову тощо) і передусім ідентичність національну.

Ще більше проявляється космополітично-деструк­тив­­ний характер цього явища в контексті гайдеґґерівської естетики. Постмодерн навіть у своїх мистецькоподібних формах не розкриває прихованості істини національного буття, і тому його витвори – це “вироби”, а не х­у­дожні “творіння” (М.Гайдеґґер), і їх голос чи “мовчання” (порожні партитури, білі картини, “книги” із порожніми сторінками, незвукова музика тощо) – це колапс ху­дожньої комунікації.

Постмодерні продукти, таким чином, не тільки не перед­бача­ють, але в принципі не спроможні здійснити національно-духовну іденти­фі­­кацію (як естетико-націологічний процес) – ні авторську, ні рецептивну, ні текстуальну, – бо ті суб`єкти і об`єкти, що побутують у їхніх “текстах” є тими феноменами, що мали б тільки відштовхувати людину. Якщо ж процес ото­тожнення (емпатії) і здійснюється (переважно у молодих людей або у маргіналів із несформованими ідентичностями, передусім національною та естетичною), то він набирає виразно антидуховного (антигуманного та антинаціонального) харак­теру, утверджуючи кращі традиції пост­модерністської “війни” проти цілісності (Ж.-Ф.Ліотар), ми б сказали – війни проти людини і нації.

Антидуховна ідентифікація внаслідок рецепції постмодерних дискурсів фор­мує ідентичність денаціоналізованого маргінала, добре знайомого українцям на прикладі манкурта-малороса, яничара-холуя, зображеного ще Т.Шевченком, І.Франком, Д.Донцовим, Є.Ма­­ланюком та ін. націоналістичними мислителями. Інтереси постмодерної люди­ни обмежені сумнозвісними гедоністичними вимогами римських плебеїв (візьмемо хоча б героїв ро­манів Ю.Андруховича): “хліба і видовищ!” (конкретніше – “випивки і сексу!”).

Ті, що теоретично й практично обґрунтовують і популяризують в сучасній Україні ідеологів постмодернізму, свідомо-лукаво або несвідомо-наївно випускають з уваги два ключові моменти. По-перше, постмодерн не може бути теорією мис­тецтва, оскільки є запрограмовано антимистецьким політичним конструктом денаціоналізуючого призначення; і скільки б його іс­терично не проголошували новітнім естетичним методом, він залишиться для наступних поколінь антиестетичною химерою ХХ століття. (Щоправда, у світовій (переважно західній) літературі зустрічаємося із близьким до космополітизму еклектичним мистецтвом, котре інколи теж окреслюється як постмодерне і котре може мати певну літературну вартість: У.Еко, Дж.Фаулз, Х.Л.Борхес, В.Пелєвін та ін. Йдеться про твори, які можуть поєднувати художні та антихудожні елементи, а можуть нагадувати постмодернізм окремими формальними засобами (запрограмована цитатність, іронія, естетична гра, герметизм тощо). Загалом це питання для подальших студій.)

По-друге, в постколоніальній Україні культурна ситуація подвійно ускладнена порівняно із Заходом. Ще не було навіть спроби подолати тотальну маргі­налізацію українців, здійснену російським комуністичним режимом, як почалося утвердження нових постмодерних стереотипів демоліберального зразка, що маргіналізують вже по-іншому, але не менш нищівно, впроваджуючи антинаціональні та антилюдяні ідеали під гаслами гуманізму, космополітизму, псевдо­демократії. Із національ­ної свідомості та підсвідомості вихолощуються най­важливіші іманентні українству поняття Бога, України, Свободи й руй­нується основна для будь-якого інди­віда ідентичність – національна, а це призводить до поглиблення денаціоналізації та дегуманізації сучасного покоління.

Чимало українських дослідників враховують вищенаведену експлікацію. Так Ганна Заварова стверджує: “…скільки б мені не говорили про особливості укра­їнського трансавангарду… – це є мистецтво, що має корені в постмодерні, а не в українській національній культурі”. Ігор Мойсеїв прямо застерігає: “Некласич­на ситуація плюралістичної міжпарадигмальності вабить свободою від будь-якої заан­га­­жо­ваності, але загрожує абсрудом, втратою сенсу життя і творчості”[31].

Справді, на рівні антинаукового абсурду з’являються твердження про те, що “Леся Українка й Ірина Білик є рівноцінними та рівноважливими”[32] (О.Гриценко); висуваються вимоги про “переборення владної ролі колективного духу, колективних цінностей” в ім’я “справжнього модернізму”[33] (Г.Грабович); заперечується роль ми­стецтва як фактора формування національної свідомості[34] (Р.Шульга); психоана­літичними спекуляціями принижуються класики української літератури (роботи Г.Грабо­вича чи С.Павличко); “неоміфологічними” надінтерпретаціями фаль­шується творчість Тараса Шевченка (Г.Грабович, О.Забужко, О.Бузина) і т.п.

Мистецтво, як доводять культурно-історичний та філософсько-науковий досвіди, такиглибоко національний феномен. Воно виникло як необхідність із серцевини народного буття й екзистує на двох рів­нях: національної свідомості та національного підсвідомого, забез­печу­ючи загальнокультурні функції людино- та націотворення. Його відсутність чи нівеляція, через підміну антимистецтвом постмодерного (чи якогось іншого) типу, призво­дить до руйнування психіки як колективного, так і окремого індивіда (маємо сумний ра­дянський досвід із деструкцією релігії, етики, філософії, науки, того ж мистецтва та ін.). А це особливо небезпечно для і так пошкодженої української автентичності та літератури, позбавлених власних “землі” і “світу” (в термінології М.Гайдеґґера) як формантів національного (і водночас художнього) буття.

Не в нашій компетенції давати якісь поради – це справа не літературознавця, а, швидше, совісті і свідомості творця, – але вибір перед сучасним українським мит­цем, якщо він український і якщо він митець, набуває приблизно такого вигляду. Можна на мить спалахнути одним із тисяч псевдопоетичних безликих світляків-пост­модерністів західного зразка (ворожих всім і вся, навіть самому мистецтву) і в один момент зникнути для історії рідної, а значить і світової культури (як біль­шість ра­дянських соцреалістів). Або стати митцем і “охоронцем” (М.Гайдеггер) – апо­логетом Шевченкового Слова – художнім фактором-дороговказом на не­про­­стому шляху рекреації (відродження): від колонізованої юрби – до незалежної нації, розвинутої політично, економічно і, передусім, духовно-естетично. Мабуть, важливо для національних митців, письменників, не тішити своє ego апо­феозом самовира­жен­ня, а протиставитись духовній деградації і здійснити заповітну мрію народу – роз­почати нарешті процес національного відродження, передусім у сфері культури. Бо, як зазначає австралійський мислитель Саймон Дюрінґ, “що ж як не культура за­хищає від культурного, економічного і військового вторгнення імперіалізму?”[35].

 січень 1999 р.

---

[1] Цит. за: Кромбет Т.Т. Проблемы философии национального самосознания // Вопросы философии. – 1982. – № 6. – С.49.

[2] Термін запроваджений Василем Іванишиниму кінці 80-х і найбільш повно експлікований у книзі “Нація. Державність. Націоналізм” (Дрогобич: ВФ “Відродження”,1992) (прим. автора).

[3] Антонич Б.-І. Література безробітної інтелігенції // Сучасність. – 1992. – № 9. – С. 78.

[4] Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ – ХХ веков. Трактаты, статьи, эссе. – Москва,1987. – С.311-312.

[5] Там само. – С.307.

[6] Там само.

[7] Там само. – С.304.

[8] Там само. – С.309.

[9] Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С.149.

[10] Юнг К.Г. Психологические типы. – Мн.: ООО «Попурри», 1998. – С.322-330.

[11] Див.: Українське мистецтво в контексті сучасної культури: монолог чи діалог? Круглий стіл філософів і мистецтвознавців // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 9-10. – С.96.

[12] Казин А.Л. Эстетическое и художественное (к вопросу о границах искусства) // Вопросы философии. – 1987. – № 2. – С.108.

[13] Див.: Туганова О.Э. Постмодернизм в американской художественной культуре и его философские истоки // Во­просы философии. – 1982. – № 4. – С.125.

[14] Див.: Автономова Н.С. Возвращаясь к азам // Вопросы философии. – 1993. – № 3. – С.20.

[15] Літературознавчий словник-довідник. – К.: Академія, 1997. – С.565.

[16] Там само. – С.565.

[17] Квіт С. Основи герменевтики. Курс лекцій. – К.,1998. – С.47.

[18] Цит. за: Квіт С. Основи герменевтики… – С.47.

[19] Див.: Зубрицька М. Жак Дерріда // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996.  – С.458.

[20] Див.: Квіт С. Основи герменевтики… – С.47-48.

[21] Див.: Хабермас Ю. Модерн – незавершённый проект // Вопросы философии. – 1992. – № 4. – С.43.

[22] Цит. за: Слемон С., Тіффін Г. Постколоніальна критика // Антологія світової літературно-критичної думки… – С.537.

[23] Див.: Туганова О.Э. Постмодернизм в американской художественной культуре… – С.126.

[24] Див.: Там само.

[25] Див.: Туганова О.Э. Постмодернизм в американской художественной культуре…; Літературо­знав­чий словник-довідник… тощо.

[26] Цит. за: Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища школа, 1997. – С.85.

[27] Див.: Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття: Навчальний посібник – К.: Либідь, 1997. – С.81.

[28] Казин А.Л. Эстетическое и художественное… – С.114.

[29] Див.: Левчук Л. Західноєвропейська естетика… – С.80.

[30] Див.: Силичев Д.А. Эстетические взгляды К.Леви-Стросса // Вопросы философии. – 1986. – № 3. – С.139.

[31] Див.: Українське мистецтво в контексті сучасної культури… – С.96, 105.

[32] Гриценко О. Українська популярна культура як об`єкт дослідження // Сучасність. – 1997. – № 10. – С.143.

[33] Грабович Г. Питання кризи й перелому в самоусвідомленні української літератури // Грабович Г. До істо­рії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К.: Основи, 1997. – С.45.

[34] Див.: Українське мистецтво в контексті сучасної культури… – С.103.

[35] Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки… – С.566.