Поширення діяльності УВО на Східну Україну у 1920–1929 рр.

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

Поширення діяльності УВО на Східну Україну у 1920–1929 рр.

 

Після виведення у 1920 р. регулярних військових частин Армії Української Народної Республіки з України на територію, окуповану Польщею, боротьба проти радянської влади не припинилася. На українських землях, контрольованих більшовиками, продовжувався повстанський рух. Політика „воєнного комунізму” та економічна руїна, як наслідок довготривалої війни, викликали масовий спротив селянства, найбільш чисельної групи тогочасної України. Саме селянство було основною соціальною базою антибільшовицької боротьби. Відряджений на Україну у травні 1920 р. з великою групою чекістів для зміцнення радянської влади керівник Всеросійської Надзвичайної Комісії Ф. Дзержинський зазначав: „Зараз вся Україна перетворилася на киплячий котел. Спалахи повстань повсюди. Україна не очищена від петлюрівщини, і мужик український дивиться на місто, як на п’явку на його шиї…”[1]. Для таких висновків головний чекіст мав усі підстави: згідно з офіційними радянськими даними, лише на Київщині на початку 1921 р. діяло до 100 партизанських загонів. Цей рух також набув поширення на Східній Волині, Поділлі, Полтавщині та Півдні України[2].

Згідно із визначенням Д. Архірейського та В. Ченцова, час Української революції 1917–1921 рр. – це „боротьба всіх проти всіх”[3]. Для тогочасної України характерна багатогранність політичних сил і течій, які протистояли одна одній. Усі ці сили спиралися на певні соціально-політичні та національні кола суспільства. На думку Р. Подкура, станом на 1920 р. на Наддніпрянщині сформувалося три основні течії антибільшовицького спротиву: національна, анархо-комуністична та аполітична. Перша течія територіально охоплювала, здебільшого, Правобережжя та частково Південь України. Анархо-комуністичний рух під керівництвом Н. Махна розвивався, в основному, на Півдні України. Одночасно там діяло чимало повстанських загонів, які здебільшого не мали чіткої національної орієнтації. Деякі керівники повстанських загонів також шукали зв’язків із політичним антирадянським рухом для узгодження діяльності[4].

На початку 1920-х рр., поряд із традиційною для революційного часу отаманією, починається поступове оформлення власне політичного напрямку антибільшовицького руху. Сприяло цьому процесу створення в середовищі української військової еміграції антирадянських інституцій. У липні – серпні 1920 р. в Празі відбувалися переговори представників українських військових організацій, результатом яких став З’їзд відпоручників українських військових організацій за кордоном. На цьому з’їзді було започатковано створення Української військової організації (УВО)[5].

Як зазначив П. Мірчук, цьому з’їзду передувала нарада Стрілецької ради у Празі в липні 1920 р., після якої на Наддніпрянщину виїхали колишні старшини Січових стрільців для організації сітки УВО[6]. Точної кількості автор не наводить, обмежуючись невизначеним “кілька груп (десяток)”. Завдання, яке було поставлене старшинам, характерне для будь-якої підпільної організації: розійтися по всій території Радянської України, влитися у місцеве життя й створити підпільно-революційні клітини[7]. Керував цією роботою Обласний центр УВО у Галичині, він і направляв групи в УСРР[8].

Серед висланих на Наддніпрянщину були сотник І. Андрух, поручники В. Романишин, М. Нерослик, М. Опока і хорунжий А. Решетуха[9]. Керівником УВО на східноукраїнських землях був І. Андрух, який займав посаду краєвого коменданта[10]. Одним із завдань військовиків був вступ до Червоної Армії[11], очевидно, для проведення пропагандистської роботи серед червоноармійців з метою залучення їх до антибільшовицького повстання. Ця робота була досить успішною. У Київській школі червоних старшин та в 402-му стрілецькому полку, який дислокувався в Умані, діяла Військова організація січових стрільців[12]. Її членами були козаки й старшини червоного галицького полку, які неофіційно підпорядковувалися УВО та Повстансько-партизанському штабу (далі – ППШтаб), очолюваному Ю. Тютюнником. Ця організація проіснувала недовго і була викрита радянськими органами державної безпеки у 1921 р.[13].

На думку П. Мірчука, не можна говорити про УВО на Наддніпрянщині як про цілісну й окрему організацію. Зважаючи на особливості більшовицького карального апарату, була вимога застосовувати тут іншу систему підпільно-революційної роботи: за доцільне вважалося організувати замість одностайної централізованої підпільної організації окремі законспіровані осередки, які приймали для себе різні назви[14]. Підтвердження цієї тези знаходимо й у В. Мартинця, який зазначав, що на початку своєї діяльності УВО не лише на Наддніпрянщині не була цілісною підпільною організацією, це стосувалося її структури загалом[15].

З метою реалізації вказівок Начальної команди (керівного органу) УВО у січні 1921 р. (за даними В. Мартинця – восени 1920 р.[16]) на Київщині за підтримки І. Андруха (жив під прізвищем Авраменко) було створено Український центральний повстанський комітет (Цупком)[17] на чолі із П’ятіркою, яку керівник ППШтабу Ю. Тютюнник визнав вищим військовим і громадянським органом національної влади в Україні. Також було створено Політичну п’ятірку, яка розробила „Програму союзу Української держави”, де було викладено політичні принципи діяльності Цупкому: „1) Завзята боротьба за самостійну Українську Народну Республіку. 2) Геть партії – єдиний національний фронт. 3) Самодіяльність найширших кіл громадських. Хай сам народ, а не партійні крикуни, будує власну державу”[18].

І. Андрух, крім того, що керував УВО на Наддніпрянщині, був і представником ППШтабу. На той час він влився у радянське життя і працював діловодом у Райсоюзі[19]. На території, контрольованій більшовиками, виникали законспіровані губернські, повітові, міські повстанкоми, які розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп[20]. Одним із основних завдань Цупкому була підготовка всеукраїнського повстання, яке мало збігтися з наступом військ, підпорядкованих ППШтабу. Особливу роль у цьому мав відіграти Холодноярський повстанський комітет[21].

Готуючись до повстання, Цупком переїхав із Києва на Уманщину[22]. Невідомо, як проходила підготовка до активних дій, але вже 7 серпня 1921 р. інформаційний відділ Всеукраїнської надзвичайної комісії надрукував звіт про свою діяльність й повідомив про те, що було ліквідовано Український центральний повстанський комітет. Згідно з даними працівника КДБ Д. Голінкова, на початку 1921 р. Катеринославській губернській надзвичайній комісії вдалося заарештувати І. Тимошина і Гвиненка, які були пов’язані із Цупкомом, дещо пізніше були заарештовані ще деякі діячі повстанського комітету, зокрема Дибенко й подружжя Уманських[23]. Крім того, зрадником виявився уповноважений у військових справах отаман Грудницький. Через нього до Надзвичайної Комісії потрапили штабні документи члена Цупкому, керівника Другої Повстанської групи Ю. Мордалевича. Дещо пізніше доповнив інформацію про комітет заарештований чекістами начальник розвідки Другої Повстанської групи Козловський[24]. Унаслідок проведеної чекістами розробки були заарештовані чотири керівники: полковник Чапилко (начальник Цупкому), Наконечний-Дністровий (секретар), Комар і підполковник Гринь. Начальник штабу Комітету штабс-капітан Чапилко-молодший загинув під час спроби втекти.

Також було ліквідовано Політичний центр (Центральна п’ятірка) в Одесі, п’ять комітетів на Поділлі та повстанкоми Полтавщини й Запорожжя. У Харкові було заарештовано членів губернського повстанського комітету та ліквідовані осередки у школі червоних старшин, Агропромисловому інституті, Медичній академії тощо. Загалом на території Харківщини було заарештовано 243 особи.

Станом на 25 серпня 1921 р. Катеринославською губернською надзвичайною комісією було заарештовано 114 учасників Цупкому. В цей же час було знищено Холодноярський повстанком та Повстанську раду Черкащини. Загалом, за першу половину 1921 р. ВУЧК заарештувало близько 1500 членів національного підпільно-повстанського руху на Наддніпрянщині[25]. Серед них були й усі керівники Українського Центрального Повстанського Комітету[26]. Ті підпільники, що залишились на волі, були змушені вжити більш глибокої конспірації.

По справі, яка отримала назву „ЦУПКОМ”, окрім членів повстанського комітету проходили учасники Першого й Другого складу міської (київської) Військової Організації, Військової організації Січових Стрільців та бойової групи отамана Бесарабенка. 39 заарештованих активістів були засудженні до розстрілу, серед них – І. Андрух, А. Решетуха та М. Нерослик[27]. Вирок було виконано 28 серпня 1921 р. У історіографії розповсюджене твердження, що М. Опока входив до керівництва Цупкому, був заарештований і розстріляний разом з І. Андрухом[28]. У слідчій справі і Протоколі засідання колегії Київського Губчека М. Опока не фігурує[29]. Дослідником Р. Ковалем віднайдено і опубліковано матеріали про повстання й загибель у Лук’янівській в’язниці м. Києва 9 лютого 1923 р. 38-ми холодноярських отаманів, де згадується і М. Опока[30]. Виходячи з цього, можемо припустити, що М. Опока, як член військової організації, проводив боротьбу з більшовизмом в лавах повстанських загонів Холодного Яру.

План широкомасштабного повстання на українських землях, контрольованих більшовиками, у 1921 р. реалізовано не було. Але, незважаючи на ліквідацію Цупкому, робота з підготовки повстання не припинилася. У серпні 1921 р. була утворена Козача рада, яка у випадку вибуху повстання повинна була керувати діями повстанських загонів на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній[31]. За даними В. Плюща, один із лідерів ОУН 1930-х рр. Я. Барановський згадував, що із цією радою дуже щільно працювали члени наддніпрянської УВО. Про це ж писав і П. Вірний[32].

У м. Біла Церква в серпні 1921 р. члени ліквідованого Українського центрального повстанського комітету, які залишились на волі, утворили Козачу раду Правобережної України, яка ставила собі за мету підготувати повстання в Київській, Волинській, Миколаївській та Одеській губерніях[33]. У наказі ППШтабу за №1 „До всіх повстанських загонів Правобережної України” йшлося про те, що усі такі загони „під загрозою смерті” повинні підкоритися владі новоутвореного центру. Також було визначено й територію впливу Козачої ради – північно-східний фронт Правобережної України[34]. Можливо, що до складу цієї ради входили члени УВО.

Козача рада співпрацювала із подібною підпільною організацією – 8-м повстанським районом на чолі із М. Якубовичем, – що була створена на Київщині[35].

На окрему увагу заслуговує участь УВО у підготовці й проведенні Другого Зимового походу. Від уряду УНР підготовкою походу займався ППШтаб. Дослідник історії національних спецслужб в період революції В. Сідак висловив припущення, що УВО і ППШтаб співпрацювали, але вказав на суперечності між урядом УНР, який орієнтувався на Польщу, і галичанами, які не могли пробачити Голові Директорії УНР С. Петлюрі того, що він віддав полякам Західну Україну[36]. Про необхідність подолання таких суперечностей, як негативного явища для визвольної боротьби писав у одному з листів до митрополита А. Шептицького керівник УВО полковник Є. Коновалець. У ньому, зокрема, говорилося і про стан діяльності підпілля на Наддніпрянщині: „Як повідомляють наші люди, заслані на Велику Україну, справи там йдуть добре. Ми діємо і будемо діяти там разом з наддніпрянцями, погоджуючи свої акції з повстанським Штабом Тютюнника у Львові. В краї (Західна Україна – Авт.) ми мусимо діяти відокремлено і цілком самостійно, інакше ми можемо викликати непорозуміння між поляками і урядом УНР…”[37].

УВО не лише погоджувала свої акції з ППШ, вона активно інтегрувала туди своїх людей. Керівник УВО на Наддніпрянщині І. Андрух одночасно був і представником ППШтабу. Оперативний відділ ППШтабу очолював полковник Ю. Отмарштайн, майбутній начальник штабу Повстанської армії УНР у Другому Зимовому поході[38], який одночасно був шефом Штабу УВО[39]. Цей факт підтвердили у своїх мемуарах Є. Коновалець[40] та сам керівник ППШтабу Ю. Тютюнник[41].

Історик О. Шатайло вказував, що між Є. Коновальцем, Ю. Отмарштайном, Ю. Тютюнником і його ад’ютантом Добротворським відбувалися часті зустрічі, на яких обговорювалися питання поширення діяльності УВО на всю Україну. Це підтверджують і донесення агентів ЧК, які були в оточенні як Ю. Тютюнника, так і Є. Коновальця[42].

Другий Зимовий похід військ УНР закінчився поразкою. В історіографії цей рейд досліджений досить повно. Тому вважаємо за потрібне лише наголосити, що в черговий раз план всезагального революційного зриву не було реалізовано в першу чергу через те, що він не був підтриманий більшістю населення.

Серед основних причин „пацифікації” настроїв селянства були репресивні заходи радянської влади. Зокрема, у 1921 р. Раднарком України, активізуючи боротьбу з „бандитизмом”, прийняв постанову про введення системи відповідачів. Згідно з цим, у кожному селі з числа авторитетних господарів, фактично соціальної бази антибільшовицького спротиву, призначалися відповідачі, які повинні були стежити за появою підозрілих осіб і своєчасно інформувати про це представників влади. Також вони повинні були не допускати пошкоджень телефонно-телеграфних ліній, залізничного полотна, мостів та інших споруд. У випадку недотримання цих вимог санкції були жорсткими: штрафування, ремонт пошкоджених ділянок за власний кошт, розстріл з конфіскацією майна. До цього додалося створення у 1921 р. системи інформаторів. Згідно із вказівками центрального Надзвичайного Комітету, рекомендувалося в кожній державній установі, кожному селі підібрати надійних інформаторів, які повинні були стежити за підозрілими особами та вивчати політичні настрої населення[43].

Другий Зимовий похід не сприяв зміцненню УВО на Наддніпрянщині. Козачі ради також у 1922 р. були ліквідовані радянськими органами держбезпеки. Фактично, дані про діяльність УВО в Радянській Україні обриваються. І. Андрух, М. Опока, А. Решетуха та М. Нерослик загинули, а В. Романишин пропав безвісті[44]. Але те, що на цьому діяльність військовиків на Наддніпрянщині припинилася, викликає сумнів. Після розстрілу І. Андруха УВО в УСРР залишилась без керівництва. Але центр військової організації знаходився на Заході і її керівництво пильно стежило за діяльністю групи на Наддніпрянській Україні. На конференції УВО у 1923 р. в м. Оліві біля м. Данциг (Гданськ) її керівник Є. Коновалець зазначив, що для східних земель буде створено нову Краєву команду[45]. Невідомо, чи було це зроблено чи ні, але вважаємо, що до такого рішення Є. Коновалець міг прийти, лише детально проаналізувавши ситуацію у Радянській Україні. І, зважаючи на всі деталі, підґрунтя для створення нової команди було.

У 1924 р. на Наддніпрянщину було вислано ще одного старшину Січових стрільців Степана Індишевського, брат якого Ярослав був Краєвим комендантом УВО на Західноукраїнських землях. Як зазначив П. Мірчук, цей підпільник за однією з версій зник безвісти, за іншою – був заарештований органами ДПУ у 1931 р.[46]. Насправді, С. Індишевський став одним із фігурантів справи Українського національного центру[47] (про це нижче).

У 1924 р. проникнення УВО на Наддніпрянщину було зафіксовано радянськими спецслужбами й пов’язувалося із членами Комуністичної партії Західної України та громадськими й культурними діячами з Галичини, які переїхали до УСРР. Заарештований органами ДПУ України М. Біляч на допитах розповів, що Є. Коновалець вислав на Наддніпрянщину також О. Думіна, Дністренка та Хом’яка[48].

Ю. Бойко намагався пояснити відсутність фактів діяльності УВО на Надднірянщині у 1923–1926 рр. тим, що в цей час Є. Коновалець основну увагу звертав на розбудову УВО на Західній Україні та в еміграції. У цей час, писав Ю. Бойко, готувалися резерви для активних дій на Наддніпрянщині[49].

У вказаний Ю. Бойком період керівництво УВО переходить від прямих акцій на Наддніпрянщині до збирання інформативного матеріалу й планування подальшої діяльності. Так у 1925 р. Радянську Україну відвідав член Краєвої команди УВО Д. Паліїв, одним із завдань якого було збирання „орієнтаційного матеріалу”[50].

Ю. Бойко писав, що від 1927 р. розпочалися нові акції УВО у Радянській Україні, що було зумовлено піднесенням української культури й духовності як наслідок українізації і НЕПу[51]. На жаль, конкретних фактів діяльності та прізвищ Ю. Бойко не навів.

Один із керівників націоналістичного руху В. Мартинець навпаки наголошував на тому, що в 1927–1928 рр. ні УВО, ні створений вже тоді Провід українських націоналістів (далі – ПУН) ніяких акцій в Радянській Україні не проводили. За його даними продовжувалося збирання „орієнтаційного матеріалу”. У вказаний період керівник УВО і ПУН Є. Коновалець підтримував зв’язки із працівником посольства СРСР у Берліні (прізвище невідоме), який пізніше був репресований радянськими органами держбезпеки. Одночасно інформацію про побут на Наддніпрянщині керівництво УВО отримувало і від полковника Рубич-Колосовського, який з 1925 р. налагодив зв’язкову лінію з СРСР через Персію, Туреччину, Болгарію та Фінляндію[52]. Зібрана й опрацьована інформація друкувалася на сторінках офіційного органу ПУН „Розбудова Нації”, перше число якого побачило світ у 1928 р. Матеріали за авторством Vigilax (справжнє прізвище невідоме) у рубриці „На Радянській Україні” стосувалися всіх проявів суспільного життя на Наддніпрянщині: від побуту громадян до аналізу політичної ситуації.

Враховуючи, що „орієнтаційний” матеріал був джерелом не лише для вказаних публікацій, але й впливав на формування наддніпрянського вектору діяльності ПУН, вважаємо за потрібне проаналізувати згадані вище публікації. Так, вже у першій статті, що була присвячена проявам опозиції Зинов’єва-Троцького в Радянській Україні, Vigilax приходить до висновку, що під впливом опозиції на українських землях в УСРР активізується процес українізації й збільшується зацікавленість українським національним питанням. Приводом для таких думок були виступи керівників КП(б)У з критикою опозиції за недостатню увагу до питання національного визначення, що друкувалися в офіційних радянських ЗМІ (серед авторів таких матеріалів наводяться й пізніші ліквідатори наслідків українського відродження, зокрема Л. Каганович). Незважаючи на дещо ейфорійний тон цієї статті, автор утримується від далекоглядних висновків, зауважуючи, що робити це ще зарано[53]. Аналізуючи стан українського села, він пророкував новий вибух селянських бунтів, пов’язаних із непопулярною податковою політикою радянського уряду[54]. Подальші дії уряду все ж таки призвели до бунтів, зокрема у голодні 1930-ті рр.[55], але ці народні виступи мали здебільшого соціальний, а не політичний чи національний характер.

Розвиток економіки в Радянській Україні й події, що були з цим пов’язані, дали привід автору аналітичних матеріалів вважати, що в УСРР йде боротьба за економічну самостійність від Москви і що ця боротьба призведе загалом до повної політичної незалежності[56]. Підкріплюється така теза аналізом процесу українізації, який, на думку Vigilax, суттєво вплинув на розвиток національної свідомості жителів УСРР[57].

Проблемам Радянської України було присвячено дописи не лише згаданого автора. Подібні матеріали виходили і з під пера інших діячів націоналістичного руху, зокрема і членів ПУН. У цих публікаціях помічаємо певну ейфорійну наївність у прогнозуванні майбутнього УСРР. Так, М. Загривний, розмірковуючи про початок партійних „чисток”, безапеляційно стверджує, що пролетарська революція вже закінчилася й розпочинається доба національних революцій, які в кінцевому результаті призведуть до знищення більшовицького режиму[58]. Член ПУН Д. Андрієвський, стверджував, що на Наддніпрянщині вже йде визвольна боротьба проти більшовизму, яку веде не лише провідна верства, а ціла нація[59]. Зважаючи, що на той час (1928 р.) не зафіксовано жодного масштабного прояву такої боротьби, вважаємо, що Д. Андрієвський видавав бажане за дійсне.

УВО, а потім і ПУН практикували розсилку своїх друкованих органів, зокрема і „Розбудову Нації”, в установи Радянської України[60]. Враховуючи небезпечність ознайомлення із антирадянськими матеріалами жителів УСРР, у листопаді 1928 р. ДПУ розіслало інструкцію до всіх установ цензури із вимогою, щоб вони „звернули найбільшу увагу на те, щоб із поштою з-за кордону не попадав орган українських фашистів у Празі”. В тій же інструкції говорилося про те, що всі друковані видання з-за кордону повинні проходити через Харків, тогочасну столицю УСРР[61].

Є певні дані про діяльність УВО на східноукраїнських землях у 1928–1930 рр. Тоді радянськими органами держбезпеки за належність до військової організації було розстріляно 217 офіцерів Червоної армії. В. Мартинець ставив під сумнів цю інформацію, зазначаючи, що серед репресованих у цей час громадян Радянської України стовідсотково до УВО належали Т. Углицький, Кулик, О. Костів та М. Маруняка. Згадує він і про заарештованих колишніх членів УВО М. Дзіковського та Т. Крушельницького, які відійшли від справ і ніякої роботи на Наддніпрянщині не проводили[62].

Можемо погодитися з тим, що інформацію радянських органів державної безпеки про викриття підпільних клітин УВО на Наддніпрянщині варто сприймати з великою обережністю, оскільки більшість таких клітин були вигаданими слідчими ДПУ-НКВС. Так, зокрема і нарком М. Скрипник, який покінчив життя самогубством у 1933 р., пізніше був звинувачений у тому, що очолював націоналістичний ухил та націоналістичну контрреволюцію в Радянській Україні[63].

Окремо стоїть питання про радянофільську спрямованість діяльності УВО. Сучасний дослідник О. Зайцев, висвітлюючи загалом „орієнтацію на схід” серед українського політикуму Галичини у 1920-х рр., заперечує тезу дослідників, які стверджують, що УВО стояла на антирадянських позиціях. Він стверджує, що керівництво військової організації, зокрема і Є. Коновалець, шукали контактів із радянським урядом. Зокрема, він наводить факт переговорів представника УВО М. Саєвича із більшовиками у Берліні влітку 1922 р. Підтверджує свою тезу О. Зайцев матеріалами з „Особливих папок” політбюро ЦК КП(б)У, де є прохання Є. Коновальця до уряду УСРР про субсидування УВО, яке розглядалося на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 16 листопада 1923 р. Як свідчать наведені матеріали, ініціатором таких заходів виступав диктатор ЗУНР Є. Петрушевич та члени УВО Д. Паліїв й Я. Індишевський. Останні два у 1924 р. побували у Харкові, де провели переговори про співпрацю із керівництвом УСРР, внаслідок чого між сторонами було укладено „пакт про ненапад”[64].

Зазначимо, що принаймні до 1925 р. не можемо говорити про УВО як цілісну й чітко оформлену організацію. І, погоджуючись із О. Зайцевим, зауважимо, що серед керівництва військової організації спостерігалися прояви радянофільства. На початку діяльності згаданої організації, в ній домінувало два напрямки: радикальний (Є. Коновалець) та помірковано-радянофільський (Д. Паліїв). Перший напрямок, як його характеризував Є. Коновалець, полягав в безкомпромісній боротьбі з усіма окупантами українських земель і відкидав будь-які прояви русофільства й полонофільства. Представники другого напрямку, підтримувані диктатором ЗУНР Є. Петрушевичем, у боротьбі проти Польщі хотіли бачити в Радянській Україні свого союзника[65]. Таке політичне „бродіння” тривало до 1923 р., коли Є. Петрушевич явно перейшов на радянофільську орієнтацію, внаслідок чого УВО повністю відмежувалося від екзильного уряду ЗУНР. Крапку у суперечці вибору політичної орієнтації поставила окрема конференція УВО 1925 р. в м. Ужгород, коли радянофілів було виключено з військової організації й вони створили нову структуру – Західноукраїнську народну революційну організацію (ЗУНРО)[66].

Таким чином, УВО на Наддніпрянщині у перші роки радянської влади намагалася організувати широкомасштабну мобілізаційну кампанію з підготовки й проведення загальнонаціонального повстання. Незважаючи на проведену роботу, включаючи взаємодію із ППШтабом, цей план реалізовано не було з огляду на ряд причин, зокрема й успішну діяльність радянських спецслужб. Для другої половини 1920-х рр. характерна діяльність УВО по збиранню інформації та аналізу ситуації у радянській Україні з метою подальшого розгортання підпільної боротьби.

Проблема діяльності УВО і дотичних до неї структур на Наддніпрянщині у 1920–1929 рр., до створення ОУН, залишається малодослідженою, перш за все, через брак фактологічного матеріалу, що не дозволяє повною мірою висвітлити український націоналістичний рух на Наддніпрянській Україні у цей період. Частково це зумовлено специфікою діяльності УВО, яка майже не вела письмової документації.

 

 

[1] Турченко Ф., Турченко Г. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза, 2003. – С. 239.

[2] Сідак В. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.: невідомі сторінки історії. – К.: ВД „Альтернативи”, 1998. – С. 238-239.

[3] Архірейський Д., Ченцов В. Антирадянська національна опозиція в УСРР в 20-ті рр.: погляд на проблему крізь архівні джерела // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. – № 2-4. – С. 16.

[4] Подкур Р. Повстанський рух та опозиційні політичні угруповання в інформаційних документах органів ЧК-ГПУ (початок 20-х рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. – №2-4. – С.391-392.

[5] Кентій А. Українська військова організація (УВО)… – С. 14.

[6] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 16.

[7] Там само. – С. 202.

[8] Сідак В. Національні спецслужби… – С. 227.

[9] Навроцький О. Початки УВО у Львові // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української військової організації / [упор. З. Книш]. – Торонто: Срібна сурма, б.р. – Зб. 2: Початки УВО у Галичині. – С. 38.

[10] Довідник з історії України (А–Я): Посібник для серед. заг. осв. навч. закл. / [заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста]. – 2-ге вид., доопр. і допов. – К.: Ґенеза, 2001. – С.26.

[11] Книш З. Примітка до розповіді Павла Заболоцького з Перемишля // Срібна сурма. Спогади й матеріали до діяння Української військової організації / [упор. З. Книш]. – Торонто: Срібна сурма, 1962 – Зб. 1. – С. 89.

[12] Сідак В.Національні спецслужби… – С. 246.

[13] Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник… – С. 64.

[14] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – с. 202.

[15] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН… – С. 81.

[16] Там само – С. 25.

[17] Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник… – С.26.

[18] Архірейський Д., Ченцов В. Антирадянська національна опозиція… – С. 20-22.

[19] ГДА СБУ. – Спр. 74760-фп. – Т. 4. – Арк. 18.

[20] Сідак В. Національні спецслужби… – С. 241.

[21] Архірейський Д., Ченцов В. Антирадянська національна опозиція… – С. 20.

[22] Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник… – С.63.

[23] Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР… – С. 138-139.

[24] Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник… – С. 64.

[25] Архірейський Д., Ченцов В. Антирадянська національна опозиція… – С. 20-22.

[26] Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР… – С. 139.

[27] ГДА СБУ. – Спр. 74760-фп. – Т. 2. – Арк. 55-62зв.

[28] Довідник з історії України (А–Я)… – С. 26.

[29] ГДА СБУ. – Спр. 74760-фп. – Т. 2.

[30] Коваль Р. Останній бій героїв // Шлях перемоги. – 2003. – 12 лютого.

[31] Сідак В. Національні спецслужби… – С. 241.

[32] Плющ В. Боротьба за Українську Державу під совєтською владою… – С. 19-20.

[33] Сідак В. Національні спецслужби… – С. 246.

[34] Архірейський Д., Ченцов В.Антирадянська національно опозиція… – С. 23.

[35] Там само.

[36] Сідак В. Національні спецслужби… – С. 227-228.

[37] Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник… – С. 96.

[38] Сідак В. Національні спецслужби… – С. 222.

[39] Книш З. Варшавський процес ОУН – Торонто: Срібна сурма, 1986. – Т. 1. – С. 589.

[40] Коновалець Є. Причинки до історії української революції… – С. 52-53.

[41] Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни… – С. 62.

[42] Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник… – С. 97.

[43] Шульга І. Людомор на Поділлі. – К.: Республіканська асоціація українознавців, 1993. – С. 16-17.

[44] Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича; „Просвіта”, 1996. – С. 164.

[45] Книш З. Власним руслом: Українська військова організація від осені 1922 до літа 1924 року. – Торонто: Срібна сурма, 1966. – С. 51.

[46] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 40, 257.

[47] Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: Справа УНЦ і останні роки (1931–1934). – К.: Критика, 1999. – С. 82.

[48] Кентій А. Українська військова організація (УВО)… – С. 22.

[49] Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі… – С. 31.

[50] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН… – С. 310.

[51] Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі… – С. 32.

[52] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН. – С. 309.

[53] Vigilax. Опозиція Зинов’єва-Троцького на Україні // Розбудова Нації. – 1928. – № 1. – С. 28

[54] Vigilax. Економічний саботаж українського села // Розбудова Нації. – 1928. – № 2. – С. 67

[55] Шульга І. Людомор на Поділлі… – С. 188.

[56] Vigilax. Боротьба за економічне усамостійнення // Розбудова Нації. – 1928. – № 7-8. – С. 304.

[57] Vigilax. „Українізація” України // Розбудова Нації. – 1928. – № 12. – С. 450.

[58] Загривний М. Революційна теорія та закон життя // Розбудова Нації. – 1928. – № 2. – С. 57-58.

[59] Андрієвський Д. Шляхи розбудови // Розбудова Нації. – 1928. – № 5. – С. 188.

[60] Коновалець Є. „Я б’ю в дзвін, щоб зрушити справу ОУН з мертвої точки…”… – С. 253.

[61] Мартинець В. Українське підпілля. Від УВО до ОУН… – С. 312.

[62] Там само. – С. 305-306.

[63] Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–50-ті роки ХХ ст.). – К.: Наукова думка, 1994. – С. 125.

[64] Зайцев О. „Орієнтація на Схід” в українському національно-державницькому таборі Галичини (1920-ті рр.) // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26–29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Част. 2: ХХ століття / Міжнародна асоціація україністів. Відп. ред. С. Кульчицький, В. Даниленко. – Одеса; К.; Львів: Б.в, 1999. – С. 501-502.

[65] Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів… – С. 21-23.

[66] Там само. – С. 39-41.