Порожне місце

Микола Євшан

Порожне місце [1]

Можливо, що дехто міг щось навчитися з історії і знав, як унормувати своє життя. Але до нас ся велика фраза якось мало підходить.

Запитаймо просто: чого наприклад, навчила нас українська історія? – то відповідь буде дуже трудна. А трудна тому, що у нас, т. є. серед української інтелігенції, не можна говорити про яку-небудь вироблену історичну свідомість. В політиці, в суспільно-економічнім та культурнім життю ми навчилися обходитися без дальших історичних перспектив, жили з дня на день, і лише та й то славити приходилося Господа, що нас ще держить. В зміст українського історичного життя ми боялися заглядати, бо боялися неначе інстінктом всіх консеквенцій, які виходять із знання рідної історії, а ще більше боялися (і боїмося) евентуальних зобов’язань, які накладає на нас історія. Бо історична льоґіка, історичне думаннє примушує дивитися не тільки назад, але і вперед. Читати і знати історію – се те саме, що прочитати заповіт батька: там може бути гар­на річ: спадщина, але так само менше приємна річ для спадкоємця: певні зобов’язання, які неминуче треба виконати до якогось означеного часу. Аби не брати на себе такого евентуального тягару відвічальности перед минулими і будучими поколіннями, цілі генерації української інтелігенції рішили краще не заглядати до тестаменту і не брати в свій зяряд чи на свою власність спадщини. Рішили, що можна жити і працювати для української справи і без історичної свідомости.

Таким чином вся модерна українська ін­телігенція – се, дослівно беручи, „безбатченки,” з порожнин місцем в душі. Те порожне місце, в якому повинно битися історичне сумлінне української інтелігенції, – його треба чимсь заповнити тепер: і його ми заповнюємо всякими „орієнтаціями”, або „програмами”. Українець за границею, полишений сам собі, без звісток і телеграм з „центра”, не знає, що йому думати, бо він не знає, як вирішив „центральний комітет”, не знає яка орієнтація тепер взяла „гору”. І тому він безпомічний як дитина, півроку жде „на прямий дріт”, аби нарешті розпочати якусь акцію. Українець як одиниця полишена сама собі, не має ніякої ініціятиви, бо в душі „порожне місце”, нема того українського істо­ричного „daimonion”, яке би йому підшіптувало та штовхало його. З другого боку оте „порожне місце” має такий вплив, що коли зійдуться українські люди в громаду, тоді не можуть вирішити, хто власне Українець, а хто ні. Спільного ідеалу в грудях не мають, а їх програми, орієнтації, всякі „прінціпіяльні” позиції, їх лише роз’єднують. І тепер власне, коли Українці зійшлися до одної хати, на спільну роботу, ми переживаємо такий момент. Хто дійсний, правдивий Українець: чи „старий, відомий український діяч”, чи переладований всякими „традиціями“ українського духу, а ще більше чужими, московсько-австрійсько-польськими ідеологіями, „вчорашний” Українець, який „зродився” серед огню і бурі і не має ще перед собою ніяких заслуг, а хотів би мати ті самі права перед історією? Довкола сього йде страшна, уперта боротьба серед української інтелігенції, боротьба, яка може фатально скінчитися для обох сторін. Бо ані одні ані другі „нічого” не мають, неначе два голодні кинулися на оден шматок хліба і, ксждий хотячи для себе мати цілий шматок, будуть дертися, поки не позатоптують його в болото, не вкусивши його. Одні і другі боряться за те, чого не мають в своїй душі: за історію. Кождий хоче її творити, бо прийшла для того „велика пора”, а ніхто не знає відки її починати: і кождий починає, очевидно, від себе. І сотворять! А се, що вони сотворять, буде колись називатися в українській історії другою руїною.

Що таке українська історія, яка дійшладосі до свідомости української інтелігенції? Се збірка чи група певних історичних фактів, в які кождий Українець повинен вірити і ша­нувати їх. Очевидна річ, вони так уложені та підібрані, щоби було чим гордитися, аби се була „наша слава”, „національні святощі”, які одно поколінне передає в традиції другому. В більшій части се поодинокі історичні особи: князі, гетьмани та історичні діячі, які „греміли” колись своєю славою, вганяючи на своїх конях українськими степами і яким треба було тільки „махнути” булавою, аби явилися безчисленні, непобідимі українські полки. В отих своїх „історичних героїв” ми вкладали, силою впихали в них всьо, що хотіли, що тільки було треба. Вони були неначе речниками наших всіх програм і то програм максимальних! Аби заспокоїти лише пустку нашого сучасного життя, ми творили легенди, історичні фікції; аби самим нічого не рішати, ми казали рішати всьо отим нашим героям минулого. Творили історичну брехню, нашу історичну свідомість, творили музеї, „могили по полю”, панорами історичні та деклямації. Скільки часу минуло від популярної в свій час та „всесильної” в умах тодішної інтелігенції „Історії Русов” до – Історії Грушевського, читаної „спеціялістами”?

Таким чином, коли говорити про історичну свідомість українських поколінь, то та свідомість йшла власне в розріз з самим змістом історичного життя, була навіть його запереченням. Ми власне думали, що аби, виховати свідомі історично покоління, треба вибрати спеціяльно позитивні факти і дати їх громадянству „на покріплення серць”. І мусіли говорити і писати те, чого не було в українській історії, освітлити факти відповідно до потреби, підмальовувати історію. Се наша улюблена праця, особливо, коли треба було говорити про козаччину. Горе тому, хто відважився – як колись Куліш – шукати за історичною правдою і розбивати патріотичні фікції! Нам треба було тільки гарної минувшини, тим красшої, чим гірша була теперішність.

Тепер прийшов час, коли всі ті фікції, якими досі ми жили, мусіли розлетітися в прах перед натиском живого життя. Вони розлетілися, ті поеми про минуле, які нас мали кріпити в неволі, бо тепер українська справа не мрія, не поема, а факт. І от ми не знаємо, що робити і з котрого боку приступити до того факту. Що в рамці тих історичних перспектив, якими жила досі наша інтелігенція, українське життє не дасться вже вмістити, що навпаки живе життє розбиває їх, пере­вертає з ксріннєм і переходить до „порядку дневного”, – про се ми могли вже переконатися після дотеперішних спроб і змагань з будуванню української державності! Українська інтелігенція, оті власне будівничі державні, стоять в даний момент супроти мас українського народу буквально як перед загадкою. Вже ж, ми не вороги свому народові, його вірні сини, „кість від кости”, і хочемо тільки для него працювати. Чого ж він хоче? Як-же до його підійти, чим його заманити і що йому дати, аби він пішов з нами?

Теперішнє становище українського народу, – се наслідок трагічної вини української інтелігенції, наслідок недостачі історичної свідомости (не незнаннє народу: як його сини ми його знаємо). Фікції, якими досі ми жили і „просвіщали” народ, розбиті революцією і ми стоїмо з голими руками. Не йде за нами народ, бо ми не знаємо сказати такого слова, на яке він відгукнув- бися. Ми опинилися без історичних перспектив, – і як нам знати дорогу, якою нам треба йти самим і вести народ? Не маючи опертя вісторичній свідомості, яка би наказала цілому українському народови одну дорогу, таку а не иншу, не виховані в тій свідомости ми віддані тепер на ласку і неласку долі, припадку. І de facto ми хитаємося в бу­дуванню української державности поміж двома „альтернативами”: поміж, старими московсько-австрійськими пережитками, відомими нам „взорами” державного будівництва з одного боку, і поміж розгойданими інстинктами мас, які домагаються заспокоєння, з другого боку. Одного не приймають маси і не даються „ущасливити”, другого не хочемо ми.

Серед того хитання то сюди – то туди, відповідно до об’єктивних обставин, розбиваються наші сили і ми не знаємо на чім стати. Мучимося і кидаємо собою як звір в тенетах, а неначе злодій прокрадається в темних інтер­валах до нашої свідомости думка: таки перед тим було ліпше. – Горе нам, як думка та візьме над нами верх! Бо тоді помандруємо знов під „царя” або „цісаря”.

Текст для публікації підготував Ігор Розлуцький

---

[1] Євшан Микола. Порожнє місце. Історія, учительського життя? – Народ”. – Ч. 15-16. – Станіславів, 1919.