Полярні протиставлення (антитези) як основний аргументаційний матеріял текстів Д. Донцова

                                           Оксана Микитюк

Полярні протиставлення (антитези) як основний аргументаційний матеріял текстів Д. Донцова

У творчій манері Дмитра Донцова полярні протиставлення (або антитези) є основним аргументаційним та актуалізаційним елементом. Тексти Трибуна нації допомагають усвідомити політичну ситуацію, скеровують читача в певне інформаційне русло та дають змогу стати на певну ідеологічну позицію.

         1926 року, визначаючи ідеологію народництва, К. Пушкар писав: “Без ідеї нема організації. Дух організовує тіло. Маса, хоч би й дуже войовничо настроєна, коли немає могучого ідейного зв’язку, ідейної карности, розсиплеться на дрібний пісок, розгубить боєву силу” [9, с. 1]. Уміння зібрати українську “боєву силу”, подолати хворобу колоніялізму, скристалізувати в єдине ціле українську ідентичність та сформувати програмові засади української тожсамости (всупереч підневільному становищу) втілив у своїх текстах провідник та ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. Поряд з філософсько-літературознавчими аспектами донцовознавства за зразком онтології М. Гайдеґґера, герменевтики Г. Ґ. Гадамера, важливим сегментом розгляду є ментально сутнісний аспект дослідження [3, с. 18], що має вираження в лексичній семантиці, зокрема, в когнітивній лінгвістиці, в етнолінгвістиці, в лінгвоперсонології тощо.

За об’єкт мовного аналізу взято лексико-семантичну канву творів Дмитра Донцова, що творить самобутню мікросистему, інформаційно налаштовує на питомо українську “політичну оптику”, є фокусом епохи та кодом національної ідеології. Найпереконливішим аргументом творчої манери автора є антитези, які творять змістовий контраст і таким чином концептуально увиразнюють протилежні погляди численних культурно-політичних діячів, відтворюють стилістичну манеру та самобутній колорит мови публіциста.

Аналіз мовного портрета Д. Донцова передбачає розгляд світоглядових орієнтирів, до який належить передусім націоналізм та соціялізм. Ці стрижневі ідеологеми автор протиставляє за допомогою розлогого уточнення, бо націоналізм передбачав формування політичної нації, повний розрив з Росією, відсторонення від духового комплексу Московщини, негацію соціялізму. Така позиція мислителя є антитезою до “гермафродитського” світогляду “тодішнього демосоціялістичного українського провідництва” [6, с. 20]. Відтак гостра манера текстів ідеолога українського націоналізму дозволяє чітко зрозуміти шляхи творення української сутности, акумулює основні посили для розвитку сильної особистості.

Метою Дмитра Донцова було сформувати покоління борців, тому першою основою націоналізму ідеолог вважає необхідність зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, а така риса протиставлена духовому “кастратству” [6, с. 164]. Метафора (духове кастратство) відтворює ідеологічні настанови публіциста та є своєрідним посилом тексту. Важливо, що ідентифікаційну ознаку духове мислитель уживає в номінативному значенні, себто це все, що стосується матеріяльного життя, на противагу до лексеми духовний (з опертям на релігійну царину).

Автор підсилює ідеологію українського націоналізму ще одним протиставленням: стремління до боротьби та пацифізм нашого провансальства. Українське провансальство як течія, що не усвідомлює державотвірних прагнень, є предметом постійної критика автора. Наприклад, аналізуючи “Самостійну Україну”, Д. Донцов позитивно оцінює книжку, бо вона належить “до тих немногих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до націоналізму” [6, с. 147]. Антитезові відношення провансальство – націоналізм згодом унаочнені іншою опозицією національна ідея – кволе провансальство, де до номена провансальство подано виразну характеристику – кволе. Такі ознакові увиразнювачі, тобто атрибутивні модифікатори підсилюють сказане базовою рисою. Приміром, якщо ми маємо теперішню, сподіваюся, короткочасну в триванні партію “Слуги народу”, то атрибутив чужого створює логічне навантаження, порівняймо, правдиву назву слуги чужого народу.

Оздоровити націю може розуміння засадничої антитези (плебей – пан), яка є засадничою для України, бо плебея “пізнаєте по його тузі за “соціяльною справедливістю”, за рівністю (хоч би під тираном). Пана пізнаємо по його тузі за свободою, байдуже якою ціною” [7, с. 101]. Промовистими є ці слова, бо свобода – це не просто відсутність гноблення, не лише можливість поводитися на свій розсуд, це передусім вміння жити за законами Правди та дотримання чітких моральних правил, а зовсім не сучасна вседозволеність, що призводить до перетворення “суспільства на плебеїзовану масу, позбавлену національних ідеалів, християнських основ, духу, героїки, особистісної і громадської гідності” [2]. Однозначність в трактування номенів – назв людей засвідчують численні твори Д. Донцова, зокрема, в “Єдине, що є на потребу”, публіцист вмотивовує, що підневільне життя в складі різних імперій позбавили нас націєтвірних засад, відтак антитеза чітко викриває цей статус, тому маємо: колишніх степових піратів та кліткових цвірінкайлів, які ревуть та стогнуть і ридають [5, с. 25].

Ядерним та особливим у мислителя є розмежування людей на різні протилежні полюси. Саме “двоподіл” присутній у галереї творів Г. Сковороди, І. Вишенського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Теліги та й взагалі всі поети львівського “Вісника” ділили людей за духовою природою на протилежні категорії: на шляхтича – і мужика, козака – і свинопаса, лицаря – і плебея, патріота – і “дядьків отечества чужого”; борців – і “партачів життя”, героїв за націю – і “німих, підлих рабів”, тобто це “грязі Москви” [6, с. 24]. На переконання Д. Донцова, бінарність у характеристиці особистості має довершити велику місію України, яка йде від апостола Андрія: “На диявола – хрест, на ворога – шабля”, що передбачає духову і фізичну царину життя. Актуальною до сьогодні є оцінка нашого “народолюбства”, де, з одного боку, революціонери з патріотизму; бунтівники з глибоким культом держави; ті, хто найбільше цінував організований колектив. З іншого боку – це патріофоби з бунтарства, бунтівники, що схиляються в бік анархізму, ті, що понад усе цінували “приватні інтереси своєї дзвіниці”, певної людини чи “їх механічно зліпленої цілости”, “народу” чи “кляси” [6, с. 58]. Відтак позитивно (та негативно) марковані компоненти показують схвалення (несхвалення) автора, формують прихильне (засуджувальне чи навіть відразливе) ставлення в читача.

Опозитивне протиставлення в текстах класично підкріплено зверненням до персономена Драгоманов, що ввібрав у себе увиразнювальні характеристики політичних реалій. Наприклад, у розумінні М. Драгоманова “національство” (тобто націоналізм) є чимось темним. Натомість цій лексемі протиставлено “фантасмагорію провінціональних Вольтерів” [6, с. 42]. Відтак в опозицію (антитезу) входять націоналізм та інтернаціоналізм, в іншому випадку – націоналізм та космополітизм, а з позицій соціялістів протиставлено націоналізм та соціалізм. У численних працях Д. Донцов критикує засадничі ідеї М. Драгоманова, який не мислив категоріями націєтвірними, не усвідомлював, що політична нація повинна мата власну територію, людей та (щонайважливіше) владу. Д. Донцов пояснює, що в основу поділу Росії Драгоманов “поклав не національну, а територіяльну засаду” [6, с. 61]. Відтак антитеза національне – територіяльне – це відтворення політичної суті України як безнаціональної одиниці, позбавленої керівної еліти. Крім того, Драгоманов за добробут та спокій “найбільшого числа людей”, що реально відбувається ціною втрати свободи. Аби пояснити неможливість цієї ідей, мислитель протиставляє національство до ідеї всесвітнього гуманізму. Отож, позитивно та негативно марковані компоненти є віддзеркаленням авторської ідеології. Зрештою, якщо порівнювати світогляд та спосіб мислення Д. Донцова та М. Драгоманова, то ми також прийдемо до полярного протиставлення, тобто антитез, бо матимемо: ірраціоналізм, ідеалізм, релігійність, волюнтаризм, націоналізм мислителя не противагу до раціоналізму, матеріялізму, атеїзму, прогресивізму, лібералізму та космополітизму Драгоманова [8, с. 245].

Однозначно, що для Д. Донцова український націоналізм має власні самобутні риси, а для М. Драгоманова і М. Грушевського патологічним станом є непримиренність українського і неукраїнського націоналізмів [6, с. 34]. На думку Драгоманова, Україна має право бути лише провінцією Росії з деякими культурними та соціяльними відмінностями, тому входить в антитезу поняття націоналізм – драгоманівщина. Варто наголосити, що суть драгоманівщини (за великим публіцистом) – це спільність у рисах з здеґенерованим демократизмом, який дбає про “продукцію і кусник хліба замість могутности країни, її чести і з’єднання національної території” [6, с. 168]. Привертає увагу модифікатор здеґенерований, який не лише вмотивовує сутнісні ознаки явища, а й емоційно показує ставлення автора до зазначеного поняття. Тексти ідеолога українського націоналізму засвідчують уживання лексеми драгоманівщина лише з негативною конотацією. Протистояння між поглядами Донцова та Драгоманова підсилюють антоніми український – неукраїнський та апелювання до займенників свій – чужий, що є смислотворчими елементами тексту.

Домінування лексеми націоналізм у Дмитра Донцова наповнено численними уточнювальними характеристиками, приміром, націоналізм добрий – націоналізм недобрий, поступовий націоналізм – насильницький націоналізм, націоналізм поневолених – націоналізм пануючих. Численні модифікатори пояснено знову ж таки крізь призму розуміння Драгоманова, який розвинув думки кирило-методіївців, що лише мирними методами хотіли виховувати молодь, а Росію Миколи І вважали за можливе перетворити на рівноправну і братерську Федерацію Слов’ян. Унаслідок оцінки М. Драгоманова українство мало повірити, що є два націоналізми – добрий і недобрий, поневолених і пануючих, опозитивні відношення показують непримиренність цих тверджень. Далі Драгоманов вмотивовує політичний чинник: “Завданням українського націоналізму (“поступового”) було побороти “внутрішньою ідейною правдою” – “насильницький націоналізм“” [6, с. 89] (що є нереальним). Незаперечну паралель щодо ідеологічної визначености в суспільстві дає Ю. Іллєнко, який уміщує весь сенс державотворення в дві базові ідеології: націоналізм та комунізм з переконанням: “Права ідеологія і ліва. І все. Більше, хоч як крути, нічого немає. Як ліва і права рука… Як є Північний полюс і Південний. Ізраїльського полюса не буває” [1, с. 138].

Прикметно, що політична психіка радянства відтворена також антитезою, бо, з одного боку, це – канібальський шовінізм, а з іншого – це стрибок до сентиментально-солодкавого плазунства перед чужою ідеєю. Антитеза Д. Донцова (егоїстичне мислення – естетичне мислення) підкріплені сатирою, бо начебто українське радянство має прискорити “”духовне переродження” московського народу, який має змінити своє “егоїстичне” мислення на “естетичне“, перейти від “брехні” до “правди-істини””. І як висновок знову антитеза: “Ясно, що “коли один нарід організовує взаємні відносини… фізичною силою кулака, а другий моральною силою внутрішньої правди“, то вони зговоритися не можуть” [6, с. 91].

Термінологія Дмитра Донцова – це суцільне антитезове увиразнення, що засвідчує всеохопність та інтелектуалізм публіциста. У полі його зору філософія національного волюнтаризму, що знає волю нації до чину (тобто це – “примат ідеалу, стремління до його здійснення”). В опозитивні відношення до цієї філософії волюнтаризму входить обивательська філософія, що зорієнтована на конкретне “я”, “ти”, “ми” (це – “примат теперішнього”) [6, с. 47]. Чільне місце в текстотворенні автора посідає термін нація, бо націю як ціле Д. Донцов протиставляє до нації як механічної збиранини [6, с. 170]. Тому антитеза автора стосується політики народництва, метою якого є “не визволити націю, лише об’єднати людськість в одну соціялістичну спілку” [6, с. 96]. Полярні протиставлення в текстах мислителя завжди мають чітку конотацію та оцінну характеристику, бо з одного боку – це позитив, а з іншого – негатив. Антитезово переконливо Дмитро Донцов змальовує вади демократичної інтелігенції: “Замість відданости отчизні – боротьба з “шовінізмом”, інтернаціоналізм і космополітизм всяких відтінків. Замість пошани до пам’яти предків – відраза до них як до “руїнників” (козаків) і “головорізів” (князів і гетьманів). Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордости й непокірливости – згідливість, потульність і крутійство” [10, с. 23]. Зрозуміло, що кожна нація прагне відрізнятися від іншої, відтак не нівеляційні ознаки (потульність, крутійство), а маніфестація непокірности, відрази, гордости – це ті етнонаціональні чинники, що є формотворчими для сьогоднішньої ситуації. Д. Донцов завжди був і є викривальний, наступальний, правдивий та непохитний. Демократія, яку так величає сучасне суспільство, на жаль, не є панацеєю від усіх хворіб, тому й вади демократичної інтелігенції публіцист вимальовує численними методами. Його цитата-маркер є не лише взірцем антитези, а біблійним вмінням усе визначити за поняттями “так” і “ні”, здатністю відмежовувати добро і зло.

Постійно коментованим у працях Дмитра Донцова є протиставлення України та Росії. Пояснюючи, що пропагує большевизм, автор відтворює ті чинники, що творили країну. У Росії – це культ власної державности, імперіялістичний розгін, дух комбативности, завойовництва, расової вищости, натомість антитезою є творення України, де влада намагалася знеславити й зогидити все, що давало силу нашому національному організмові: всі славні спогади минулого, шляхетну гордість вільного народу, його завзяття, предківську мудрість, власну правду [4, с. 6]. Відтак Росія уславлювала абсолютизм та творила сильну провідну верству, а в свідомості українців виховувалася ідея лише слухняного виконавця чужої волі. Антитеза Україна – Росія – це не лише оцінна характеристика, а й маркувальна ознака, своєрідна канва, що формує націєтвірну позицію.

Щодо творення сильної України, в Трибун нації переконаний, що протиставленням до “малоросійської” ніжності має бути зачіпна любов посідання, а “поки теореми – не стануть аксіомами, догмами; “соромливість” – не обернеться в “брутальність“, а безхребетне “народолюбство” – в аґресивний націоналізм; – доти не стане Україна нацією” [6, с. 202–203]. У час згубних деморалізаційних ідей про матеріяліні блага, мислитель нам пояснює ідеал нації. За Донцовим, не земля, кусень чорного хліба та спокій є метою щасливого життя, а експансія, організованість, власновладство, тобто антитеза формує мету національного життя. І ще одне протиставлення: ідея має бути всеобіймаюча, виключна, яскрава, потрібна акція і воля до влади та в протиставленні до неї йде спочинок і уживання. Ідеал сильної нації та вольової людини в ідеолога вимальовано не лише антитезою (акція, воля – спочинок, уживання), а й підсилено численними прикметниковими формами (виключна, яскрава тощо), що є своєрідною ампліфікацією та яскравим мотивувальним аспектом.

Варто наголосити, що конотативної оцінки в текстах Д. Донцова набувають навіть тварини. Наприклад, цитуючи Г. Сковороду, мислитель протиставляє левів котам, а жаб – орлам, бо “там, де льви оберталися вдачею в котів або приймали їх до свого товариства, – там вони хутко летіли вниз з гієрархічної драбини…Там, де натуральні коти удавали з себе львів (як у випадку нашої еґалітарної інтелігенції), там, де жаби думали собі виквакати те, що здобували не в багні, а в повітрі орли, там наступала катастрофа” [4, с. 51]. Цитування і знання Сковороди присутнє на численних сторінках твору, оскільки афористика українського мандрівника співзвучна з текстами великого публіциста. Прикметно, що пояснюючи можливість чи неможливість щодо співжиття різних рас (ідея Драгоманова), Д. Донцов протиставляє верблюда – коня, лиса – курей, вовка – теля: “Чи це завдання легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр., лиса з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися” [6, с. 32].

Антитезові приклади автор підсилює переконливими метафорами, наприклад, духове кастратство, канібальський шовінізм, безхребетне народолюбство. Також метафорично відтворено моральні якості людей, тому маємо: туга за вилами і гноєм та втеча від спокою. “Провансалець, який тужить за вилами і гноєм, за “мирною селянською країною”, навіть не підозріває, що людина вищих рас не шукає спокою, а тікає від нього, його не потребує, і ним погорджує” [6, с. 128]. Туга – гнів, мир – війна, щиросердне хотіння – примус – ці полярні протиставлення відтворюють суть патосу, бо “життя це не лише туга, але й гнів! Не лиш мир, але й війна! Підставою українського відродження було щиросердне хотіння, а не примус” [6, с. 205].

Сила Донцовських антитез – це сила інтелектуальна й моральна, це маніфестація думок нескореної людини, що сповна відтворює його лексико-семантична парадигма. Аналізований матеріал неодноразово потверджує, що опозиційне протиставлення в текстах мислителя творить своєрідне “вістря”, змушує звернути увагу на відмінності між політичними реаліями, детально проаналізувати описувану ситуацію та є індивідуальними маркерами, що виконують націєтвірну, аргументативну та активізаційну функцію. Афористичність та семантична місткість світоглядових антитезових увиразнень Д. Донцова сьогодні надається для численних політичних цитат. Цього вольового та непохитного в своїх переконаннях автора треба прочитати, вивчити, запам’ятати та втілити в життя його державницькі ідеали. Одонцовлення українського мислення – чільне завдання нашого часу!

ЛІТЕРАТУРА

1. Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка. Криниця для спраглих / Автор ідеї, укладач та літературний редактор Ірина Фаріон. Івано-Франківськ : Місто НВ, 2010. 160 с.

2. Баган  О. “Премудрий” Грицак: Або чи справді український націоналім гірший за “модерновий” лібералізм. 15.01.2018 // https://vgolos.com.ua/articles/premudryj-grytsak_298575.html (останній перегляд 21.06.2020).

3. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу : монографія, 2-е вид., випр. і доп. Київ : Логос, 2004. 284 с.

4. Донцов Д. Дух нашої давнини. Львів–Київ : Накладом Юрія Криворучка, 2011. 160 с.

5. Донцов Д. Єдине, що є на потребу. Київ : Діокор, 2002. 64 с.

6. Донцов Д. Націоналізм. Вінниця : ДП “ДКФ”, 2006. 236 с.

7. Донцов Д. Хрестом і мечем. Тернопіль: Рада, 2010. 316 с.

8. Лісовий В. Культура – ідеологія – політика. Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 1997. 352 с.

9. Пушкар К. До ідеольогії народництва: В десяті роковини смерти І. Франка. Прага–Львів, 1926. 48 с.