Похід Карла ХІІ на Україну: Політичне становище Європи
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 18 Бер 2017 в 0:01
Дмитро Донцов
Похід Карла ХІІ на Україну: Політичне становище Європи
Велика Північна війна 1700-1721 рр., і боротьба народів, якої свідками ми є сьогодні, мають в собі багато подібного. Як і тоді, так і тепер одною з найважливіших причин війни є стремління Росії на Захід. Проблеми, що хвилювали політичне життя тоді, є питанням дня і сьогодні, а серед них найважливіше – політичний уклад того великого комплексу земель, що називається «Західна Росія», а який складається з цілого ряду відрубних національних територій. Тому студіювання тої далекої, а так близької нам епохи, має таку вагу для нас. Воно хоронитиме від помилок і може дати вказівки політикам при розвязуванні питань, які, повторюю, нині, як і перед двома стами літ, все ще стоять на денному порядку політичного життя Європи.
Так багато критиків представляло похід Карла XII, як карколомну авантуру, так багато навіть наших сучасників вказувало на нього ж – як на відстрашаючий приклад і доказ, що зломити силу Росії – ідея безглузда, що дійсно варта було перевірити: чи справді діло Мазепи було кроком згори засудженим на тяжку невдачу, чи може не вдалося воно – скажім словами Фридриха Великого – лиш із-за «незнаних причин», які народ називає «сліпою долею» і котрі годі було передбачити?
Питання не чисто академічне. Від відповіді на нього залежить почасті розвязання найважнішої проблеми нашого віку, проблеми російської експанзії. Чи ця експанзія була неухилимою конечністю природи, як дехто часто приймає, чи може далося б було положити їй край ще в часах Петра І? Чи маємо отже тут діло з тою силою природи, що розвалила шведський вал, чи може з якимсь нещасливим припадком, котрий міг і не зайти? Щоби прийти тут до слушного погляду, належить перевірити:
По-перше, чи Карло XII, виповідаючи Петрові І війну a outrance і відкидаючи його мирові предложения, вірно оцінював політичну констеляцію Європи і внутрішнє положення Росії (Мазепа!)? Іншими словами: Чи тодішні політичні обставини пригідні були для такої війни?
По-друге, чи похід на Україну був оправданий стратегічно?
Тільки заперечуюча відповідь на ці питання може оправдати тяжке слово «авантура». Багато політиків, які не можуть надивуватися досить скорому зростові (протягом двох останніх століть) Росії до значення світової держави і яким здається, що з тим більшою певністю відкривають тенденцію цього зросту в передпетрових часах, тим більше вони самі від тих часів віддалені – до остовпіння дивуються «легкодушности» Карла XII! Як міг шведський король в кінці XVII століття не бачити того, що вони в XX століттю так ясно бачать? Як міг войовничий вправді, але малий нарід хотіти знищити безмірну Росію?
Такі розумні політики не знають одначе трьох речей: По-перше – прийнявши, що Швеція не могла перемогти Росії, – звідки міг це знати Карло XII, коли не тільки для нього, але й для цілої тодішньої Європи треба було саме довгої північної війни, щоби цю «неможливість» зробити правдоподібною?
По-друге – забувають ці політики, що тоді не було ще ніякої «Росії»; була тільки Москва або московська держава, яка лежала десь, де – ніхто докладно не знав – за Польщею і, межувала, як здавалося – з Індіями, а її «посли», що часами виринали на західно-європейських дворах, були посміховищем кожного освіченого й культурного європейця. Натомість Швеція була тоді великою імперією, про котрої канцлера говорили французи, що він є віссю, довкола якої крутиться світ.
Та особливо не зважають політики, що згори дивляться на Карла XII, на те, що коли б він навіть був свідомий величезної трудности свого завдання, то все-таки мусів би зважитися помірятися з Москвою в полі, бо вимагали цього рішуче життєві інтереси Швеції. Вдоволити Росію признанням їй балтийського побережжя означало б для Швеції не лише втратити значення першої держави на півночі, якою була вона через ціле століття, але й взагалі впасти до ролі другорядної держави. Чогось такого одначе ніхто не зробить добровільно; коли б Швеція була зробила, то була б це безприкладна в історії подія.
Багато держав мусіло в ході історії скоротити промінь своєї експанзії і признати недостачу сил у себе, та все були вони приневолювані до того manu militari. Чому ж в цьому випадку мусіло бути інакше? Карло зрозумів, що його спір з Петром був того роду, що мусів покінчитися знищенням або цілковитим упадком до ролі безвартісного міжнароднього чинника одної з обох сторін. Історія виказала правдивість цього погляду, в спосіб для Швеції досить жорстокий…
Неминучістю цієї альтернативи, війни a outrance, і був перейнятий Карло, коли сказав у сенаті при вибуху війни: «Я постановив ніколи не починати несправедливої війни, але також: постановив я не скорше покінчити справедливу війну, аж остаточно поб’ю мого ворога».
Не була це хвальковатість юнака, в тім лежала думка, що гляділа у простір століть: думка, що дві великі держави не можуть довго одночасно панувати над Балтийським морем. Оце ясне зрозуміння, що велику честь приносить інтелігенції молодого володаря, й було причиною, що Карло хотів цареві подиктувати мир в Москві. Карлові було б дуже легко прогнати москалів з Фінляндії, Лівляндії й Інгерманляндії, куди вони були вдерлися в 1703 році. Та тим війна не була б покінчена, а коли б Петро І навіть мир був заключив після того, то це було б тільки війну перервало на пару років. Доказом того – вперті намагання попередників Петра, за часів Густава Адольфа II і Карла X Густава, наблизитися до берегів Балтику. Обидва відперли московський напір, але тількивідперли. По тих досвідах не важко було додуматися, що цих берегів Швеція не зможе оборонити самою тільки дифензивною війною. Натомість з упадком Москви й ослаблення Росії, балтийські провінції самі були б припали побідникові як достиглий овоч.
Ціла політика Карла XII супроти Росії була своїм напрямом вповні традиційно-шведською політикою панування над Балтиком. Не була вона карколомна, навпаки: означала поворот до чисто скандинавської від дійсно авантурничої політики попередників Карла XII, які хотіли стати сильною ногою на німецькому побережжі того моря, опанувати гирла трьох головних німецьких рік і тим самим піддати всю заграничну торгівлю – своїй контролі. Така політика, до якої намовляв Швецію хитрий Мазаріні, в дійсності ніяк не була оправдана життєвими інтересами Швеції, і тому «авантурничий» Карло спокійно занехав її. З другої сторони вибрана Карлом дорога побити Москву (хотів цього доконати при помочі Мазепи й Туреччини) зовсім не була «видумкою» або оригінальною ідеєю. Як бачимо, було це тільки продовжування політики Карла X Густава.
Політичне положення Східної Європи XVII століття було подібне до хаосу, в якому все було в русі, в якому ще ніяка нація не мала свого власного, ніким незаперечуваного обсягу діяння. Так часто в політичних письмах XVII століття обговорюваний «equilibre dans le Nord» в дійсності не існував зовсім, а тільки старався здійснитися в різних, взаємно себе виключаючих формах. При тому помічалося дві тенденції. Одна стреміла з країв на захід і південь від Москви збудувати оборонний вал перед зростаючою російською імперією; тим валом мав бути союз Швеції, Туреччини й України. Часами втягано до цеї комбінації також Бранденбургію, Семигород і Польщу, зглядно краї поділеної Польщі…
Друга тенденція стреміла до розширення російського панування над Балтийським і Чорним морями. Передумови її були: знищення відділюючих Росію від Чорного моря володарств, значить України і Криму, і союз з Польщею. Цей союз Москвою конечно вимаганий, щоби забезпечитися перед ударами збоку в часі походу на балтийські провінції, був тільки маскою для мирного здобування, випробувана метода, по якій поступала й пізніше Росія. До цього союзу Польща схилялася й сама. Її спорадичні намагання зломити Москву в порозумінні з Україною (Гадяцький договір 1659), були скоро закинені і по 1668 році (поділ України між Польщею і Москвою) – падала Польща, ворогуючи з Туреччиною й Швецією, помалу в обійми свого східного сусіда.
Першу тенденцію заступали загрожені Росією північні й полудневі побережні краї. Проявлялась вона не тільки в боротьбі цих країв за своє існування – (це свідчило б хіба тільки про менше або більше розвинений інстинкт самозбереження, а не про свідоме, їм усім спільне стремління до наміченого політичного укладу Східної Європи), – але також у різних союзах, які хотіла заключити Швеція і інші названі держави, щоби збірною силою відвернути спільну небезпеку, що загрожувала зі сходу. Найяркіше проявляється тенденція в союзі, заключеному в 1656 році шведським королем Карлом X Густавом з Ракочим (Семигород), з українським гетьманом Богданом Хмельницьким і з Бранденбургіею. Цей союз звернений зовсім природно проти Росії, зміряв також до поділу Польщі, про яку думано, що вона навсе звязалася з Росією.
Дивно, що пропонована тоді Карлом X, Бранденбургії територія майже зовсім відповідає тій частині Польщі, яку одержала Прусія з поділу цеї республіки. Оце й була політика Карла X Густава і зовсім природно, що новий шведський король, 1700 року взяв старий напрям шведської політики за свій і хотів при тім використати ті чинники, які по своєму географічному положенні зачислялися до противників Москви. «Розумні» побоювання, що мовляв, сила Росії незломна, не могли вплинути на його пляни, тим менше «глибокі» розважування про можливість тривалого миру з царем.
Чи Карло, який зрозумів як слід своє велике, попередниками передане завдання, вибрав для свого здійснення добрийчас? Вправді, противники не залишили йому ніякого вибору – вони ж були напасниками, та всетаки міг Карло, побивши Данію, прийняти поданий йому Петром мир, щоби опісля, кілька літ пізніше, знову почати війну. Він цього не зробив, і як побачимо, мав рацію не тільки в признанню конечности війни a outrance, але також і у виборі хвилі її початку.
Політичне положення тодішньої Європи було для Швеції сприяюче. Франція, приготовляючи по мирі в Рисвіку нову коаліційну війну, запобігала приязні у Швеції. Бранденбургія не мала вправді причини до особливої приязні зі Швецією, але всетаки далекою була від союзу з її ворогами. А хоч цісареві не дуже приємний був успіх Швеції – протектора протестантизму в Німеччині, то одначе забагато мав він інших справ, щоби могти твердо виступити. Зате дві найбільші морські держави – Англія й Голяндія, стояли рішуче по стороні Швеції. Та особливо важне було, що запевнена була поміч Оттоманської Порти, якої відношення до Росії зовсім не було приязне.
Саме тоді сильно занепокоєна була Порта злукою України з Москвою (1654 р.) і старалася від того часу допомогти кожному повстанню українців проти їх протектора-царя, або сама, або через хана. Хмельницький навіть піддався був протекторатові султана (1650). 1669 року заключила Туреччина союз з Україною, через що попала в війну з Москвою. В 1677 р. прийшло турецьке військо на Україну, щоби разом з сином Хмельницького Юрасем, котрому надав султан титул князя Сарматії, воювати Москву. Значить ідеал спільної акції з Україною проти Росії був для певної міри традицією тодішньої політики Порти.
Якраз з початком північної війни заключила Туреччина мир (3. 7. 1700) з царем. Мимо того відносини між: обома дворами були дуже напружені. Коли сьогодні турецько-російськими відносинами кермує велике питання проливів то анальогічну ролю в часах Петра мав Азовський пролив і тісно з тим повязане питання панування над Чорним морем. Щоби надати своїм домаганням більшої сили, казав цар вибудувати у Вороніжі і на Азовськім морі велику фльоту. Ці пляни незвичайно занепокоювали Константинопіль. Султан волів краще почати нову війну, ніж дозволити московським кораблям на свобідний вступ у «свій дім», як називав він Чорне море. Турки так були занепокоєні намірами Петра отворити Азовський пролив, що носилися з плянами зовсім його засипати і по обох боках вибудувати нові укріплення. Ба, навіть Грузію думали завоювати, щоби її побережжя не служило опертям для російської фльоти.
Невдоволення в Константинополі підсичував постійно письмами і послами кримський хан, який бачив, як незвичайно скоро наближалася Москва з обох сторін, від Цніпра й Азова, до Криму. Положення ставало для Петра хвилями дуже критичне і були часи, що раз великий везир (1703), раз хан (1707) були готові виповісти Росії війну. До цього ж перли Порту невтомно посли Швеції, Франції і короля Станіслава. Як близько була небезпека виповідження Портою війни, показують безупинні старання царської дипльоматії замотати Туреччину у війну з цісарем, щоби тим способом ухилити виступлення її проти Москви.
Коли все те візьмемо до уваги, а зокрема також цілий перебіг російсько-турецьких відносин у слідуючому столітті, то прийдемо до висновку, що Карло XII вірно вгадував російський напрям турецької політики і міг сподіватися не тільки невтральности Порти, але навіть і помочі. Коли отже він втягнув цю державу, хоч навіть багато пізніше до своїх плянів, то значить він слушно оцінював тенденції й інтереси протиросійської з конечности, турецької політики. А що мимо того завівся у своїх сподіваннях, хоч і не цілковито, то сталося це, як побачимо, не ізза необачности. Бо вже в 1707 р. увійшов Карло в переговори з Портою в справі помочі проти Петра.
Так само нефантастичні були його, також: пізніше дозрілі, українські пляни, чим хотів шведський король поцілити московську державу в серце її, Москву.
http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/Carl12CampaignUkr/PoliticalSituation.html