Поетична аксіологія Петра Скунця
Автор: Центр ім. Д.Донцова. 01 Кві 2018 в 0:02
Петро Іванишин
Поетична аксіологія Петра Скунця
Поезія Петра Скунця – небуденне явище в українській літературі другої половини ХХ століття. Блискучі афоризми ужгородського поета багато хто знає напам’ять, сміливості його поеми “На границі епох”, що вийшла друком у 1968 році, дивуються дотепер, його поетичний стиль упізнає кожен, хто бодай раз захопився творами “Розрив-трави” чи “Спитай себе”.
Взагалі, творчість П.Скунця вирізняють два найголовніші чинники: по-перше, її еволюційність, а по-друге, національна заангажованість ейдологічного письма.
Якщо тільки твір не розглядається у чисто естетичному плані – як феномен творчості самовираження чи “мистецтва для мистецтва”, – то, безумовно, дослідника чи взагалі будь-якого реципієнта цікавитимуть в першу чергу когерентні вияви на інтерпретаційних рівнях: діалогічному, синхроністичному, біографічному, генетичному, характерологічному, екзистенційному, інформативному тощо. Анагогічний чи, принаймні, аксіологічний аспект у цьому відношенні буде займати провідне становище, оскільки саме він найчастіше допомагає збагнути ідейну проблематику твору, вийти на об’ємне бачення характерів героїв і т.п.
Аксіологічне прочитання твору вимагає від інтерпретатора виявити ті ціннісні орієнтири, які витворюють своєрідну дидактичну ауру літературного героя, спонукаючи його діяти, мислити, відчувати так, а не інакше; водночас ці орієнтири витворюють певний сугестивний зразок для наслідування.
Змістове вираження як актуального, так і потенційного зрізів твору в ліриці найчастіше уособлює ліричний герой. Однак не будь-який поетичний суб’єкт витворює навколо себе те плюсове аксіологічне поле, на основі якого і роблять висновки про ціннісні орієнтири митця. Найчастіше у ролі носія/виразника позитивних цінностей виступає герой-протагоніст, котрий внаслідок специфіки ліричного письма максимально, іноді навіть повністю зливаючись, наближений до скриптора.
Проте слід завжди враховувати специфіку конкретного адресанта. Протагоніст Петра Скунця – особистість не статична, а динамічна. Він еволюціонує в процесі розвитку поета. Чинник еволюційності приводить до певного парадоксу: ліричний герой поетичних збірок кінця 50-х – початку 60-х повністю трансформується у свого духовно-світоглядного антагоніста у поемах кінця 60-х – початку 70-х рр.
З іншого боку, авторове світоглядне становлення – переродження обмеженого комсомольця-радянщика у свідомого сповідувала національної ідеї – відбувалося поступово, і після пікового вияву в поемах “На границі епох” та “Розп’ятті” наступив період вимушеного мовчання (наслідок репресивних заходів компартійної окупаційної системи), а згодом – час псевдостагнації: маскування на рівні експліцитного смислу так званими “паровозиками” – легальними темами, героями, образами, проблемами, епіграфами тощо.
Довгочасовий тотальний ідеологічний прес, а також інтенсивна боротьба за права свого народу в другій половині 80-х спричинили деяку деформацію механізму творчого натхнення. Це, в свою чергу, вплинуло на характер та чисельність творів. Але аксіологія поезій від цього не втратила. З приходом незалежності ціннісні орієнтири протагоніста проступають ясніше, позиція автора не потребує маскування.
Немає смислу зупинятися на збірках “Сонце в росі” (1961) та “Верховинська пісня” (1962), оскільки нав’язані системою і сповідувані там цінності та ідеали довели свою антинаціональність та антигуманність. Остаточне банкрутство соціалістичної (чи то комуністичної) ідеї підтвердилось розпадом Радянського Союзу. Отож актуальним полем нашого інтересу виступатимуть поезії, написані після 1962 року.
Викласти цілісну аксіологічну систему поезії Петра Скунця – річ непроста. Справа ускладнюється тим, що чимало текстів досі не доступні загалу. (Їх появу, особливо велику групу “шухлядних” творів, пов’язують із запланованим виходом у світ великої книги вибраного “Один”.) Але накреслити певні напрямні цілком можливо. Тим більше, що поет завжди відзначався великою чесністю з читачем[1].
Процес становлення нового світогляду проходив шляхом усталення окремих аксіологічний проблем. Медитативно-раціоналістичний характер переважної частини творчості письменника полегшує виявлення тих чи інших філософських питань, вирішення яких приводить до конкретизації світоглядної позиції автора, в тому числі і через ціннісні орієнтири протагоніста.
Пошуки реальних добра і зла неминуче привели П.Скунця до джерел формування особистості. Добро – це те, чого вчили батьки, що йшло від мудрих простих верховинців, що проповідував Кобзар тощо. Поступово витворюється певна закономірність: все те, що добре для нації, сприяє її розвитку ї триванню в часі – добро, а те, що шкодить, нищить, нівечить народ – зло. Для поневоленої ж нації головним добром є її боротьба за своє визволення, саме тому так часто письменник звертається до теми боротьби, саме тому центральними постатями поем постають борці (Вакаров чи Кубинець). Звідси і той надихаючий на подвиг героїчний пафос рядків:
Та коли б мої дні опустіли,
я жбурнув би на вітер їх.
І коли вони зовсім кволі,
і коли не знесуть боротьби,
най загинуть –
рабами волі,
щоб не стали
рабами доби.
(“Під арештом”//”На границі епох”)
У дусі екзистенціалізму вирішується вікова несправедливість супроти нації. Якщо неможлива революція, то хоч бунт розворушить серця квієтичних сучасників:
Є мука така єдина,
бунтуючи мука –
ЛЮДИНА!
(“Родовід”//”На границі епох”)
Із перманентного прагнення боротьби випливає і зміст життя індивіда. Бо справді: “…той знаходить смисл бодай у смерті,/ хто його шукає у житті” (“Від автора”//”На границі епох”).
Спрямованість пізнання визначається українською філософською традицією. Це передусім сократівсько-сковородинське “пізнай себе”, продовжене і генералізоване Т.Шевченком у “Посланії”: “…що ми? чиї сини? яких батьків? ким? за що закуті?..” П.Скунцеві залежить, щоб кожен сам спитав у свого серця: “хто я?”, бо –
…коли спитають люди –
ХТО ЄСИ?
Ти зумієш правді глянути у вічі?..
А як смерть у правді…
(“Хто ж ми?”//”На границі епох”)
Заскорузлі у сірій самодостатності “застою” люди не помічають деградації власних душ, не бачать далекої яскравої мети, не усвідомлюють, що має стати кінцевою ціллю їхньої діяльності. Не досить існувати – треба жити активним повнокровним життям: берегти свою національну ідентичність і приносити щастя людям:
Головне нам душі вберегти від молі
і не дати думці з ліні зажиріти.
Головне – дорога, головне – тополі,
головне нам друга справжнього зустріти.
Головне – збагнути: ми тут не приблуди.
І не красуватись. Ми не на малюнку.
Хай від тебе щастя на землі прибуде,
а все інше завтра спишеться з рахунку.
(“Відвертість”)
Саме оте поширення щастя і виправдовує діяльність людини. Буде щасливою нація – створяться всі передумови і для повноцінного особистого щастя.
Коли кругом “неправда і неволя” (Т.Шевченко), то відповідно деформується і система стосунків між людьми. На рівні проголошуваних істин – “людина людині – друг, товариш і брат”, а насправді: “Не ти зжереш – тебе повинні зжерти!” – / так жрець наук, що в практику провів / свої знання, мене, профана, вчив, / свого колегу смачно жуючи” (“Урок біології”). І все виправдовується “природними” законами: хто сильніший… Тільки людина здатна подолати замкнене коло “закону джунглів”, і ліричному сб’єкту письменника це під силу. Він заявляє:
Свого життя невипрохану пайку
я все-таки не звів до живота.
Природа… кажуть, що вона без серця.
Даю їй серце, хоче або й ні…
(“Урок біології”)
Стосунки особистості і суспільства, якщо воно окупаційно-тоталітарне, для когось ускладнюються, для інших – спрощуються. Питання ставиться руба: з ким ти? З народом чи його гнобителями? Протагоніст П.Скунця, усвідомивши, що він “чужий у своєму краї”, вибирає долю вершинних гірських нарцисів, а не “свійських” низинних, котрі залишились у підгір’ї, “мати своє минуле / й майбутнє, яке дадуть” (“Відступ про нарциси”//”На границі епох”). Герой письменника відмовляється бути “створінням слабим” – слухняною лялькою в руках володарів. Його покликання – боротьба за свободу нації. І відокремити себе від Вітчизни – значить вівісекціювати серце, бо –
Моя Вкраїна в мене у крові!
Вона моя у смутку і надії,
вона радіє в кожній удові,
вона у кожній матері радіє!
…………………………………………
Якщо планету вище підійму,
Вкраїна стане точкою опори.
(“Національність”//”Заповнена анкета”)
Розкрити закони естетичної кодифікації світу під силу лише митцеві. Близькість до автора дозволяє ліричному героєві “в пушинці розради збагнути / закони земної ваги”; йому підвладне й витлумачення діалектики краси:
Бо що таке бути поетом?
Жбурнути журбу під тост,
та знати, що завтра все то
Повинен прибрати хтось.
Обняти безжурну дівчину,
а зморшки її уявити.
Побачити бабу скалічену,
а давню красу вловити.
(“Весілля в Ізі”//”На границі епох”)
Однак життя індивіда повинно верифікуватися вищими законами. І добре, якщо моральними нормативами особистості є заповіді вічного Назарейця. Герой поета усе ще шукає свого релігійного ідеалу. “Я не побожний”, – заявляє він. Його пошуки Бога провадяться десь в області філософських розмірковувань, а не гарячої віри. Його Творець, звідси, більше скидається на абсолютну істину любомудрів, аніж біблійну найвищу ідею: “Боже, боже, тебе нема, / але будь! – як безсмертя мети” (“В казематі”//”На границі епох”).
За іронією долі та народна традиційна основа – етика, котра стала моральним імперативом героя, ґрунтується саме на християнстві. І наука Добра через матір передалася й синові: “…бо мама казала, коли виряджала у путь: / “Учиниш добро і велике – іди, мов не сталось нічого, / а скривдиш когось ненароком – повік не забудь” (“До неї”//”На гранці епох”)
Не зважаючи на суттєвий недолік – брак чітко змодельованого християнського ідеалу – видноколо цільових устремлінь ліричного героя-протагоніста Петра Скунця виписано досить чітко і містить безумовно великий позитивний заряд народної та філософської виховної традиції. Текстуальний суб’єкт – поет-філософ-громадянин – носій високої національної філософії, котра постала як сплав світогляду самого автора із народним світобаченням.
Феномен Петра Скунця як національного митця полягає ще й у тому, що внаслідок поступу свого саморозвитку, без допомоги будь-яких ідеологічно-політологічних праць, йому вдалося максимально наблизитись до серцевинного національно-екзистенціального ідеалу – національної ідеї.
Через призму аксіології виразніше проступають і ті національні константи особистості, котрі є водночас і привабливими рисами героя, і виховними ідеалами у гомокреативній (людинотворчій) поезії митця, а саме: мудрість, мужність, воля, свобода, національна віра, національна правда, національна слава, національний подвиг, національна доброта, національна любов тощо. Значення цих цінностей для нації – величезне, і саме тому вони сягають міжнародного, анагогічного рівня.
Неважко помітити, що усі цінності П.Скунця чітко градовані. Аксіальну позицію справедливо займають загальнонаціональні, а не особистісні, кланові чи класові. Якщо в цьому керунку спрямовувати виховний процес сучасного підростаючого покоління українців, то утвердження справжньої національної державності – справа недалекого майбутнього. А саме ця дорога, на думку Григорія Ващенка, є животворною для всіх народів: “Природний шлях розвитку людства, що може привести його до світлого майбутнього, полягає в тому, що кожна нація живе самостійним державним і культурним життям, вільно розвиваючи й виявляючи свої творчі здібності й прагнучи до мирного співробітництва з іншими народами світу”[2].
1997 р.
[1] Не плутати із фарисейською “чесністю з собою” у В.Винниченка, покликаною виправдати безвідповідальність та егоїзм автора (прим. автора).
[2] Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.100.
