ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ АРЕАЛ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ СТ.)

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Олександр МУЗИЧКО,

м. Одеса

 

ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ АРЕАЛ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ (ПЕРША ПОЛОВИНА ХХ СТ.)

 

 

Яскраві події розвитку українського націоналістичного руху у Галичині та Наддніпрянщині дещо затулили від істориків аналогічні тенденції на півдні України. Недаремно, навіть такий проникливий та патріотичний сучасний історик як Я. Дашкевич у низці своїх статей про цей край, доводячи його приналежність до української цивілізації, мало згадував про розвиток місцевого націоналістичного руху до Другої Світової війни. В ліберальних та українофобських дискурсах теза про буцімто відсутність націоналістичного сліду в історії Півдня служить маніпулятивним аргументом на користь твердження про неприйнятність тут політики, ґрунтованої на націоналістичних засадах. Метою цієї статті є простеження націоналістичної традиції у суспільно-політичній історії Південної України першої половини ХХ ст. – періоді класичного українського націоналізму, освяченого передусім думками М.Міхновського та Д. Донцова. Не вдаючись у всі нюанси складної та багатогранної полеміки про сутність поняття та явища націоналізму, зокрема, в українському контексті, розглядаючи проблему витоків українського націоналізму наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., зазначимо, що адептами націоналістичних поглядів вважаємо тих осіб та організації, які виборювали принцип незалежності українського народу та України, різко розмежовували все українське від інших культур, вірили у власні сили українського народу, заперечували «голе культурництво» українофілів попередньої доби, поділяли не орієнтальний, а окцидентальний погляд на майбутнє України. Важливим був і той дух боротьби, мілітарності, який ширили ці діячі.

Перші прояви націоналістичної традиції варто вбачати в діяльності в Одесі та інших містах Півдня осередків «Братерства Тарасівців», зокрема, презентований Д. Сигаревичем та І. Липою. За твердженням Ф. Турченка, влітку 1898 р. Одесу відвідавМ. Міхновський, який напевно спричинився до активізації місцевих українських лідерів, передусім І. Луценка, С. Шелухина та І. Липи [21, с. 96]. Із заснуванням у 1902 році Української Народної партії на чолі з М. Міхновським, І. Луценко очолив її одеський осередок, згодом став членом «Братства самостійників». Важливим проявом доби було омолодження українського національного руху, частково не лише політизованої, але перших націоналістів, послідовників М. Міхновського. Окрім М.Слабченка, в якості «проводиря» громади Г. Чикаленко називала його антипода, студента другого курсу юридичного факультету, В. Пащенка. Хоча М. Слабченко та В. Пащенко були налаштовані революційно, належали до типу харизматичних осіб, між ними існували розбіжності у політичних поглядах. На відміну від М. Слабченка та решти членів громади, В. Пащенко та Г. Чикаленко були націоналістами та самостійниками. Г. Чикаленко згадувала, що В. Пащенко «признавався до Української Народньої Партії, хоч не памятаю, чи мав ближчий зв’язок з її членами». З біографічних даних про забутого нині діяча з потенціалом майбутнього провідника українського національного руху мемуаристка навела, спираючись на його оповідання та спогади сучасників такі дані: родом з Поділля, виріс на селі у великому маєтку, був нешлюбним сином багатого дідича, був із заможної і культурної родини, подорожував за кордоном, багато оповідав про Італію, де тоді навчалась різьбарства його сестра [23]. Більш точні біографічні дані про В. Пащенка дозволяє отримати його особова справа студента НУ. У ній зазначено, що Вадим Володимирович Пащенко народився 31 липня 1882 року у селі Носковець поблизу міста Жмеринка Подільської губернії. Виховувався він у дворянській родині Володимира Михайловича Пащенка та Юлії Семенівни, куди його підкинули невідомі. Середню освіту він отримав у другій Одеській чоловічій гімназії. Вже у соціальному статусі особистого почесного громадянина В. Пащенко у серпні 1902 року подав прохання до адміністрації НУ про навчання на медфаці. До цього він навчався на юридичному факультеті [7]. Не виключено, що на момент знайомства з Г. Чикаленко він дійсно повернувся на юрфак.

На активізацію та політизацію діяльності української громади вплинуло проведення наприкінці листопада 1903 року в Одесі конспіративного третього загальноросійського студентського з’їзду, визнав за доцільне лише політичну боротьбу. Щоправда, Г. Чикаленко не згадала про участь громадівців в цій акції. І все ж недаремно саме після неї, за описом Г. Чикаленко, В. Пащенко та М. Слабченко, запевняли, що громаді пора розпочати «справжню працю» і робити революційні виступи. Отже, постановлено було запастися нелеґальною українською літературою, націоналістичною тасоціалістичною, для пропаганди і видавати прокламації від імені студентської громади. Невдовзі потому була видана перша прокламація, текст якої склав, за припущенням Г. Чикаленко, В. Пащенко. Одеська українська молодь нелегально отримувала видання Революційної Української Партії,брошури «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро», газету «Праця», що видавалася українською соціал-демократичною партією, що поширювалися, зокрема, під час благодійного студентського балу у січні 1904 року у приміщенні Біржи. Однак невдовзі діяльність громади закономірно скінчилася черговим погромом, арештами та виключенням активних студентів. До найтрагічнійших епізодів фінального етапу існування громади належало самогубство В. Пащенка та О. Триліської.

Найвиразніше ранній український націоналізм відбився в діяльності тріади діячів Одеси І. Липи, С. Шелухина та І. Луценка. Наприкінці 1904 року І. Луценко наголошував: «мы переживаем теперь период острой борьбы за национальность, и в особенности борьбы за национальное слово и за книгу на национальном языке. Борьба эта, можно сказать, охватила весь мир. И многие народы уже вышли победителями из этой борьбы, добившись культурных прав для своих национальных языков. Борьба за родной язык есть борьба нации за право знания, за право культурного и духовного развития». Дуже знаковим є те, що І. Луценко ставив українську мову у ряд мов, що останнім часом набирають вагу як світові мови науки та культури: «в самое последнее время на научном поприще занимают все более и более выдающееся место и множество других национальных языков (итальянский, испанский, польский, чешский, малорусский, японский и др.) и знание их является все более и более необходимым для ученых, чтобы следить за наукой» [14].

Однак, показово, що мова (подібно до поглядів головних ідеологів М. Міхновського та Д. Донцова) не розглядалась як самоціль. С.Шелухин згадував, що ще у 1903 році він, І. Луценко та І. Липа «в Одесі мріяли про це видання на зразок від Павленкова. Ми бачили в опрацьованні більші труднощі, як в засобах. Коли б українська енциклопедія відріжнялася від чужих тільки мовою, то на кой вона! Потрібно, щоб українська енциклопедія своїм змістом товарищувала як найбільше з правдою, з науковою істиною. «Пізнайте істину і вона визволить вас» [15]. Навіть зовні культурницьку діяльність «Просвіти», яку певний час очолював І. Луценко і дуже часто виступали І. Липа та С. Шелухин, вони розглядали лише як легалізовану форму націоналістичної роботи. С. Шелухин згадував: «1917 рік застав у Одесі значну групу підготованих лекторів із українознавства – істориків, правників, філологів, лікарів, економістів, і це дало можливість негайно організувати ріжні курси, як тільки прийшла вістка про абдикацію царя і революцію. В Одесі практика в «Просвіті» виробила і лекторів і схеми для рефератів про українське національне ім’я, про державно-правні підстави відновлення української державности й самостійности, про значіння договору 1654 р. і т.д. Прослухання цих лекцій с. р. Голубовичем помогло йому урятувати ситуацію в Бересті» [24, с. 68]. Власне, значення діяльності «Просвіти» С. Шелухин також розглядав передусім у політичному сенсі як головне досягнення одеського самостійницького руху, який, на його думку, виявив себе найбільше в Одесі і найслабше у Києві. В Одесі та Харкові, на його думку, вироблялася ідеологія самостійництва, яка звідси ширилася на решту України. Під час організації «Просвіти» одеські самостійники І. Луценко, С. Шелухин, І. Липа, Х. Ящуржинський, Д.Сигаревич, декілька студентів Новоросійського університету та інші побороли автономістську опозицію. «З самостійниками, які все таки не розкривали своєї конспірації, йшла майже вся українська демократія в Одесі. В Києві був інший дух, тому межи Одесою й Києвом існував у великій мірі антагонізм», – зазначав він. Ініціативою самостійників С. Шелухин називав організацію наукового відділу «Просвіти» з щотижневими доповідями на теми з історії, права, державного устрою, природознавства, народознавства та інші. С. Шелухин резюмував, що справу «Просвіти» винесли на своїх плечах він, І. Луценко, І. Липа, та молоді студенти А.Ніковський та О. Панченко і лише після розгортання її діяльності до них долучилися інші [25, с. 195].

У 1905 році ці діячі започаткували на Півдні таку форму діяльності як написання протестів до органів влади (а не «чолобитних» попереднього періоду) та віч – відкритих форм протесту, в яких брали участь кілька тисяч осіб. Перші прояви активної політичної діяльності І. Луценка як партійного активіста датуються революційними подіями 1905 – 1907 років, що фактично послужило прологом до ще більш бурхливого досвіду 1917 – 1919 років. Сучасна дослідниця Є. Назарова вважає, що попри приналежність І. Луценко до Української демократично-радикальної партії вже в цей час відстоював самостійницькі позиції, хоча його вище згадані газетні публікації та повідомлення преси про його партійну діяльність не містять прямих підтверджень цієї думки [18]. Хоча такі риси самостійництва-націоналізму як заклик до рішучої боротьби за свої права, зміцнення ступені національної консолідації, вже дуже виразні. До того ж, цей самостійницький націоналізм був забарвлений християнським світоглядом та соціалістичними переконаннями.

Досвід військової самоорганізації І. Луценко переймав у спілкуванні з лідерами сокольського руху Галичини. Саме з контактами з цією організацією пов’язані центральноєвропейські епізоди його біографії. Вперше з галицькими «соколами» він зустрівся у 1912 році, перебуваючи у складі «соколів» з Російської імперії на загальнослов’янському сокольському з’їзді у Празі. З цього приводу автор статті в одному з галицьких видань називав серед основних «моральних користей» для галицьких українців те, що «серед російських Соколів зорганізованих як державна інститутція – найшли ми багато Українців закородонних з Києва, Харкова, Одеси, Полтави – з Д-ром Луценко – і з ними провели не одну гарну хвилю на розговорах про організаційну працю». Про цей аспект діяльності одеського провідника залишив змістовні спогади один з організаторів галицького «Сокола-Батька» Степан Гайдучок. Вперше з галицькими «соколами» І. Луценко зустрівся у 1912 році, перебуваючи у складі «соколів» з Російської імперії на загальнослов’янському сокольському з’їзді у Празі. Показовими були обставини знайомства наддніпрянців та наддністрянців. На галицьких делегатів-українців агресивно накинулися русофіли зі звинуваченнями у германофільстві. Однак русофіли швидко резигнували під впливом «сивого, середнього росту дідка», яким виявився І. Луценко. Він зустрів русофілів окриком: «Що це ви падлєци чіпаєтеся до них? Щойно вчора дістали ви від нас відправу, а тепер до них причепилися». Після цього випадку між галицькими та наддніпрянськими «соколами» нав’язалися тісні взаємини. Особливо шокувало здебільше проросійськи налаштованих колег зі слов’янських країн те, що галичани та наддніпрянці ігнорували у кав’ярні виконання російсько-імперського гімну «Боже царя храни». І. Луценко та С.Гайдучок зустрічалися майже щодня [5].

У 1914 році С. Гайдучок знову зустрівся з І. Луценком та його донькою на Шевченківському здвизі у Львові. Одесити зупинилися в готелі на вулиці Легіонів. Анастасія Луценко запам’яталася С. Гайдучку хворобливою, блідою, аж жовтою. Вона палила цигарку одну за одною. За спогадами галицького діяча, І. Луценко був у захваті від здвигу, особливо від організованості галичан. Дивувався як вони змогли так зорганізувати селянські маси, що, на його думку, було неможливим у наддніпрянській Україні. В світлі спогадів С. Гайдучка більш виразним стає вже відомий факт запрошення одеських українців у вересні 1909 року на свято освячення прапора товариства «Сокіл» у Стрию.

Учнем І. Луценка не лише в громадській, але й гомеопатичній справі слід вважати видатного українського геополітика та лікаря Ю. Липу, що в юнацькі роки (1901-1918) мешкав в Одесі разом з батьком. Вже на початку 1940-х років він продовжував перебувати під впливом філософсько-медичних узагальнень, за його словами, «одного із значних українських лікарів і патріотів, знаного своєю кипучою діяльністю» [13]. Під час війни І. Луценко підтримував контакти з «Союзом визволення України», адже ідеологія організації відповідала його поглядам, а з низкою її діячів він підтримував контакти ще до 1914 року, зокрема, через Український інформаційний комітет. Одеса була транзитним пунктом для транспортування нелегальних видань СВУ до решти України [19, с. 238].

Накопичений до 1917 року потенціал, одеські націоналісти сповна розвинули впродовж буремної доби Української революції. Найяскравішим новим явищем цієї доби був потужний мілітарний рух, втілений в «Українському військово-спортивному комітеті», «Січі», «Одеської української військової ради» та ін. На засіданнях Центральної та Малої Рад І. Луценко, як член фракції «самостійників», у дискусіях захищав насамперед українські національні та загальнодержавні інтереси, закликав до поглиблення процесу державотворення, за більш принципове ставлення до державної мови, розбудови власного війська, провадження зовнішньої політики. Під час засідання Малої Ради 11-13 квітня 1918 р. І. Луценко гостро заперечив М.Рафесу та іншим, які не визнавали фактів ворожого ставлення росіян до українців, відкидали військову загрозу для України з боку Росії. Реагуючи на звинувачення з боку опонентів у націоналізмі, бажанні посіяти ворожнечу між росіянами та українцями, І. Луценко наголосив, що це «просто перекручення фактів, бо, на їх думку, ми розбили російську державу, і російську культуру, і революцію». Думки І. Луценка викликали спротив серед більшості членів УЦР. Мав всі підстави видатний поет та публіцист, учасник Української революції Євген Маланюк, post factum згадати про І. Луценка та його однодумця М. Міхновського як лише про яскраві винятки в середовищі угодовців та млявих ідеалістів доби УЦР: «І. Луценко з витривалістю Катона і ляконічністю Цезаря, вперто і систематично нагадував Центральній Раді імена історичних ворогів. Даремно. Строката збиранина тодішнього київського парламенту, де різні Рафеси і Пятакови займали надто почесне і занадто впливове місце, зі специфічною зручністю обертали виступи героїчного дідуся в жарт і прозивали його – це справжнє втілення історичної пам’яті – не інакше, як «українським Пурішкевичом», що, розуміється, не лише не викликало обурення у суголосних Рафесам рідних винниченок, а й збуджувало спільну з рафесами веселість у винниченкізованої більшості» [16, с. 163].

І. Луценко очолив одеський осередок Української партії соціалістів-самостійників, до якого за мемуарною літературою входили П. Вербицький, М. Шевченко, П. Голобородько, Монкевич, Г. Гришко, А. Стрижевський. 17-21 грудня 1917 р. він був учасником установчого з’їзду Української партії соціалістів-самостійників, на якому увійшов до складу центрального комітету і репрезентував там позицію вільного козацтва.

Колишній голова ОУВР перебував у епіцентрі підготовки антиреспубліканського державного перевороту. Зокрема, київський історик П. Гай-Нижник стверджує, що попри чималу кількість претендентів на роль гетьмана України, частина з них розглядалася німецькою контррозвідкою винятково задля розпорошення уваги, а головними особами, на яких німецьке командування збиралося робити ставку й розпочати співпрацю у підготовці по усуненню Центральної Ради, були П.Скоропадський, І. Полтавець-Остряниця та І. Луценко [4, с. 143]. Варто нагадати, що Д. Донцов в цей час теж поділяв ідею гетьманства і практично підтримав П. Скоропадського, увійшовши до уряду.

Після лише короткотривалих відвідин Одеси наприкінці березня 1918 р., І.Луценко знову активізувався як одеський діяч на початку травня [1]. Свої націоналістичні погляди І. Луценко висловив у цілій низці статей на політичну та історичну тематику. Гострий та безкомпромісний стиль статей І. Луценка призвів до того, що він належав до найбільш постраждалих від цензури авторів. Він критикував проросійський вектор політики П. Скоропадського та виступив за беззастережну самостійність України. А. Гак твердив, що на 1918 рік І. Луценко разом з В. Боровиком та І. Липою здобув репутацію «кита одеського українського самостійництва» [6, с. 69].

До цих осіб можна зарахувати коло публіцистів друкованого органу соціалістичної (фактично, націонал-соціалістичної) «Просвіти» газети «Вільне життя». Один з них П. Клепацький у червні 1918 р.переконував слухачів свого курсу з методики викладання та виховання в народних школах у неперервності розвитку українського народу від давньослов’янських часів до початку ХХ ст., різких відмінностях між українцями та росіянами у всіх сферах життя, національному характері. Він вважав, що Україна історично тяжіла до Європи, а Росія – до Азії [12, с. 9]. Відповідаючи українофобам, які твердили про низький рівень розвитку української культури порівняно з російською, П. Клепацький зазначав, що на рівні народної, побутової культури українці перебувають на незрівнянно вищому рівні. Саме це, на його думку, є запорукою того, що українці мають всі шанси протягом ХХ ст. обігнати «москалів» у культурному розвитку. Наприкінці «Лекцій» П. Клепацький подав своє уявлення про вимоги українського національного руху: «В сфері культурній ми вимагаємо, щоб на Україні панувала (розуміється, не примусово) українська культура, провідником котрої повинна бути державна українська школа як нижча й середня, так і вища; в сфері політичній ми вимагаємо, щоб Україна стала самостійною, ні від кого незалежною державою, заховуючи за собою право, як визнаємо те для себе корисним, в будуччині приєднатися на федеративних підставах, з певними гарантіями, до того сусіди, який нам прийдеться більш до вподоби. Ці дві вимоги є основні вимоги сучасного українського життя, котрі покривають собою всі інші і від котрих ми не можемо і не хочемо зріктися ні в якому разі. Самостійна українська культура в незалежній українській державі – це альфа і омега домагань всіх українських патріотів, без різниці їх соціального становища і політичного credo. До праці на цім полі і в цім напрямі я Вас кличу іменем 35 мільонного українського народу» [12, с. 62].

Восени, зі слів В. Кедровського, І. Луценко брав активну участь у підготовці антигетьманського повстання, про що говорив завжди з сумом: «Мені, гетьманцеві, доводилося брати участь в поваленні гетьмана Скоропадського, щоб рятувати не так уже ідеї гетьманату, як ідею української державности». 12 листопада 1918 року на засідання одеського Українського клубу за участі 30 осіб І. Луценко наголошував: «Бо досі ми мали хоч таку-сяку самостійну державу, а тоді, можливо, й така перестане існувати». У 1919 році І.Луценка було вбито у бою з більшовиками на Волині. Проте, вже після встановлення влади більшовиків у 1920 році в Одесі результати праці І.Луценка та його соратників відбились у справжньому вибухові українського націоналізму під час багатосоттисячних демонстрацій у березні на честь річниці смерті Т. Шевченка, ледве вгамованих більшовиками.

Пам’ять про героїчний чин І. Луценка підживлювала інтелектуальну традицію українського націоналізму міжвоєнної доби, про що свідчать промовисті згадки у працях головних ідеологів. Дмитро Донцов у статті 1929 року згадав І. Луценка серед забитих більшовиками видатних українців. Втім, на його думку, цим більшовики «країни собі не з’єднали. Духа бунту не стлумили, а гідрі повстання кожна відрубана голова виросла наново» [9, с. 300]. Інший «вісниківець» Євген Маланюк, аналізуючи значення битви під Крутами для народження феномену нового українця, позбавленого малоросійських комплексів більшості своїх батьків, за допомогою образу І. Луценка апелював до нащадків: «і завжди згадується героїчна смерть лікаря Луценка, цього дивно-юного діда, смерть з рушницею, у вояцькій шинелі, рядовиком на фронті великого 19 року… Чи оцінять нащадки колись увесь трагізм цього самотнього, єдиного в своїм роді, героїзму!». Насамкінець свого блискучого есею Є. Маланюк згадав про І. Луценка як дідуся гострозорих онуків – героїв Крут. [16, с. 163, 165]. До формування погляду на І. Луценка як одного з творців української націоналістичної традиції долучився і його соратник, а у 1920-х – 1930-х роках емігрант, С. Шелухин. У некролозі М. Міхновському 1924 року він виразно кілька разів наголосив на закономірності трагічної специфіки завершення їхнього жертовного життя і особливо виокремив героїчну смерть І. Луценка з рушницею в руках [22, арк. 220, 268].

Передусім зусиллями І. Луценка та його найближчих товаришів С. Шелухина та І.Липи український національний рух в Одесі досяг помітного розмаху, і головне – у 1905-1920 рр. увійшов у фазу політизації, згуртованості. Дуже важливо, що своєю надактивністю на ниві лікарства І. Луценко заслужив собі великий авторитет, який водночас зміцнював авторитет українців Одеси. Не можна не побачити тісного зв’язку між науковим та громадсько-політичним світоглядом І. Луценка: в обох сферах він не боявся складнощів, шукав непроторенних шляхів, не комплексуючи перед спротивом опонентів. Як і його соратники, І. Луценко переважно діяв у дуже проблемному для українства соціальному полі – містах. В цьому сенсі роль І. Луценка була надзвичайно вагома – він відвойовував міста, здебільшого Одесу, не лише від ворожих українству військ, але намагався переформатувати духовний код міської громади на українську хвилю, своєю постаттю започаткувати феномен нової міської української еліти. Тому, коли у 1920-х роках Дмитро Донцов закликав український національний рух – до міст! – серед своїх провідних попередників він безумовно мав І. Луценка.

Попри советські реформи та репресії 1920-х – 1930-х років, що були спрямовані на створення української культури без націоналізму, часи Другої світової війни довели існування ґрунту для відродження нації та націоналізму. Тло цього явища яскраво змалював С. Караванський: «війна 1941 року і окупація Одеси румунами додала матеріалів до критичного мислення. З одного боку, війна і окупація вражали своїм варварством, а з другого боку, одесити пересвідчилися у перевагах приватного господарювання та приватної ініціативи. Уся колгоспна адміністрація – оці сьогоднішні морози і ткаченки – втекли, а селяни розділили колгоспну землю. Ринки Одеси переповнили плоди праці приватних хліборобів. Під час війни в Одесі не було браку продуктів. Полиці крамниць вгиналися від ковбас. Німецькі солдати, які потрапляли в Одесу з території Райхкомісаріату України (німецько – соцялістично організованої – зони окупації) не вірили своїм очам, оглядаючи «одеське чудо»: купували в Одесі ковбаси, пакували пакунки і відсилали до Німеччини» [11, с. 194].

До кінця 1941 року похідним групам ОУН обох фракцій вдалося створити розгалужену підпільну мережу у всіх південноукраїнських  областях, що на той момент опинилися у складі румунської Трансністрії. До речі, це поняття націоналісти не визнавали і всіляко поборювали його використання. Основними завданнями підпільників були пропаганда та захисні акції проти окупаційної влади. Південні землі підпорядковувались Проводу Південних Українських Земель з центром у Дніпропетровську на чолі з Зиновієм Матлою. В Одеській області було створено 5 окружних проводів, що утворювали Одеський обласний провід. Основною задачею окружних проводів було залучення місцевого населення до боротьби, та створення з них місцевих осередків ОУН. Така діяльність викликала жорсткий супротив румунської влади, через що обласний провід зазнав значних втрат. В умовах суворої конспірації, більшість членів окружних проводів (з Очакова, Котовська, Комінтернівського, Андрієво-Іванівського) змушені були перебратись до Одеси. Лише у Голтському окружному проводі ситуація дозволила залишитись всім членам і продовжити активну діяльність. Згодом, замість окружних були створені районні проводи. Контакти з Головним проводом у Галичині здійснювалися по лінії Одеса – Жмеринка. Тоді ж в Одесу прибув для керівництва обласним проводом Тарас Семчишин. Робота місцевих осередків ОУН була розрахована переважно на вчителів та інтелігентів [2; 3].

Засновниками українського націоналістичного підпілля в Одесі були Степан Боднарчук, директор українського драматичного театру, Віктор Лісовський та Станіслав Караванський, уродженець Одеси, студент Одеського університету [11, с. 194]. Він залучив до лав ОУН (Б) студентів «східняків» Яків Перебийніса, Павла Нанієва, Петра Гороха, В. Непомнящего, Віктора Панькова, Розалію Гавдзинську, Михайла Гдешинського, Ніну Доконт, Таїсію Дубинську, Миколу Коваля та ін. Інший провідник цього осередку Олег Легкий залучив до діяльності в ОУН корінну одеситку Ніну Строкатову (Строкату), у майбутньому – свою дружину, а згодом – дружину С. Караванського [10, с. 117, 380, 388–389].

Поряд з агітацією серед молоді осередок вдався до досить ризикованого та відвертого кроку: у 1942 – 1943 роках надіслав за своїми підписами два листи до очільників Трансністрії з проханням відкрити українські відділи на всіх секціях історико-філологічного факультету Одеського Університету [8, арк. 34, 36]. Попри те, що ці листи дійшли до адресата, результату не було досягнуто, хоча сам факт заяви був важливим консолідуючим чинником для української молоді.

Румуни відзначали використання українськими силами найрізноманітніших форм поширення своїх поглядів: живе спілкування з людьми; поширення преси; за допомогою літератури самостійницького характеру, до якої належать біографії відомих українців, націоналістична література, журнали, листівки, декларації обох фракцій; використання приїжджих з Райхскомісаріату емісарів під виглядом художників, іконописців, театральних груп, журналістів, студентів, викладачів; шляхом домашніх зустрічей на хрестинах, весіллях, днях народження, вечорницях з використанням пісень, віршів, танців, історичними розповідями старших людей, направлених на розвиток національної свідомості; за допомогою священиків, яких визнано найбільш полум’яними українськими пропагандистами. В Одесі вдалося заснувати підпільну друкарню, що діяла у 1943 – 1947 роках. На чолі стояв куратор та редактор Тиміш Семчишин (Річка). Мирослав Чепіга, О. Легкий – коректор, М.Н. Павлишин (Денис) – фінансові справи, Володимир Ткаченко (Тур) – наборщик, Микола Бевзюк (Сокол), Горошенко. Окрім української преси, друкарня видавала листівки грузинською мовою для пропаганди серед грузинських вояків [20, с. 139–140, 142–143].

На Миколаївщині у вересні 1941 року оунівське підпілля організувало комітет допомоги, котрий мав допомагати військовополоненим, пораненим, інвалідам, дітям з незаможних родин, що стала офіційним прикриттям для діяльності осередку. Провідником обласного проводу був призначений Яворський, псевдо «Директор», людина професійна та досвідчена. Він досконало володів 6 мовами. «Директор» тримав постійний тісний контакт із Одеським обласним проводом, через який отримував вказівки від центрального проводу ОУН в Україні. Яворський безпосередньо займався матеріальним забезпеченням підпілля всім необхідним, керував інформаційною мережею та відповідав за вербовку нових членів Миколаївського осередку. В загальній структурі Миколаївського обласного проводу виділялась так звана «молодіжна», котра займалась поширенням агітаційної та політично-пропагандистської інформації серед молоді. Керівником цього відділу спочатку був «Хвиля», а згодом, після його арешту СД в 1943 році, на чолі «молодіжки» став «Богдан». Окрім Миколаєва, великі осередки були в селах Піски та Костянтинівка. В Пісках провідником був Олександр Яковлєв, в Костянтинівці – Микола Ткаченко. Загалом оунівська організація на Миколаївщині нараховувала 179 членів [26].

З приходом Південної Похідної групи ОУН (р) на Херсонщину під керівництвом М. Сидора-Чорторийського було створено українську адміністрацію у Новоолександрівську та Давидів Брід. ОУН тут проявила велику активність, що дуже занепокоїло німецьку адміністрацію. Діяльність ОУН в Запоріжжі розпочалася у вересні 1941 року, коли сюди прибули учасники похідної групи «Південь» на чолі з З. Матлою – тисяча добре підготованих до діяльності в німецькому запіллі оунівців. З. Матла підкреслював органічне поєднання повстанців із Заходу України і місцевих українців. Успішність діяльності ОУН в Запоріжжі пояснюється масовою підтримкою місцевого населення, велика частина котрого була розкуркуленими селянами або репресованими городянами. Документи свідчать про успішну боротьбу ОУН в Мелітополі, де функціонував окружний провід, очолюваний Курилом-Кримчаком. В тісному контакті з мелітопольськими націоналістами діяли 2 партизанські загони у Якимівському районі. Даний осередок ОУН мав зброю та радіостанцію, поширювала численні листівки за самостійну Україну. У Південноукраїнських землях окрім згаданої одеської, знаємо ще про три підпільні друкарні на Дніпропетровщині. Похідні групи ОУН діяли й у Криму. У донесенні агента СД від 31 грудня 1941 року повідомляється, що зі Львова до Криму революційна ОУН спрямувала шість похідних груп, близько 40 чоловік. Підпорядковувались вони Південному крайовому проводу в Дніпропетровську. Попри нацистські репресії, у січні 1942 року в Криму з’явились шість нових похідних груп ОУН. Таким чином, правдивими є слова А. Мельника: «численні неофіти ОУН у Києві, Полтаві, Харкові й Вінниці, Одесі і в Дніпропетровську могутньо боролися під знаком українського націоналізму і вмирали, вірні його великим засадам. В роках війни український націоналізм ще глибше занурився в національний материк, розорав його безкраю ширину потужним ралом своєї ідеї і посіяв зерно, вагітне майбутніми історичними плодами» [17, с. 325].

Отже, навіть побіжний та узагальнений огляд основних проявів розвитку українського націоналістичного руху на півдні України свідчить про тяглість та яскравість цієї традиції. Ґенеза руху була пов’язана з місцевим ґрунтом та зв’язками з Наддніпрянською Україною. Основні прояви діяльності українських націоналістів припали на час Другої світової війни, коли відбувся синтез південноукраїнських традицій та західноукраїнських впливів. Після повернення червоних окупантів на територію Південної України у 1944 році доля більшості українських націоналістів виявилась трагічною. Однак постаті С. Караванського та Н. Строкатої, які пронесли священний вогонь боротьби за свою націю у дисидентський рух на цих же південноукраїнських землях, найяскравіше свідчить про незнищенність та тяглість традицій, закладених у весь попередній період. На Півдні націоналісти продемонстрували чудові приклади співпраці заради України, які мають стати цінним дороговказом у сьогоденні.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Вільне життя. – 1918. – 9 травня.
2. Вінцковський Т., Нікульча І.Я. Українське самостійницьке підпілля у Трансністрії (1941-1944) / Т. Вінцковський // Український історичний журнал. – 2007. – №. 5. – С. 123–134.
3. Вінцковський Т. Документи державного архіву Одеської області про Українське самостійницьке підпілля у Трансністрії/ Т. Вінцковський // Лукомор’я. – Вип. 2. – Одеса, 2008. – С. 191–197.
4. Гай-Нижник П. П. Державний переворот 29 квітня 1918 р.: причини та перебіг захоплення влади П. Скоропадським / П.П. Гай-Нижник // Український історичний журнал. – 2011. – №4. – С. 132–164.
5. Гайдучок С. Звязки галицьких Соколів з наддніпрянцями перед війною // Сокіл-батько. – Львів, 1996. – С. 95–100.
6. Гак А. (Мартин Задека) Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку. Спогади. – Новий Ульм-Філядельфія, 1973. – 326 с.
7. Державний архів Одеської області (ДАОО). – Ф. 45. – Оп. 5. – Спр. 10024.
8. ДАОО.– Р-2249. – Оп. 1. – Спр. 200.
9. Донцов Д. Що таке «українізація» України? // Донцов Д. Вибрані твори. – Т. 2. – Дрогобич, 2012. – C. 298-309.
10. Донька Одеси: Ніна Строката в документах і спогадах / упоряд.: О.С. Різників; наук. ред.: Ю. Зайцев. – Одеса: Друк, 2005. – 514 с.
11. Караванський С. Світло згаслої зорі // Українські проблеми. – 2000. – № 20. – С. 194–196.
12. Клепацький П. 15 лекцій з історії України. – К., 1919. – 62 с.
13. Липа Ю. Ліки під ногами! Про лікування рослинами. – Краків-Львів, 1943 (передрук: Київ, 1996) http:// www. banderivets. org. Ua /?page=pages /zmist8 /Lypa/liky_pid_nogamy
14. Луценко И. Гомеопатия и международный язык // Вестник гомеопатической медицины. – 1904. – № 11. – С. 313–319.
15. Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАНУ. – Ф. 252. – Оп. 1. – Спр. 976.
16. Маланюк Є. Крути. Народини нового українця // Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року /Упор. І. Ільєнко. – Дрогобич, 1995. – С. 156–169.
17. На зов Києва. Український націоналізм у ІІ Світовій війні. Зб. Статей, спогадів і документів. – К., 1993. – 296 с.
18. Назарова Є.П. Український національний рух в Херсонській і Таврійській губерніях на початку ХХ ст. // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. – Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – Вип. 3. – С. 59-63.
19. Патер І. Союз Визволення України. Проблеми державності і соборності. – Львів, 2000. – 346 с.
20. Стасюк О. Видавничо-пропагандивна діяльність ОУН (1941 – 1953 pp.) / О. Стасюк. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2006. – 384 с.
21. Турченко Ф. Микола Міхновський: життя і слово /Ф. Турченко. – К.: Генеза, 2006. – 320 с.
22. Центральний державний архів вищих органів влади та управління. – Ф. 3695. – Оп. 1. – Спр. 127.
23. Чикаленко Г. Українська студентська громада в Одесі в 1903-04 р. // З минулого. – Варшава, 1939. – Т. 2. – С. 74 – 88.
24. Шелухин С. Україна / С. Шелухин. – Дрогобич: Бескид, 1992. – 249 с.
25. Шелухин С. Українство 80-х років ХІХ ст. і мої зносини з Іваном Франком / С. Шелухин // Спогади про Івана Франка /Упор. М. Гнатюк. – Львів, 1997. – С. 184–199.
26. Шитюк М.М. Суспiльно-полiтична та бойова дiяльнiсть нацiоналiстичного пiдпiлля пiвдня Укра?ни в роки нiмецько-румунсько? окупацi? /М.М. Шитюк. – К., 2003. – 56 с.