Підстави розвитку нації

Текст надрукований у виданні: Український націоналізм: історія та ідеї : Науковий збірник.  –  Дрогобич: НІЦ ім. Д.Донцова, 2014 – Вип. 2.

 

Микола Масюкевич

Підстави розвитку нації

 

Явище нації як певної суспільної тенденції можна прив’язати до цілої історії роз­витку окремішности різних етнічних груп. Національні моменти знайдемо в старій перській та аcирійській великодержавах, у повстанні Макабейців, у пангеленській ідеї Перикла, у поглядах Платона на рабство (грек не мав бути невільником) або Аристотеля на асиміляцію (нею хотів він усунути племінні й політичні суперечки), в римській денаціоналізації провінцій і т. д. Але було би хибним приладнювати сьогод­нішні погляди на націю до тих найстарших виявів національних взаємовідносин.

Найпоширеніші сьогодні погляди на націю можна приблизно охопити трьома напрямами. Націю трактують або як 1) певне гасло (ідея чи ідеологічний принцип), або як 2) абстрактне поняття (напр. — певну прикмету), або, нарешті, як 3) реальне явище чи певний суспільний феномен. Відносно останнього, то у «нації» бачимо сво­єрідну суспільну дійсність, себто, таке саме реальне явище, як, напр., у державі, в Церкві, в родині (як суспільній інституції) й т. д. У такій площині нація не є про­стим збором (сумою) одиниць, але є своєрідного суспільною синтезою, що здійснює групову єдність, спільноту та суцільність.

Не можна точно встановити початок якої-небудь нації, так само як не можна визначити де, як і коли замінила в найстарших добах одна форма суспільної організації иншу. Все ж можна ствердити, що національний розвиток, звичайно, започатковувався з хви­лею усвідомлення етнічною групою своєї внутрішньої спільноти та окремішности щодо зовнішнього оточення. Свідомість спільноти завжди, звичайно, була основою на­ціональної консолідації. Мішле в своїй «Історії франц. революції» вказував, що на­ціональний розвиток починається з хвилею усвідомлення своєї особливости.

Нація, як реальне явище, є передусім людською громадою. Громада в найширшому розумінні постає там, де поміж людьми утворюються суспільні взаємовідно­сини. Підставою для них є стики, взаємне пізнання та співчинність. В історичному розвитку людства можемо спостерігати, як відрухова та випадкова діяльність по­вільно уступала місце чинности свідомій та сталій. Крім чисто природного людського нахилу до гуртування та певних расових диспозицій, впливали при постанні гро­мади також геофізичні умови, однакові потреби й інтереси, спільні засоби та цілі тощо. Про загальну расову сумішку людства переконливо й рішуче висловився й наш антрополог Вовк, але не можна заперечити, що расовість є тим тлом, яке часто подає можливості для розвиту етнічної окремішности.

Нація ніколи не є вповні викінченим витвором, але безнастанним рухом, чин­ністю та процесом. Це вираз своєрідної драматизації суспільних взаємовідносин та одночасно-постійна боротьба сил, які об’єднують і роз’єднують. Це динамічне розу­міння новітньої нації різко відрізняється від статичних понять народу, людности й под.

Нація є цілістю суспільного розвитку етнічної групи. Не сміємо забувати, що коли йдеться про суспільне діяння, то ми в нашій уяві, звичайно, розкладаємо су­спільну цілість на відокремлені галузі — культури, релігії, мови, виховання, госпо­дарства, політики й под.: у дійсності кожна сторінка суспільного розвитку тісно пов’язана з нашою. Тому кожне досягнення в одному напрямі впливає на інші напрями, а занепад одної суспільної галузі від’ємно відбивається на инших. Вистачить, напр., простежити розмах національної культури французів або англійців у зв’язку з поши­ренням луврського або лондонського королівського музеїв, що йшло вкупі зі зростом державно-політичним (колонії, підбої), господарським (мореплавство, торгівля) та под.

Національний розвиток зумовлений тяглістю (сталістю) певних суспільних процесів. Цілий т. зв. національний стан посідання основується на традиції пози­тивних досягнень. Це щоденний приріст духоних і матеріяльних цінностей нації, — зв’язок чинності її «батьків» і «дітей». Ось чому, власне, бачив Міцкевич у нації всі минулі, сучасні та майбутні покоління.

Нація є виразом усебічности розвитку етнічної групи, що проявляється в літе­ратурі, мистецтві, побутовому впорядкуванні життя, в господарстві та техніці, в по­літиці й т. д. Навіть такі здогадно дріб’язкові речі, як улюблені «смаки», відіграють тут свою роль. Порівняймо ж справді: англійський «кривавий» ростбіф та культ веге­таріянства в деяких східних (колоніяльних) народів, або вишукану французьку кухню з видатними й легко стравними їжами, та ідилічний культ українських га­лушок… Відомий соціолог Р. Міхельс навіть з приводу значення «національних страв» дотепно пожартував, що «боротьбу націй можна розглядати, як боротьбу різних ку­хонь, або – масла та олії»*.

Розвиток нації завжди характеризується тенденцією до окремішности, а кожна нація завжди має щось лише для неї питоме. Нема на світі двох однакових націй. Через те, напр., шаблонове й безкритичне прищеплювання чужих взірців на власний національний ґрунт не приносить, звичайно, бажаних наслідків. Ґете, напр., близько підійшов до ядра цього питання, коли ствердив поетично, що лише те, що по­ходить із кореня нації, є для неї добре. Цілу особисту трагедію ідеолога Драгоманова можна пояснити тим, що він до української національної ідеології прийшов не зі самої української дійсности, але спробував втиснути українську своєрідність до чу­жих рамок західноевропейських суспільних вчень, нехтуючи традиційну спад­щину українську. Розвиток кожної нації завжди має свої питомі риси, які зі становища прийнятої етики або естетики, є вповні індиферентними; як не має націй «добрих» чи «злих», так само не існують нації «гарні» або «погані».

Кожна нація є самоціллю для самої себе. Жоден «месіянізм» або покликування на культурну роль не спроможні закрити еґоцентричиу основу розвитку нації, що проявляється передусім у волевих моментах. Ще ніколи, ніде та нікому не була на­ціональна незалежність добровільно подарована. Лише ті етнічні групи стали на­ціями, що спромоглися не боятися і в найтяжчих лихоліттях. Переляк завжди промо­щує стежку втечі, відвороту, запереченню самого себе. Боягузи своєю природою за­суджені на покірне скавуління та на постійну втечу перед кожним виявом експансії. Не боятися — значить творити. Не треба навіть мати волюнтаристичного світогляду, щоб визнати недостатність розуму або досвіду для творчого процесу. Тому кожне прищеплювання засади національно-територіяльної ліцитації для досягнення (зде­більшого тільки здогадного) найменшого спротиву ззовні та для виправдання власної кволости й нехоті до жертвенности й борні приводить до ідеологічного крамарства та безглуздої політики.

Здобуття самостійности є справою праці та боротьби. Національний розвиток ет­нічної групи є в основі такою боротьбою, що основується на праці. Для пануючих від­носин унезалежнення та з’єднання поневоленої нації завжди є «чудом», але в дійсності таке «чудо» ніколи не приходить раптово, випадково або з чужої ласки. Станов­лення власної держави є передумовлено певним ідеологічним процесом та фактич­ною й усебічною емансипацією етнічної групи. «З ласки» постають тільки сезонові державні витвори. Але ж вони не є виявом національного розвитку. Вони існують (здебільшого як колонії або просто як чужодержавні експозитури) так довго, доки потрібні їхні послуги. Инша річ, що «світовість» національної справи, її певний «універсалізм»,  може створити потрібну ідеологічну базу для визволення. Через це, напр., справа українського визволення (національного) виглядала б дещо инакше, коли б справа життя або смерті нації не залишалася б для самих українців тільки т. зв. «українським питанням», або лише соціяльною проблемою привернення чи розділу земельної та ін. власности. Тим менше ідеологічно – справа національного визволення є передусім проблемою особистої гідности та спільности мети в широких масах населення.

Будування загальнонаціональної ідеології на т. зв. «реальній політиці» засадничо засуджує можливість натхнення (справою визволення) широких мас. Маси йдуть тільки за ясними й виразними гаслами, а не розуміють і не слухають логічних трак­татів. «Бог і нація» безнастанно повторював свого часу Мадзіні (1805-72) у своїй «Молодій Італії», а палка італійська молодь ішла з усміхом і на смерть, заохочуючи старших до щоденної розбудови підстав національної незалежности. «Реальна політика», хоч би й найщасливіша, – як школа національного виховання, є самогуб­ною. Політика, що має бути успішною, основується справді на реальних відносинах поміж власними силами та зовнішніми перешкодами, але імпульсом її служить певний національний ідеал, який стоїть понад реальними обставинами сучасності. Щедра на політичні анахронізми сучасна доба подає нам ілюстрацію для «реальної політики» в одному з прикладів «реального» трактування державности. Австрійці, відмовляючись від своєї окремішности, хочуть за будь-яку ціну позбутися власної державности, щоб національно втопитися в загальнонімецькому морі. Вирішальні сьогодні зов­нішні чинники засадничо (дарма що з незначною чисельною перевагою, як, напр., ц. р. в Гаазі при розгляді справи австро-німецької митної унії) це унеможливлюють, бо ж справді австро-німецька соборність могла б порушити пануючі під сучасну хвилю в Европі міждержавні взаємовідносини. В цей самий час українці, підкреслюючи свою національно-політичну окремішність, намагаються здійснити свою незалежну само­стійність, але назовні зустрічають завзятий спротив з боку значної частини пануючих сьогодні чинників, а то в ім’я непорушности сучасних політичних взаємовідносин. Отже, в основі ті самі мотиви в одному випадку вирішують вдержання за будь-яку ціну австрійської державности, в другому одночасно – хочуть засудити україн­ську націю на дальше положення колоніяльного визиску.

Повертаючись до справи «реальної політики», треба піднести, що не самі в собі є, напр., страшні для нації політичні угоди, але страшні своїм впливом на ослаблення національної волі. Особлива небезпека в цьому напрямі постає в зв’язку з плекан­ням культу національного безсилля. В цьому відношенні наша українська сучасність має дуже симптоматичні болячки. Як може розвиватися загальна національна ідеологія, що гуртувала б усіх національно активних українців, коли штучно прищеп­люється квола думка власного безсилля та традиційної безпорадности?

Сама державність, як назверхній вияв національного розвитку, ще ніколи не вдержалася тільки завдяки якійсь міжнародній події, щасливій «орієнтації» або кон­цепції, чи навіть і революції. Ще більше – є навіть подекуди легше здобути держав­ність, ніж її вдержати. Для України цей момент і надалі залишається дуже важли­вим, ба, можливо, й найважливішим. Справді, на чому тримається держава? Тен в основу державности поклав послух, Карлайл – героїзм, Геґель – ідейність і т. д. Ці та багацько инших моментів, безперечно, визначають розвиток державности, але самі ще не виповнюють цілість розвитку. Створення власної держави є щоденним процесом розбивання старої державності та творення нової. Це оборона й здобування, продов­жування та започатковування, зміцнювання й вдосконалювання. Двома шляхами про­ходить усебічне усамостійнення нації: негативним і позитивним. Перший веде до усу­нення старого (чужого), другий – до збудування нового (свого). Не всі ті сили, що потраплять зруйнувати стару державність, вміють творити власну державу. Сама т. зв. «стихія» не є конструктивним чинником, хоч їй завжди належить честь зава­лити стару державність раптовим здвигом, якщо підвалини тієї державности були перед тим підірвані. Отже, тільки відрухова революція, оскільки обмежується ли­ше поваленням старого ладу, є проявом бунту, що веде до анархії. Завжди руйнують «низи», а будують «верхи». Не класовий або маєтковий розподіл маємо тут на увазі, але взаємовідношення проводу та маси. Не «пролетаріят», «маси», як часом чуємо, є «головним будівничим нації», але її провідна верства. Основна причина кволости української нації основується, власне, на поглядах про всемогутню роль «стихії» або на побожних очікуваннях порятунку від чародійного «пролетаріяту».

Історія нас може досить повчити, що доки існувала міцна провідна верства (а складається вона в різних добах з різних класів або суспільних груп), доти етнічна група могла успішно розвиватися політично та національно. Воєнна поразка най­частіше бувала причиною занепаду національного розвитку. Знищення атенської мор­ської міці коло 405 року перед Хр., що дало реальний підклад космополітичним та антидержавним ученням стоїків, засудило на зникнення соборницьку пангеленську ідею. Коло 338 р. перед Хр. зникла й сама естетизмом просякнута грецька самостійність. На місце розніженої та втомленої провідної верстви грецької прийшли варвари – здобувці, з яких Пилип ІІ македонський спромігся витворити суцільну провідну верству. А Пилипа II покликали самі греки… Поразка провансальців у 1213 р. мала наслідком прилучення Провансу до північної Франції. Силоміць затриманий національний роз­виток відродився щойно в другій половині XIX стол., а то, як відомо, в зв’язку з літе­ратурним рухом фелібрів та головно під впливом найбільшого провансальського по­ета – Містраля. Але естетизм і культ власного безсилля покалічили національну тра­дицію провансальців так, що справа створення міцної національної провідної верстви ще й сьогодні є спірним питанням для самих провансальців.

Державотворча традиція, перервана протягом довшого часу, звичайно, завмирає та, якщо не зникає, то переходить до стану якогось жевріння. Замість активної боротьби в ім’я національного ідеалу витворюється своєрідне життєве рахівництво, чисто буденне «savoir vivre», або, як казав Макс Шелер, т. зв. «Erfolgsethik». Нація забуває, що знаком творчости й розвитку є «святий неспокій» та певна зовнішня «абсурд­ність». Витворюється духовне підложжя для зневіри й пасивности, які мають тенденції негативні, протикультурні та вузькоегоїстичні. Логічним довершенням такого стану може навіть бути висновок, до якого дійшов античний гедонізм, в особі Гегезія: рація існування недосяжна, отже, – краще померти…

Національний розвиток узалежнений оптимістичним і активістським світоглядом. Героїзм та ідеалізм – ось чинники визволення. Активізм нації є запорукою успіш­ного розвитку. Цей історичний досвід використали навіть більшовики, що в дійсності дуже багацько запозичили в тактиці від активістської Европи. Твердження, що, напр., радянська методологія витворила «своєрідні засади, що знаменуються єдиним вис­ловом активізації, оживлености та безпосереднього зв’язку керівника з аудиторією»*, свідчить про незнання европейського розвитку. Це ж один із проявів освіченої евро­пейської «action directe». І Мусоліні, напр., вчився цієї тактики від Сореля та ин. І правляча европейська демократія фактично йде цим шляхом. Звідси походить також і зростаючий вплив держави на суспільне життя в Европі. А що ж школа, виховання, преса, публічна опінія й т. д.? В сучасний Европі це ж гнізда «активізації, оживлености та безпосереднього зв’язку!»…

Власне культ активізації та рішучости уможливив італійцям досягнення коло 1500 р. національного з’єднання та незалежности. Малий П’ємонт, смішно маленький супроти грізної міці папського Риму, дякуючи рішучій руці Віктора-Емануїла II, а ще більше активістській політиці його Кавура та генералів, вивів Італію зі стану безуспішного борсання супроти ворожої переваги та встановив дороговкази національного розвитку.

Але найновіше – невелика Литва. У світовій війні литовці мусили собі

бажати, щоби наперед Німеччина розбила Росію, а потім, – щоби ант антські держави пере­могли Німеччину. А це ж була не тільки на початку 1915 р. «божевільна» думка… За часів революції Литва мусила боронитися проти: 1) московських большевиків, 2) по­ляків та проти 3) з ласки Німеччини – армії Бермонта. Німці в Литві поводилися гірше, мабуть, ніж москалі, але, захопивши цілу країну, вони самі дали почин до створення «самостійної литовської держави» (з німецьким регентом на чолі). Литовці на цю вудку не піддалися, а це чи не найбільше врятувало тоді їхню державність. Не треба також забувати, що литовці захопили Клайпеду щойно після перемоги над антантською залогою та, що цей їхній крок пізніше Антанта визнала спеціяльною кон­венцією.

Зрештою, Польща. Події, що пов’язані з іменами Желіговського, Корфанти, по­декуди й Галера, свідчать про те, що часом вигідніше не чекати на міжнародні рі­шення або на те, як «розвиватимуться сусідські відносини», але потрібно випередити події раптовою «action directe»… Таких прикладів має історія Европи в кожній добі достатньо.

Хмельницький при огляді Кодаку, як відомо, сказав Конецпольському приблизно таке: «що людськими руками будується, – людськими також і руйнується». Ця правда із суспільного розвитку виявляє себе дуже часто, а особливо в новітній добі. Це по­винні були б мати на оці ті, що не бачать раптово зростаючої української національ­ної міці.

Не забуваймо, що, напр., ще в першій половині XVIII стол. (протягом майже цілого століття) до Франції належали прибл. ⅔ (понад 12 міл. кв. км.) Північної Америки, або що на місці деяких сьогоднішніх малих держав простягалася ще перед кількома роками влада мільйонів багнетів, та що на ці терени одночасно зазіхали принаймні дві великодержави (Росія й Німеччина в прибалтійських краях).

Створення держави не є тільки справою політики, хоч би й найбільше реальної, але є водночас справою господарською й воєнною. Замало проголосити за­лежну самостійність, замало її виправдати з правничого боку, – потрібно її фак­тично створити та оборонити. А оборона власної державности тримається в добі ли­холіття на самопосвяті й жертвенности, що з’являються в супроводі героїзму й іде­алізму. Охоту вмирати в ім’я чогось надіндивідуального неможливо викликати в ши­роких масах логічними висновками.

Нація є наслідком природного розвитку етнічної групи та виявленням її чин­ности. Ця остання дає напрям. Отже, не є справним поглядом, що хотів би бачити в нації щонайбільше (з усіх суспільних колективів) природний витвір. Що мали б ми тоді сказати про подружжя, родину, рід, плем’я, касту, стан і т. д. Це ж в дійсності «найбільше всього природні» зв’язки крови, майна та нерозривних інтересів.

Нація, здійснюючи свою окремішність, стремить до самовистачальности. Зрілі нації виявляють це передусім тим, що наперед знають, куди прямують. Рано чи пізно нація змушена відповісти сама по-своєму на всі питання свого існування. Викру­чування та вишукування найлегшої стежки завжди помститься: суспільний розвиток є невпинною боротьбою взаємно себе поборюючих сил, груп і напрямів. Оборона на­ціонального стану посідання, власне, пов’язується з цією боротьбою. Денаціоналізація та асиміляція передумовлена безпосередніми стиками й співпрацею: чим тісніша спів­праця поневоленої нації з пануючого, тим успішніше відбувається асиміляція першої.

Але з цього не слідує оборона культу негації. Замало що-небудь ігнорувати, щоби воно зникло. Національний розвиток узалежнений від позитивної праці членів нації, а то й – від праці якнайбільше усіх і разом.

 

[Розбудова нації, 1931 р., № 11-12].

* Див. «K?lner Vierteljahrsheft f. Soziologie», 1927, 3, 225.

* Див. В. Юрченко у «Дзвонах», 1931, 7, на ст. 470.