Підготовка до поширення мережі ОУН на Наддніпрянську Україну (1939–1941 рр.)

Пропонуємо увазі читачів уривки з монографії Юрія Щура “Український націоналістичний рух на Наддніпрянщині (1920–1955 рр.)” (Запоріжжя, 2011)

 

Юрій Щур

Підготовка до поширення мережі ОУН на Наддніпрянську Україну (1939–1941 рр.)

 

Новий етап націоналістичного руху припадає на початок Другої світової війни – 1 вересня 1939 р. Внаслідок розподілу Польщі між націонал-соціалістичною Німеччиною й СРСР, зникає штучний кордон по р. Збруч, що розділяв Західну Україну і Наддніпрянщину. Від вересня 1939 р. землі Галичини й Волині, а від 1940 р. Буковини й Бессарабії перебували у складі УРСР.

У результаті цих подій з польських тюрем і концтаборів звільнився провідний актив ОУН, зокрема і колишній керівник крайової екзекутиви С. Бандера, засуджений на Варшавському й Львівському процесах. Він, як і решта колишніх політв’язнів, переїхав до окупованого німцями Кракова, що став центром українського життя в Генерал-губернаторстві.

На початок війни ОУН переживала значну кризу. Після вбивства агентом НКВС П. Судоплатовим Є. Коновальця перед організацією постала проблема обрання нового вождя націоналістичного руху. Під час проведення ІІ Великого збору ОУН у Римі 27 серпня 1939 р. за поданням деяких членів Проводу, що апелювали до усного заповіту Є. Коновальця, на посаду вождя ОУН було обрано колишнього старшину корпусу Січових стрільців, одного з лідерів УВО А. Мельника. У офіційному протоколі ІІ збору серед делегатів фігурували представники ОУН з Наддніпрянщини та Зеленого Клину[1].

З кандидатурою нового вождя та деяких членів новообраного Проводу не погоджувалася частина оунівців, що працювали на Західній Україні, особливо колишні політв’язні. Причиною цього був відхід А. Мельника від націоналістичного руху у другій половині 1920 – 1930-х рр. та підозра щодо деяких членів ПУН, зокрема Я. Барановського й О. Сеника, у співпраці із польською поліцією[2].

У листопаді 1939 р. лідер радикально налаштованих опозиціонерів С. Бандера зустрічався із А. Мельником й обговорював з ним проблеми, що виникли в організації[3]. Між ПУН та опозицією не було досягнуто компромісу у питаннях подальшого розвитку ОУН, через що колись єдина організація розкололася на дві фракції, популярно звані „мельниківцями” (ОУН) та „бандерівцями” (ОУН-р) за прізвищами їхніх лідерів[4].

Остаточно цей розкол поглибився у квітні 1941 р. на ІІ Великому зборі ОУН, скликаному тимчасовим Революційним проводом на чолі з С. Бандерою, який не визнавав легітимності римського збору ОУН. На зборі були присутні 68 делегатів, 12 з яких (за іншими даними – 16[5]) представляли українські землі, що перебували у складі УРСР[6].

З об’єктивної точки зору конфлікт у середовищі ОУН був неминучим. Він був зумовлений відмінністю умов боротьби в еміграції (більш спокійних і розмірених) та у Польщі й СРСР (щоденний ризик і напруженість). Крім того, різним було бачення шляхів і методів розвитку українського націоналістичного руху.

Розкол ОУН і взаємна боротьба обох груп завдали значної шкоди розвитку націоналістичного руху, зокрема і в напрямку його поширення на східноукраїнські землі.

Після виходу з польської в’язниці С. Бандера провів кілька нарад із провідним активом ОУН. На цих нарадах одним із головних питань порядку денного було охоплення самостійницькими ідеями усіх верств українського населення на Наддніпрянщині для того, щоб організація стала міцною політичною структурою в усій Україні[7].

Така позиція знайшла своє відображення у напрямках діяльності, визначених ОУН-р. Серед рішень, спрямованих на поглиблення підпільної роботи та пристосування методів до нових умов, зустрічаємо й вимогу поширення сітки на Наддніпрянську Україну[8]. У одній з постанов крайового проводу зазначалося: „посилити організаційну політичну й боєву діяльність на рідних землях, зокрема на осередніх і східних українських землях так, щоб на всіх землях України досягнути такого посилення революційного потенціалу й зорганізованого підпілля, як на ЗУЗ”[9].

План роботи у цьому напрямку поступово реалізовувався. Спеціально відібрані члени ОУН із Західної України, різними шляхами (екскурсія, працевлаштування тощо) їздили по всій території України й принагідно поширювали серед народу відомості про ідею й завдання ОУН[10]. Подекуди органам НКВС вдавалося виявити посланців ОУН, як це відбулося у 1940 р. на шосткінських торфорозробках Сумщини. Тоді було заарештовано галичанина І. Голотяка („Дніпра”) й залучених ним у Шостці С. Дністряна і О. Яковича[11]. У тому ж році на території Харцизького району Донецької області було заарештовано працівника шахти „Великан” Й. Коця, який був відправлений з ОУН з Львівщини для організації підпільної мережі[12]. У Запоріжжі у цей час було виявлено та ліквідовано гурток націоналістичної молоді „Самостійна Україна”, лідерами якого були О. Бойчук (із Івано-Франківщини) та Г. Лебеденко (уродженець Запорізької області)[13].

Відбувалися арешти і в самій Галичині. У звинувачувальному акті львівського судового процесу над 59-ма молодими членами ОУН („Процес
59-ти”) у грудні 1940 р., який на думку В. Кука ґрунтується на конкретних фактах, вказано, що члени організації К. Березовський, С. Сороковський і Б. Одноріг мали від Проводу завдання створити підпільні осередки на Наддніпрянщині[14].

За визначенням В. Кука, наслідком проведеної оунівцями роботи стало створення протягом 1939–1941 рр. розгалуженої мережі станиць ОУН по всій Україні[15].

У грудні 1940 р. Революційний провід ОУН видав свій „Маніфест” в якому у загальних рисах було висвітлено позиції ОУН-р. Положення цього документу свідчать про запровадження окремих принципів демократії (але не перехід на демократичні позиції) ОУН, керованої С. Бандерою. Саме у „Маніфесті” вперше з’явився клич „Свобода народам і людині”. Основний акцент у цьому документі зроблено на необхідності боротьби із Радянським Союзом як „імперією зла”, де пригноблюються інші нації. Значне місце у „Маніфесті” відводиться питанням соціальної, економічної і політичної свободи[16]. Така позиція ОУН-р, за словами В. Кука, сприяла поширенню націоналістичних ідей серед багатонаціональної Червоної армії та міського робітництва, зокрема на Донбасі та на Півдні України[17].

Окрему увагу варто приділити проблемі залучення до ОУН-р жителів Наддніпрянщини. Із приєднанням Західної України до УРСР молодь із Наддніпрянщини почала вступати до західноукраїнських вузів. Цим вирішила скористатися ОУН. З огляду на те, що багато місцевих студентів були членами або прихильниками організації, вони мали можливість проводити завуальовану націоналістичну агітацію серед своїх колег „східняків”. О. Горбач, який на той час був студентом одного з вузів, згадував, що неділями, вечорами, у заміських парках проводилися запальні дискусії із студентами-українцями із Наддніпрянщини. Їм роздавалося багато різноманітних книжок – „від найневинніших по “грубу контрреволюцію”[18]. Як правило, ці розмови і роздавання літератури велися з ініціативи ОУН-р[19], яка в рамках крайової референтури пропаганди створила спеціальні гуртки студентів, які займалися налагодженням контактів із наддніпрянськими студентами з метою залучити їх до націоналістичного руху[20].

Проводячи таку роботу, членство ОУН часто наражало себе на небезпеку. Серед тих, хто шукав контактів із ОУН, були не лише патріотично налаштована молодь й колишні члени Української комуністичної партії, але й спеціально навчені агенти НКВС[21].

Не оминуло крайове керівництво ОУН-р і відряджених на Західну Україну із Наддніпрянщини спеціалістів, зокрема інтелігенцію, безпартійних вчителів і службовців. Роботою із залучення таких людей займався безпосередньо крайовий Провідник І. Климів („Легенда”). Члени ОУН, щоб отримати можливість вести роз’яснювальні бесіди з цими спеціалістами, часто йшли працювати в різні радянські установи й вступали до комсомолу[22]. Серед найбільш відомих діячів українського націоналістичного руху, які народилися й виросли на Наддніпрянській Україні і вступили до ОУН у 1939–1941 рр. були провідний діяч комсомолу, журналіст Й. Позичанюк („Шугай”) та педагог П. Сак („Могила”)[23].

У цей же час ОУН-р свою пропагандистську роботу направила у лави солдатів Червоної армії, які прибули на Західну Україну. Основною тезою роз’яснювальної роботи була антинародна й брехлива сутність радянського керівництва[24]. За свідченнями бійця 44 дивізії С. Старка, серед червоноармійців постійно поширювалися летючки із закликом приєднуватися до націоналістичного руху[25]. Аналогічну агітаційну роботу проводила ОУН серед селян і робітників із Наддніпрянщини[26].

У квітні 1941 р., після проведення ІІ Великого збору ОУН-р, розпочинається новий етап боротьби за самостійність України. У цей час питання майбутньої війни між Німеччиною й Радянським Союзом стояло дуже гостро, тому невідкладного рішення вимагала проблема діяльності організації під час війни. На зборі було вирішено, що боротьба за Українську самостійну соборну державу можлива лише шляхом революційної боротьби з поневолювачами[27]. Революційний провід вважав, що боротьба матиме успіх лише тоді, коли в ній братиме участь увесь народ без винятку. Було чітке розуміння того, що Наддніпрянщина є вирішальною ділянкою боротьби за Українську державу[28]. Тому, згідно з постановами ІІ збору, на Наддніпрянщині треба було відновлювати діяльність націоналістичних осередків, пересилати нових людей і організовувати „революційну акцію”[29].

Невдовзі після закінчення роботи ІІ збору, у травні 1941 р. було розроблено кілька документів, які визначали засоби й методи боротьби ОУН-р під час війни. У Інструкції Революційного проводу „Боротьба й діяльність ОУН під час війни” наголошувалося на необхідності на початку національно-визвольної революції серед населення Наддніпрянщини розпочати посилену пропаганду змісту політичної програми ОУН[30]. Згідно з цією Інструкцією, окреме завдання ставилося майбутнім комендантам повітів, розташованих біля старого радянсько-польського кордону по р. Збруч. Вони повинні були не лише опанувати свою територію, але й поширити заплановане повстання на центральну частину України, проводячи постійні рейди тилами Червоної армії й захоплюючи землі на схід від Збруча[31].

Революційний провід очікував, що під впливом самостійницької пропаганди українці-бійці Червоної армії будуть створювати окремі повстанські відділи для боротьби за незалежність України. Відповідно до військових інструкцій, такі відділи мали бути включені до складу визвольної армії, створеної ОУН-р. На Наддніпрянщині націоналісти не планували виступити всеохоплюючою силою. Свою роль вони вбачали як дорадницьку в організації наддніпрянської армії. Відчуваючи брак кваліфікованих військових, Провід ОУН наказав усіх „старшин придніпрянців оставляти на ЗУЗ, втягати їх до праці”[32].

Обставини діяльності ОУН у перші дні війни детально розписані в „Інструкції щодо Осередніх і Східних українських земель”. Члени Організації, які на початок війни залишилися на Наддніпрянщині, повинні були зорієнтуватися в навколишньому середовищі, здобути довіру провідних людей, широко вести пропаганду ідей націоналізму та створити осередок ОУН-р із залученням молоді, інтелігенції та робітництва. Бажаним був вступ до Червоної армії з метою проведення серед бійців антирадянської державницької пропаганди.

За умови початку „збройного зриву”, коли захитається радянський режим, потрібно було розпочати бойові дії. Націоналісти передбачали, що розпочати такі дії можуть самі жителі Наддніпрянської України. У такому випадку оунівці повинні були долучитися до них, перебрати владу й вести боротьбу від імені ОУН-р, усюди проголошувати Українську державу, але не приєднуватися до інших державотворчих ініціатив.

На відміну від західноукраїнських земель, на Наддніпрянщині ОУН-р не планувала захоплювати всю повноту влади з огляду на власну нечисельність. Проте, за умови, якщо для керування державотворчими процесами не буде „гідного елементу”, організація готувалася брати владу повністю в свої руки, перекидаючи необхідну кількість оунівців із Західної України.

Згідно з інструкцією, на Наддніпрянщині структура осередку ОУН-р мала виглядати таким чином: на чолі осередку стояв Провідник, якому підпорядковувалися керівники відділів (організаційного, суспільно-політичного, військового, безпеки й інформації, пропаганди, молоді, жіноцтва й господарського забезпечення).

Було передбачено й ситуацію, коли члени ОУН-р не зможуть повністю взяти владу в свої руки. За таких умов вони повинні були зайняти відповідальні посади в адміністрації, поліції, управліннях господарського життя, комунікацій, виховання, освіти й культури.

Під час створення оунівської мережі, до роботи перш за все слід було залучати студентську, робітничу й селянську молодь, колишніх політв’язнів та засланців, демобілізованих солдат, журналістів та письменників[33].

Щоб виконати усі поставлені завдання на початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом, Провід ОУН розпочав створення похідних груп – своєрідної політичної армії для походу на Наддніпрянську Україну. З цією метою було створено Штаб похідних груп під керівництвом В. Кука, якому допомагали референтури Революційного проводу. У Штабі похідних груп також працювали З. Матла, Р. Малащук та М. Лемик. Питанням матеріально-технічного забезпечення займався М. Лемик, адміністративні й топографічні мапи виготовлялися під наглядом Я. Рака. З. Матла й Р. Малащук займалися організаційним вишколом. Проводився набір добровольців для участі у похідних групах та їх підготовка до ведення на Наддніпрянщині організаційної роботи, культурно-освітньої, громадської та адміністративно-державницької діяльності[34].

Було створено три основні похідні групи: північну (провідник М. Климишин), середню (М. Лемик) та південну (Т. Симчишин), загальною кількістю, за даними В. Кука, понад 5 тисяч осіб. Кожній групі призначено конкретну територію діяльності, яку вона була зобов’язана добре й усебічно вивчити, а також ознайомитися з найновішою історією радянського періоду. Члени груп забезпечувалися топографічними картами, довідниками, путівниками тощо[35].

Крім основних трьох груп, було створено дві похідні групи особливого призначення. Перша, Львівська, на чолі з Я. Стецьком мала завдання в перші дні війни взяти владу та проголосити незалежність України. Друга, Київська, група була створена вже після проголошення 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української держави у Львові. Ця група на чолі з В. Куком повинна була продублювати проголошення незалежності у столиці України[36].

Не стояла осторонь від підготовки до походу на Схід і ОУН, керована А. Мельником. В жовтні 1939 р. на Я. Гайваса було покладено завдання створити кілька перехідних пунктів на кордоні між Генерал-губернаторством (територія Польщі у складі ІІІ Рейху) й УРСР. Особлива увага зверталася на пункти для зв’язку з Волинню та Наддніпрянською Україною[37].

ПУН створив комісію Державного планування, яка готувала ряд ґрунтовних, науково аргументованих проектів перебудови економічно-господарського, культурного й адміністративного життя України у випадку створення самостійної держави[38].

Аналогічно до ОУН-р, ОУН через діяльність референтури східноукраїнських земель намагалася залучити до своєї організації наддніпрянців, які у 1939–1941 рр. працювали на Західній Україні[39]. Це робилося вже в перші дні німецько-радянської війни. Революційний провід такою діяльністю займався протягом 1939–1941 рр. З іншого боку, ОУН вдалося налагодити зв’язок з Житомирським і Київським націоналістичними гуртками ще до захоплення цих міст німецькими військами[40].

Готуючись до походу на Схід, ОУН приступила до формування власних похідних груп. Цей процес відбувався в два етапи. На першому – у кінці 1940 – на початку 1941 рр. проводилися курси для членів організації. Інструкторами були Білий та О. Жданович. Було проведено також центральні пропагандистсько-політичні курси у Кракові. Викладачами були Ю. Вассиян, М. Сціборський, О. Ольжич та генерал М. Капустянський[41].

Другий етап передбачав створення похідних груп й спеціалізовану підготовку їх учасників. Вже наприкінці квітня 1941 р. екзекутива ОУН у Німеччині отримала директиву від ПУН з дорученням розпочати підготовку членів організації до роботи на Наддніпрянщині. У директиві особлива увага зосереджувалася на необхідності вивчення радянських умов різних сфер життя, у яких доведеться працювати[42].

Самих груп було створено три: південна (на чолі з Я. Гайвасом), „Осередня” (поручник „М.”) та північна, яка складалася з двох підгруп (на чолі з І. Шуйським та Л. Польовим). Основне їх завдання полягало у створенні на залишених радянською владою територіях органів місцевого самоврядування та народної міліції.

Згідно з планом Я. Гайваса, напередодні війни члени ОУН повинні були сконцентруватися в Сяноці, Перемишлі, Грубешеві, Володавій і з початком бойових дій вирушити на територію УРСР[43].

Про державотворчі прагнення ОУН стає відомо з Меморандуму ПУН до рейхсканцлера Німеччини А. Гітлера, який було надіслано 14 березня 1941 р. У цьому документі мета ОУН сформульована досить чітко: відновлення незалежної, суверенної української держави на заселених українським народом територіях між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. Тут же наведено план розширення меж Української Держави до Волги й Каспійського моря для створення своєрідної буферної зони між Україною і Росією. З часом також планувалося здійснити переселення українців з російського Далекого Сходу й Сибіру в Україну й виселення росіян до Росії, що мало на меті створення моноетнічної держави[44].

Аналіз матеріалів, розроблених ОУН-р та ОУН засвідчує, що до проблеми поширення оунівської мережі на Наддніпрянщині та залучення наддніпрянців до загальноукраїнського повстання націоналісти підійшли поверхнево, без урахування умов розвитку політичної системи в УРСР у
1930-х рр.

Отже, на початок війни між Німеччиною і Радянським Союзом відбувся розкол в ОУН, внаслідок чого виникли дві організації з однаковими назвами, але різним баченням розвитку українського націоналістичного руху. ОУН-р та ОУН протягом 1940–1941 рр., паралельно із переорієнтацією на нові умови підпільної роботи на західноукраїнських землях, готувалися до організації широко розгалуженої сітки на Наддніпрянщині. Створенню цієї мережі мала сприяти очікувана війна між Німеччиною та СРСР.

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР у 1939 р. ОУН отримала нові можливості проводити роботу безпосередньо на Наддніпрянщині та більш широко спілкувати із жителями Радянської України. Така робота мала певний успіх, і членам ОУН вдалося створити свої осередки на Наддніпрянщині.

 

***

Після виведення у 1920 р. регулярних військових частин Армії УНР з України боротьба за державну самостійність не припинилася. На Наддніпрянщині разом із повстансько-партизанським рухом виникали підпільні антирадянські організації, які вбачали мету своє діяльності у боротьбі за звільнення території Україні від більшовиків.

Активну участь у боротьбі з більшовизмом брала Українська військова організація, створена офіцерами української армії на еміграції. З перших днів існування УВО її члени брали участь у роботі антирадянських підпільних організацій, що готували збройне повстання на Наддніпрянщині. Керівник УВО на Наддніпрянщині І. Андрух був причетний до створення й діяльності Українського центрального повстанського комітету. Крім того, у тісній взаємодії УВО і ППШтабу Ю. Тютюнника готувався ІІ Зимовий похід Армії УНР, який повинен був підняти жителів Наддніпрянщини до всеукраїнського повстання проти більшовиків.

Ліквідація органами ВЧК антирадянського підпілля на Наддніпрянщині на початку 1920-х рр. та зміна суспільно-політичної ситуації спонукали керівництво УВО змінити тактику. На Наддніпрянщину відправлялися поодинокі члени для створення підпільних осередків та збору інформації про різні сфери життя Радянської України.

Підпільна діяльність в умовах жорсткої централізації та широкомасштабних репресій 1930-х рр. була майже неможливою. Незважаючи на це, ОУН продовжувала розпочату УВО політику поширення організаційної сітки на територію Радянської України. У 1929–1939 рр. малочисельні осередки і окремі члени ОУН перебували у глибокому підпіллі.

Важливим напрямком діяльності ОУН у 1930-х рр. був східноукраїнський. Зокрема, було створено спеціальну референтуру східноукраїнських земель, яка займалася аналізом усіх сфер життя в Радянській Україні та готувала пропагандистську літературу для пересилки в УСРР. Кур’єри ОУН за допомогою осередків у Фінляндії, Польщі та Литві періодично перетинали радянський кордон з метою поширення агітаційних матеріалів та проведення зустрічей із наддніпрянськими націоналістами. Для налагодження зв’язкових ліній із Радянською Україною було засновано осередок ОУН у Маньчжурії.

Після приєднання Західної України до УРСР у 1939 р. для ОУН відкрилися нові можливості для поширення своєї мережі на Наддніпрянщину. На заваді цьому став розкол в ОУН й внутрішньо організаційні чвари та успішна діяльність радянських органів державної безпеки. Масові арешти провідних членів організації на західноукраїнських землях у 1939–1941 рр. примусили керівництво ОУН-р та ОУН звернути основну увагу на відновлення мережі на Західній Україні. Незважаючи на це поодиноким членам підпілля вдалося заснувати у цей час на Наддніпрянщині осередки ОУН.

Напередодні німецько-радянської війни ОУН-р та ОУН у 1940–1941 рр. розпочали підготовку спеціальних похідних груп, учасники яких повинні були займатися створенням мережі ОУН на Наддніпрянщині. У різноманітних інструкціях та вказівках проблемі охоплення націоналістичним рухом жителів Наддніпрянської України відводилося одне з ключових місць. Оунівці розуміли, що без людського та матеріально-технічного потенціалу Наддніпрянщини український націоналістичний рух приречений на поразку.

[1] Книш З. Перед походом на схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939–1941 роках. – Торонто: Срібна сурма, б.р. – Ч. 1. – С. 85.

[2] Нарис історії українського націоналізму. – Лондон: ТКВО ОУН у Великій Британії, 1964. – С. 23-24.

[3] Кук В. Степан Бандера. 1909–1959 рр. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – С. 9-14.

[4] Ленкавський С. Короткий нарис історії українського націоналізму // Ленкавський С. Український націоналізм. Твори / [ред. О. Сич]. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – Т. 1. – С. 81-82.

[5] Там само. – С. 82.

[6] Патриляк І. Історичні та ідеологічні передумови мілітаризації ОУН: військово-політичні питання в програмних документах єдиної ОУН та ОУН (Б) // Молода нація. – 2000. – № 1. – С. 90.

[7] Дужий П. Степан Бандера – символ нації : ескізний нарис про життя і діяльність Провідника ОУН: В 2 кн. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – Кн. 2. – С. 19.

[8] Нарис історії українського націоналізму… — С. 22.

[9] Мірчук П. Акт відновлення української державности 30 червня 1941 року: його ґенеза та політичне й історичне значення. – Нью-Йорк: ГУ ООЧСУ, 1952. – С. 9.

[10] Глід С. Фрагменти життя і мук… – Лондон: СУБ, 1955. – С. 17.

[11] Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина… – С. 7.

[12] Добровольський О. Оунівське підпілля Донеччини. – Слов’янськ: Б.в., 2008. – С. 3.

[13] ДА СБУ, Запоріжжя. – ФПС. – Спр. П-19824. – Т. 1. – Конверт. – Арк. 1-2.

[14] Кук В. Степан Бандера… – С. 33.

[15] Кук В. До 60-річчя заснування Української Головної Визвольної Ради // Українська Головна Визвольна Рада. Матеріали круглого столу Української всесвітньої Координаційної ради з нагоди 60-річчя УГВР / ред. І. Пасько. – К.: НТУУ „КПІ”, 2005. – С. 21.

[16] Маніфест Організації Українських Націоналістів (грудень 1940) // Бюллетень Товариства ім. М. Міхновського. – 1999. – № 3. – С. 21-23.

[17] Кук В. Степан Бандера… – С. 35.

[18] Горбач О. Шлях зі Сходу на Захід. Спогади. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 1998. – С. 182.

[19] Комар Л. Процес 59-ти. – Ньюарк: Пролог, 1990. – С. 7.

[20] Гривул Т. Підготовка Організації Українських Націоналістів до створення національних збройних сил (1939–1941) // Народознавчі зошити. – 2002. – № 5–6. – С. 491.

[21] Семенюк С. Тих днів не забути // Визвольний шлях. – 1995. – № 5. – С. 558.

[22] Мечник С. Під трьома окупантами. Спогади українського революціонера-підпільника. – Лондон: УВС, 1958. – С. 49.

[23] Дужий П. Іван Климів – „Легенда” // Дужий П. Українська справа вчора і сьогодні: збірник статей, спогадів: В 2 т. – Львів: Афіша, 2002. – Т. 1. – С.238-239.

[24] Ленкавський С. Положення України в часі Другої світової війни // Ленкавський С. Український націоналізм… – Т. 1. – С. 272-273.

[25] Старко С. Слідами смерти // Самостійна Україна. – 1949. – № 7-8. – С. 22.

[26] Ленкавський С. Положення України в часі Другої світової війни. – С. 273.

[27] ОУН в світлі постанов Великих Зборів… – С. 27.

[28] Шанковський Л. Похідні групи ОУН… – С. 10.

[29] ОУН в світлі постанов Великих Зборів… – С. 49.

[30] Патриляк І. Завдання оунівської пропаганди на час війни у світлі інструкції Революційного Проводу (травень 1941 року) // Молода нація. – 2001. – № 2. – С. 146.

[31] Патриляк І. Військові плани ОУН (Б) у світлі інструкцій Революційного Проводу (березень 1940 – травень 1941 рр.) // Молода нація. – 2000. – № 3. – С. 168.

[32] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів / [упоряд. О. Дзюбан]. – Львів; К.: Літературна агенція „Піраміда”. – С. 36-38.

[33] Там само. – С. 21-23.

[34] Кук В. Степан Бандера… – С. 27.

[35] Кук В. Державотворча діяльність ОУН у 1941 році. Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року // Народознавчі зошити. – 2002. – № 5-6. – С. 393.

[36] Веденеев Д. Одиссея Василия Кука. Военно-политический портрет последнего командующего УПА. – К.: К.И.С., 2007. – С. 60, 75.

[37] Книш З. Перед походом на схід. Спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939–1941 роках. – Торонто: Срібна сурма, б.р. – Ч. 2. – С. 131.

[38] Полікарпенко Г. Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни… – С. 53-54.

[39] Книш З. Б’є дванадцята. Спогади й матеріяли до діяння ОУН напередодні німецько-московської війни 1941 р. – Торонто: Срібна сурма, б.р. – С. 13.

[40] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід / [підг. до друку А. Жуковського, І. Стефаника]. – Львів: Б.в., 1991. – С. 16, 25.

[41] Патриляк І. Акт 30 червня 1941 року // 65-та річниця проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Збірник документів. – К.: УВС, 2006. – С. 60-63.

[42] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 7.

[43] Книш З. Б’є дванадцята… – С. 175-178.

[44] Шумелда Я. Похід ОУН на Схід… – С. 44-45.