ПЕРЕДМОВА ОЛЕКСАНДРА МУЗИЧКА ДО КНИГИ ОЛЕГА  БАГАНА «ІСТОРІОСОФСЬКІ ЕСЕ»

Автор: . 01 Тра 2022 в 21:41

ПЕРЕДМОВА ОЛЕКСАНДРА МУЗИЧКА ДО КНИГИ ОЛЕГА  БАГАНА «ІСТОРІОСОФСЬКІ ЕСЕ»

       У словесному обігу існує низка понять, що звучать начебто красиво та зрозуміло, але насправді є складними й проблемними. Одним з доволі нових, та проте дедалі більш широковживаних публіцистами, науковцями-гуманітаріями є поняття «історіософія». У літературі воно побутує ще з XVIII – першої половини ХІХ ст., зокрема, у працях Вольтера. В українській же традиції це поняття поширювалося передусім представниками націоналістичної думки, і не лише в творчих трактатах, але й в актових документах, передусім ОУН. Це поняття, як і багато інших, штучно складене з двох грецьких слів: історія (оповідь про минуле) та софія (мудрість). Отже, йдеться про «мудрість історії», «історична мудрість», або, і саме цей варіант є, на мою думку, найбільш прийнятним — «осмислення історії», роздумування над історією, пошук у ній сенсів, часто прихованих.

       Таким чином, історіософія, на відміну від історії як набору фактів, постає таким собі ключем до фактів. З одного боку, це викликає асоціацію з відомими ще від часів класичного позитивізму пошуками закономірностей історії, уявлення про історію як про прогрес від примітивних форм до складних та розвинених, пропозиція подивитися на історичний процес з погляду поліфакторності.

         Деяких вчених, наприклад, марксистів, ці пошуки завели на манівці, догматизували їхнє мислення, викликали химери «базису та надбудови», «формацій» та інші примари, що тільки затуманили реальний та багатомережевий плин історії. Поняття історіософії є родинним із ще більш класичним поняттям «філософія історії». Зокрема, більшість студентів історичних факультетів, що мали щастя слухати відповідні розділи з філософії на перших курсах, губилися в тезах та антитезах філософів про історію, але так і не змогли до кінця зрозуміти, який цей стосунок має цей набір думок авторитетних мислителів до прикладних досліджень.

       Хоча я поділяю точку зору тих, хто прагне розрізнити «філософію історії» та «історіософію», хоч це й непросто зробити. Історіософія здебільшого прагне осмислити історію у національному контексті, тобто історії власного народу, нації, у співставленні його з іншими, шукає місце цього народу, виявляє його місію. Вона тісно пов’язана з консерватизмом, традиціоналізмом, релігійним світоглядом. Невипадково найчастіше історіософували саме релігійні мислителі, ідеологи, а не вузько фахові історики. Понад те, в більшості істориків поняття пов’язані з філософією історії, історіософією тощо, розглядались як ненаукові, й тому до них ставилися й ставляться з підозрою, як таких, що заважають гіперболізованому догмату «об’єктивності», мовляв, сприяють давно проскрибованому та демонізованому гріхові «суб’єктивності». Така зашореність веде до неприємних наслідків: дуже часто вузькі спеціалістиісторики просто зупиняються за пів кроку до висновків, або роблять їх в стилі «і нашим, і вашим», «і ти правий, і він правий». А це, закономірно, викликає загальні сумніви в доцільності їхньої праці.

        Ця проблема перетинається з нинішніми неоліберальними та ліберально-лівацькими пошуками «глобальної історії», яка б суто у відповідності з постулатами вельможних політиківгрантодавців стирала національні кордони не лишу в сучасності, але й у минулому, перетворюючи нації та держави у такий собі великий базар, ринок праці та хаотичних міграцій «рештків народностей» з розмитими ідентичностями. Пошук місії власної нації, наприклад, призначення України, у такій парадигмі стирається. Недаремно вже багато років ведеться робота щодо вичавлення предмету «Історія України» з навчального процесу у середній школі. Впроваджений предмет «Історія» за красивими вивісками та дотепними й цікавими для самих спеціалістів узагальненнями створює насправді в головах підлітків суцільний хаос та дезорієнтацію. Додаймо до цього той факт, що у загальний потік інформації вставляються 25-і кадри, які мають втовкмачити у дитячу свідомість «прогресивні» тези про гомосексуалізм, глобалізм, пацифізм і тощо, як буцімто «величні гуманістичні цінності».

       Звичайно, як і кожне поняття, а особливо перекинуте у практичну площину, історіософія має багато рівнів та модифікацій. Як на мене, не кожні узагальнення щодо історії можуть називатися історіософією, чим часто зловживають. Наприклад, не можна кожні більш-менш концептуальні погляди істориків чи авторів, які писали про історію, відразу вважати саме історіософськими, наприклад, подібними до класичних в українській традиції творами Т. Шевченка, Є. Маланюка, Ю. Липи чи «Книги буття українського народу» М. Костомарова. В кожному разі історіософування, розмірковування над історією, привносить в історіографію та загалом інтелектуальну творчість потужний струмінь міждисциплінарності, полемічності. А відповідні праці тим цінніші, чим вони не відриваються геть від тканини історичного процесу, а враховують фактографію, або сучасні політичні та культурні обставини.

        Вище сказане вважаю доцільним в якості вступу до чергової книжки відомого українського літературознавця, дослідника ідей та інтелектуальної історії українського націоналізму, публікатора доробку видатних українських мислителів минулого, передусім Дмитра Донцова, Олега Багана. Ключовим словом в її назві є саме «історіософія». Обрання саме цього слова серед низки можливих варіантів хоч і дещо умовне, бо під обкладинкою зібрані доволі різноманітні тексти, але цілком можливе з огляду на вже окреслену традицію надання цьому поняттю розширеного значення.

        У збірнику різночасових есе переважають риси, властиві для історісофських трактатів:

       1) осмислення текстів та подій у рамках певної ідеї, в даному разі, безумовно, традиції українського вольового націоналізму, «вісниківства», 1920–1930-х років; важливо, що ця ідея включає в себе традиціоналізм, релігійність, без яких не можна уявити більшість історіософських текстів;

       2) полемічну загостреність, чим автор продовжує вісниківську, донцовську традицію;

       3) гостру злободенність, актуальність.

       Публіцистична, політологічна гострота є теж неодмінним складником історіософування. Автор не одягається в тогу об’єктивності, безсторонності, не стає «понад битвою», як це вдавано люблять робити новоявлені гуру неолібералізму. Це виглядає чесно щодо читача, адже жодної об’єктивності та безсторонності ані колись, ані, тим більше зараз, не існувало й не існує. Світ завжди був розколотий, завжди перебував у стані запеклої боротьби, і боротьби ідей передусім, в якій виживав той, хто був сильніший, вітальніший, найменш вражений вірусом толерантності. Уроки саме такої історії й прагне донести до своїх читачів Автор. Обраний ним жанр есе є влучним, бо в доволі лаконічній формі доносить до читачів глибокий зміст.

       Жанр есе має велику традицію в різних сферах доробку українських інтелектуалів. Широко використовували його й Дмитро Донцов, і великий сучасний історик Ярослав Дашкевич, запеклий критик постмодерних, неоліберальних та неолівацьких тенденцій, погляди якого теж великою мірою розвиває Олег Баган. Водночас цей жанр є і в чи не найвідомішого серед українських істориків діаспори — Івана Лисяка-Рудницького — одного з гуру сучасного неодрагоманівства: двотомник «Історичні есе» (К. : Основи, 1994. У 2-х т.). Дбайливо зібрані невеликі твори цього українсько-американського 7 Передмова автора мали переконати читачів у «величі» його історіософської думки, затінити авторитет таких національно вагомих істориків, як той же Я. Дашкевич. Хоча насправді за своєю концептуалістикою принциповий, навіть кусючий, глибокий львів’янин набагато перевершував велемовного американця.

       Книжка Олега Багана з’явиться у відповідальний, переломний момент нинішньої української історії (хоч скільки ж вже було таких моментів!). Але зараз ситуація особливо ускладнилася. Живемо в епоху перемоги віртуального простору, а відтак віртуалізації, гібридизації всього та вся. Людина втрачає чіткі моральні орієнтири, бо все проголошено відносним та поп-артним. Альфою і омегою прогресу для тривалий час бездержавних націй визначено колективний та зміфологізований Захід, перейняття усіх цінностей та практик якого вважається таким собі «божественним знаком», на кшталт «ідеї Розуму» часів лівацької Французької революції кінця 18 століття.

        Особи, які прагнуть критично мислити, не піддаватися маніпуляціям, на кшталт «пандемії», закликають цінувати передусім свої, вистраждані століттями, цінності, що й роблять Україну Україною, а не випадковим «проєктом», який слід «перезапустити», а може, й скасувати за «ненадобностью», вивчають таємні механізми історії та сучасності, що насправді й є визначальними. Ці правдиві вартощі та принципи, за якими ми вчимося розуміти й переживати історію, часто маргіналізуються, висміюються, фальсифікуються, профануються. На жаль, більшість людності України не звикла сприймати історію та сучасність розширено та поглиблено, у всесвітньому контексті, вона дуже слабко обізнана зі світовими реаліями, й тому щиро дивується, коли омріяне щастя з глорифікованого Заходу ніяк не настане. Ба більше, починаючи саме від межі 2004–2005-го років, стабільно ускладнюється розвиток української освіти та науки, вимивається ґрунт з-під основ базових предметів, таких як українська література, етнологія, історія. Відчутний став крен до техніцизації та роботизації всього. Це викликає асоціацію з колоніальними для України часами доби Хрущова та Щербицького, коли українська інтелігенція масово денаціоналізовувалася, свідчить про різкий відхід цілої країни від ідеалів славних 1990-х років.

       Сьогодні катастрофою виглядає абсолютне вихолощення з освіти історіософування та заміну його різними механістичними тестуваннями, що іноді нагадує досліди над представниками тваринного світу, навчання їх виконувати найпростіші рефлекси. Такий підхід загалом примітивізує людину. Тому трагічні для України результати президентських виборів 2019 року аж ніяк не можуть здивувати, а, навпаки, виглядають вкрай закономірно. У цих умовах вічні українські касандри — націоналісти — опинилися у вкрай несприятливих умовах. Адже дуже важко протидіяти неолібералізму, який з диявольською посмішкою пропонує людині усі блага тут і зараз, привчає її до тотальних прав, а не до обов’язків та громадянської дисципліни.

       У подвійному ґето перебувають носії українськості на Сході та Півдні країни, де повсюдно панує «русскій мір», що вдало освоїв неоліберальну, єесівську теорію регіоналізму, прав меншин, децентралізації тощо, і вміло використовує її для побудови свого «проєкту» своєї України. Це дуже вже схоже на те, що критикував Є. Маланюк у знаменитому трактаті «Малоросійство», хоча тепер часто може йтися не тільки про плазування перед Росією, але й про немудре схиляння перед лівацько-ліберальними колами ЄС та США.

        Не набагато кращою виглядає ситуація й в «Українському П’ємонті» — Галичині, що можна дізнатися також і зі сторінок книги О. Багана. Як на мене, то тут ситуація ускладнюється побутуванням примітивної русофобії в краю, політична еліта якого звикла в усьому шукати підступи Москви та величезні «руки Москви», не помічаючи при цьому дедалі більші загрози космополітично-ліберальних та лівацьких сил з начебто «дружнього Заходу». При цьому «русскій мір» часто сприймається як таке собі продовження зіпунно-опричної доби й не помічається того, що сучасний «русскій мір» насправді є просто частиною того ж самого американсько-єесівського глобалістичного світу грошей та антиморалі (не випадково романи абрамовичі живуть значно більше не у РФ, а саме в ЄС та США і розглядають світ з точки зору космополітів, а не російських патріотів). В сучасному світі ідеї про «кінець історії», як перемогу демократії, виявились пшиком.

       Сьогодні ми бачимо тотальну кризу саме неоліберального та ліберально-лівацького Західного світу, що заплутався у трьох соснах «задоволення прав усіх і вся», а натомість спостерігаємо тріумф капіталів та культур «недемократичних» арабського та азійського світів (Китай та інші динамічні країни континенту), який вже просто завоював велику частину економіки та культури «демократичних держав». Зависла у повітрі й теза лібералів та ліваків про буцімто «застарілість» національного питання, історично-пам’яттєвих боїв. В останні роки просто-таки вибухнули війни пам’ятників, расові та міжнаціональні дискусії, рухи за національне відродження бездержавних націй (Каталонія, Шотландія, індіанські, аборигенний австралійський, різні африканські рухи і тощо). Цілком провальними виявилися тези ліберальних авторів, наприклад, популярного в Україні як «публічного інтелектуала» історика Ярослава Грицака, про об’єктивне заморожування національних особливостей, «історичне забуття як шлях до примирення», плекання мультикультуралізму як основи новітнього українства, які він проповідував з пророчою впевненістю ще в перед майданні часи. Смішними виявилися й гасла тих малоросів-неолібералів, які твердили, що «українська нація сформувалася на Майдані 2004 року», хоч вочевидь, що нації формуються шляхом складних історичних процесів, в яких визрівають етноси і народи, послідовної державної політики та усталених багатовікових зв’язків, а не за буфонадними проєктами в окремо взятих місцях.

       Олег Баган — це один з тих небагатьох нинішніх українських публіцистів, який береться писати про українофобію як загрозливе й велетенське явище, яке має поліваріані форми вираження. Воно пронизує майже всі сфери українського суспільства, часто маскуючись, діє вкрай деструктивно, руйнує базові вартові нації, цинічно маніпулюючи поняттями. Тож і ця збірка есе, думаємо, стане ще одним застереженням проти цієї небезпеки.

       Ми не маємо ілюзій, що книжка О. Багана просвітлить «заблудні уми», розчитить нетрі космополітичного хаосу, в які з кожним роком все глибше і глибше входить Україна. Ні. Для цього потрібні значно більш тектонічні зсуви і в Україні, й поза її межами. На жаль, інтелектуальна книжка зараз дедалі більше нагадує явища середньовічної культури, які були надбанням лише нечисельних елітарних груп суспільства. Для суспільної маси все заміняє кліпова свідомість, короткі тіктоківські фразочки та мемчики. Тому й спостерігаємо ту тенденцію, коли інтелектуальні автори навмисне часто дроблять свої великі опуси на фрагменти, спрощують їх для масового сприйняття. Така мода, таке життя, такі реалії. Натомість пан О. Баган вже вкотре ризикує видавати великі традиційні томи. Й вони знайдуть своїх читачів. В доктрині українського націоналізму особисто мені завжди подобалась та складова, яка привчала вченого, інтелектуала не до пошуку масовості, «демократичності», а до роботи з якісною меншістю, яка й здатна перевертати світ. Напевно, це й має на увазі Автор, коли апелює до вибраних.

       Не буду переповідати зміст книги О. Багана. Зазначу лише, що в ній представлені різні жанрові варіанти наукової публіцистики й есеїстики: студія, вільна інтерпретація, відгук, полемічний виступ тощо. При цьому Автор завжди прагне висловити свою позицію, виразити проблемні запитання, звернути увагу на мотивації вчинків певних людей і середовищ, чим збуджує активність мислення читача, підштовхує його до власних оцінок та трактувань. Деякі тези звучать свіжо й потребують подальшого розгортання, наприклад, питання сприйняття москвофільства у Галичині не повинна обмежуватися тільки осмисленням цього руху періодом ХІХ – початку ХХ ст., але й надалі, аж до сьогодення. Автор справедливо дезавуює наївні міфи про «матінку Австрію» та «Литовськоруську державу», яку так наївно приписують собі нещасні зденаціоналізовані білоруси в пошуках хоч якогось опертя в історії, хоч, вважаю, що порятунок вони, як, втім, і ми, маємо шукати не в історії, а в сучасності. Нетиповими є для українського середовища, навіть і націоналістичного, є оцінки Автором таких постатей та подій, як Євген Коновалець, його роздуми про сенс Коліївщини (зроблено акцент на тому, що це була вдала політична провокацією Росії) та дивізії СС «Галичина» (Автор трактує її як прояв колабораціонізму). У цих моментах я може полемізувати, висувати протилежні аргументи. Однак саме в цих аспектах відчувається, що О. Баган є передусім історіософом, ідеологом, для якого важливо дати концептуальне насвітлення явища, зробити стратегічні висновки.

       Загалом проблема колабораціонізму в часи Другої світової війни є надто складною, до її відкритого обговорення та тлумачення, на мою думку, українське суспільство, яке перебуває під надзвичайно сильним «пресом» західної неолібералістчиної пропаганди, ще не готове. Ми занадто хочемо сподобатися Заходові, хочемо виглядати ще більше ліберальними, аніж він. Тому чесна розмова наразі неможлива. Дуже часто суспільство задовольняється фальшивками від українськоканадського псевдоісторика Івана-Павла Химки, який безугавно й безпідставно сіє ненависть до ОУН-УПА, стереотипно звинувачуючи їх в «антисемітизмі», «тоталітаризмі» тощо. Ці й подібні трафарети ненависті радо підхоплює українське багатомільйонне малоросійство й неоліберальні «зомбі» (мовчу про російську, відверто антиукраїнську частину суспільства) й мимоволі обертає їх в українофобські стереотипи. Тому спроба Олега Багана розібратися з усталеними міфами, розставити акценти є, думаю, корисною і перспективною.

       Отже, впевнений, що есе-нариси О. Багана зацікавлять зацікавлених, а може й нових адептів, та нададуть належний імпульс плідній творчості активного та непересічного націософа з Дрогобича. Добре, що саме Науково-дослідний центр, який діє в Мелітополі (і був ініційований Олегом Баганом!), на батьківщині великого Дмитра Донцова, взявся упорядкувати й видати студії глибокого змісту, написані з позицій світоглядного націоналізму. Слово принципового націоналізму повинно звучати на тисячолітній землі українства, будити гордість і критичність думки в новому поколінні.

Олександр Музичко, доктор історичних наук,

Одеський національний університет ім. І. Мечникова

Рубрики: Видання Центру | Події та коментарі