Передмова О.Багана до 3-го тому «Вибраних творів» Д.Донцова «Ідеологічна есеїстика (1922-1932 рр.)» – Дрогобич, 2012

Автор: . 17 Січ 2016 в 12:34

ЗА НОВУ УКРАЇНСЬКУ ЛЮДИНУ

 

Закінчувався тривожний і драматичний 1918-й рік, в Україні як реакція на невдалу внутрішню політику гетьмана Павла Скоропадського та його фатальний зовнішньополітичний маніфест від 14 листопада про федерацію з Росією розпочалося нове національне повстання, яке очолили соціялістичні лідери – Директорія. Остаточно розчарувався в гетьманаті, в «українському Бонапарті» і Дмитро Донцов. Однак він як учасник партії Хліборобів-демократів і переконаний консерватор, антианархіст і антисоціяліст не міг це повстання підтримати. Навіть більше: життя жвавого журналіста, керівника Української телеграфної агенції (УТА), пристрасного критика промахів і наївностей Центральної Ради та загалом українських «драгоманівсько»-соціялістичних правлячих верств виявилося під загрозою. (У період Революції – 1918 року – Д.Донцов активно друкувався у столичній періодиці: газети «Відродження», «Нова рада», «Новости дня», «Селянське слово» та ін.). Кілька тижнів він переховувався у домівках своїх знайомих, передусім у квартирі С.Шемета – голови хліборобської консервативної партії. У нього збереглися добрі стосунки з комендантом Корпусу Січових Стрільців Євгеном Коновальцем – однодумцем іще з передвоєнних років, з львівського 2-го Студентсько-го з’їзду 1913 р. Саме Є.Коновалець і С.Петлюра, член Директорії, з яким вони ідейно зблизилися у 1913-1915 рр. на сторінках московської «Украинской жизни», загарантували Д.Донцову безпечний виїзд з України.

13 січня 1919 року Дмитро Донцов виїхав із Києва і, як виявилося, став вигнанцем назавжди. Того ж місяця він прибув до Відня, а згодом перебрався до Швайцарії, до Берна, на запрошення стати керівником пресово-інформаційного відділу української місії, головою якої був тоді Е.Лукасевич. Подібною працею Д.Донцов займався протягом майже всієї 1-ї світової війни, від 1914 р., інформуючи світ про українські політичні справи в подібних центрах Лозанни, Берна, Берліна і Стокгольма. Пізніше він згадував у щоденнику, що два роки цієї роботи в Берні були надзвичайно плідними: велася систематична пропаганда і повідомлення через швайцарську пресу і депеші у світ французькою та англійською мовами про воєнні дії в Україні [1].

У 1921 р. Д.Донцов знову повернувся до Відня, щоб розпочати заходи щодо переїзду разом із дружиною-галичанкою до Галичини [2]. Закономірно, що тепер він бачив найнадійнішим і найефективнішим бастіоном української національно-визвольної боротьби галицьку столицю – Львів, місто, в якому вирували українська політична думка і партії, національне культурне життя і пресово-видавничі інтенції. Львів і Галичина, хоч і в умовах польського поневолення, знову ставали П’ємонтом для українства.

Ще у Відні вийшла політологічна книжка, яка по-справжньому зробила Д.Донцова знаменитим, – «Підстави нашої політики» (1921). У ній автор спробував осмислити щойно минулу Національну Революцію 1917-1920 рр., давав широкий аналіз причин національної поразки та окреслював особливості цивілізаційного становища України, намалював перспективи геополітичного розвитку в Середній і Східній Європі й пояснював у цьому контексті специфіку українського національного руху. Окремим розділом (названим у другому виданні книги 1957 р. «Варварія московська») Д.Донцов робив широкий, вичерпний огляд російської проблеми для українства, інтерпретуючи її в цивілізаційному, культурологічному, ментальному, релігійному та геополітичному аспектах. І, нарешті, він ставив завдання сформувати нову національну еліту замість безпринципної, хаотичної, по-народницькому наївної, безвольної і фатально пацифістської еліти «драгоманівців», тобто вихованих на утопійних ідеалах М.Драгоманова, українських соціялістів і лібералів. При цьому Д.Донцов, як і в кількох попередніх своїх есеях ще від 1911 р., опирався на дух творчости Тараса Шевченка і Лесі Українки, закликав створити справді революційний, справді наступальний (а не компромісний), справді героїчний національний політичний рух, рух нових «месників дужих» (Леся Українка), який би змів масу українського малоросійства й історичного пристосуванства, який би вибудував мур національного завзяття супроти вічно зажерливої, вічно загрозливої і вічно антиевропейської Російської імперії.

У Львові відразу з прибуттям Д.Донцов береться організовувати свою особисту «корпорацію» ідеологічного та політичного впливу. Разом із дружиною Марією Бачинською організовує приватне «Видавництво Донцових». За особистої підтримки Є.Коновальця і щойно організованої (у 1920 р.) підпільної Української військової організації (УВО) його призначають головним редактором відновленого найавторитетнішого українського журналу «Літературно-науковий вісник», заснованого ще у 1898 р. І.Франком і М.Грушевським. У 1923 р. він разом із групою однодумців (В.Кузьмович, Д.Паліїв, С.Підгурський та ін.) засновує Українську партію національної роботи (для утаємничених – революції), стає редактором її політичного органу – газети «Заграва». Протягом середини 1920-х рр. налагоджує творчі стосунки з кількома новими періодичними виданнями і через них додатково здійснює потужний вплив на політичну ідеологію Західної України, співпрацюючи переважно з молоддю, цими майбутніми «месниками дужими». Завдяки своїй надзвичайно активній, стилістично експресивній та ідеологічно вивіреній, стратегічно широкій і бойовитій публіцистиці невдовзі стає найвпливовішим автором епохи в Галичині. Як спостеріг Я.Дашкевич, це потверджувала вся галицька преса, в якій саме на Донцова було вміщено найбільше шаржів, з яким полемізували майже всі видання.[3]

Ось як описує перші ідейні впливи Д.Донцова в Галичині один із його пізніших завзятих противників – Юрій Косач – у своєму пізньому романі-спогаді «Чортівська скеля», в якому художньо осмислювалася суспільна ситуація міжвоєнної доби:

«До столу президії, на естраду, вийшов чолов’яга середнього віку, тип виразно монгольського складу (залишаємо цю антропологічну оцінку «вічно мінливого» (Є.Маланюк) автора на його совісті– О.Б.), з чорнющою гирею волосся, спадаючого на блудливі, вистрілюючі іронією і навіть глузуванням до всієї авдиторії очі.

– Шановні панове, – почав цей чолов’яга, доктор Донченко, що недавно приїхав з Відня, з еміграції, та несподівано став, як говорено, визначною особою. Казали, що всі стають остовпілими від його небувалої ерудиції; він оперував завжди безліччю цитат з творів авторів, про яких, звичайно, у Львові рідко хто чував.

– Шановні панове, – повторював він гугнявим хрипкуватим голосом, – моя тема нині «Підстави нашої політики»…

Небезпекою для нас була і є нині експансія Москви, московитян як таких; експансія так званої російської культури, філософії і літератури, що для нас – нації західного світовідчуття і продукту західної цивілізації – наскрізь неприйнятна, дика і ворожа. Не треба нам культури візантійщини, богоспасаємого православ’я, що в купі з лицемірним слов’янофільством та міфами про триєдину культурну спадщину Київської Русі, несли нам всілякі Пушкіни, Достоєвські, Турґенєви, Толсті та Чехови. Пора скинути маску з потвори, ми повинні побачити справжню істоту Московії, що чи за царів, чи за революціонерів, завжди однакова. Ось як подиву гідно одверто говорить про це поет Блок:

Миллионы нас. Нас тьмы и тьмы.

Попробуйте сразитесь с нами…

Да, скифы мы… Да азиаты мы

С раскосыми и жадными глазами…

…Ми, українці, належимо до Европи… Ми останній бастіон Заходу, наша історична місія – приєднатись до відсічі, яку скитській навалі солідарно дають европейські народи та й наші сусіди і друзі – Польща, Чехословаччина, Румунія й уся так звана Мала Антанта. Ми бачимо відродження великих людей та ідей на Заході.

Ми живемо на Західній Україні – цьому клапті, яка ще збереглася від хижацьких духових і фактичних пазурів Скитії – Московії. Бережімо наше насліддя! Плекаймо серед нас дух Середньовіччя, дух нетерпимости, аристократизму, елітаризму. Знаємо, що від віків ми були «бестіа сіне капіте» – безголова бестія. Знаємо, що наші маси задурманено вітром із Сходу. Але чи важать вони, ці політично сліпі і тупі маси анальфабетів? Плекаймо наших кращих людей, нашу еліту. Викорчовуймо шкідливі впливи і течії, звернімося обличчям до Заходу.

Не соціяльні проблеми важать, а національні міфи, волюнтаризм, націоналізм, імперіялізм – ось що є рушієм героїчної доби.

…Кажучи коротко: «Московіа делендам ессе». Московію треба зруйнувати. В со-юзі з націями Заходу, які на наших очах відроджуються, в дружній спілці з ними прямуймо до нового, жорстокого, але шляхетного, Середньовіччя. В спільному Хрестоносному поході поконаймо нашого одвічного ворога: Схід. Ex оccidente lux!

…«Диявольськи сильна промова, – сказав півголосом котрийсь з аплодуючих, – такі виступи творять епоху…» «Митець, майстер, що й казати…» «Наш месія».[4]

Цей, хоч і дещо шаржевий, пасаж точно передає емоційність виступів Д.Донцова і їхній ідейний заряд, і головне, це спостереження ще одного живого свідка новонароджуваної епохи, епохи вольового націоналізму, донцовської епохи.

Про значення журналу «Літературно-науковий вісник» (далі – ЛНВ) сьогодні вже написано доволі багато і правдиво. Серед іншого виділимо статті Галини Сварник[5], дослідження Юрія Шаповала[6] та монографію Сергія Квіта[7]. Тому ми зробимо лише кілька узагальнень. По-перше, Д.Донцову як редакторові вдалося створити ви-дання навдивовижу концептуальне, цілісне, подібних до якого було мало в Україні перед тим і після цього. По-друге, він зумів згуртувати біля журналу гроно яскравих особистостей: В.Гнатюк, С.Смаль-Стоцький, М.Кордуба, В.Бірчак, В.Дорошенко, М.Голубець, В.Біднов, С.Сірополко, Є.Маланюк, Ю.Липа, Р.Бжеський (Дажбожич, Р.Задеснянський), Л.Мосендз, М.Мухин, Д.Віконська, Р.Єндик, Ю.Клен, О.Ольжич, Л.Луців, О.Грицай та ін., які надали виданню широти проблематики, висоти інди-відуального ідеалізму та фаховости інтерпретацій. По-третє, журнал зайняв твер-ду позицію світоглядної й політичної принциповости, постійно вів жваві й всебічні полеміки, особливо у 1930-і рр. і насамперед пером Д.Донцова, цей критицизм за-безпечував виданню потужну впливовість, робив його своєрідним perpetummobile інтелектуального життя Західної України й еміграції і не тільки. По-четверте, вже на самому початку 1920-х рр. Д.Донцову як літературному есеїстові вдалося започатку-вати цілком нову атмосферу в естетичному мисленні українства, задати якісні пара-метри й стимули для розвитку вольового, героїчного неоромантизму в письменстві (насамперед це твори «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка» (1922), «Криза нашої літератури» (1923), «Про молодих» (1923), «Драгоманов і ми» (1923), «Українсько-совєтські псевдоморфози» (1925), «Трагедія Франка» (1926), «До старого спору» (1926), «Поет твердої душі: В.Стефаник» (1927) та ін.). Так зародилося ціле велике явище в українській культурі – вісниківство, вісниківський неоромантизм. Його ідейними засадами та естетичними ознаками стали світоглядний традиціоналізм, ірраціоналізм світовідчуттів, героїзм у настроях, індивідуалізм в інтенціях, окциденталізм у тенденціях, трагічний оптимізм у світотрактуваннях. По суті під впливом вісниківської літературної течії розвивалися від кінця 1920-х рр. усі інші літературні середовища Західної України й еміграції, навіть ті, що були ідейними про-тивниками націоналізму (як комуністи, наприклад), бо мусили якось реагувати на надзвичайно сильні моральні та емоційні імпульси вісниківців, бо об’єктивно потрапили у стратегічно широку філософську й естетичну програму вісниківства як течії, що дала особливо яскраві візії піднесення національної культури. Відтак більшість літераторів міжвоєнної доби писали про героїчну історію українства, про підсвідомі переживання, величне візіонерство, про форми плекання великих особистостей, про «дух Европи», трагічні поривання і переможний настрій нації.[8]

Паралельно на початку 1920-х років Д.Донцов ще не покидав надії створити політичну силу на націоналістичних ідеологічних засадах. Такою платформою стала Українська партія національної роботи (УПНР), яку він реально стимулював і вважався її ідейним лідером. Ще у квітні 1923 р. із таємної ініціятиви УВО й особисто Є.Коновальця була заснована газета «Заграва» за редакторства Д.Донцова. Газета була дуже гострою, часто її сторінки конфісковувала польська цензура, видання мало виразно націоналістичне спрямування. Провід УПНР склали доволі відомі вже тоді діячі: С.Підгурський (голова), Д.Паліїв (секретар), О.Луцький, В.Кузьмович, М.Матчак. Переважно партія розбудовувала свої структури на Волині, її осередки були у Луцьку, Ковелі, Дубно, Пінську. До речі, сам Д.Донцов у міжвоєнну добу мав систематичні зв’язки з Волинню: на літо приїжджав на Ковельщину, до родини своєї дружини – Марії Бачинської.

Попри початкову дуже інтенсивну працю, партія вже наприкінці 1924 р. при-гальмувала свій розвиток як власне націоналістична: більшість із керівництва ви-брали шлях на союзницькі дії із галицькими націонал-демократами, і в 1925 р. УПНР влилася до широкої платформи Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Д.Донцов не прийняв цієї лінії, бо розумів, що без революційних, волюнтаристських форм та імпульсів боротьби українці не зможуть вирватися з трясовини угодовства, стратегії «дрібних діл» і не створять героїчного, наступального руху. Усвідомивши, що його відрізняли від решти керівництва УПНР і «Заграви» глибокі світоглядні принципи, які й призвели врешті до цілковито різних тактичних виборів, він узявся з особливою рішучістю працювати тільки в ідеологічному просторі, формувати світоглядні засади і напрямні для нового типу політиків. Практична політика надалі неприємно відштовхувала Д.Донцова: у ній домінували люди дріб’язкові у своїх розрахунках, без ідеалізму у програмі боротьби, без належного рівня жертовности, схильні до компромісів і переконані в тому, що комбінаціями, випрошуваннями та еволюційними змінами можна досягнути результату у плані національного визволення. Він же тоді мав візію про цілком від-мінну концепцію і стратегію політичної боротьби, в яких націю могли вести люди особливого ідейного та емоційного горіння, люди із сильним характером і залізною волею, постаті, перейняті відчуттями Величного й Героїчного, зорієнтовані не на подачки ворога, а на осягнення максимального в боротьбі. Зрозуміло, що такого типу політиків тоді не було в межах Західної України та на еміграції. Тому треба було думати про майбутнє.

Великим завданням, яке поставив перед собою Д.Донцов у ту пору і яке визрівало в його світогляді ще з передвоєнних років, було завдання глобальної переорієнтації світоглядної сфери нації з принципів раціоналізму на принципи філософського ідеалізму-ірраціоналізму. Так історично склалося, що українці не пережили повноцінно-го національного відродження у добу Романтизму, передусім не пережили яскравих і бойових подій національно-визвольної війни (як албанці, греки, чорногорці, серби, болгари, поляки, ірландці), які загартовують характер нації. Українці не пройшли через горнило ідейного гарту, тобто через величні своїми настроями, героїчні за духом художню літературу й мистецтво, через публіцистичну самокритику й гостру аналітику власної історії з відповідним творенням наступальної культурної програми національного самоствердження (як угорці, румуни, чехи, хорвати, фіни, литвини та ін.). Натомість основні процеси українського національного відродження проходили у період торжества філософії позитивізму (раціоналізму й матеріялізму) в европейській історії, тобто у час між 1860-м і 1914-м роками. Відповідно до засад позитивізму, головні ідеологи національного руху (П.Куліш, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський) уповали як на засіб поступу й визволення на ідеали демократизму, на науку, соціяльно-господарське піднесення, правову свідомість, культурну й політичну толерантність. Вони вірили, що через освіту широких мас народу, через моральне удосконалення суспільства, яке зрозуміє і засудить несправедливість та багатство, через переконання сильних і войовничих до того, щоб вони підтримали слабких і миролюбних (на міжнародному рівні це була апеляція до імперських держав стати добрішими до ними ж поневолених народів) запанують спокій і гармонія. Усі ці ідеали й засади суспільно-політичного розвитку відповідали тенденціям та уподобанням епохи: людство сподівалося через демократичні зміни й соціяльну змобілізованість народів перейти до вищої стадії цивілізаційного розвитку. Так, таке було можливим. Але тільки для державних націй; ще великою мірою для націй, які встигли сформуватися у повновартісні організми, хоч і не здобули своєї держави (як чехи чи ірландці, наприклад). Однак не для підневільних і поруйнованих народів, таких, як українці.

Відтак у ХХ ст. українці увійшли вельми слабкою нацією: без живих героїчних традицій, без загартованої й активної національної еліти, з великою дозою громадянської пасивности і з низьким рівнем культури та освічености. До цього додавалося славетне українське малоросійство, яке сіяло національну безвідповідальність і темноту й робило націю роздвоєною та невпевненою у своїх історичних кроках. Сподівання на соціялізм як на ідеологію національного піднесення й мобілізації (М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, В.Винниченко) виявилися примарними: принципи соціялізму ефективно діяли в середовищі розвинутих, індустріялізованих націй, де існували широкі соціяльні пласти міського пролетаріяту, був організований профспілковий рух, де рівень масової освіти забезпечував динаміку ідейного обміну у громадах. Усього цього не було в українському соціомі, до того ж космополітична, антитрадиціоналістська соціялістична пропаганда розхолоджувала й дезорієнтувала українців у їхніх національних домаганнях. Тому найпроникливіші із соціялістичних ідеологів, як І.Франко, вже до 1900 р. розчарувалися у цій програмі й почали шукати інших ідейних шляхів для піднесення нації. Однак більшість політично свідомої елі-ти, особливо на Наддніпрянщині, залишилася в інтелектуальних і ціннісних тенетах соціялізму, «драгоманівщини», як казав Д.Донцов.

Сам Д.Донцов також у 1905 р., у віці 22 років, прилучився до соціялістичного табору, став членом Української соціял-демократичної партії. Цей майже восьмирічний досвід перебування в епіцентрі соціялістичної політичної боротьби та агітації (до 1913 р.) пізніше дуже пригодився йому для зрозуміння глибшої природи соціялізму, обмежености його визвольної програми та ідеологічних вад. Якраз напередодні 1-ї світової війни Д.Донцов відчув фатальну облудність соціялістичних гасел та ідеологем і розірвав із цим рухом, про що докладно написав та обґрунтував свій ідейний вибір в етапних працях цього року: «Історія однієї єресі» і «Енґельс, Маркс, Лассаль про «не-історичні» нації». У знаменитому виступі «Сучасне положення нації і наші завдання» ми вже бачимо світоглядно іншого Д.Донцова: переконаного в тому, що суспільством правлять яскраві ідеї, а не організовані соціяльними інтересами маси, що національні емоції є набагато сильнішими за емоції класові, зрештою, лише горді й волелюбні на-роди здобувають собі місце під сонцем, а не понурі й потульні прохачі, що сподівають-ся на милостиню від «панів життя» (у міжнародних вимірах – від імперських націй). Його гаслом стає тверде: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає!»

Для того, щоб здійснити цей світоглядний переворот у національній ідеології українства, Д.Донцову довелося виступити критиком найбільших авторитетів в культурі й політиці України – колишніх і сучасних. Відтак він критикував окремі положення та ідеологеми М.Драгоманова і М.Старицького, І.Франка і М.Павлика, С.Єфремова і М.Грушевського, В.Винниченка і М.Шаповала. Зрозуміло, що така від-вага, інтелектуальна й моральна принциповість зробили його ізгоєм в українських політичних середовищах, викликали зворотну хвилю критики з різних таборів, яка, до речі, «відгукується» ще й до сьогодні в українській академічній науці й популярній публіцистиці тим, що низка дослідників, спекулюючи на авторитетності в культурній свідомості нації названих постатей, систематично представляє Д.Донцова таким собі «зухвалим критиканом», «злісним публіцистом», «вузько тенденційним автором» і под., не пояснюючи історичний та світоглядний контекст його полеміч-них виступів. Тож заради об’єктивности треба сьогодні пояснити, що Д.Донцов мусив організувати системну критику принципів позитивістсько-ліберального та матеріялістично-соціялістичного покоління українських політичних та культурницьких ідеологів, щоб прокласти шлях новій генерації діячів для якісно іншого ідейного розвитку нації, розвитку її на засадах вольового націоналізму.

Передбачення Д.Донцова 1913-го року про те, що українська політична еліта не готова до боротьби, що вона має поразницький світогляд, заснований на утопіях соціялізму та пацифізмі лібералізму, які їй найбільше прищепив незабутній М.Драгоманов – справді геніяльний публіцист і політичний мислитель, великий вчений і культурник, підтвердила історія вже 1920 р. М.Драгоманов був озброєний та-ким типом мислення і таким набором ідей, які не давали глибшого розуміння законів розвитку націй, які не уводили в містичні, ірраціональні пласти національних переживань, не розкривали сенсів таких категорій історичного буття, як воля до життя А.Шопенгауера, «вітальний порив» (елан віталь – А.Берґсона), «духовне візіонерство» В.Дильтея, колективні емоції Г.Лебона, «трагічні світовідчуття» і «шляхетні настрої готичної фаустівської людини» О.Шпенґлера і т.ін. Драгоманівська програма «малих діл» і утопійних сподівань на демократичне переродження Російської імперіїробила український національний рух безнадійно понурим і наївним. Тому катастрофа Національної Революції 1917-1920 рр. була закономірною.

Власне, це прагнув попередити Д.Донцов під час 1-ї світової війни, активно пропагуючи українське державництво в міжнародних телеграфічних агенціях як керівник пресових центрів у Берні й Берліні, про це завзято писав на сторінках єдиного майже самостійницького журналу «Шляхи» у 1913-1917 рр., про це говорив до геть-мана Скоропадського і концептуально осмислював у брошурах періоду Революції («Історія розвитку української державної ідеї», «Міжнародне положення України і Росія», «Українська державна думка і Европа», «Мазепа і мазепинство»). Але намарно: в суспільстві домінували соціялістичний вузький раціоналістичний прагматизм і ліберальна благодушність. Нація жила без розуміння нагальної потреби героїчної, вольової еліти і відповідної ідеології. За творення такої ідеології взявся Д.Донцов уже в нових політичних та історичних умовах, коли суспільство Наддніпрянщини Москва поступово почала перетворювати в масу рабів без національної пам’яти, а суспільства Західної України та еміграції напружилися у протистоянні чужоземним окупаціям (Польщі, Румунії і Чехословаччини) та розкладовій роботі тутешніх «соціял-ідіотів», ліберальних «Манілових» (Д.Донцов). Цю ідеологічну роботу Д.Донцова й відображає зміст нашого 3-го тому вибраних творів.

Співпрацюючи ідейно та пропагандивно з молодим націоналістичним рухом, який розгортався в Західній Україні та на еміграції (діяльність УВО, Ліги українських націоналістів і Групи української націоналістичної молоді (Прага), Союзу української націоналістичної молоді (Львів) та ін.), Д.Донцов взявся пояснити головні ідеологеми класичних націоналістичних ідеологій ХІХ ст. із особливим на-голосом на потребі засвоєння ірраціоналістських доктрин, які з’явилися в Европі наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст.: ідеї Ґ.Лебона, М.Барре, Ш.Морра, Г.Фереро, М. де Унамуно та ін. Пишучи влучно й експресивним стилем, осмислюючи проблеми гостро, з застосуванням максимальної дози критицизму, він дуже швидко до-сягнув значних результатів впливовости на нове покоління політичних діячів. Уже на середину 1920-х рр. на нього дивилися як на пророка (адже Д.Донцов передбачив перед світовою війною проблеми, які постали перед українством по війні), як на інтелектуального лідера (ніхто не міг конкурувати з цим темпераментним автором у плані філософської ерудиції, проникливости аналітизму та широти стратегічних завдань для нації).

Поряд з тим, що Д.Донцов вказував на ідейні орієнтири, він активно досліджував негативні аспекти національної історії та психології (етапні есеї «Bellua sine capite»,«Atrofia cerebri», «Шатость малоросійская» та ін.); осмислював досвід недавньої ре-волюції («В.Лєнін», «1914-1924: В десяту річницю пробудження української нації», «Симон Петлюра», «Дві революції» та ін.); давав критику нових утопійних планіввід ідеолога неомонархізму та консерватизму В.Липинського, який своїми цілком нереальними пропозиціями про відродження «української шляхти», «класократії» загрожував знову завести націю на манівці (статті «Пансько-мужицький центавр і неомонархізм», «Тарґовіца чи Полтава?»). Окрему вартісну групу становить добірка есеїв про ідейні сутності націоналізму («Патріотизм» і націоналізм», «Що таке на-ціоналізм?», «Проблема поколінь», «Єдине, що є на потребу» та ін.). Оригінальне трактування історіософських проблем, законів розвитку суспільств і народів ми зустрічаємо в есеях «До старих богів!», «Роковини зради», «Переяславська леґенда», «Маса і провід», «Нині і вчора» та ін. Власне в них ми спостерігаємо вдале застосування автором філософських та етносоціяльних ідей Ґ.Лебона, які пояснювали світову історію з позицій концепції національних еліт.

Есеїстика Д.Донцова 1920-х рр. великою мірою спрямована на викриття і крити-ку постійних і, можна сказати, глибоко природних вад української суспільно-політичної поведінки, які ми визначаємо як органічний опортунізм. Мабуть, є щось таке особливе в українській натурі, що вона неухильно тяжіє до змішування різних сутностей, до пристосуванства як форми буття, до творення чогось принципово невиразного, нечіткого. Наслідком завжди після таких тенденцій було одне: формування партій і політичних рухів, які при першій нагоді йшли на компроміс, який, зрозуміло, послаблював визвольні змагання нації. Тому Д.Донцов, як ніхто інший в українській політиці й публіцистиці, взявся з великою наполегливістю за викорінення цієї зло-щасної практики і ментальної особливості з українського руху, українського способу політичного мислення. Він, справді, як колись Демосфен перед афінянами чи Катон Старший перед римлянами, не втомлювався повторювати перед українцями, що лише через сувору принциповість, через добір рішучих кадрів, через послідовну наступальність, а не один крок вперед – два назад, нація може здійснити свою визвольну революцію. Своєрідною вершиною такої публіцистики є оригінальний напів художній діялог «Ще раз про «Пилипа» й «атенців», в якому автор ніби по складах взявся пояснити своїм сучасникам, що таке справжній національний опір і національне визволення.

Без вагань можна ствердити, що у 1920-і роки ніхто стільки не зробив на рівні ідейного виховання молодого революційного покоління, як Д.Донцов. І в цьому виразилася його визначна історична роль. Саме він сформував ту нову українську людину, яка вразила світ спочатку дивовижними темпами наростання в західно-українському суспільстві революційного покоління, бойовитості, а потім у 1940-і роки, спромоглася на створення масової і завзятої, бездоганно організованої партизанської армії – УПА. Власне, з його гарячих філіпік щодо запроданців і холуїв, щодо політичних тюхтіїв і «роздвоєних душ», з його твердих оцінок і суворих поділів на «мучеників святих» і «зрадників окаянних» постали етика і ментальність, залізна воля й гаряче серце оунівця та бандерівця. Часами його ідеологічні вимоги були занадто високими, і тому проти нього завжди повставали учасники націоналістичного руху, навіть инколи його провідні теоретики (В.Мартинець, Є.Онацький, В.Стахів, П.Полтава, В.Горновий та ін.). Однак, оцінивши цю крити-ку з історичної ретроспективи сьогодні, бачиш, наскільки вибірковою, дрібною у виставлянні контраргументів і, головне, позбавленою стратегічних візій та розуміння вічних законів історії вона була. Моральні імперативи Д.Донцова – це імперативи християнського аскета і середньовічного лицаря, жертовного підпільника-революціонера і пристрасного борця за національну свободу в синтезі. Він хотів створити в Україні рух, який би силою емоцій та завзяттям боротьби дорівнював історичній динаміці та завзяттю змагань еспанських конкістадорів і нідерландських ґезів, балканських гайдуків та італійських карбонаріїв. І це йому вдалося. Тому всі критики концепції Д.Донцова, які навіть сумарно не давали й на 50% теоретичного візіонерства таких масштабів і такої емоційности боротьби, як він, на жаль, виглядають сьогодні вузькими доктринерами, теоретичні розпрацювання яких так і не вийшли поза рамки тих політичних контекстів, у яких вони жили й діяли. Натомість концептуалістика творів автора «Націоналізму» промовляє до нас у категоріях вічности, в категоріях тлумачення того, як людина у вихорі національної боротьби зі звичайного Яреми перетворюється на гнівного Галайду, на символ національної Гідности і Шляхетности.

 

Олег Баган,

 керівник Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова

 

  1. Донцов Д. 1918-й рік, Київ. – К.: Темпора, 2004. – С.127.
  1. Сосновський М. Дмитро Донцов: Політичний портрет. – Нью-Йорк-Торонто,1972. – С.153.
  2. Дашкевич Я. Дмитро Донцов,Євген Маланюк. Сторінки зі спогадів // Даш-кевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. – Львів: Піраміда,2007. – С.541.
  3. Косач Ю. Чортівська скеля: Роман. – К.: ДП «Видавничий дім «Персонал»,2010. – С.248-250.
  4. Сварник Г. Дмитро Донцов як редактор «Літературно-наукового вісника»(1922-1932) і «Вісника» (1933-1939) у Львові // Українська періодика: історія і сучас-ність: Матеріали другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. – Львів,1994.

Її ж: Архів Дмитра Донцова // Пам’ятки України. – 1994. – Ч.4.

Її ж: Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Донцова львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. – К.; Львів, 1996. – Вип.9.

Її ж: До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997. – Ч.1.

  1. Шаповал Ю. «Літературно-науковий вістник» (1898-1932 рр.): творення дер-жавницької ідеології українства. – Львів, 2000.
  2. Квіт С. Дмитро Донцов: Ідеологічний портрет. – К.: Видавничий центр «Київ-ський університет», 2000.
  3. Мафтин Н. Західноукраїнська та еміграційна проза 20-30-х років ХХ ст.: пара-дигма реконкісти. – Івано-Франківськ, 2008.

Її ж: У пошуках «Grand» стилю: Західноукраїнська та еміграційна проза міжвоєн-ного двадцятиліття. – Івано-Франківськ, 2011.

Рубрики: Передмови О.Багана до "Вибраних творів" Д.Донцова