Передмова О.Багана до 1-го тому «Вибраних творів» Д.Донцова «Політична аналітика (1912-1918 рр.)» – Дрогобич, 2011

ДЖЕРЕЛА СВІТОГЛЯДНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

ДМИТРА ДОНЦОВА

Дмитро Донцов (1883-1973) є, безперечно, однією з найоригінальніших, наймаркантніших постатей в українській історії ХХ ст. Виходець із вкрай зросіянізованої, космополітичної за духом Таврії, він став ідейним виразником найглибшої і войовничої форми українського націоналізму; вихованець найліберальнішого в Російській імперії Петербурзького університету, він став найпослідовнішим утверджувачем принципів консерватизму і традиціоналізму в Україні; активний учасник соціялістичного руху, він виявився завзятим поборювачем усіх форм і видів політичного й ідеологічного прогресизму, комунізму і космополітизму. Усе це він здійснив заради однієї великої мети: кардинально переорієнтувати український визвольний національний рух з позицій і рейок провінційного етнографізму (“провансальства”, за його ж визначенням), народницько-ліберального лоялізму, соціялістично-анархістського утопізму і самоїдства на засади вольового націоналізму. За типом мислення і політичної поведінки, за естетичними смаками й культурними орієнтаціями, за темпераментом і світовідчуттям це була яскрава постать запізнілого романтика, представника величної доби Романтизму, такого собі українського Мадзіні і Карлайла у поєднанні. Він відкривав містичні глибини нації перед своїми сучасниками і креслив гігантські перспективви розвитку майбутньої визволеної країни, завзято боровся проти тиранії імперіялізму, зачерствілої бюрократії старих режимів і стимулював таємну революцію знедолених, він по-прометеївськи закликав і поривав інших, по-сократівський критикував і будив оспалих, майже постійно йшов проти більшости і проти течій, але ніколи не зневірювався і не зупинявся. Йому судилося завершити ту формувальну місію націотворця-трибуна в новітніх історичних умовах, яку виконали у свій час Йозеф Ґерес у Німеччині і Ян Коллар у Чехії, Людевіт Ґай у Хорватії і Васіл Левські в Болгарії, Людовіт Штур у Словаччині і Даніел О’Конел в Ірландії. З огляду на запізнілість української національної революції і надто складні умови протистояння тоталітарній Російській імперії змагання до свободи українського патріотичного покоління 1920-40-х років, вихованого на ідеях Д.Донцова, закінчилися катастрофою. Однак сьогодні ці ідеї сяють і двигтять у серцях нащадків неймовірним почуттями і завзяттям, титанічними подвигами і безмежною жертовністю, щирою вірою і чарівливим романтичним візіонерством.

Народження Дмитра Донцова (30 серпня 1883 р.), людини із таким твердим і глибоким національним світоглядом, у Мелітополі, майже на краю українського етнічного простору, звичайно розглядають як парадокс, проте на цей факт можна подивитися і як на закономірність. Саме на межі, на передній лінії протистояння, завжди, за класичною історіософією А.Дж.Тойнбі, формувалися найміцніші і найекспансивніші національні та особистісні характери. На межі латинського світу у протистоянні етрускам постав Рим, на південній лінії германського світу виріс Відень, що перекинув вагу німецького духу в культурний простір Дунаю і на Балкани; найбільше завзяття, підприємливість і динамізм розвитку демонстрували в історії хоробрі елліно-македонські колоністи Передньої Азії під стягами Олександра Великого та сміливі еспанські конкістадори чи британські піонери в Америці, які розширювали межі европейського світу. Так само появу дивовижно активного публіциста та пристрасного ідеолога безкомпромісної боротьби, мислителя з гострим національним інстинктом і форматора експансивних планів українського духовного наступу, ким був Д.Донцов, вартує швидше вважати логічною закономірністю, аніж безпідставним випадком.

З народження він належав до типової середньої підприємницької верстви Російської імперії: батько, Іван Донцов (за козацьких часів рід мав прізвище Донець) походив із Слобожанщини, був поважною і заможною людиною в місті, вів торгівлю сільськогос-подарськими машинами, займав посаду одного із міських голів Мелітополя; родина матері, Єфросини Йосифівної, більше господарювала на селі¹. Сім’я Донцових була доволі заможною (очевидно, давалася чути енергія батька), тут виховувалося п’ятеро дітей (окрім Дмитра було ще двоє синів і двоє доньок), в ній панували химерні російсько-українська культура й ідентичність. За спогадами Марії Донцової-Бачинської, дружини Д.Донцова, вирішальний вплив на формування українського світогляду у Дмитра зробив нерідний дід по матері, який був зукраїнізованим німцем-колоністом². Батьки повмирали, коли Дмитрові було 11 років, тому надалі ним опікувалася родина.

Особливий вплив на становлення світовідчуттєвої сфери майбутнього мислителя й публіциста мав, за його ж характеристикою, “середземноморський дух”, який витав над усією Таврією, тобто особлива відкритість до зовнішнього світу, посилена емоційність, дзвін багатокультурности (Приазов’я від 18 ст. активно заселяли болгари, серби, молдавани, грузини, італійці, німці, греки; до речі, сам Д.Донцов згадував, що його прабабуся  по матері була з походження італійкою³).

У Мелітополі він закінчив початкову школу і реальне училище, яке давало технічну освіту. Нахилу до техніки не мав, а тому, щоб надалі навчатися на гума-нітарному відділі якогось університетту, мусив доповнити середню освіту в гімназії класичного типу. Так у 1900 р. він пртрапив до гімназії Царського Села, що під Санкт-Петербурґом, а невдовзі вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет, який закінчив у 1907 р.⁴

Зрозуміло, що перебування у Петербурзі, де вирувало всеімперське політичне і куль-турне життя, стимулювало пришвидшене ідейно-громадянське зростання молодого українця. Тут він стає учасником української студентської Громади, де знайомиться з групою українських культурників – Д.Дорошенком, О.Лотоцьким, П.Кратом, Л.Мацієвичем, М.Стасюком та ін. За власною самохарактеристикою, “захопився тоді вперше Кониським, “Київською Стариною”, Уманцем (автором монографії про Мазепу), і, головно, Лесею Українкою”⁵. Очевидно, ця література поглибила в ньому національний традиціоналізм і волюнтаризм (Леся Українка). У листі до Євгена Маланюка від 1931 р. Д.Донцов згадував, що ще в Мелітополі “українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко”⁶. Додатковим фактором із зміцнення національних переконань для нього стали, за свідченням Дмитра Дорошенка, наукові книжки із Галичини, які він читав у петербурзькій бібліотеці з особливою інтенсивністю⁷.

Вже у 1905 р. Д.Донцов брав участь в організації першого політичного віча в Петербурзькому університеті, на якому вимагав незалежности України. За участь в революційних подіях був ув’язнений за підозрою в зв’язках з Революційною українською пар-тією (РУП) і перевезений до тюрми в Київ. Там він познайомився з активом Української соціял-демократичної робітничої партії (УСДРП), тобто з Миколою Поршем, Симоном Петлюрою, Андрієм Жуком, Валентином Садовським. Від 1906 р. почав публікуватися на сторінках партійної газети “Слово” (редактори С.Петлюра і М.Порш). Потім, у 1911 р., Д.Донцов докладно описав ці події у статті “1906 рік у Києві”. Серед іншого, він про-аналізував суспільні умови, в яких діяли українські соціял-демократи, трудність ведення пропаганди серед робітників, змалював картину приготування погрому з боку влади і форми бойового протистояння, коли доводилося з револьвером у руці ночами вартувати в настороженому місті⁸. Зокрема вже тоді Д.Донцов помітив, що в російському ре-волюційному русі набуває сили тенденція до політичного цинізму і брутальности. Він згадував: “Розчаровані в успішности масової акції, робітники кидалися в обійми нових “вождів пролетаріяту”, різних “махаєвців”, “максималістів”, “анархістів-комуністів”, “синдикалістів” і взагалі людей, в котрих стиралася границя межи революціонером і звичайним бандитом”⁹. Так український публіцист вловив момент, коли у жорсткостях революції зароджувався майбутній сталінізм – суміш сектярського фанатизму, нігілістичного деструктивізму, психології терору із виявами крайнього деспотизму і брутальности у політичній поведінці. Паралельно він наголосив на небажанні українських соціял-демократів об’єднуватися із російською соціял-демократичною партією¹⁰, на слабкости українського соціялістичного руху загалом¹¹.

У 1907 р. Д.Донцова знову заарештували за участь в підпільному революційному русі. За його власними характеристиками, свідченнями учасників історичних подій та висновками істориків¹² можемо узагальнити наступне: соціялістичний рух був в Російській імперії єдиною революційною силою, яка принципово боролася із царизмом як деспотичною системою; його ідеї були особливо поширеними серед російської інтелігенції і мешканців великих міст, які, зрозуміло, визначали інтелектуальну моду епохи; соціялізм в Росії щораз більше набував марксистського і радикально-деструктивного забарвлення, оскільки послідовно заганявся владою у середовище асоціальних, аморальних і фанатизованих елементів; для багатьох перебування поза соціялістичним рухом означало відступництво від світлих ідеалів демократії і прогресу, солідарности із гнобленими; український соціялістичний рух (поза Галичиною) щораз більше охоплювали асиміляційні хвилі російського революціонізму, що відзначався специфічним політичним централізмом, національно-імперським гегемонізмом та морально-інтелектуальним месіянізмом, завзятою вірою у свою вибраність і провіденційність.

Зрозуміло, що Д.Донцов із такими властивостями його натури, як романтичне світобачення, щира свободолюбність, громадянська відповідальність і максималізм устремлінь, не міг опинитися осторонь цього масштабного і яскравого підпільного політичного руху. Йому він віддав сім років свого життя (до 1913 р.). Задіяність у русі дала змогу зсередини розгледіти специфіку соціялістичної ідеології, її ментальні імпульси, проаналізувати закономірності його розвитку.

На початку 1908 р., щоб уникнути арешту, Д.Донцов виїхав із Києва за кордон, власне, до Львова (Австро-Угорщина) і тоді розпочався новий етап його діяльности. Галицький український соціял-демократичний рух був організованішим і масовішим, ніж на Наддніпрянщині, він вийшов із доброї ідеологічної школи М.Драгоманова (який майже 25 років впливав на галицьке громадянство з-за кордону й надзвичайно активно друкувався в галицькій пресі), І.Франка, М.Павлика, О.Терлецького. В діях соціялістів краю не було тієї радикальности мислення, цинічного прагматизму і жорстокости, що так характеризували російський соціялістичний рух. У Галичині розвивалася ідеологія типового реформаторського соціялізму, зорієнтованого на розгортання профспілкових дій, парламентаризм та поступові правові зміни  в суспільстві. Саме з Галичиною надалі буде пов’язана кипуча діяльність Д.Донцова, його поступова світоглядна еволюція, поглиблення і зміцнення його національної визвольної програми.

Протягом 1907-1913 рр. Д.Донцов друкувався у кількох українських соціялістичних часописах: “Наша дума” (Петербург), “Слово”, “Український студент”, “Дзвін”, (усі – Київ), “Слово”, “Праця”, “Наш голос”, “Земля і воля”, “Добра новина” (Львів). Окрім того, в цей час він публікувався в часописах “Рада”, “Літературно-науковий вістник”,“Українська хата” (Київ), “Молода Україна” (Львів), у польськомовному “Dziennik Peterburski” (Петербург) та німецькомовному“Ukrainische Rundschau” (Відень). Найбільше його публікацій з’явилося у львівських газетах “Праця” і “Наш голос”.

За цей період Д.Донцов перетворився на одного з найяскравіших українських публіцистів, став інтелектуальним лідером молодого покоління. У 1909 році він познайомився у польському курорті Закопане із провідним українським ідейним консерватором нової хвилі та визначним істориком В’ячеславом Липинським. Цей момент можна вважати вирішальним у біографії молодого політика: очевидно, В.Липинський змінив його погляди на історію, на проблему суспільних змін і класової боротьби, скерував на засвоєння правих, традиціоналістських ідеологем та принципів. Про значимість цього моменту свідчить псевдонім, який з’явився у Донцова: Закопанець (ще він користувався псевдонімом Дмитро Чорний, Д.Чорний, криптонімами Дм.-ов, Дм.Д., Д.Д.). З кожним роком у статтях Д.Донцова ускладнюється бачення політичної і національної проблематики, питань суспільного прогресу і морального розвитку. Він щораз критичніше дивиться на соціялістичну ідеологію і практику політичної боротьби, врешті виявляє в ній непослідовності, поверховість та відсутність реальної вкорінености в національне життя.

Коли узагальнено переглянемо всі основні публікації Д.Донцова в соціялістичній пресі 1909-1911 років, то легко виявимо, що їхньою центральною темою є проблема національної мобілізації українства – від соціяльної самоорганізації до культурного піднесення. Так, наприклад, у великій статті “На черзі” (“Праця”, 1910 р., ч.2-3) під псевдонімом Д.Чорний він роздумує про засоби і форми національного увиразнення української соціял-демократії, про потребу співдії із “Просвітою”, яку соціялісти систематично висміювали за угодовство, вузьке культурництво, примітивність агітації та аполітизм. Наголошує, що завдяки послідовности у відстоюванні української культурної специфіки і піднесенню рівня бойовитости українських соціялістів про них як про важливий фактор заговорив ідейний лідер російських соціял-демократів Ґеорґій Плєханов¹³. І далі Д.Донцов робить такі висновки: “Національний момент мусить знайти належне йому місце в нашій політичнй акції…. У боротьбі української суспільности за національне визволення український пролетаріят виступить не під синьо-жовтою корогвою всеукраїнства, а під червоним прапором соціял-демократії!”¹⁴ Ця остання фраза – це типова саламаха ідей і положень, в якій плутався тоді український соціялістичний рух: він усвідомлював, що конформізмом, лоялізмом, дрібними завданнями, які так характеризували українську націонал-демократію на Наддніпрянщині, нічого не можна буде досягти у боротьбі з монархією і плутократією; водночас він відчував, що голим практицизмом, класовими гаслами неможливо розбудити містику національної боротьби, неможливо захистити національну своєрідність українського руху. Д.Донцов, який мріяв про велику демократичну революцію, про очисний порив народу до свободи, писав про українське поступовство: “Ми йдемо в “Просвіти” не для співділання з ен-децією, повторяємо ще раз, а для боротьби з її впливом на маси, для ширення в масах своїх думок і поглядів в справі національній.

…Ми лишаємося в “Просвітах” доти, доки ся робота є можливою, і ні хвилини довше. Бо співділання з ендецією, видавання книжок “про грім і блискавку”, або відчити про Антона Головатого, може, саме в собі, і є роботою, гідною всякої поваги, але з завданнями соціял-демократії не має нічого спільного”¹⁵.

Подібні думки, але гостріше й концептуальніше Д.Донцов розвиває у статті “Новий революційний фактор і соціял-демократія”¹⁶. Головний акцент публікації – ствердження вирішальної сили національного в соціяльно-визвольній боротьбі всіх народів. Автор передрікав, що український національний рух є “великим революційним фактором”, а на перешкоді йому стоять російська шляхта (поміщики) і плутократія ¹⁷. Закінчувалася стаття таким патетичним пасажем: “Нашим завданням є: розв’язати ту національно-політичну революцію, котра вже жиє, хоч не свідома, в почуваннях широких мас нашого народу, створити могутній національний рух, злити всі невеличкі струмочки національного незадоволення в великий революційний потік, який знесе всі ті греблі, які правительство царське протягом двохсот літ нагатило на дорозі свобідного національного розвитку українського народу”¹⁸.

У статті “Російська революція і український національний проблєм”¹⁹ Д.Донцов логічно переконував земляків, що український визвольний (соціялістичний) рух тоді лише стане масовим і сильним, коли позбудеться дрібничкової просвітянщини й угодовства, а стане послідовно політичним, наступальним і національним за змістом²⁰. Правда, тут же він узгоджував це положення з ідеологічною засадою соціялізму, але стратегічно, мріючи про повноцінну українську націю: “Та ж революція, котра при-скорить момент національного визволення на Україні і перетворить “малороссів” в модерну націю з її поділом на класи, створить еоipsoі умови для нормальної класової боротьби українського пролетаріяту”²¹.Автор закликав покінчити з культурництвом як із міражем, який постійно заманює українців на шлях закономірних поразок.

Вершиною полеміки Д.Донцова із російською соціял-демократією в ранній пері-од творчости в рамках його діяльности в соціялістичному русі можна вважати статтю “Українське питання і російська соціял-демократія”. Тут він докладно проаналізував виступи і політику російських соціял-демократів, нібито найпринциповіших свобо-долюбців і прихильників загальної рівности, від 1902 р.; зокрема проаналізував про-токоли партійних з’їздів, політичні заяви, теоретичні статті провідних діячів (в т.ч. Мартова, Плєханова, Троцького та ін.), позицію головної соціял-демократичної газети “Іскра”. Відтак автор виявив дивовижну суголосність і послідовність російських рево-люціонерів в одному питання: в невизнанні за українськими соціял-демократами права на автономію, в ігноруванні особливостей української культури і, відповідно, небажання вести пропаганду українською мовою, в невизнанні самої української національности як такої. Д.Донцов делікатно підводив до думки, що російські соціял-демократи в українській темі наближаються до офіційних російських шовіністів і реакціонерів із “Союза русского народа”, тобто чорносотенців, до традиційної великодержавницької політики царату. Він послідовно опирався на думки і принципи визначних австрійських соціялістичних теоретиків – Ото Бавера, Карла Кавтського та Карла Ренера, які першими так глибоко і всебічно осмислили національну проблематику з позицій соціялістичного світогляду і висунули концепцію національних автономій в соціялістичному русі. Д.Донцов ущипливо дивувався у своїй статті: “Навіть для “Союза руського народа”, навіть для чорносотенних земств на Україні вже стає поволі ясним, що вбити якусь ідею українському хлопові чи робітникові успішно можна лише тоді, коли її буде пояснено в його мові. Російські соціял-демократи того ще не розуміють. Всі свої відозви вони видають на Україні в тій самій мові, в якій говорять в Архангельській губернії або на Сахаліні, і думають, що вони “розвивають класову свідомість українського пролетаріяту”²².

Отже, ми можемо зробити перший загальний висновок про соціялістичну практику Д.Донцова в ранні роки його діяльности: він як публіцист послідовно виявляив нечесність і шовіністичну упередженість російських соціял-демократів в українському питанні, їхній імперський спосіб мислення і водночас намагався захищати українські національні інтереси в рамках революційного соціялістичного руху, який тоді вважав єдиною реальною ідейною та політичною силою, яка завзято й категорично боролася із царатом та цілою реакційною системою державного визиску і гніту. Однак при цьому Д.Донцов зрозумів, що українська національна проблематика значно складніша за спрощені матеріялістично-класові соціялістичні теорії і що її не можна розв’язати з допомогою лише концепції прогресу та солідарности трудящих. Власне до розв’язання української проблематики він підійшов через аналіз проблематики єврейської. Д.Донцов побачив, що столітні упередження до євреїв дають підстави сучасним соціял-демократам і різним прогресистам вважати єврейський національний рух реакційним. Він писав: “Свого часу, коли велася боротьба межи російською партією і Бундом про умови їх з’єднання, “Іскра” перенесла сей чисто організаційний спір на ґрунт загальних дебатів про жидівську національність. Аби довести своє право на певну організаційну самостійність, Бунд доводив, що жиди є нацією, з своїми специфічними прикметами: мовою, особливим складом соціяльних сил і т.ин. Збити сі докази Бунда старалися “Іскра”, яка твердила, що (див.ч.51) “ідея жидівської “національности” має виразно реакційний характер” і ще до того “є впротивенстві до інтересів жидівського пролетаріяту”²³.

Прикметно, що у попередньому числі “Нашого голосу” Д.Донцов публікує свій переклад статті австрійського соціялістичного теоретика В.Медема “Новочасний ан-тисемітизм в Росії”²⁴. Ця стаття була світлою і полум’яною обороною єврейських на-ціональних і культурних прав як перед старим реакціонерством, так і перед хибними теоріями новітніх революціонерів, які сприяли асиміляції євреїв в розвинуті великі нації під приводом об’єктивної закономірности поступу.

У цьому ж 3-у числі “Нашого голосу” Д.Донцов друкує свою статтю “Праве українство”²⁵, в якій ґрунтовно розглядає причини антисемітизму в Европі і Росії, критикує антисемітські виступи часописів “Київ” і “Рідний край”, захищає право недержавних народів, передусім євреїв та українців, на захист своїх національно-культурних інтересів. Зауважимо, що під “правим українством” він мав на увазі промонархістські середовища і патріярхально-шляхетські тенденції в суспільстві, а не ті ідеї і рухи, які прийнято називати “правими” в сучасній політології.

Цікаво, що саме під час діяльности і творчости в соціялістичному русі Д.Донцов здійснює два стратегічні кроки у своїй особистій ідейній еволюції і в переорієнтації українського суспільства: він пояснює категоричність українсько-російського проти-стояння і пораженську сутність українського культурного малоросійства. До цих істин, що є закономірним, доходить він завдяки вивченню спадщини Т.Шевченка. У статті “Шевченко і патріоти” Д.Донцов береться осмислити парадоксальний феномен: з якою винахідливістю різні ідейні табори перекручували і переінакшували особу й позицію Т.Шевченка, залежно від конкретної політичної ситуації. І тут він дає такий теоретичний засновок: “Так було з Богданом Хмельницьким: з чоловіка, котрого, якби він умер о рік пізніше, проклинала б тепер Православна Церква, як Мазепу, – з сього чоловіка зробили героя “єдиної і неподільної Росії”. Такою була і доля Маркса: нема такого ревізіоніста, котрий би найбільшу свою дурницю не старався виправдати цитатами з “Капіталу”²⁶. Автор підіймає давню суперечну тезу: як сприймати Шевченка – як “чистого поета” чи ідеологічного трибуна нації? І відповідає: “Нас поучали, що “надуживати шевченківську музу в політичних цілях – непростимий гріх”. Наївні люди або лицеміри! Забувають вони, що в краю, де ідея національної самостійности нашого народу є державним злочином, так одверте проголошення сеї ідеї, яке ми стрічаємо у Шевченка, – є політикою! Вони забувають, що у народа, котрий не знаходить инших шляхів для маніфестації своїх політичних й опозиційних думок – як лише в літературі – шевченківська поезія мусила стати політичною Біблією для всіх, що прагнуть своєму краєві національної свободи. Прийдуть часи, коли кайдани національної і політичної неволі спадуть з України, – і тоді шевченківське свято стане чисто літературним святом. Але поки сі кайдани не зняті, поезія Шевченка носитиме всі прикмети політичного злочину, а її культ буде політичною, передусім політичною, маніфестацією”²⁷.

Полемізуючи з позицією українських націонал-демократів, зокрема газети “Рада”, яка завжди вирізнялася демонстративним роялізмом до російської влади, лякалася чітких самостійницьких політичних маніфестацій, обмежуючись ідеологією культурного автономізму України, Д.Донцов робив свій категоричний висновок: “…український національний рух є ворожий російській державности і в рамках існуючого політичного режиму для сього руху не можна знайти жодного modus vivendі”²⁸.Ця стаття чітко показує, через що Д.Донцов до 1914 р. не приймав політики українських націонал-демократів Наддніпрянщини (в Галичині націонал-демократи були дещо наступальнішими і все-таки самостійниками, і саме під їхнім впливом він врешті поступово перейшов до правого табору): його дратувала у їхній тактиці дрібничковість дій і завдань, відсутність революційного духу, наївне культурництво, тобто страх перед чіткою позицією самостійництва і звичайна яловість громадянської поведінки. Він закінчував свою статтю таким ось саркастичним пасажем: “Так. Не є жодною ганьбою впасти в нерівній боротьбі. Се правда. Але є, рівно ж, правдою, що відмова від всякої боротьби, від тін іпротесту є симптомом морального пониження і розкладу.

“Діло” (провідна галицька націонал-демократична газета– О.Б.) має рацію: пасив-ний опір російських українців не заслуговує на дешеве іронізування. Він заслуговує на погорду.

…До такої моральної прострації український буржуазний демократизм ще ніколи не опускався”²⁹.

Це вельми символічно, що саме через поглиблене осмислення Шевченкових морально-ідейних художніх заповітів Д.Донцов дійшов до розуміння історичного і національного волюнтаризму як головних рушійних сил розвитку людства. Тобто він самостійно зробив ті історіософські та націософські висновки, які пізніше знайшов у своїх ідейних кумирів періоду активного розвитку ідеології модерного українського націоналізму, – у Ніколо Мак’явеллі, Жан-Поля Марата, Алесандро Мадзіні, Людвіґа Берне, Йозефа Ґереса, Артура Шопенгавера, Томаса Карлайла, Ґюстава Лебона, Шарля Мора, Мориса Баре, Фридриха Ніцше, Вільгельма Дильтая, Вернера Зомбарта та ін. Коли ми переглянемо список авторів, які цитуються у статтях Д.Донцова в період 1909-1914 рр., то помітимо ось цю тенденцію зліва вправо в його світоглядній еволюції, тенденцію, яка невдовзі буде визначати інтелектуальну моду і ціннісні орієнтації нового покоління українських політичних діячів після 1920 р., насамперед в Західній Україні і на еміграції.

Другий стратегічний ідеологічно-інтелектуальний крок, здійснений Д.Донцовим ще в рамках соціялістичного руху, полягав у виявленні двох мегапроблем, які стояли перед українством: подолання ментального малоросійства і цивілізаційно-культурного конфлікту з Росією. Парадоксально (і це ще раз свідчить про стихійний глибокий на-ціоналізм Донцова), що він свої націософські висновки робив, користуючись мето-дологією суспільного аналізу та критеріями оцінок раціоналістичної теорії соціялізму, яка, як відомо, не заглиблювалася в сутності й закони духовного й етнічного буття. Він-цем цих роздумів Д.Донцова про таємниці і причини млявости і слабкости українського національного руху є стаття “Національні гермафродити”, в якій ми подибуємо в сконцентрованому вигляді майже всі головні проблеми його майбутньої аналітичної та пропагандивної праці: проблеми національного характеру і динаміки історії, можливої національної героїчности і задавненої охлялости, культурної вторинности і провінцій-ности українства, подолання стереотипів провансальства (“костомарівщини”) і створення войовничої, гордої психології нового українства. Серцевиною і першопричиною української слабкости Д.Донцов вважає специфічне українське гермафродитство, тобто роздвоєність національну, затерте відчуття національної гідности і патологічне, неусвідомлюване прагнення прихилитися до якоїсь сильнішої цивілізації, культури чи політико-державної традиції. Зауважимо, що з цим гермафродитством, провансальством він буде боротися усе життя, виявляючи його в різноманітних образах, скритих формах, в найнесподіваніших політичних і культурних явищах та тенденціях. Пізніше він означуватиме це гермафродитство “драгоманівщиною”, “винниченківщиною”, “рутенством”, “скрипниківщиною”, але в сутності розумітиме одне і те ж: неухильну здібність українських еліт, навіть вельми інтелектуальних і культурно вирафінованих осіб та середовищ, до роздвоєности стермлінь, безвольного тупцювання на місці, до хаотичности і деструктивности дій, наївної благодушности і тупого примиренства, са-мокастрації героїчного в етиці нації та витягування на поверхню усього дріб’язкового, хворобливого, безбарвного.

Д.Донцов загострює національну проблематику у такий спосіб: “Кожного, хоч би поверхневого, обсерватора українського руху в Росії мусить вразити дивний факт: з одної сторони, безперечний поступ сього руху, захоплення ним чим раз ширших верств суспільности, з другої ж, застрашаючий занепад політичної думки в кругах ідейних провідників буржуазного українства. Рівень політичної зрілости сучасного українства не лише нижчий від того, на котрім стояло українство в ХVII i XVIII вв., але його не можна порівнювати навіть з ідеями кирило-мефодіївців”³⁰. Головною причиною української національної стагнації він вважає дивовижний аполітизм мислення українських еліт, тобто нездібність до щоденної громадянської самоорганізації, відсутність державницької мети, невміння бачити стратегічні цілі, небажання боротися, уперто й завзято, буквально щоденно, невпинно нарощуючи революційну енергію мас. Власне, це, за зізнанням самого автора у примітці, й спричинило його симпатію до українського соціялістичного руху, який завжди ставив собі передусім політичні цілі. Зауважимо, що це застереження Д.Донцова про політичну сліпоту і невмілість українських еліт підтвердила Історія у трагічних 1917-1920 рр., коли саме через політичну безпорадність і наївність “драгоманівців”, які замість розбудови армії і держави будували “соціялістичну солідарність” з Росією, нація програла все.

Другою фатальною причиною української закостенілости є інтелектуальне, мо-ральне та культурне пасування перед усім російським. В Україні, на думку автора, витворився унікальний суспільно-ментальний феномен малоросійської схильности до розчинення в сусідній, слов’янській та православній, російській цивілізації (джерела і стимули якого, додамо від себе, треба, очевидно, шукати в степовій ментальності українців як нащадків скіфів і сарматів – кочових народів, що звикли були переймати щось чуже, культурно вище, оскільки створене осілими народами). Д.Донцов наводить спостереження польського консервативного філософа Мар’яна Здєховського про те, що українці при зіткненні з поляками відразу згадують свою національність і опираються їхнім впливам, натомість при зіткненні з росіянами чомусь пасивно приймають чужі впливи і уподібнюються до них.

Аналізуючи українську пресу, поведінку українських політдіячів високого рівня, українські соціяльні стереотипи, Д.Донцов робить висновок про просто хворобливу сліпоту нації, про невміння її розрізняти добро і зло в політиці, натомість стале праг-нення по-рабськи хилитися до своїх катів. Згадуючи шовінізм і руїнництво Росії на Україні, автор дивується, що все це терплячий український народ схильний легко забути. Він наводить історичні приклади инших народів, зокрема поляків, які свою затяту боротьбу з Москвою опоетизували в чудовій героїчній художній літературі (Міцкевич, Словацький, Крашевський, Жеромський, Конопніцька та ін.). Водночас українці, які більше потерпіли від Москви, не створили навіть близько подібного героїчного епосу своїй літературі, а те, що й з’явилося (антимосковство Т.Шевченка, наприклад), забули.

Д.Донцов так увиразнює проблему: “Ціле сучасне українство – преса, література, наука, публічне життя – є під гіпнозом застарілої і високо шкідливої ідеї “триєдиної Руси”, елементи якої можна дослідити майже в кожного українця. Ціле воно живе не теперішности, для котрої воно не має зрозуміння, лише в минувшині; звідти воно черпає і свої симпатії і свої антипатії…

Pium desiderium Kaтерини ІІ, аби українці покинули “развратноє мнєніє” – вважати себе за самостійну націю – сталося фактом. І тепер ми маємо на Україні замість нації, колись вільної …”вєтвь русскаго народа”, котра в кожній сміливій політичній думці, ворожій Росії, бачить зраду інтересів “спільної батьківщини”³¹.

Таким чином, Д.Донцов найглибше і найгостріше серед сучасників і для сучасників усвідомив як політичний публіцист загрозу Росії, і то не лише як імперії, а й як циві-лізаційної і культурно-ментальної потуги. Відповідно, він вивів наступний категоричний імператив для нації: “Сучасне ідейне українство не піднесло до себе масу. Воно само спустилося до хаотичної національної “свідомости” темних, задурених віковою русифікаторською політикою мас українського мужицтва. На щастя, внутрішня логіка українського руху є сильніша за його туподумних провідників.

Найвищий час для всіх українців, котрі розуміють велику політичну вагу україн-ського питання, котрі не бажають позістати в ролі провансальців, зачати акцію проти новітнього русофільства. Сучасне виключно “національно-культурне” і “поступово-безпартійне” українство мусить вмерти. На його місце має прийти політичне україн-ство. Пора знати, що тепер російський патріотизм і український націоналізм виключають одно друге…

Національний гермафродитизм, як і фізичний, може бути цікавим об’єктом дослі-дів для біолога або соціолога, але до ролі виконавця і керманича публічної опінії він рішуче не надається”³².

Отже, ми проаналізували ранній, соціялістичний, період творчости Дмитра Донцова, що дає нам підстави визначити його як пристрасного шукача нових ефективних шляхів для утвердження українства, як вельми здібного журналіста, який зумів суттєво розширити й ускладнити проблематику національного поступу, яскраво вибиваючись як поза рамки традиційного суспільно-культурного народництва, так і поза рамки мо-дерного соціялізму. Він не цурався ризикованої підпільної діяльности революціонера, і тому організовував страйки і зі зброєю в руках пильнував за прядком під час масових акцій протесту чи в нічних протистояннях каральним акціям реакційного царського режиму. Та все-таки найприкметнішою рисою його громадянської поведінки і позиції є принциповість характеру. Мабуть, Д.Донцова можна вважати другим великим українцем після І.Франка, який би так сміливо і вперто відважувався піти проти пануючих ідейно-політичних і культурних течій доби, який би з таким завзяттям і яскравістю інтелектуальної творчости взявся переосмислювати й переорієнтовувати націю, коли зрозумів, що вона застрягла в безвиході хаосу і приземлености почувань.

Ще два роки – 1912-го і 1913-го – Д.Донцов перебуватиме в лавах соціялістичного руху, нагадаємо, найбільш революційного тоді в Україні, однак з кожним днем, з кожним ускладненням суспільної ситуації в Україні він розходитиметься з цим рухом та його ідеями. Власне, його твори цього часу, які увійшли до першого тому нашого видання, й ілюструють подальшу ідейну і світоглядну еволюцію автора, спочатку – до консерватизму, коли Д.Донцов стане у 1918 р. членом партії українських хліборобів-демократів, а потім – до вольового націоналізму, коли він створить у 1923 р. і надихатиме підпільну Українську партію національної роботи (революції).

У 1912 р. Д.Донцова сприймають в українських колах вже як авторитетного журналіста і гострого політичного аналітика. Тоді він зав’язав співпрацю із новоствореним у Москві журналом “Украинская жизнь”, який редагував С.Петлюра. Це видання призначалося для пропаганди української ідеї в російськомовному світі імперії і мало позапартійний характер, хоча загалом його позиції можна визначити як ліберально-соціялістичні. Д.Донцов переважно писав до “Украинской жизни” зі Львова, де тоді мешкав, часто аналізував галицьку проблематику в рубриці “Письмо из Галиции”. Ця співпраця принесла йому ще більше ваги й популярности, як і участь від 1913 р. в новому соціялістичному журналі “Дзвін” (Київ), а згодом в “Українській хаті”. Власне, від цього року, 1913-го, й прискорюється процес розриву Д.Донцова із соціялістичним табором.

Михайло Сосновський так оцінював публіцистичну творчість Д.Донцова того часу: “Талант й ефективність Донцова як журналіста й публіциста (з перевагою публіциста, як підкреслював колись Є.Маланюк), була від самого початку поза всяким сумнівом. Він знав не тільки що і про що писати, він знав також як писати. Щоправда, писання Донцова до Першої світової війни не мають ще тієї сили публіцистичного хисту, майстерности як полеміста, що заблистіла у 20-і й 30-і роки, але ерудиція, хист, оригінальність у підході до окремих проблем там дуже виразні.

Особливістю Донцова вже тоді було глибоке відчуття й розуміння суттєвого вміння в кожній проблемі те суттєве побачити й показати його читачеві в усій широті та з різних аспектів. І ще одно: Донцов ніколи не боявся висловлювати власну думку і власний погляд на справу й обстоювати цю думку навіть тоді, коли йому доводилося зводити боротьбу з партійними товаришами та з визнаними авторитетами, дуже часто із шкодою для своєї особистої кар’єри”³³.

Ця характеристика найточніше розкриває проблему перебування Д.Донцова в тодішньому українському політичному таборі, як соціялістичному, так і національно-демократичному: швидко еволюціонуючи ідейно вправо, виявляючи чітку систему мислення за національними критеріями, він увійшов у конфлікт із керівництвом української соціял-демократії; демонструючи революційність мислення, самостійництво, він поглибив несприйняття і ворожість з боку табору націонал-демократичних “поступовців” (Товариство українських поступовців, ТУП – засноване у 1908 р., яке очолювали Є.Чикаленко, С.Єфремов, А.Ніковський, А.В’язлов, Ф.Матушевський). Від-так затятими ворогами Д.Донцова стали впливові в усьому українському русі діячі – С.Єфремов, М.Шаповал, В.Винниченко, М.Грушевський, Л.Юркевич, В.Левинський та ін. Зрозуміло, що цей чинник посприяв тому, наскільки ім’я Д.Донцова було демонізоване й очорнюване і тоді, і в пізніші часи, аж до сьогодні.

Найважливішим чинником, який сприяв світоглядній еволюції Д.Донцова, був уважний аналіз ним історії европейських націй та закономірностей розвитку геополітичних тенденцій у світі. Власне, в Д.Донцову ми бачимо першого зрілого українського геополітика. Особливо це вино в працях “Сучасне політичне положення нації і нашізавдання” (1913), “Міжнародне положення України і Росія” (1918), “Українська державна думка і Европа” (1918) та в епохальній його книжці “Підстави нашої політики” (1921), яка визначила всі головні проблеми і завдання перед Україною ХХ ст. в цивілізаційному, геокультурному, міжнародному та геостратегічному аспектах.

Як жоден інший український автор, Д.Донцов вирізнявся широтою світогляду. Навіть у невеличких кількасторінкових статтях (це добре видно із поданих у цьому томі низки статей) він умів окреслити широкі перспективи, охопити складні аспекти якоїсь суспільної, геополітичної чи культурної проблеми.

Поряд із добротним аналітизмом Д.Донцов володів талантом хронікера й оглядача. Вже у “Нашому голосі”, потім у “Дзвоні” ми спостерігаємо за його умінням гостро зреагувати на подію, осмислити конкретне явище у широкому масштабі тенденцій часу, концептуально й логічно розгорнути полеміку, і головне, завжди зі стратегічним оптимізмом оцінити ситуацію і вдихнути горіння національної надії. Пізніше, у 1920-1930-і рр., цей талант сповна розкриється в журналах“Літературно-науковий вісник” і “Вісник”, коли він вів рубрику “З прасового фільму”, переважно підписуючись криптонімом М.Л.

Співпраця із “Дзвоном” була недовгою, що й закономірно: Д.Донцов, як це ми вже показали, явно не вміщався в Прокрустове ложе ідеології соціялізму. Однак ця участь є показовою і цікавою в иншому плані: публікації в “Дзвоні” не тільки розсварили Донцова із українським соціялістичним табором, а й викликали всеросійський резонанс, особливо після його виступу на 2-у Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові (липень 1913 р.) із програмою повної сепарації України від Російської імперії (“Сучасне політичне положення нації і наші завдання” – цей виступ тут же був випущений окремою брошурою і завоював собі велику популярність в середовищі галицької молоді). Із критикою самостійницької позиції Д.Донцова тоді виступили і лідер російських лібералів Павєл Мілюков, і лідер російських соціялістів-большевиків Владімір Лєнін. Першого особливо розлютила брошура Д.Донцова “Модерне москвофільство” (Київ,1913), в якій той говорив про потребу звільнення України від російських культурних впливів. П.Мілюков, який мав зв’язки із поміркованими українськими автономістами, особливо з М.Грушевським, прагнув втримати український рух в рамках вимог культурно-територіяльної автономії, і тому його вельми налякав такий концептуальний та радикальний ідеологічний крок із розрубуванням цивілізаційних зв’язків між Україною і Росією, сепаратизм Д.Донцова. Натомість В.Лєнін, виходячи із соціялістичної казуїстики, підступно доводив, що на ґрунті класової солідарности трудящим українцям і росіянам буде зручніше боротися проти спільного ворога – монархії і капіталу, а тому заклики Д.Донцова до рішучої самостійности є шкідливі і непотрібні. Він радів з приводу того, що редакція “Дзвону” виключила Д.Донцова із часопису (це була ініціятива передусім Л.Юркевича). Насправді обидва чільні російські політичні діячі сходилися в основному, хоча старанно приховували це: в шовіністичній і великодержавницькій зневазі та ненависти до українського суспільного руху і культури.

На якийсь час Д.Донцов знаходить собі трибуну на сторінках українського модерністського й ліберального журналу “Українська хата” (виходив у 1909-1914 рр., редактор – Павло Богацький), який виражав настрої молодого покоління, настрої бунту проти культурного етнографізму й народництва. Тут інтелектуальними лідерами були критики М.Сріблянський (М.Шаповал) та А.Товкачевський. Більший вплив на Д.Донцова, очевидно, мав галицький літературний критик Микола Євшан (Федюшка) (1889-1919), яки розвивав ідеї індивідуалізму, окциденталізму та динамічного естетизму у своїй теорії. Певною мірою М.Євшана можна вважати, поряд із критичними виступами Лесі Українки, передвісником естетичної концепції вісниківського неоромантизму, яку утверджував Д.Донцов і коло його найближчих авторів-однодумців на сторінках ЛНВ і “Вісника” у 1920-1930-і рр.

В Українській хаті” Д.Донцов опублікував всього п’ять статей. Чотири з них, на політичну тематику, ми друкуємо у цьому виданні, п’ята, під назвою “Компактна більшість і Шевченко”, тематично все-таки пов’язана із літературою, надрукована у виданні: Донцов Д. Літературна есеїстика. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2011. Як демонструють ці публікації, їх автора щораз більше захоплювала національна проблематика, він відверто полемізував із “Дзвоном” (стаття “Джентльменам з “Дзвону”), критикував культурницьке українофільство (стаття “Götterdämmerung українофільства”), роздумував про міжнародну опінію і тенденції у світі (“Як не повинно інформувати про нас Европу?”).

Найповнішу картину розходжень і суперечок із соціялістичним табором ми зустрічаємо в брошурі “З приводу однієї єреси” (1914), виданій коштом автора і присвяченій ідеологічній проблематиці. Тут Д.Донцов постає яскравим і вправним полемістом, політиком із широким світоглядом і глибиною аналітичного таланту . Книжка демонструє його складну ідейну еволюцію, іноді суперечливу, коли автор одночасно називав себе адептом марксизму і тут же доводив правильність ірраціоналістичного, ідеалістичного погляду на історію. Перебуваючи в середовищі соціялістів, він ще віддавав данину пануючій моді на марксизм і тут же парадоксально доводив вузькість і приземленість матеріялістичного мислення і політичної поведінки.

Того ж, 1914-го, року стрімка ідейна еволюція приводить Д.Донцова до блискучої статті “Енґельс, Маркс і Ласаль про “неісторичні нації”, надрукованій спочатку у провідному українському журналі “Літературно-науковий вісник”, а згодом виданій окремою брошурою. Цю працю можна вважати етапною віхою в розвитку української політичної думки, оскільки в ній виявлені найгостріші суперечності у філософії марксизму – суперечності в національній проблематиці. Український автор, значною мірою під впливом австрійських соціялістичних теоретиків на чолі з Ото Бавером, викривав фальш, імперсько-шовіністичні упередженості у мисленні провідних комуністичних філософів та ідеологів; він показав загрозу для малих і бездержавних народів Европи з боку цього космополітично-практицистського вчення, яке цинічно прирікало слабші нації на асиміляцію і щезання в історії.

1914-й рік стає для Д.Донцова переломним: уважна аналітика соціялістичного руху та його ідеології поступово приводять до цілковитого розчарування в соціялізмі та філософії матеріялізму загалом; гострі полеміки з українськими народниками і демократами спонукають до висновку про фатальну замкнутість українського руху і самої його психології у колі провансальства і москвофільства, в рамках примітивного етнографізму та автономізму (про це Д.Донцов чудово написав у брошурі 1913-го року “Модерне москвофільство”, яка увійде до другого тому нашого видання як культурологічна праця). Відтак, особливо з початком Першої світової війни, енергійний таврієць розпочне пошуки нових ідеологічних основ для українського визвольного руху.

4-го серпня 1914 р. у Львові Д.Донцов разом із групою однодумців  –  емігрантів-наддніпрянців (А.Жуком, В.Дорошенком, М.Залізняком, О.Скоропис-Йолтуховським і М.Меленевським) – створює “Союз визволення України” – самостійницьку організацію, яка ставить собі за мету ширити в світі ідею незалежности України, вести просвітницьку діяльність серед українських полонених з Росії, пропагувати союзництво українського політичного руху із Австро-Угорщиною та Німеччиною, які в силу об’єктивних геополітичних обставин були зацікавлені у бодай автономії для цілої України і виступали противниками головного ворога української нації – Російської імперії. СВУ видає низку документів, серед іншого “Відозву до публічної думки Европи” (перекладену багатьма мовами), в якій декларує свої принципи. Його центральна ідея – це ствердження, що для відведення загрози з боку Росії для Европи і тиску панмосковізму неминуче потрібною є самостійна Україна як геостратегічна противага евразійській імперії.

Фактично програмою діяльности СВУ стала брошура Д.Донцова “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. У ній були сформульовані наступні історичні ідеологеми для українського руху:

1. ставив чітку тезу про вікову загрозу Російської імперії для европейської стабільности та демократії;
2. він уводив національний принцип в оцінювання внутрішньої суспільно-політичної ситуації, кардинально відкинувши провінціялізм мислення української політичної еліти костомарівсько-драгоманіського ґатунку;
3. уперше автор ставив політологічну тезу про смертельну загрозу для України імперіялізму Росії;
4. передбачував вихід на історичну арену недержавних народів Середньої і Східної Европи і ставив українську справу в контекст цих геополітичних зрушень;
5. рішуче засуджував слов’янофільство як засіб і прикриття для російського імперіялізму і форму відвертання українців від насущних національних інтересів;
6. першим виводив формулу, що “Росія без України – вже не наддержава”, не повноцінна імперія;
7. передчував світову війну і її страхітливі жертви й обґрунтовував об’єктивну потребу орієнтації на німецький світ як на єдиного противника російського імперіялізму;
8. афоризм Д.Донцова – “Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає” – перетворювався на гасло молодого покоління, яке згодом склало основу стрілецького руху та підпілля УВО і ОУН в міжвоєнну добу.

На жаль, повноцінної діяльности в рамках СВУ Д.Донцову розгорнути не довелося: надто скоро виявилася дріб’язковість і сліпота його політичних соратників (це потім повторюватиметься ще кілька разів: під час Національної Революції 1917-1920 рр., при створенні Партії національної роботи (1923-1924 рр.). Про суть і причини свого розриву із СВУ Д.Донцов розповів у брошурі “До моїх політичних однодумців”, яку він видав власним накладом у Львові 1915 р.

Вже у кінці 1914 р. Д.Донцов переїхав до Берліна, відгукнувшись на запрошення двох відомих українських політиків, Миколи Василька і Костя Левицького, організувати Українську інформаційну службу (УІС) для пропаганди української самостійности в світі. Відтак протягом майже 2-х років виходив німецькою мовою тижневий бюлетень “Korrespondenz”, який подавав актуальну інформацію про українське суспільне і політичне життя для німецькомовних видань та часописів центральних держав. Протягом цього ж року в Берліні вийшли три німецькомовні брошури Д.Донцова: “Die Ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Russland”, “Gross-Polen und die Zentralmachte”, “Karl XII Feldzug nach der Ukraine” (“Українська державна ідея і війна проти Росії”, “Велика Польща і головна сила”, “Похід Карла ХІІ на Україну”), в яких для европейського читача з’ясовувалися найголовніші геополітичні особливості України, сама ідея української нації в історичному аспекті.

У 1916 р. Д.Донцов прийняв нову пропозицію українського громадського діяча і мецената Василя Степанківського про організацію в Лозані (Швайцарія) інформаційного бюлетеня “Korrespondenz der Nationatitacten Ruussland” (“Повідомлення народів Росії”), який мав виходити основними европейськими мовами і пропагувати національно-визвольні рухи імперії.

Окрім того, Д.Донцов протягом 1914-1917 рр. регулярно друкувався у провідних часописах Европи: зі статтями про українські політичні справи, про можливість і потребу української самостійности та геополітичні результати від цього. Його статті з’являлися у “Berliner Tageblatt”, “Maerz”, “Nord und Sued”, “Des Grossere Deutschland”(всі– Берлін), “Basiler Nachrichten” (Базель), “Reichpost” (Відень), “Lemberger Zeitung” (Львів), “Bund” (Берн), “Neue Zuricher Zeitung”, “Zuricher Post” (Цюрих), “Journal de Geneve” (Женева), “Gazette de Lausanne” (Лозанна), “Czas”, “Przeglond Wspoleczny” (Краків) та ін.

Уся ця публікаторська діяльність перетворила Д.Донцова на найпопулярнішого українського публіциста, найвизначнішого пропагатора національної ідеї в світі. Живий темперамент світореакцій, велика ерудиція, гострота думки й аргументованість полемік забезпечували впливовість і резонансність його статтям і книжкам.

Водночас ще від 1913 р. на українському “фронті” публіцистики Д.Донцов знайшов собі трибуну в стрілецькому молодіжному журналі “Шляхи” (Львів), що виходив за редакцією Федя Федорцева. Цей часопис виражав настрої та ідеї нового покоління, модернізму і націоналізму, і поступово гуртував довкола себе цікаве коло авторів – Юліян Охримович, Ростислав Заклинський, Остап Грицай, Микола Голубець, Степан Чарнецький, Михайло Яцків, Микола Євшан та ін. Власне, тут ми спостерігаємо завершення світоглядної еволюції Д.Донцова, який поступово перетворюється на мислителя традиціоналістського типу. На сторінках “Шляхів” розквітає його талант політичного стратега, людини, що бачить й аналізує мегатенденції доби, уважно відстежує світові віяння, відважно критикує усі прояви слабкости національного руху і моделює його перспективи. Д.Донцов часто буває саркастичним, володіє чудовою майстерністю іронії, уміє дошкульно викривати хибні тенденції і висміювати примітивних політиканів; сама його мова набуває особливої ритміки, виразности і сили, настільки, що його статті виявляються впізнаваними навіть без підпису. Він щораз упевненіше виступає як культуролог та історіософ (статті “Справа унії”, “Нарід-бастард”, “Похід Карла ХІІ на Україну”, “Культура примітивізму”).

Найбільше вражає в Донцову критицизм його мислення, уміння прочитати логіку фактів, завзяття у подоланні політико-теоретичних проблем та історичних відносностей. Він розуміє, що еліта українського суспільства загрузла у стереотипах та поверховостях, в імітаторстві та ілюзіях соціялізму й демократизму. Найстрашніше, що це відбувається з нею в епоху, коли якраз по-новому активно пробуджуються й розвиваються відвічні імпульси й закономірності буття націй – суворі, нещадні, величні. Він усвідомлює і прагне пояснити своїм сучасникам, що на світовій арені триває гігантська боротьба геополітичних тенденцій, в площинах якої Україна мусить знайти своє місце (статті “Дещо про “орієнтації”, “Конституційна Росія і російські на-роди”, “Поділ Росії”, “Сепаратистичний рух на Україні”, “Польська криза”, “Український miraculum”); створюються мегакомплекси цивілізаційно і культурно об’єднаних держав і Україна повинна разом з іншими народами відродити цілісність Середньої Европи як найважливішого “геополітичного муру” для протистояння деструктивним впливам з боку Евразії (Росії).

Д.Донцов першим в українській політичній думці так нещадно розбив ілюзії українства як щодо російських соціялістів, так і щодо російських лібералів (“Русский либерализм и украинское движение”, “Українська відправа російському лібералізмові”). Він пророчо аналізує стихію російської революції (“Петербурзький переворот”) і дає блискучі портретні характеристики провідним російським політикам з головних таборів – Павлу Мілюкову (“Трамтадрат імперіялізму”), Александру Керенському (“Дон-Кіхот революції”) та Владіміру Лєніну (“Російський Торквемада”). Саме Д.Донцов першим, буквально через місяць від її початку, збагнув і проаналізував тоталітаристський зміст і характер російської комуністичної революції і в цьому його визначна й неоціненна заслуга перед світовою громадськістю.

У період Національної Революції Д.Донцов повертається у 1918 р. в Україну: він прилучається до консервативної партії Хліборобів-демократів, підтримує військовий переворот гетьмана П.Скоропадського як бонапартистську спробу зупинити хаос і руїнництво революційної стихії, створює при Гетьманаті П.Скоропадського Українську телеграфічну агенцію (УТА), яка починає систематично інформувати про українські справи світ з незалежницьких позицій, врешті, покидає Україну в грудні 1918 р., коли гетьман зрадливо підписав угоду з Росією, а країну знов почала заливати соціялістична анархія.

За період Революції з’являються наступні кілька книжок Д.Донцова, які, кожна по-своєму, стають подіями в українському політичному й культурному житті, а саме:“Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Похід Карла ХІІ на Україну” (1918), “Міжнародне положення України і Росія” (1918), “Українська державна думка і Европа” (1918) (дві останні – це своєрідний підсумок державницьких та геополітичних екскурсів Д.Донцова щодо проблем і закономірностей української самостійности, які він розпрацьовував в різних статтях від 1913 р.), “Мазепа і мазепинство” (1919), “Культура примітивізму: головні підстави російської культури” (1919). Увесь цей доробок засвідчував, що в Україні з’явився яскравий публіцист европейського масштабу й особливої широти мислення, переконаний державник-самостійник, який формулював завдання для нового покоління, чудовий стратег, який правильно схоплював головні світові тенденції у політиці, пристрасний ідейний борець, який доглибинно розумів усі болі і біди рідної нації, шляхетно боронив її від ворогів, який володів найбільшим даром як для публіциста й ідеолога – даром романтичного захоплення Героїкою, шляхетного устремління до Ідеалу, лицарським даром надихати на Перемогу.

 

Олег Баган,

керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова

 

 

1. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк–Торонто, 1974. – С.63-66.

2. Там сам. – С.66.

3. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997. – № 1. – С.146.

4. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – Нью-Йорк–Торонто, 1974. – С.63-66.

5. Донцов Д. Рік 1918. Київ. – К.: Темпора, 2002. – С.67.

6. Сварник Г. До ідейної біографії Дмитра Донцова // Українські проблеми. – 1997. – № 1. – С.146.

7. Дорошенко Д. Із моїх споминів про Українську Студентську Громаду в Петербурзі в 1902-1905 роках // З минулого. Т.2. – Варшава: Український науковий інститут, 1939. – С.106.

8. Закопанець Дм. [Донцов Д.] 1906 рік у Києві // Наш голос. – 1911. – Ч.6-8. – С.367-372.

9. Там само. – С.371.

10. Там само. – С.369.

11. Там само. – С.372.

12. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – С.70-78.
13. Чорний Д. На черзі // Праця. – 1910. – Ч.2-3. – С.7.
14. Там само. – С.8.
15. Там само. – С.8.
16. Закопанець Дм. Новий революційний фактор і соціял-демокртаія // Наш голос. – 1910. – Ч.2. – С.11-18.
17. Там само. – С.12.
18. Там само. – С.18.
19. Закопанець Дм. Російська революція і український національний проблєм // Наш голос. – 1911. – Ч.1. – С.75-84.
20. Там само. – С.79.
21. Там само. – С.83.
22. Закопанець Дм. Українське питаннє і російська соціял-демократія // Наш голос. – 1911. – Ч.2. – с.182.
23.  Закопанець Дм. Українське питанє і російська соціял-демократія // Наш голос. – 1911. – Ч.4. – С.169.
24.  Медем В. Новочасний антисемітизм в Росії // Наш голос. – 1911. – Ч.3. – С.156-161.
25. Закопанець Дм. Праве українство // Наш голос. – 1911. – Ч.3. – С.135-148.
26.  Д.Д. Шевченко і патріоти // Наш голос. – 1911. – Ч.5. – С.218.
27.  Там само. – С 219.
28.  Там само. – С.222.
29. Там само. – С.223.
30. Дм.Д. Національні гермафродити // Наш голос. – 1911. – № 7. – С.417.
31. Там само. – С.425-426.
32. Там само. – С.426.
33. Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – С. 82.