Пастир українськості

Автор: . 25 Лис 2018 в 23:14

       18 листопада 2017 року перестало битися серце відомого українського вченого, публіциста та громадсько-політичного діяча академіка Віталія Дончика. Пропонуємо увазі читатів спогади про цю непересічну людину авторства його учня професора Петра Іванишина.
Центр Донцова

 

 

Петро Іванишин

 

Пастир українськості

 

 

Моє знайомство із академіком Віталієм Дончиком відбулося цілком несподівано й дещо містично у сакральний період Різдвяних свят 2003 року.  На Старий Новий рік, увечері 13 січня, коли вся родина зібралась за щедрим столом у батьковій квартирі, пролунав дзвінок стаціонарного телефону. Так я уперше почув маєстатичний, сповнений зичливих модуляцій голос Віталія Григоровича. Він привітав мене зі святами і з виходом у світ монографії “Вульгарний «неоміфологізм»: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка”, полемічний вектор якої, спрямований проти постмодерної десакралізації та деканонізації нашого генія, йому вельми заімпонував. Для мене, на той час молодого, двадцятисемилітнього кандидата наук, слова одного з патріархів української гуманітаристики були не просто словами підтримки – вони воістину стали Господнім знаком. Знаком порятунку.

Треба сказати, що цей період був далеко не найлегшим у моєму житті. І справа тут не в шельмуванні у пресі з боку адептів професора Грабовича, не в доволі складних матеріальних умовах, убивчо малій зарплаті, проживанню з дружиною та дитиною у гуртожитку – все це можна було б витримати. Найскладнішим випробовуванням став моральний клімат на рідній кафедрі української літератури Дрогобицького педуніверситету, де з 2000-го року працював доцентом. Мій прихід на кафедру збігся зі зміною керівництва. Звідувачем замість відомого науковця професора Михайла Шалати став доцент Євген Пшеничний, бібліоман і успішний колекціонер різноманітної старовини. Він, на жаль, виявився вельми далеким від філології, зате напрочуд наближеним до створення інтриг, маніпуляцій, паплюження й очорнювання колег та боротьби з інакомисленням чомусь саме в науковій сфері. За шевченкознавчу монографію потрапити у немилість довелось і мені…

Тому, користуючись таким чудодійним знайомством із академіком, я, набравшись нахабства, притаманного людині в скрутній ситуації, напросився на консультацію до Віталія Григоровича. Він залюбки погодився, бо чванство й снобізм були йому глибоко чужими. Завжди на першому місці у стосунках стояла наближеність тієї чи іншої людини до Справи, а не вік, майновий статус чи посада. Отож десь у лютому-березні в невеликій затишній квартирі № 13 на вулиці Гоголівській відбулося наше очне знайомство із цим імпозантним, інтелігентним, із очевидними аристократичними рисами і водночас легким у спілкуванні та веселим чоловіком, за участі милої, розумної, завжди привітної дружини Віталія Григоровича – Євгенії Андріївни, чудової господині і, дозволю собі так висловитись, екзистенційного побратима для свого чоловіка.

Поговоривши на різні теми, – від сімʼї до політичної ситуації, від написаних монографій до проблем в сучасній українській філології, від оцінки нових методологічних моделей інтерпретації до загальних тенденцій постколоніальної культурної сфери, – повели мову й про плани на майбутнє. Я висловив деяку невпевненість у своєму фаховому становленні, з огляду на ситуацію, що склалася на роботі. Уважно вислухавши суть проблеми, Віталій Григорович спостеріг, що у цьому випадку треба вийти з-під удару й зненацька запропонував: “А ти б не хотів повчитися в докторантурі Інституту літератури?”. Я був дещо спантеличений пропозицією і відповів: “А хіба це можливо?”. “Зараз дізнаємося,” – промовив академік і відразу ж при мені почав набирати чийсь номер. Я почував себе наче в якомусь фільмі чи сні. Відбувся діалог із ще одним філологічним та політичним небожителем – директором Інституту літератури академіком Миколою Жулинським. Той зовсім не злякався перспективи взяти на навчання юну бандерівську персону. Тож Віталій Григорович підсумував: принципова згода керівництва є, науковим консультантом докторської, якщо я не проти (це він, звичайно ж, жартував!), буде він особисто, тому треба їхати додому й готувати відповідні документи (оскільки докторантура очна, то під час навчання моя трудова книжка буде в Академії наук), а також готуватися до виступу на вченій раді інституту з обґрунтуванням теми дослідження. При цьому він зробив одне побажання й одну вагому засторогу. Побажання стосувалося того, щоб дисертація була написана вчасно (це мені вдалося зробити за два з половиною роки, замість відведених трьох). Пересторога зводилась до того, щоб я не думав, що лише у Дрогобичі є проблеми, в інституті, як і в інших установах та організаціях нашої країни, вони не менші, оскільки існують дві антагоністичні групи людей із протилежними світоглядами: проукраїнським та, умовно кажучи, не зовсім проукраїнським (совково-малоросійського та космополітично-вестернізаційного, лібералістичного підтипів). В інституті, за словами академіка, на дванадцятому році Незалежності таких було приблизно пʼятдесят на пʼятдесят…

Що це свята правда, я переконався (вперше, але не в останнє) у, якщо не помиляюсь, червні того ж року, виступаючи на вченій раді Інституту літератури. Народу в залі чомусь зібралося тьма. Багато хто стояв. Після мого виступу щодо обґрунтування теми докторського дослідження на тему “Національний сенс екзистенціалів у поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко (діахронія української літературної герменевтики)”, розпочалось обговорення. Низка колег доволі рішуче виступили проти того, щоб приймати в докторантуру такого сумнівного типа, як я, та ще й із такою дивною темою дослідження. Найемоційніше та найкумедніше, як для людини із прозахідними лібералістичними поглядами, у сумно відомому стилі більшовицького “засудження” виступила Тамара Гундорова, постійний автор грабовичівської “Критики”, котра заявила приблизно наступне: “Я монографії Петра Іванишина не читала, однак чула відгуки про те, що в ній він образив Григорія Грабовича, тому я проти того, щоб Іванишин у нас навчався”. Зовсім іншу позицію висловили Микола Жулинський, Григорій Сивокінь, Лукаш Скупейко та, як майбутній науковий консультант, Віталій Дончик. Віталій Григорович говорив найдовше, наводив вагомі аргументи на користь актуальності та новизни такого типу дослідження. Зрештою, думка апологетів перемогла. Стало очевидно, що це перший, але далеко не останній, полемічний зудар довкола докторської. Але переконався: у цих перипетіях – я не один. Особливо велику радість цей вступ приніс батькові Василеві Іванишину, оскільки свого часу у 1970-х йому не вдалося вступити до аспірантури при Інституті літератури через звинувачення в антирадянщині в Дрогобицькому педінституті, хоча попередню співбесіду із Ігорем Дзеверіном він пройшов успішно.

Попри те, що клопотів під час навчання вистачало (ремонт кватири збігся із народженням близнят), як і полемік, дискусій, різноманітних протидій, однак згадую цей трирічний період (2003-2006) як один із найсвітліших у своєму житті. І не лише тому, що справжнє, повнокровне життя – це завжди боротьба. А й тому, що завдяки Віталію Григоровичу мені відкрився високий світ Київської Академії, котрий характеризувався низкою важливих для будь-якого питомого вченого як людини культури речей: незмінним патріотизмом, повагою до думки іншого, толерантністю до різних методологій (лиш би вони були наукові, не фальсифікуючі, не українофобські), закоріненістю в духовний простір рідної культури, правом на власну наукову позицію, націоцентричним світоглядом, ознайомленням із світовими науковими здобутками, пошаною до традицій, гумористичним стилем комунікації, коректністю поведінки та спілкування та ін. Так чи інакше уособлювали ці українські академічні стандарти оригінальні вчені різних поколінь, насамперед із мого рідного відділу української літератури ХХ століття, але не тільки: Микола Жулинський, Григорій Сивокінь, Лукаш Скупейко, Наталя Шумило, Ніла Зборовська, Сергій Гальченко, Андрій Кравченко, Анатолій Шпиталь, Ігор Павлюк, Анжела Матющенко, Людмила Тарнашинська, Геннадій Нога, Юрій Пелешенко, Микола Бондар, Лариса Мороз, Микола Сулима, Микола Кодак, Наталя Лисенко, Роксана Харчук, Галина Бурлака, Тарас Головань, Олександр Брайко та ін. Багатьох, на жаль, уже немає із нами…

Ще одним подарунком Віталія Григоровича стала розкіш інтелектуального спілкування, котрого так бракує у провінції. Більшість важливих питань чи проблем, значна частина корисної інформації чи консультацій обговорювались чи отримувались не завжди у звичних форматах академічного комунікування – обговорень, нарад, конференцій, семінарів, засідань, круглих столів, презентацій тощо. Академічну традицію тут доречно доповнювала традиція неофіційних симпозіумів-застіль, скромних лише за гастрономічним, а не духовним наповненням. Або прогулянок центральним Києвом у стилі арістотелівської перипатетики, де щирість і вдумливість супроводжували інтелігентну розмову і на Хрещатику, і на Майдані Незалежності, і на бульварі Шевченка, і на Євбазі, і на Львівській площі тощо.

Завдяки Віталію Григоровичу розширювалось коло знайомих. Наприклад, у стінах жовтого корпусу Київського національного університету відбулось знайомство із талановитим редактором унікального націотворчого часопису “Урок української” Сергієм Гречанюком. Дуже шкодую, що цей журнал із обʼєктивних причин перестав виходити. У цьому ж університеті завдяки рекомендації академіка потрапив на знакове теоретичне дійство – відроджений професором Михайлом Наєнком Філологічний семінар, де зустрівся із колом відомих учених – колишніх співробітників інституту: Антатолієм Ткаченком, Юрієм Ковалівим, Григорієм Штонем та ін. Ще одним знаковим знайомством стало заприязнення з іншим другом Віталія Григоровича, українцем із діаспори, професором Ратгерського університету, одним із найбільших теоретиків та методологів у сфері науки про літературу Іваном Фізером. Памʼятаю, як приємно вразили мене його лекції в інституті, присвячені сучасним літературознавчим методологіям. Особливо важливою стала аргументована критика професором Фізером нігілістичних інтенцій постмодерної (постструктуральної) теорії, особливо ж її феміністичного варіанту. Частково його позиція була відображена у полемічній статті “Зустрічі чи зіткнення української філології із західними методологічними стратегіями” (“Слово і Час”, 2006, № 4). Жаль, що праці цього вченого, наскільки відомо, досі не зібрані та не перевидані в Україні…

Траплялися й різні цікаві ситуації. Наприклад, така. У березневому номері “Слова і Час” за 2006 рік вийшла ґрунтовна стаття одного із класиків українського літературознавства Дмитра Наливайка “Шевченко, романтизм, націоналізм”, котра безпосередньо стосувалася теми моєї докторської. Перед урочистим (фуршетним) засіданням вченої ради, присвяченим отриманню звання академіка Віталієм Григоровичем та члена-кореспондента Миколою Сулимою, ми випадково перетнулися із Дмитром Сергійовичем у спорожнілому (бо захід вже почався) коридорі. Досі спілкувалися тільки у вигляді публічного обміну полемічними думками стосовно суті екзистенціалістської філософії під час докторантських звітів на раді, були явними опонентами, тож учений був дещо заскочений, коли я подякував йому за потрібну й актуальну статтю. Подив Дмитра Сергійовича поглиблювався тим фактом, що ця стаття містила (щоправда, одним реченням) і неприйняття моєї шевченкознавчої монографії. Про що він мені відразу ж нагадав. Я пояснив: що значить критика Іванишина, порівняно із утвердженням думки, суголосної критикованій монографії, про Шевченка-націоналіста? Після цього ми пішли на фуршет і близько десяти хвилин невимушено розмовляли на відсторонені теми на очах у всієї інститутської публіки, чим викликали чимале загальне здивування. Згодом я про все розповів Віталію Григоровичу, він розсміявся і подякував мені за цей спонтанний вчинок. Виявляється, в такий спосіб, несвідомо я зняв деяку напругу в колективі, оскільки Дмитро Наливайко та Віталій Дончик конкурували за звання академіка. До речі, після цього випадку, Дмитро Сергійович жодного разу зі мною не полемізував. Щоправда, перевидаючи статтю, пасаж проти “Вульгарного «неоміфологізму»” теж не зняв…

Вирізняли Віталія Григоровича прямота, порядність і принциповіть. Пригадую, під час чергової консультації він якось так примружено поглянув на мене і сказав: “Тамара Іванівна [йшлося про Гундорову.  – П.І.] усім жаліється, що начебто ти пропонував їй дві тисячі доларів за сприяння у захисті докторської. Я особисто в це не дуже вірю, але що скажеш?”. На це я відповів: “Віталію Григоровичу, якщо б у мене раптом зʼявилася така сума, то, напевно, ми б з Вами знайшли їй краще застосування, ніж підкуп непідкупної”. Віталій Григорович розвеселився, але зауважив, що захист заповідається вельми цікавий, оскільки опоненти цілеспрямовано переходять елементарні етичні межі.

Віталій Григорович був надзвичайно щирим наставником та учителем. Від нього, окрім іншого, я намагався, хоча, остерігаюсь, не завжди з успіхом, засвоїти поглиблену увагу до прозорого кларичного стилю, тонке відчуття рідної мови, котра не надто терпить нагромадження іншомовних термінів, редакторську скрупульозність, простішу структуру наукового тексту, елегантніший спосіб полемізування,  історизм літературознавчого наративу та ін. Із цим останнім були повʼязані певні побоювання. Оскільки моє наукове мислення виразно тяжіло до теоретичності, академік мав певний сумнів щодо сприйняття історико-теоретичного дискурсу герменевтичного типу під час попереднього обговорення на відділі. Однак одностайне схвалення колегами зняло ці перестороги.

З іншого боку, академік демонстрував дивовижну здатність засвоювати нове, ознайомлюватися, консультуватися хоч би із молодшими від себе. Так ми спільно заглиблювалися у простори новітніх методологій, метакритичних нюансів, філософії українського націоналізму, світової націології, онтологічної та націософської (національно-екзистенціальної) герменевтики, естетики та поетики вісниківства, інтелектуальної традиції постколоніалізму, ідеології культурного відродження та державотворення та ін. Причому результати таких діалогів чи полілогів часто ставали підставою для публікацій. Прикладом може бути наша спільна (утрьох) розмова із молодим талановитим літературознавцем Дмитром Дроздовським про феномен постмодернізму, опублікована у “Слові і Час” у 2008-му “Боротьба нового і старого чи витіснення національного? (Постмодернізм – український варіант сьогодні й завтра)”. Особливо цінним для мене стало наступне спостереження Віталія Григоровича, котре він неодноразово повторював і котре характеризує не лише наші стосунки, а і його принципову націоцентричну позицію в науці та суспільно-політичній діяльності: “Запамʼятай: ми з тобою не просто друзі, ми – однодумці”. Зрештою, про сутнісне в житті та світогляді цього видатного вченого неодноразово мав можливість писати: “Маєстат авторитету Віталія Дончика” (2007), “Перелогів орач… Віталій Дончик зблизька – сутнісне в науковому бутті” (2010), “Наскрізна ідея – національна” (2012), “Національні імперативи Віталія Дончика” (2017).

Наближалось завершення навчання у докторантурі. Тривожних дзвіночків ставало щораз більше. Нагромаджувались банальні шельмуючі публікації у лібералістичній пресі (передусім у “Критиці”), спрямовані не лише проти мене, а й проти Академії наук та академіків загалом. І хоча робота пройшла успішний попередній захист 4 червня 2006-го на відділі української літератури ХХ ст., проте цього, як виявилось, було недостатньо. Оголила рішучу позицію космополітичних опонентів усе та ж хвацька Тамара Іванівна. Оскільки дисертація містила вагому теоретичну складову, для можливого отримання другого шифру робота була надіслана на відділ теорії літератури для експертизи та проведення попереднього захисту. Цим відділом із не цілком зрозумілих причин (бо жодної власної, по-справжньому оригінальної теоретичної концепції, про що часто розмірковували Григорій Сивокінь та Віталій Дончик, ця дослідниця так і не спромоглася запропонувати) звідувала Тамара Гундорова. За п’ять місяців, на жаль, цього так і не було зроблено, не зважаючи на позитивні письмові відгуки Миколи Жулинського, Григорія Сивоконя та Миколи Кодака. Папка з трьома примірниками дисертації самотньо лежала, запилена, у тому самому кутку відділу, де її поставив перед тим. Крім того, Віталій Григорович отримав інформацію про те, що деякі адепти професора Грабовича енергійно опрацьовують членів спеціалізованої ради, з метою налаштувати їх на “правильне” голосування на захисті. Тож, зваживши всі факти й порадившись із друзями, академік запропонував вихід: оскільки дисертант має право сам вибирати раду для захисту, варто звернутися туди, де буде забезпечено об’єктивність та неупередженість. Наш вибір впав на спецраду Львівського національного університету. І це було вірним рішенням. 22 лютого 2007 року відбувся захист. Завдяки принциповій академічній позиції львівських колег, передусім завідувача кафедри української літератури, професора Тараса Салиги, він виявися хоч і довгим (шість годин), але успішним: двоє – проти, девʼять – за. Деталі та нюанси цього захисту описує книжка “Агон, або Перипетії одного захисту” (2015).

Однак неофіційні опоненти не збирались здаватися: інформаційний простір і владні кабінети заповнила письмова продукція “незашорених” та “розкутих” шанувальників “високих стандартів західної науки” і, за сумісництвом, улюбленців десакралізованого гарвардського професора. “Найвищої якості” доноси, відкриті листи, звернення, обурені статті, інтервʼю, спроби залякування, банальне оббріхування та ін., – чого тільки не було. Упевненим лідером цього шельмувального процесу була, як читач може здогадатися, все та ж зовсім нетенденційна й на диво людинолюбна переслідувачка “літературних фашистів” Тамара Гундорова.

Однак тут заявила про себе й незаангажована частина української інтелігентної громади, піднявши публічний голос на захист академічної доброчесності та методологічного плюралізму: Іван Денисюк, Ярослав Дашкевич, Ігор Калинець, Ірина Калинець, Сергій Квіт, Володимир Моренець, Григорій Клочек, Борис Олійник, Марія Матіос, Анатолій Карась, Дмитро Штогрин, Ніла Зборовська, Володимр Брюгген, Ярослав Гарасим, Лариса Йолкіна, Олег Баган, Любомир Сеник, Тамара Скрипка, Василь Пахаренко, Олексій Вертій, Олександр Хоменко та багато інших. Найрозлогіший і водночас аналітично найглибший матеріал опублікував під промовистою назвою “Так хто ж реанімує ідеологізацію?” (14 червня, 2007) у “Літературній Україні” Віталій Григорович, де розставив усі крапки над “і”, розкривши денаціоналізуючу політичну сутність нігілістичного способу тлумачення грабовичівців: “Нетерпимість до національного мислення, космополітична зверхність щодо нього… так чи інакше шлюбляться з неоколоніальними тенденціями, демоліберальною ідеологією, чужими, за своєю суттю, національно-культурним цінностям і вимірам, в нашому випадку – відкрито чи імпліцитно антиукраїнськими”.

Наше активне спілкування із академіком Дончиком продовжилось і після захисту, хоч особисті зустрічі були, на жаль, не такими частими, як би цього хотілося. У 2017-му на похороні відбулась остання…

Я не уявляю собі, як би склалася моя доля без таких людей, як Віталій Григорович… Тому вдячний Богові, що подарував мені майже пʼятнадцять років наставництва й дружби із цим видатним чоловіком. До останнього жив наукою й Батьківщиною, був, попри всю свою людяність, толерантність і добросердність, могутнім воїном на культурному фронті нашої духовної війни за українську Україну. Бо, щоб жив твій народ, за національну державу, за національну культуру, за національну самобутність, зокрема у сфері гуманітарній, таки треба активно боротись. Народні повстання та російсько-українська війна, розпочата у 2014-му, – чергові перестороги тим, хто думає інакше. Академік Дончик до них не належав. Був справжнім українським інтелігентом і тому належав до, на жаль, не надто численної когорти органічної національної еліти, до, за Дмитром Донцовим, мудрих, мужніх, шляхетних, до носіїв національно ідеї, без яких духовно-політичний простір будь-якої країни приречений на зникнення…

У філософії та герменевтиці Мартіна Гайдеґґера йдеться про те, що справжня, автентична людина завжди так чи інакше є пастирем буття, тобто – Батьківщини, мови, національних землі та світу. Тим більше це стосується кожного інтелігента. Академік Віталій Дончик залишиться в памʼяті поколінь як вдумливий та сміливий пастир українського буття, його істини й сенсу, того, що можна назвати українськістю. Про це переконливо свідчать і його непросте життя, і його  натхнені турботою про Україну твори.

 

Рубрики: Меч духовний | Наука і національне буття