Пам’яті друга, побратима, Провідника

24 березня ветерани Всеукраїнської Організації “Тризуб” ім. С.Бандери, дієві націоналісти інших організацій традиційно відмічають день народження Провідника і засновника Організації полковника Василя Іванишина. Сьогодні йому би виповнилося 72 роки. На жаль Провідника уже немає з нами, але він і надалі в строю. Його заповіти, настанови продовжують втілювати у життя його побратими, соратники по боротьбі за УССД.

Нині на фронті і в тилу йде запекла боротьба проти московських агресорів та режиму внутрішньої окупації. Очолює цю боротьбу його найталановитіший учень та послідовник, нинішній Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, очільник Національного Руху ДІЯ полковник Дмитро Ярош („Яструб”).

Широкому загалу Василь Іванишин відомий як талановитий літератор-публіцист, ідеолог, політолог, доцент Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка, громадський діяч, президент видавничої фірми „Відродження”, автор резонансних і потрібних Україні книжок, що завжди з’являлися у моменти найбільшої необхідності.

Ішла боротьба за Церкву – і понад мільйонним тиражем розійшлася по світу його „Українська Церква і процес національного відродження” (1990). Вона витримала, за загальними підрахунками, мільйонний тираж. І в рідному краю, і в світі західної та східної української діаспори її передруковували, нехтуючи всякими авторськими і цензурними засторогами, переписували, рецензували, цитували, схвалювали, осуджували і навіть… спалювали й відхрещувалися від неї. Сотні і тисячі людей у Галичині і за її межами були учасниками чисельних презентацій книжки, зустрічей з автором – пошуків спільних і єдиних засад у вирі змагань за українське національне і духовне Відродження.

Проголошення незалежності та викликана цим ідейно-програмова криза національно-демократичного руху і проблеми українського державотворення покликали до життя книжку „Нація. Державність. Націоналізм”, яка двома виданнями вийшла в 1992 році. На цей раз своє слово, свій творчий дух і незалежну думку публіцист звертає на оцінку нашої новітньої демократії – цього випещеного і навіть уже розпещеного дитятка в українському вбранні. Надто велику і болісну любов до України має публіцист, щоб не бачити і його успіхів, і перших невдалих кроків, і руху в напрямі від народних бід; щоб не відчути і своєї відповідальності за долю нації, за стан національно-визвольного руху, в якому бачить він запоруку грядущого розкрилля і розквіту нашого народу.

В цій праці В.Іванишин застерігав:

„Згубний для нас і шлях зрощення ідей соціалізму з демократією, яким свого часу пішли деякі країни Європи, якого дотримується у своїй законодавчій практиці наша Верховна Рада і який пропагують наші демократи. Партії соціал-демократичного характеру, які й привели свої країни до економічного процвітання, починали в умовах капіталізму, до того ж далеко не в момент первісного нагромадження капіталу, а в час його всебічного розвитку. У нас – абсолютно інші стартові можливості та умови, політична влада й економіка – повністю в руках антинародних, антинаціональних сил, які або гальмують економічні реформи, або ж проводять їх у власних інтересах. Піти цим шляхом – це означає боротися за збереження економічного і, отже, політичного панування тих, що панували й досі, і тих „сьогочасних”, які своєю „боротьбою” їм у цьому сприяють. Це означає також залишити населення беззахисним перед сваволею перших і других, зробити Україну безпорадним об’єктом колонізації з боку зарубіжних національних і транснаціональних фінансових імперій, а українську націю приректи на цілковите виродження, бо в умовах такого – денаціоналізованого й денаціоналізуючого – „ринку” національні інтереси, потреби і прагнення українців, як і всіх національних меншин, ніколи не одержать економічних засобів реалізації. Єдине, на що в такому разі можемо твердо розраховувати, – це право на святочні імпрези з вишиванками і шароварами, з тужливими народними піснями й екзотичними для іноземців танцями та з ностальгійно-сентиментальними патріотичними декламаціями… Перспектива резервації?…”

Тоді Іванишин як у воду дивився. А чи була би Україна в такому стані як є тепер, якби тодішні „вожді” народу прислухалися до його аргументів?

Тривала затяжна боротьба за утвердження української мови – і п’ятьма виданнями виходила написана ним у співавторстві з Я.Радевичем-Винницьким „Мова і нація” (1990, 1991, 1992, 1994, 2004). Численні публікації на мовну тематику в пресі мали переважно полемічний, агiтацiйно-величальний чи безадресно-звинувачувальний характер. Принагідні i фрагментарні у своїй масі, часто перенасичені плаксивою емоційністю та обережною поблажливістю, вони не надто сприяли формуванню свідомого патріотизму й активної позиції в питаннях нацiонально-мовного буття. Певній частині публікацій властива псевдонауковiсть, нерідко в отруйному поєднанні з антиукраїнським підтекстом.

Пропонована праця в лаконічній формі тез широко висвітлює мовознавчу проблематику, пов’язану із суттю, роллю та функціонуванням мови в суспільстві, розкриває механізм денацiоналiзацiї народу на мовному ґрунті, подає науковий матеріал, необхідний кожному громадянинові для вироблення мовознавчого світогляду, належного ставлення до рідної та інших мов.

Іванишин писав: „Нацiя – це найвища форма організації суспільства, яку дотепер виробило людство на шляху поступу. Саме в нації, передусім державній, створюються умови для повного розкриття життєвих сил i можливостей окремої людини. Чи можна уявити собі, наприклад, Данте, Леонардо да Вінчі, Гарібальді, Верді без iталiйcької нації чи італійську націю без них?

Нація, як i будь-яка інша спільнота людей, не може ні сформуватись, ні існувати без спiлкування її членів, без збереження ними історичної пам’ять, надбань духовності, самоусвідомлення, без iдентифiкацiї – відчуття приналежності до цієї спiльноти. Універсальним засобом здійснення всього цього є мова. Вона забезпечує єдність, функціонування i розвиток національного організму в просторовому та часовому вимірах.”

Десять років триває словоблуддя влади і політикуму про те, яку ж державу будувати, а Василь Іванишин у відповідь розвінчував їх політичні спекуляції і формував з націоналістичних позицій мету, концепцію і програму українського державотворення у праці „Українська ідея і перспективи націоналістичного руху” (2000). Підсумовуючи результати чергових виборів Провідник писав:

„Дива не сталося: вирішити соціально-економічні проблеми (як і всі інші) на користь народу без вирішення основної політичної проблеми цього народу – створення власної національної держави ще нікому не вдавалося і не вдасться.

Тому, коли з найвищих державних трибун чуєш, що „національна ідея не спрацювала”, неодмінно задумуєшся, що це. Політичний ідіотизм? Гірка констатація втомленого марними спробами борця за українську державність? А може, просто скромний звіт перед всіма противниками і ворогами України про успішно виконану роботу?…”

Під час „касетного скандалу” в лютому 2001 року В.Іванишин разом з побратимами пропонував і владі і політикуму вихід з тупикової ситуації „третій” – український шлях. Він вказував:

„Треба хоч на десятому році державності України сказати народові, яку ж державу ми будуємо. Необхідно ознайомити суспільство з ідеологією державотворення, яка накреслювала б мету, концепцію та програму державного будівництва. Ця ідеологія мусить бути національно зорієнтована, вона повинна бути реалізацією української національної ідеї і випливати з українських національних інтересів. Тільки наявність такої ідеології державотворення дасть чіткі й об’єктивні критерії діяльності й окремих громадян, і нашого політикуму, і всіх гілок, структур та посадових осіб влади. Тільки наявність такої національно зорієнтованої ідеології державотворення наблизить нас до здійснення заповітної мрії багатьох поколінь українців – створення власної національної держави. Бо тільки “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” (Т.Шевченко)”.

Але чи прислухались тоді до позиції „Тризуба”? І до якого результату це привело?

Крім того, Василь Іванишин — автор відомих літературних праць „Непрочитаний Шевченко” (2001), „Вибір нації-2002” (2002), „Жерці імпрези” (2003), „На розпутті велелюднім” (2003), „Орден Української Надії” (2004), „Кримський вузол”(2005), „Рецепція благовістя” (2006), цілої низки статей національно-суспільної тематики – відповідей на гостро актуальні ідеологічні, політичні та державотворчі проблеми нашого часу.

„Непрочитаний Шевченко” з’явився не випадково. Бо лише в Шевченка, у „прочитаного” Шевченка, у реалізації його ідей – шлях до здобуття справді української держави: держави української нації на українській землі. І кожне нове слово правди про Шевченка, пропаганда його ідей і заповітів непомильно ведуть до цієї мети. Тому ця праця важлива й у вишкільно-виховному, і пропагандивному, і в націозахисному аспектах.

Але безперечно, що найважливішим для нас є націозахисне значення цього твору. Непомічена чи бездумно і злочинно ігнорована нашими політиками Шевченкова „сокира” таки мусить бути взята до рук: щоб помститися за нинішній глум над Україною-Катериною, щоб збудити в кожному затурканому Яремі – відчайдушного Галайду, щоб зробити з приспаної нації – нинішнього „виборчого електорату” для шахраїв і злодіїв – націю-борця і господаря своєї долі на своїй землі…

Аргументовано довівши, що головним персонажем Шевченкової картини „Катерина” є зображений в кутку картини селянин В.Іванишин пише:

„І як заллє окупант українському селянину ще більше сала за шкуру, трапиться подібне з його похресницею, родичкою, дочкою – пробудиться він із рабської летаргії, побачить істинну причину наших бід, переведе погляд на справжніх носіїв зла, задумається над тим, “що ми? Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..” І вже не сидітиме, склавши руки, у терпінні й покорі, а відкине геть недостругану ложку, а з нею й усі щоденні клопоти-п’явки, схопить сокиру з переднього, найближчого до глядача плану (вона й лежить так зручно: буквально під рукою, топорищем на березовому оцупку – лиш бери!) і зведеться на повен зріст. А з ним – “Встане правда! встане воля!” І перетвориться кожен затурканий Ярема в безстрашного і страшного для ворогів уже національно свідомого Галайду. І до цурки знищить прозрілий люд, об’єднаний великою ідеєю-мрією, усі сліди імперського панування в Україні – знаки свого рабства і ганьби народу: так починається Свобода! „І потече сторіками кров у синє море дітей ваших…” Тільки тоді “забудеться срамотна давняя година, і оживе добра слава, слава України…” Так буде – потрібні лиш привід і провід. Мусить бути, бо інакше „сонце стане і оскверненну землю спалить” – терпіння Боже і людське не безмежне… І так було. І не раз… І ще буде…

А поки що отруйним, паралізуючим жалом стримить у тілі України символ неволі – чужинецький верстовий стовп, чорною хмарою суне під червоними значками (візія пророка?) понура колона москалів, щоб знову голодною і захланною сараною впасти вже на якесь інше село, скаче до нових пригод і Катерин типовий (теж не індивідуалізований!) московський офіцер, тявкає вслід йому „собачка поганенька”, бреде назустріч своїй погибелі Катерина, кидає їй у спину докірливий погляд селянин. А на високій могилі – цій святині предків! – меле поставлений знетямленими нащадками вітряк, мов символ підневільного життя, що неустанно і невблаганно перемелює людські долі. А їхні правнуки будуть покірно складувати вже у їх святинях мінеральні добрива… „І на Січі мудрий німець картопельку садить…”

Але вічно так не буде „на нашій, не своїй землі”. Не завжди шастатимуть по Україні московські опричники і яничари з червоним ганчір’ям. І вже надією і пересторогою виблискує гострим лезом на передньому плані Шевченкова селянська сокира. До неї близько не тільки селянинові, а й кожному з нас, кого вогнем пече біль за Катерину – гнів за Україну”.

Праця Василя Іванишина „Жерці імпрези” у памфлетній формі окреслює деякі потворні явища нашого суспільно-політичного життя – те, що заважає реалізації української національної ідеї, примітивізує нашу політику і сповільнює історичний поступ нації. Розвінчуючи „бурхливу” діяльність нинішнього політичного бомонду Провідник так охарактеризував його:

„Ніякої ідеї імпрезіоністи(В.І.) ще не зраджували, бо ніколи в жодну не вірили. Ідеї вони вибирають і змінюють, як люди одяг, – відповідно до політичного сезону (кон’юнктури). Так, на ідеях вони розуміються, віддають перевагу імпортним, знають валютний курс кожної і вміло торгують ними. Де ж тут зрада? Тут скоріше йдеться про бізнес.

Саме поняття зради стосовно них недоречне: у ставленні до ідей і людей імпрезіоністи керуються не засадами моралі, яка для них не істотна і їм загалом не властива, а меркантилізму. Тому в їхньому середовищі виправданими є будь-яке відступництво і зміна ідей та людей, якщо внаслідок цього імпрезіоніст одержує якийсь зиск. Треба брати до уваги, що вони ж не борці за ідею, а борці за вигоду і в політику прийшли утверджувати не якісь ідеї, а самих себе. До речі, під вигодою тут не слід розуміти лише матеріальне. Вигода для імпрезіоністів – це і гроші, і посади, і мандати, а головне – визнання, похвали, оплески, слава, вплив, заздрість колег тощо.

…Звичайно, ніякої еліти нації імпрезіоністи витворити не можуть: еліта бездержавної і підневільної на рідній землі нації твориться тільки в боротьбі за визначальні інтереси цієї нації, а не шляхом псевдопатріотичного базікання. Але чимало дітей і молоді, які потрапляють до їхніх рук, вони таки духовно калічать, витворюючи з них самозакоханих і зарозумілих підпанків…”

У праці „Вибір нації-2002” Іванишин писав: „Не претендуючи на повноту аналізу і непомильність суджень, спробую окреслити власне бачення політичної ситуації перед виборами-2002. Роблю це в надії якщо й не допомогти людям визначитися з їх вибором, то хоч пояснити власну позицію; якщо й не переконати когось, то хоч поставити перед ним низку проблем для осмислення й особистісного вирішення. Бо переконаний: без цього людина ніколи не перетвориться з обмеженого і пасивного обивателя – у свідомого й активного громадянина, з безвольної маріонетки в руках влади, шахраюватих політиків і політичних авантюристів – у цілеспрямованого суб’єкта процесу державотворення, з безправного, грабованого і слухняного наймита – у повноправного господаря своєї долі на своїй рідній землі. Громадянин – не той, хто голосує, а той, хто робить це свідомо і за власною волею.

Нинішня політична ситуація є прямим наслідком закономірностей, породжених президентськими виборами-99, січневою парламентською “революцією” 2000 року та політичною кризою кінця 2000 – початку 2001 року, викликаною “касетним скандалом”. Звичайно, що й інші – внутрішні і міжнародні – події відіграли свою роль і були формантами дня нинішнього, але визначальними й етапними стали саме ці три події. Кожна з них була доленосною і давала можливість кардинально змінити на користь народу вектор розвитку країни, але замість цього кожна з них була упущеним шансом і тільки ставила державність і незалежність України на грань “бути – не бути”, не розв’язувала жодної кардинальної державотворчої проблеми, а тільки породжувала нові, розчаровувала, зневірювала й ослаблювала національно-патріотичний табір.

…Але ми попереджали, що, вступаючи у світ української політики, треба забути про логіку і здоровий глузд: усе потворно деформує силове поле політичного магніту з одним полюсом…

На щастя, ми – бандерівці. Наші найвищі орієнтири-ідеали – Бог, Україна, Свобода. Наші духовні наставники і провідники – Т.Шевченко, М.Міхновський, Д.Донцов, Є.Коновалець, С.Бандера, Р.Шухевич… Наш незмінний учитель і приклад – одна, єдина, неповторна і незамінна ОУН: та свята у пам’яті нації ОУН, яка в “добу жорстоку, як вовчиця” (О.Ольжич) організувала й очолила героїчну збройну боротьбу українського народу за свою свободу і національну Українську Соборну Самостійну Державу і яка разом із найкращими синами й дочками цього народу спливала кров’ю в цій боротьбі у безмежних степах України, по волинських пущах і на схилах Карпат. І наша віра, ідеологія й історія дають нам можливість бачити світ політики, зокрема виборів, таким, яким він є, а не таким, яким його і себе показують українцям різні політичні кон’юнктурники і пройдисвіти, шахраї і провокатори чи явні та замасковані вороги.

То ж коли нас запитують, як ми ставимось до блоків В.Ющенка і Ю.Тимошенко, відповідаємо: “Ми, націоналісти, ставимось до них так само сьогодні, як ви будете ставитись до них через рік”. А коли запитують, чому не підтримуємо і ці блоки, й інших безідейних “наших хлопців-патріотів”, відповідаємо: “Ми не підтримуємо їх тому, що, на відміну від вас, розуміємо: боротьба за владу і боротьба за Україну – різні речі, як би не намагалися ототожнити їх деякі політики, що спекулюють чи паразитують на патріотичній і народозахисній проблематиці””.

У 2003 р. Василь Іванишин разом з сином, доктором філологічних наук Петром Іванишиним видали методичний посібник для студентів і вчителів: „Пізнання літературного твору”. Пропонована праця покликана допомогти передусім студентові (а також і молодим вчителям) підготуватися до вирішення максимально конкретного, але визначального у професії вчителя-словесника завдання: наблизити корпус художньої літератури й окремий твір до учня, навчити шукати у вербальному масиві відповіді на так звані „вічні“ питання (про добро і зло, правду і кривду, рідне і чуже, прекрасне і потворне і т.п.), зрештою, відрізняти артефакт від антихудожньої макулатури, що заполонила інформаційний простір сучасної цивілізації.

В передмові Іванишин писав: „Зважмо також на те, що, наприклад, учитель фізики намагається зробити учнів фізиками, учитель математики – математиками, біології – біологами тощо. Це природно і похвально. І тільки вчитель-словесник, у розпорядженні якого є такі могутні фактори людино- і націотворення, як рідна мова і література, має за перший обов’язок сформувати з кожного учня висококультурну, духовно розвинуту, патріотичну особистість, національно свідомого, відповідального й активного громадянина, українця, здатного гідно репрезентувати й утверджувати свою націю і державу серед інших народів світу.

Усе це накладає на вчителя-словесника особливий тягар відповідальності, ставить перед ним надзвичайно складні завдання.”

Книжка „На розпутті велелюднім”, задумувалася як вихідний матеріал для випрацювання Організацією власної позиції на майбутніх президентських виборах. Однак зміст цієї праці виходить далеко за рамки внутріорганізаційних завдань, зачіпає доленосні для України проблеми державотворення, передусім – суть нашого вибору на виборах-2004.

В цій праці В.Іванишин писав: „…У нас є чітко окреслена мета, успадкована від наших попередників: “Здобути, закріпити і розбудувати Українську Соборну Самостійну Державу – державу української нації на етнічних українських землях, зі своїм власним, відповідним потребам і прагненням усього українського народу суспільним ладом, який би запевнив Українській Нації гарантований розвиток, усім громадянам України – всебічну Свободу, Справедливість, Добробут”.

Є в нас і концепція нашої політичної діяльності: “Визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського народу за УССД, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами, на засадах ідеології українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери і під єдиним керівництвом націоналістичного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену – Організації Українських Націоналістів”.

Ми діємо за обставин, які корінним чином відрізняються від тих, у яких боролися наші попередники. Тому постійно пам’ятаємо наступне: “Перед нами – подвійне завдання: провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування української державності і незалежності””.

Василь Іванишин автор „Програми реалізації української національної ідеї в процесі державотворення”, яка на п’ятому Великому Зборі „Тризуба” у 2005 році була прийнята як програмний документ Організації. Виступаючи на її презентації Провідник сказав:

„Від усіх політичних програм, які досі пропонувалися українцям, наша відрізняється наступним:

Це програма, в основі якої – українська національна ідея.

Комплекс ідей, які вона містить, випливає з цієї ідеї-мети і спрямований на її реалізацію в усіх сферах життя.

Національна ідея тут – це та політична формула, тільки за допомогою якої можна вирішити всі інші проблеми нації і суспільства.

У цій програмі визначена мета, програмні напрямні та пріоритети державотворення.

Вона передбачає якісні, революційні зміни в державному будівництві і функціонуванні держави на користь української нації.

Це програма створення української національної держави.

Це програма, яка передбачає і планує творення чіткої та дієвої системи національного народовладдя, щоденного, постійного і визначального впливу народу, нації на формування і функціонування всіх гілок, структур та людей влади.

Ця програма випливає з цілісної ідеології українського націоналізму, окреслює націоналістичне бачення суспільних явищ і процесів, а тому здатна формувати політичний світогляд читача.

Це програма боротьби за права та інтереси нації, а не партії чи блоку, а тому може виступати консолідуючим фактором для всіх національно-патріотичних середовищ.”

В цій фундаментальній праці, написаній з позиції українського націоналізму, Провідник довів його перспективність і неминучість.

Він вказував: „Український шлях – це продовження багатовікової ідейно-політичної боротьби за реалізацію української національної ідеї-мети. Це боротьба за державне самоутвердження українців у всіх сферах життя. Це боротьба за якісно іншу систему влади – за українську національну державу. Це боротьба за українське національне народовладдя, при якому влада формується, контролюється і змінюється тільки народом, згуртованим під прапором української національної ідеї. Це боротьба за те, щоб кожні вибори були змаганням ідей і програм національного державотворення, а не тільки гризнею бажаючих всістися на шию народові. Це боротьба за виконання заповітів наших предків, за достойне життя сучасників, за гідне майбутнє нащадків.”

В 2005 році вийшла ще одна фундаментальна праця В.Іванишина – „Кримський вузол”. Добре розуміючи складні проблеми Криму, їхнє походження і шляхи вирішення він застерігав:

„Крим у своєму нинішньому стані є міною сповільненої дії під суверенітетом і навіть самою державністю України. Дестабілізуючими тут є фактори Зовнішні (російська імперська політика та мусульманський фундаменталізм) і внутрішні (відсутність конструктивної політики центральної влади, свавілля місцевої влади, діяльність проросійської п’ятої колони, закономірна радикалізація кримських татарів, підневільний статус українців, змішування прав росіян Криму як національної меншини з їхніми колишніми правами колонізаторів…)”.

Висловлюючи свою концепцію вирішення кримської проблеми, з позиції національних інтересів та крізь призму національної ідеї автор доводить:

„Імунітет від всякого релігійного фундаменталізму – християнського, мусульманського, юдейського тощо – дає тільки ідеологія націоналізму. Бо тільки націоналізм учить реалізовувати в політичній практиці Христову науку: „Віддайте кесареві кесареве, Богові – Боже””.

Багато праці Провідник доложив і до консолідації націоналістичних сил в Україні. Він розумів її необхідність, але добре знав складність цієї проблеми. Він був проти механічного шкідливого і безперспективного єднання.

Іванишин писав: „Міжорганізаційне єднання може бути механічним і органічним. І справа тут не тільки в меті об’єднання, але й у тому, якого типу організації консолідуються. Бо є велика різниця між згуртуванням організацій чисто прагматичного типу та об’єднанням організацій ідеологічного типу.

Механічне єднання – це тимчасове згуртування конкурентів і перетворення їх на певний час у спільників на основі сьогочасного інтересу. Органічне єднання – це природне об’єднання соратників на основі спільної ідеї. Для нас, враховуючи спільність історії і мети, тип і суть наших організацій, виправданим і можливим, ефективним і стійким може бути тільки цей вид поєднання.”

Тому він пропонував поетапне вирішення цієї проблеми: „Всі попередні спроби консолідації зазнали невдачі саме тому, що не була врахована специфіка націоналістичних організацій: вони ідеологічні дефінітивно, а тому спроби їх поверхового єднання (тільки на основі тимчасового інтересу) завжди були і будуть приречені. Поєднання націоналістичних організацій можливе тільки як органічне, тільки як поетапне і тільки як таке, що послідовно здійснюється на різних рівнях: ідейному, ідеологічному, програмовому, політичному, організаційному, зрештою – на чисто особистісному”.

Створюючи „Тризуб”, організацію орденського типу, Іванишин чітко усвідомлював різницю між орденським і партійним способами мислення і діяння.

У своїй праці „Два типи політичного об’єднання” Іванишин писав:

„Історія вчить, що держава не може виникнути без дії такого політичного чинника, який може переконати суспільно активну частину народу в необхідності і можливості власної держави, започаткувати й очолити процес державотворення. Ця ж історія виявляє такі основні державотворчі чинники, як монархи, аристократія, шляхта (дворянство), буржуазія, інтелігенція, Церква. На жаль, жодного з них Україна на даний час не має – вони втрачені внаслідок багатосотлітніх окупацій. Витворити їх штучно неможливо, хоч такі спро6и (наївні чи провокативні) робляться.

Але є ще один державотворчий чинник, до творення і діяння якого кожен із нас може і повинен докласти всіх зусиль. Це – Національний Орден – об’єднання однодумців для реалізації української національної ідеї, передусім її політичного змісту і досягнення державності української нації через створення національної Української Соборної Самостійної Держави. Такий орден українці створили ще в 1929 році, і Організація Українських Націоналістів, не маючи ніколи зовнішньо-атрибутивних форм ордену, насправді за принципами внутрішньої організації і політичного функціонування була з перших днів свого існування Національним Орденом.

Для увиразнення відмінності між орденом і партіями, різної їх ролі в суспільстві, подаємо нижче низку тез-зіставлень. Частина з них аж надто виразно проявляється у нинішньому політичному житті України. Інші не такі зримі. Їх виявлення потребує заглиблення в теорію і практику політичного життя, але вони такі ж реальні.

Партії створюються для виборювання влади.

Орден створюється для культивування і реалізації ідеї.

Партії діють у політико-правовому полі, накиненому їм державою(власною чи окупаційною).

Орден сам творить і вибирає найбільш оптимальні форми діяльності.

Партії основним критерієм вважають інтереси організації (добре те, що вигідне для партії).

Орден має основним критерієм добро нації (а не власне чи навіть добро нинішнього покоління).

Партії складають люди одного інтересу (влада), але різного світогляду.

Орден згуртовує людей однієї ідеї, однакового світогляду.

Партії повністю зігнорували проблематику національного відродження, переорієнтувалися на соціально-економічну і кадрову проблематику.

Орден вважає проблеми національного відродження ключовими для прирощення національної свідомості суспільства. Бо тільки на цьому ґрунті може укорінитися ідея української національної держави”.

Василь Іванишин був глибоко віруючою людиною. Працюючи над програмними матеріалами Організації він писав:

„Метою людського існування є наближення до Бога – інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають. Гуманісти свою боротьбу з християнством почали із заперечення Бога й обожнення людини: “Людині гімн! Людині, а не Богу!” (П.Тичина). Через якобінство, соціалізм і соціал-демократію вони закономірно дійшли до націонал-соціалізму, який перетворював людину в звіра, і до комунізму, який творив безтямного раба і мільйонами винищував поневолені народи. Нинішні гуманісти через демолібералізм, космополітизм і глобалізацію ведуть не тільки окремих людей, а вже цілі країни шляхом атеїзму і денаціоналізації, гомосексуалізму і наркоманії.

Боротьба гуманістів-демолібералів “за добробут народу” – це насправді боротьба за матеріальні, а не духовні пріоритети в поведінці людей. Їхня боротьба за „свободу совісті” – це боротьба з совістю та духовністю людини і народу. Їхні заклики до людей „бути самими собою” в практиці життя завжди трансформуються в одне: бути свинею, хамом і рабом своїх недоліків і слабостей. Їхня боротьба за „права людини”, але без прав націй – це боротьба за поневолення і знищення націй. Їхнє протиставлення християнським і національним цінностям „загальнолюдського” – це боротьба за створення всесвітнього концтабору й утвердження себе в ролі диктаторів світу.”

У іншій праці „Рецепція благовістя” він пише:

„Сила християнства – саме в його безпосередньо-божественній інтерпретації. Христос не просто нагадує і проголошує божественні істини: Він пояснює, тлумачить, своєю поведінкою маніфестує їх, бо Він сам – найвища Істина. Христова наука – це абсолютна інтерпретація абсолютного вчення абсолютним авторитетом.

Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології. Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде Свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. А звідси – і наше головне і визначальне гасло: „Бог, Україна, Свобода!”

Але для нас Василь Іванишин – перш за все Провідник: людина, за якою йдуть у боротьбу не за наказом і не в порядку організаційної дисципліни, а за велінням серця.

Це він зі своїми побратимами за дорученням ОУН створив Всеукраїнську Організацію „Тризуб” ім. С.Бандери – дієву націоналістичну організацію з орденським типом мислення і чину, яка в умовах повної ідейної дезорієнтації суспільства взялася за продовження незавершеної справи української нації – довершення української національної революції для здобуття Української Соборної Самостійної Держави. Створив не для задоволення власних потреб чи амбіцій, бо вже через два з половиною роки підготував цілу когорту випробуваних керівників і наполіг, щоб Організацію очолив наймолодший з них – двадцятичотирьохрічний наддніпрянець Дмитро Ярош. А зробив це, бо відчував гостру потребу націоналістичного руху, потребу України саме в такій – орденського типу організації, яка, не будучи нікому політичним конкурентом, буде жертовно утверджувати українську національну ідею, культивувати ідеологію українського націоналізму і традиції тої ОУН, яка очолила боротьбу нації за власну державу і не покинула народ, не зрадила, а разом з повстанцями спливала кров’ю на карпатських схилах, по волинських пущах і в степах України.

І в основу світогляду „Тризуба” він вклав не принесену „з чужого поля” доктрину, не власну видумку, а успадковану від наших великих і славних попередників незаперечну і випробувану історією ідеологію українського націоналізму – ідеологію ідеї та чину в ім’я Бога, України, Свободи. Наш Провідник закликав і вчив у всіх ситуаціях орієнтуватися на думки і приклад велетнів духу української нації: кожен свій крок звіряти за Т.Шевченком, М.Міхновським, Є.Коновальцем, С.Бандерою, Р.Шухевичем… У них шукати відповіді на запити життя і формули вирішення найскладніших національних проблем.

Виступаючи на установчому Зборі Організації у вересні 1995 року Провідник чітко охарактеризував що собою являтиме „Тризуб” імені Степана Бандери і яку роль в суспільно-політичному житі України він має відігравати:

„Необхідна окрема, вузькофункціональна, тобто без претензій на всеохопність проблематики націоналістичного руху, але автономна молодіжна націоналістична організація, яка має бути фактором об’єднання і формування людей ідеї і чину, а не черговою кон’юнктурною збираниною у вигляді політичної секти чи клубу псевдопатріотичних балакунів.

Ця організація має будуватися на народорятівній і животворній ідеології українського націоналізму, на багатовікових національно-визвольних і державотворчих традиціях українського народу, на героїчному прикладі і невичерпному досвіді жертовної і легендарної боротьби УСС і УВО, ОУН і УПА.

Метою нашої Організації є не виборювання влади для себе чи когось, не конкурентна внутріукраїнська міжусобна гризня за депутатські мандати і керівні посади, а національно-захисна дія і культивування в суспільстві української національної ідеї – ідеї державності української нації, реалізація на українській землі Української Соборної Самостійної Держави (УССД), всебічна діяльність в ім’я збереження і захисту, утвердження і процвітання української нації та Української Держави.

Структура нашої Організації має відповідати меті і змісту її діяльності, а тому вона будується і діє не як партія, а як орден людей ідеї і чину.

Організація має бути всеукраїнською, розбудовуватися і діяти за принципом соборності українських земель і духовної соборності всіх українців – в Україні і поза її межами.

Націоналізм – ідеологія єдності нації, і наша організація бачить своє завдання в тому, щоб підтримувати національно-патріотичні дії різних політичних, громадських і релігійних об’єднань, властей і окремих осіб; сприяти згуртуванню всіх національно-державницьких сил навколо конкретних справ для реалізації української національної ідеї; водночас скрізь, усюди й в усьому протиставлятися ворогам української нації, її державності, незалежності, соборності.

Наша Організація – це об’єднання навколо ідеї любові до України, патріотизму, а не ненависті до когось; ми не шукаємо і не творимо собі ворогів – нашими ворогами є тільки вороги нашої нації. Тому наша боротьба, як учив славної пам’яті Провідник Степан Бандера, – це передусім боротьба ЗА (За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ”, – за УССД), у боротьбу ПРОТИ ми вступаємо лише з тими, хто виступає проти нашої свободи, проти права українців бути господарями своєї долі на своїй землі, мати власну державу”.

Підсумовуючи десятилітню діяльність „Тризуба” у жовтні 2003 року Провідник перед побратимами виголосив:

„Шановне товариство!

Десять років тому ми з вами об’єдналися в націоналістичну організацію для продовження справи ОУН, для завершення української національної революції, для створення в умовах незалежності української національної держави, вимріяної багатьма поколіннями борців, – УССД. Тільки на шляху до цієї мети – виправдання нашого існування. Всеукраїнська організація “Тризуб” імені Степана Бандери за десять років жодного разу не збочила з нього. Вірю, що не збочить і в майбутньому. Позаду нас – могили наших побратимів, попереду велика мета. Здобудемо Українську Державу або згинемо в боротьбі за неї!

Ми хочемо перемогти, ми можемо перемогти, ми – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!”.

8 травня 2007 року Провідника не стало. В цей день на Тернопільщині проходила установча конференція Міжнародного антиімперського фронту за участю представників різних народів Європи та Азії, християн і мусульман, на якій він мав бути присутній і виступати. За попередньою загальною згодою всіх учасників конференції Василь Іванишин мав його очолити. Та не судилось!

В тезах до свого виступу Провідник писав:

„Больова точка імперій – національне питання; камінь спотикання для них – національно-визвольні ідеї, гасла, рухи; смертельна небезпека для них – націоналізм.

Глобалізм – один із виявів імперіалізму (неоімперіалізму). Глобалізм не зводиться тільки до економіки, а передбачає світову владу капіталу – тотальну й абсолютну. Єдина ефективна альтернатива йому – націоналізм як ідеологія національно-визвольної боротьби та національного державотворення й ідейна база міжнародних стосунків.”.

Гідною пам’яттю друга, побратима, провідника є продовження боротьби, неминуча перемога української нації, та гідне життя у здобутій УССД – державі української нації на Богом даній їй українській землі.

Іван СУТА. Ідеологічний референт Національного Руху ДІЯ

Тернопіль

24 березня 2016 року.

---

1996 рік. Літо. Побратими з Тризубу, КУНу та ветерани

1996 рік. Травень. В. Іванишин та Преосвященний Владика Кардинал Любомир Гузар у таборі Тризубу

2001 рік. Лютий. Київ. Акція “3-й Шлях”

2003 рік. Жовтень. 10-та Річниця Тризубу

2006 рік. Червень. Вишкіл у Кам`янському (Дніпродзержинськ)

2006 рік. Листопад. Конференція в Тернополі

2006 рік. Листопад. Конференція в Тернополі

2006. Лютий. Вишкіл у Словятині