Палестинська проблема: нерозрубаний гордіїв вузол

Богдан Харахаш

 

Палестинська проблема: нерозрубаний гордіїв вузол

 

Палестина на сьогодні — одне з найбільших вогнищ напруги не лише в близькосхідному чи то загальноазійському, а й у світовому масштабі. Причини цього полягають у тому, що у иавколопалестинських колізіях брали щонайактивнішу участь держави, що у різні історичні періоди були найбільшими потугами у середньоморському регіоні і світі загалом. У свою чергу, причини такої пильної зацікавлености вищезгаданих „потуг” слід дошукувати не в унікальності даної колізії (бо ж міжнаціональна напруга існує в багатьох країнах світу), а у, лагідно кажучи своєрідному становищі, що його посідає одна із сторін-учасниць даного конфлікту, цебто жиди*, іменовані в палестинському контексті евфемічно „ізраїльтянами”, у світовому розподілі владних ресурсів. Властиво, ні для кого не є секретом. що цих ресурсів, а відповідно, і виливу на світовий політико-економічний процес, жиди з певних причин мають непропорційно багато, що. до речі, і дає поживу різного роду балачкам про „всесвітні жидомасонські змови” та протоколи сіонських мудреців”. І те, що араби Палестини дотепер не можуть утворити власної держави, відвоювавши власну етнічну територію у порівняно невеликої у демографічному відношенні держави — Ізраїлю, означає лише те, що у цьому протистоянні арабо-мусульманський світ не може здобути переваги чи хоч би рівноваги у стосунках із справді „всесвітньою” „ізраїльською” потугою.

ДЕЩО З ДУЖЕ ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ

Першим відомим поселенням „країни Ханаан” були віддалені етнічні родичі сучасних жидів — семітські племена, відомі під назвою фінікійців, які осіли тут наприкінці ІІІ тис. до н.е. Після руйнівних міграцій через цей терен деяких кочівницьких племен, кількома століттями пізніше, вже у ІІ пол. ІІ тис. до н.е. в Палестині оселилися перші стародавні жиди, відомі історичній науці під назвою „ха’ібрі” (від якої, до речі, і виводиться слово „єврей”). Приблизно тоді ж, у ХІІ ст. до н.е. до Ханали примандрував із заходу індоєвропейський, цебто арійський народ — філістимляни, яких жиди називали „пелиштим”, звідки і походить сучасна назва краю — Палестина.

У наступні століття Палестина стала ареною подій, що їх ми зараз називаємо біблійними, цебто утворення, розвиток і занепад стародавньої жидівської державности. Проте треба зауважити, що, незважаючи на всі історичні катаклізми (а обидва жидівські царства на початок VІст. до н.е. вже не існували і після них тут лише змінювалися завойовники — перси, македонці, римляни, візантійці — жиди, на відміну від всіх своїх сусідів, не перестали існувати як етнос, чим мають завдячувати насамперед рухові пророків, що у соціальному плані зводився до пропаганди внутріетнічної солідарности та власної виключности.

Навіть після остаточної загибелі староєврейських держав і розсіяння жидів по всьому простору Римської імперії їхня відмежованість від решти світу не слабнула. Жиди остаточно перетворилися на таку собі екстериторіяльну спільність (у вигляді якої вони проіснували наступні 2 тисячі років) і — у кожному разі — на час завоювання арабами цієї країни у 636р. вже нової ери говорити про Палестину як про етнічну територію євреїв було просто недоречно. Принаймні, вже за часів Христа 3/4 жидів мешкало поза нею.

ДЕЩО З НЕ ДУЖЕ ДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ

Від XVI ст. Палестина належала Османській імперії, але була заселена майже всуціль самими арабами, що мали архаїчну феодально-патріярхальну структуру з елементами клановости і вважалася периферією арабського світу. Нікому б на початку ХХст. і на думку не спало утворення чи, тим більше, „відбудова” якоїсь Ізраїльської держави, що перестала існувати понад 2,5 тисячі років тому. На той час мрія про „поверненння” до Ерец-Ізраелю стала для переважної більшости євреїв ритуальним речитативом, формою привітання — чим завгодно, лише не конкретним гаслом. Звичайно, виняток тут становили прихильники сіонізму, що виник наприкінці XIX ст. як жидівський відповідник європейських націоналізмів. У 1896р. засновник сіонізму Теодор Герцель видав у Відні книжку „Єврейська держава”, а у 1897р. він же скликав у Базелі І сіоністський конгрес, на якому заснував Всесвітню сіоністську організацію і задекларував у програмі, що, метою сіонізм) є створення в Палестині закріпленого в публічному праві осередку для жидівського народу”.

Після закінчення І Світової війни контроль над Палестиною встановила Великобританія, що 1920р. отримала мандат Ліги Націй на управління цієї територією. Треба зазначити, що вже від 1914р. британська еліта була пов’язана із всесвітньою сіоністською організацією (слід здогадуватися, що ця пов’язаність була спричинена деякими давнішими і тіснішими контактами). Великобританія була зацікавлена у витісненні з цього регіону геополітичних виливів Франції, що претендувала на Сирію. Британські інтереси полягали у наявності у цьому регіоні підконтрольного буферного політичного утворення, що захищало б підступи до Суецького каналу, який був би однією з найважливіших британських комунікацій. Плани ж сіоністських кіл, у свою чергу, полягали у використанні британських інтересів і британської присутности у Палестині, утворенні „осередку” з метою поступового його перетворення шляхом колонізації країни на однонаціональну державу.

У 1917р. Британія надала сіоністам Гарантії створення в Палестині „жидівського національного осередку” (декларація Бальфура від 2 листопада 1917р.). Але позиція Британії відносно Палестини була сформульована фактично ще двома роками раніше. Це випливає з листування і наступної угоди між духовним і політичним лідером всіх арабів шерифом Мекки Гусейном та Верховним комісаром Великобританії у Єгипті сером Генрі МакМагоном, що відбулись у жовтні 1915 року. Гусейн вимагав незалежності для всіх арабських країн, що перебували на той час під владою Османської імперії, точно вказуючи притому кордони арабського етнічного ареалу. МакМагон вже обіцяв „визнати і підтримувати незалежність арабів у межах, визначених шерифом Мекки”. Проте фрази, що стосувалися Палестини, були дуже обтічними, і йшлося в них здебільшого про те, що „британський уряд сповнений рішучості не допустити підпорядкування одного народу іншому”, а також про те, що „єврейські поселення будуть дозволені остільки, оскільки вони не порушуватимуть політичної та економічної свободи арабського населення”.

Ці запевнення мали наслідком у поєднаній „підмандатній” Палестині скуповування потужними сіоністськими фондами палестинських земель у арабських феодалів, що розпочалося одразу по настанні відносної стабільності. На цих землях миттєво виростали єврейські поселення. Утворенню таких поселень передував згін з придбаної жидами – землі арабів-орендаторів. Англійська адміністрація сприяла цьому своєю податковою політикою, встановивши настільки високий податок на рільництво, що безболісно витримати його могли лише жидівські сільськогосподарські поселення, фінансовані вищезгаданими фондами.

Євреї одразу взяли курс на створення „чисто єврейського економічного сектору”, „замкненої єврейської економіки”, в якій би і виробник, і посередник, і споживач були жидами. Тому спролетаризованим обезземеленим арабам, що, у пошуках роботи йшли до міст, заробіток не світив і тут. їм випала лише малокваліфікована сільськогосподарська праця сезонного характеру. Картина довершувалася продовженням процесу скупівлі арабських земель та заохочуваною певними транснаціональними колами, неперервною міграцією жидів на терени Палестини та відвертим колаборанством старої феодальної арабської еліти.

Проте це зубожіння і така своєрідна урбанізація палестинців мала й позитивний характер У містах араби вже не були забитими селюками. Це були соціально і національно покривджені люди, які усвідомлювали причини своєї покривджености і в серцях та розумах яких клекотіло жадання свободи. Політична активізація арабського суспільства була логічним вислідом цього жадання. У містах виникають т.зв. „шубан” — своєрідні дискусійні клуби, навколо яких відбувається соціяльно-політична організація арабів, формування нового національного активу. Результатом цього стали масштабні, проте стихійні повстання у травні 1921 та у серпні 1929 років, які були відносно легко придушені британською владою.

Вимоги повстанців не задовольнялися, національно-визвольний рух наростав, аж поки не вибухнув у 1936р. всезагальним арабським страйком, який переріс у широкомасштабне трирічне повстання з чіткою єдиною вимогою — заборона єврейської міграції в Палестину. Це повстання англійські та єврейські військові формації придушили лине у 1939р. Проте на цей раз окупаційна влада змушена була піти на певні поступки арабам, опублікувавши у травні 1939 року „Білу книгу” – документ, в якому обіцялося обмеження жидівської міграції, а через 5 років створення у країні органів самоврядування. Подальший перебіг подій у цьому річищі перепинила друга світова війна.

ДЕЩО ІЗ ЗОВСІМ НЕДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ

По закінченні цієї війни британський уряд передав палестинське питання до ООН (лютий 1947р.). Країні, отже, було відмовлено у праві на національне самовизначення, коли палестинські араби становили в ній більшість, але це право було надано їй одразу по тому, як жиди утворили у ній більшість і як для цього склався перший же сприятливий момент. Втім, авторитети у галузі міжнародного права заперечують застосування терміну „самовизначення” до ізраїльського питання. Адже, за словами професора Руперта Емерсона (1967). „Ідея створення жидівського національного осередку у Палестині не може відповідати принципові самовизначення або навіть принципові демократії на основі будь-якого загальновизнаного критерію. Опріч бажання багатьох жидів осісти на цій території, єдиною підставою, яка має який-небудь реальний статус, є те, що Палестина багато століть тому була давньою батьківщиною жидів; але визнати законність вимог самовизначення, основою яких є право володіння, втрачене 2 тисячі років тому, було б рівносильним висуванню такої кількості нереальних і суперечливих вимог, що це повністю здискредитувало б цей принцип. Невеликі групи жидів, звичайно, мешкали в Палестині або в якийсь час повернулись сюди, однак на момент проголошення декларації Бальфура і введення мандату чисельність жидівської громади в Палестині була набагато нижчою від кількости арабів, що замешкують цю територію віддавна”.

Проте наявність подібних оцінок не завадила Генеральній Асамблеї ООН 29 листопада 1947р. прийняти план поділу Палестини на дві держави: арабську (пл.11,1 тис.кв.км.) та єврейську (пл.14,1 тис.кв.км.) і встановити „інтернаціональний статус” для Єрусалиму. У травні 1948р. було проголошено створення Держави Ізраїль.

Жиди від самого початку намагалися забезпечити проголошення своєї держави на максимально можливій території. Тому добре озброєне і вишколене англійцями новостворене жидівське військо розпочало наступ углиб території, що відводилася ООН під майбутню арабську Державу. Напівпартизанська Арабська Визвольна Армія не могла чинити ефективного опору. Розроблений жидівською елітою план „Далет” передбачав чинення воєнно-політичного і морально-психологічного тиску на арабів, а також застосування наступальної тактики у досягненні своїх цілей. Тому у міру поступової евакуації британських військ з Палестини євреї встановлювали контроль над усіма населеними пунктами, де тільки це було можливо, у т.ч. й над тими, що не були включені за оонівськкм планом в Державу Ізраїль (Яффа, Акка тощо). Зайве казати, що це „встановлення контролю” супроводжувалося вигнанням арабів, що мешкали там. Від грудня 1947р. жиди почали чинити терористичні акції проти арабів. Для цього були утворені терористично-диверсійні організації „Лехі” та „Іргун цваі леумі” (доволі нестандартний хід як на народ — „страдник” і „одвічну жертву”, які відзначилися, зокрема, різаниною мирного арбського населення села Дейр Ясін, в якому загинуло понад 250 чоловік та низкою інших подібного штабу „подвигів”). Крім двох вищезазначених, були створені аналогічного характеру організації „Хагана” і “Штерн”. З 1948 по 1955 роки включно всі вони провели аналогічні „акції” у Ал-Квабу, Бейт, Дірасі, Бейт Хурі, Аз Заитуні, Ваді Арайа, Арафаті, Фаламеді, Квібії, Нахаліні, Хан Юнісі, Ас Сабазі, Гарандалі, Гуссані, Хажіяху, Карф Кассемі…

Після цього розпочалася масова втеча арабів з Палестини. На момент проголошення Держави Ізраїль кількість арабських біженців становила вже 400 тис, чоловік. На 1979р. їх було вже 1,8 мли. чоловік.

Протягом 1948-49рр. ізраїльське військо окупувало більш як половину земель, призначених ООН для арабської держави. У 1967р. Ізраїль окупував також такі арабські території, як Західний берег ріки Йордан, Газу, Синай, Іспанські висоти.

Від самого початку існування біженських таборів Ізраїль перетворив їх на об’єкти бомбардувань, намагаючись розсіяти компактні маси палестинців і залякати учасників опору. Всесвітнього розголосу набула також зорганізована Ізраїлем у вересні 1982р. різанина у палестинських таборах Сабра і Шатила у Лівані.

На середину 80-х рр. у Ізраїлі залишилося 600000 арабів, які піддавалися жорстокій дискримінації.

ООН у цій ситуації спромоглася лише на те, щоб визнати окремою резолюцією „право палестинських біженців на повернення і отримання компенсації за втрачену власність” і протягом 18 років (з 1948 по 1966) щорічно потверджувати її — методично, але безрезультатно.

На Західному березі Йордану та у Газі Ізраїль проводив політику етнічної експансії, оточуючи арабські анклави напіввійськовими жидівськими поселеннями, а потім дроблячи ті анклави мережами взаємопов’язаних колоній.

Палестинці не мовчали. Після шоку і занепаду національно-визвольного руху у 50-х рр. настала ера бурхливого його відродження у 60-х. Його каталізатором виступило покоління, що сформувалося вже в умовах вигнання. У 1964р. була створена Організація визволення Палестини (з 1969р. очолювана Ясіром Арафатом), що у 1974 році була визнана арабським світом єдиним законним представником палестинського народу.

У 70-х рр. формування нової генерації борців за свободу завершилося. Боротьба ведеться як шляхом легальної репрезентації інтересів палестинського народу, так і методами терору. Звинувачувати прихильників тероризму в усіх смертних гріхах (як це робиться, наприклад, у США, де варіації на тему „поганих арабських фанатиків-терористів” є одним з лейтмотивів мас-культури) після всіх описаних повите жидівських витівок просто аморально. Адже давно відомо, що терор є зброя знедолених, пригнічених і слабших. А те, що палестинці знаходяться у завідомо програшному становищі порівняно із підтримуваними т.зв. „демократичним світовим співтовариством” „ізраїльтянами”, є фактом безсумнівним. Утворена 1967р. організація „ХАМАС” — Ісламський рух опору під керівництвом шейха Ахмада Ясіна за опитуваннями 1993р. користується підтримкою чверті палестинців (половина підтримує ОВП, а решта — ще чверть — виступає за співпрацю ОВП І „ХАМАС”. Всупереч усталеним уявленням, інспірованим зацікавленими силами, діяльність „ХАМАС” не зводиться до тероризму. „ХАМАС’ — релігійно-просвітницьке товариство, що опікується спортивними та іншими громадськими організаціями, а у 1978р. воно заснувало ісламський коледж. Хитромудра ізраїльська влада спочатку сама створювала сприятливі умови для діяльности „ХАМАС”, сподіваючись відвернути частину палестинців від підтримки ОВП і послабити в такий спосіб палестинський національно-визвольний рух. Як слід було сподіватися, Ізраїль отримав результат, прямо протилежний бажаному для себе. А те, що „ХАМАС” значною мірою фінансується Іраном, а його бойовики проходять вишкіл у таборах партії „Хезболах” у Лівані, свідчить не про приписувану „ХАМАС” залежність від Ірану, а про вірний вибір союзників радикальними силами палестинського суспільства.

Теракти „ХАМАС” зробили для справи палестинського визволення не менше, якщо не більше, ніж нескінченні вояжі і прес-конференції Арафата чи діяльність ОВП, яка, особливо останнім часом, починає набувати ознак колабораціонізму.

ДЕЩО З ТОГО, ЩО ЛИШЕ СТАЄ ІСТОРІЄЮ.

13 вересня 1993р. підписано Декларацію принципів урегулювання між Ізраїлем та ОВП. І в жидівському, і в арабському таборах є і її прихильники, і противники. Аналітики відзначають, що Арафат форсував укладання хоч якоїсь угоди з Ізраїлем, щоб зупинити падіння власної популярности і радикалізацію палестинського суспільства. Але Декларація не сприймається значною частиною палестинців. Навіть на засіданні Виконкому ОВП, де обговорювалась угода, шестеро його членів бойкотували розгляд питання, четверо висловишся проти і лигає восьмеро – за. „ХАМАС’ відверто оголосив Арафата зрадником.

Що ж дала Декларація палестинцям? Насамперед те, що вперше в історії Ізраїль був змушений визнати ОВП як сторону у політичному діалозі. Цим євреї фактично визнали свою неспроможність перемогти арабів збройним шляхом. Ізраїль погодився на створення палестинської національно-територіяльної автономії, передав палестинцям сектор Газа, погодився на утворення палестинської адміністрації і поліції. Властиво, це класичний сценарій розвитку процесу національного самовизначення від автономізму до самостійництва, коли держава – „метрополія” змушена віддавати нації, що змагається за самовизначення, чимраз більше повноважень, сподіваючись утримати останню в орбіті свого суверенітету, проте натомість отримує лише зростання її вимог.

Які ж положення Декларації підпадають під найбільш інтенсивний вогонь критики „відмовників”? Ізраїль визнав як сторону у переговорах лише ОВП, а не Палестину як таку. Ізраїлю вдалося уникнути визнання права палестинців на власну державу. На Західному березі р. Йордан залишилося 130-150 тис. жидівських поселенців, які контролюють там 30-40 відсотків території. У Декларації обійдено питання про Єрусалим. Делегація ОВП визнала Ізраїль як державу і погодилася на повернення (з часом!) тільки тих територій. Ідо були окуповані у 1967р. Цим ОВП фактично зрадила біженців 1948р. та їхніх нащадків, оскільки їхні землі нині належать і, принаймні за цими угодами, належатимуть і надалі євреям.

Але навіть і такий куций сценарій подій знаходиться нині під загрозою, оскільки Декларація підписувалась з боку Ізраїлю відносно ліберальним прем’єром Шимоном Пересом (вбитим невдовзі після того жидівським фундаменталістом), а уряд теперішнього прем’єра Беяьяміна Нетаньягу проводить політику зведення угоди нанівець, „безкомпромісно” продовжуючи будувати поселення на арабських землях і насмілюючись виявити у цьому питанні непослух навіть по відношенню до теперішнього головного патрона – США.

Так що можна твердити, що з підписанням угоди боротьба палестинських арабів за свободу і незалежність зовсім не завершилася. Тож побажаймо їм розрубати гордіїв вузол своєї бездержавності. Побажаймо їм перемоги.

* Оскільки те, що в українській мові слово „жид” не має жодного образливого значення, є річчю очевидною, обмежимося лише цитуванням Соломона Годельмана, автора книжки „Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920 р.р.)” (Мюнхен, 1963) і заступника міністра єврейських справ УНР за часів Директорії: „Вважаю, що в Совєтській Україні приписано вживати слово „єврей” зі святенництва, щоб не викликати у читачів, котрі звикли до образливого слова „жид” у російській мові, запідозріння автора в антисемітизмі. Очевидно, ніхто з читачів моєї монографії не запідозрить в антисемітизмі її автора… я засадничо ніколи не погодився б на уживання терміну „єврей” в моїх українських працях, бо добачав би в тому святенництво і боягузтво”. Отже, паралельне вживання у цій статті слів „єврей” і „жид” читачеві вільно розцінювати або як авторове „святенництво і боягузтво”, спричинене небажанням „викликати у читачів… запідозріння в антисемітизмі”, або як бажання прислужитися справі повернення українській усній і писемній мові належного стану.

Р.S. Після опублікування у листопаді 1997р. цієї статті на шпальтах газети „Шлях Перемоги” авторові довелося чути різні оцінки цього скромного опису. Одні, у т.ч. і з націоналістичного середовища, обвинувачують в атисемітизмі. Інші, наприклад, знаний публіцист Володимир Яворський, казали, що ця стаття є чи не посібником з націо- і державобудівництва на прикладі безкомпромісного єврейського народу. У будь-якому разі, автор не намагався ані улещуватися до євреїв, ані очорнювати їх, та й взагалі стаття не про них, а про палестинців… Даний варіант статті є повнішим від газетного приблизно на 20%. Скорочення було продиктовано виключно жорсткими технічними вимогами газетної журналістики.

 

http://old.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmist5/zmist514