Опозиція особисте/суспільне в романі Б.Антоненка-Давидовича “За ширмою” (психологічна інтерпретація)

Петро Іванишин

 

Опозиція особисте/суспільне в романі Б.Антоненка-Давидовича

“За ширмою” (психологічна інтерпретація)

 

 

 

Якщо людина сіла за письмовий стіл з твердим наміром написати художній твір, але замислилася: а про що саме писати, яку тему обрати з того величезного обсягу, що дає життя, – їй ліпше не писати художніх творів.

                     Брис Антоненко-Давидович

Чи ж повстанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись самого себе, чи й далі будеш “паралітиком на роздоріжжі”, лиш “тяглом у поїздах бистроїзних”?

                     Борис Антоненко-Давидович

 

 

ВСТУП:   ПРО  ШЛЯХ  І  БОРОТЬБУ

 

“Потреба в системі орієнтації і служінні внутрішньо притаманна людському існуванню…” – писав Еріх Фромм у роботі “Психоаналіз і релігія” і продовжував: “Людина не вільна вибирати між тим, щоб мати, і тим, щоб не мати “ідеалів”; але вона вільна вибирати між різними ідеалами, між служінням владі, руйнуванню чи служінням розуму і любові”[1]. Борис Антоненко-Давидович якраз належав до тих національних Майстрів Слова, чиї “ідеали” не збігалися із “владними”, деструктивними ідеалами імперкомуністичної системи, а тому його творчість займає неабияке місце в корпусі українського літературного дискурсу ХХ століття.

Вони всі були такі різні, ті, що прийшли в українську літературу в гарячу пору пореволюційних змін під час нової тотальної окупації рідної землі. Література “розстріляного відродження” була й справді “літературою особистостей”. Одним із секретів об’єктивної інтерпретації літераторів того (та, зрештою, будь-якого) часу є оволодіння їх життєписним матеріалом, зокрема визначення аксіальних акупунктур них точок чи зламів у світогляді того чи іншого письменника.

Персоніфікуючи, можемо сказати, що Б.Антоненко-Давидович постає перед нами спочатку як Шлях до своїх національних ідеалів, а згодом – як вперта і мужня Боротьба за ті ідеали.

Шлях розпочався, мабуть, ще в ранньому дитинстві, коли малому Борисові, що тільки-но повернувся із далекого Брянська, дорікала недригайлівська баба Олександра: “Щоб отаке мале і вже не по-нашому базікало!”[2]. Вихований в асимільованій родині українських робітників, де батько тільки коли “сердився й треба було вилаятися, переходив на українську мову”[3], хлопець у гімназійні роки, окрім чарівного світу бабусиних оповідей про історію України, відкриває для себе величні художні світи Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки М.Коцюбинського, П.Мирного, І.Нечуя-Левицького та ін. Остаточна кристалізація первинної національної свідомості відбулася в революційному Києві в 1918 р., коли юний студент історико-філологічного факультету Київського університету записується рядовим козаком у полк Болбачана, що входив до складу новоствореної армії УНР, і при цьому (значущий факт!) “свідомо називає своє прізвище не Давидов, а Давидів”[4].

Молодій людині, що включилася в справу становлення нової державності України, не бракувало патріотизму, але чітко виявився брак національного світогляду. Ідейна близькість до “боротьбизму”, згодом до націонал-комунізму, примусила юнака якось примирливо сприйняти російську більшовицьку окупацію: він і далі (у 1920-21 рр.) очолює Охтирську повітову просвіту, виходить з Української комуністичної партії (УКП) і стає членом шовіністичної КП(б)У, навіть “воював у загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад”[5].

Невідомо, що примусило майбутнього митця вийти з імперської КП(б)У, а в 1924 році – знову з УКП, – чи не перший голодомор в Україні 1921-1922 рр., до організації якого і сам був причетний (забираючи для Москви хліб в українських селян), – але розрив із політичною кар’єрою, переїзд до Києва і входження в літературу під псевдонімом “Антоненко-Давидович” (Антоненко – прізвище прадідів-козаків) засвідчують початок нового перелому на Шляху і продовження Боротьби.

Приєднавшись до літературної організації “Ланка” (згодом МАРС), Б.Антоненко-Давидович стає так званим “попутником” в очах окупаційної влади, як і В.Підмогильний, Г.Косинка, Є.Плужник, В.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фальківський, М.Галич тощо. Його повість “Смерть”, видана у 1927 році (написана у 1926-му), стає художнім вираженням національно-світоглядної рефлексії, котра розлютила тогочасну радянську критику, а Юрія Бойка примусила вже згодом охарактеризувати адресанта як “націоналіста в трактуванні дійсності”, щоправда “легального”, на відміну від “революційного націоналіста” М.Хвильового[6].

“Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовича, – слушно зазначає Григорій Костюк, – само життя поділило виразно на два періоди”[7]. Між першим (1923 – 1935) і другим (1957 – 1984) – двадцять два (!) роки концтаборів ГУЛАГу, баклагу, заслання (з 1951 року) в Красноярському краї. Кара за те, що мав сміливість бути українським інтелігентом, а не радянським службовцем. За відмову виступати на суді В.Мороза (1970 р.), негайно нові, на цей раз “неофіційні санкції” з боку компартії: замовчування, цькування, переслідування аж до смерті в 1984 році.

Але церберам комуністичного режиму так і не вдалося вибити з письменника максиму, проголошену ним ще на допитах у 1935-му, під час першого арешту: “…таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би”[8].

Митець пройшов свій Шлях до Українця чесно і твердо, ні на мить не припиняючи внутрішньої та зовнішньої Боротьби за свою, а значить і нашу, національну ідентичність. Одним із найпромовистіших свідчень цього – маса (а їх могло б бути ще більше за сприятливіших обставин) високохудожніх артефактів. Тільки за перший період творчості письменник видав чотирнадцять книг і “силу-силенну нарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі”[9]. Серед видань обох періодів такі загальновизнані перлини літературної майстерності, що мають загальнонаціональне значення, як повісті “Смерть” і “Синя волошка”, роман “За ширмою”, збірка “Сибірські новели”, лінгвістичні студії “Як ми говоримо” та багато іншого.

Нерівним був Шлях і не завжди однозначною – Боротьба, але верифікація артистичних та особистісних ідеалів (за Е.Фроммом) намагалася проходити і таки проходила, за національно-екзистенціальними ідеями Кобзаря. Кредо Бориса Антоненка-Давидовича – це кредо кожного національного митця України: “Я не замислювався і не замислююся над питанням про своє місце в українській літературі: це справа критиків, літературознавців, читачів. За всіх часів і обставин мене бентежило і бентежить тільки одне: писати так, щоб у якійсь мірі мати підставу сказати своїй музі Шевченковими словами:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Бо в цьому, незалежно від діапазону й калібру письменницького хисту, є найбільша моральна і творча втіха кожного митця”[10].

 

ІНДИВІД  І  СОЦІУМ:  ПСИХОЛОГІЧНІ  АСПЕКТИ  ПРОБЛЕМИ

 

Уже покручена доля письменника ставить перед нами на повен зріст проблему співіснування індивіда та соціуму. Ця проблема не є новою для людства. Вона належить до розряду так званих “вічних тем”, корі розробляються і в художніх творах, й у філософських працях, і в спеціалізованих наукових дослідженнях.

Часто Бориса Антоненка-Давидовича характеризували як “майстра психологічної прози” (Л.Бойко, Г.Костюк та ін.). Тому доцільним, на наш погляд, було б окреслити саме психологічні аспекти, пов’язані із досліджуваною проблемою, тим більше, що й сам роман “За ширмою” виразно психологічний.

Методологічною базою нашої студії послужили думки мислителів, чиї дискурсії виявились настільки глобальними та поліфункціональними, що стали предметом не лише психології (передусім в царині психоаналізу), а й “цариці наук” (Арістотель) – філософії. Ідеться про засновника психоаналізу Зигмунда Фрейда, основоположника аналітичної (“глибинної”) психології Карла Густава-Юнга, а також концептуального соціопсихолога-неофрейдиста Еріха Фромма.

Зиґмунд Фрейд став знаменитим, остаточно канонізувавши поділ людської психіки на три частини (три сфери): “ід” (“Воно”, не- чи підсвідоме), “его” (“Я”, свідоме) і “супер-его” (“над-Я”, своєрідний моральний закон)[11]. І хоч “Я” відноситься до “Воно”, як вершиник до коня, на думку австрійського вченого, але сила підсвідомого (з його сексуальною енергією – “лібідо”) колосальна. Контролювати “ід” допомагає третій структурний елемент – “супер-его”.

Психолога цікавили передусім індивідуальні підсвідомі процеси (скажімо, відомі “комплекси”), але поза його увагу не пройшов і феномен “психології мас”. Фрейд зазначав: “У психічному життя людини завжди присутній “інший” і він, як правило, є зразком, об’єктом, помічником чи противником, і тому психологія особистості від самого початку є одночасно і психологією соціальною…”[12]. Водночас “соціальні почуття базуються на ідентифікації себе з іншими на ґрунті однакового “супер-его”[13].

Ситуація стратумного протиборства теж виявляється через ідентифікацію: “Гноблені ідентифікують себе з класом, що керує і наказує, але ця ідентифікація представляє собою лише одну частину великого причинного зв’язку”[14]. Зрештою, людина у фрейдистській концепції постає якоюсь загнаною істотою, котру дослідник вміщує в жорстку систему взаємозв’язаних координат, утворену трьома векторами: “відреченням” (“факт, коли інстинкт не може задовольнятися”), “забороною” (“інститут, котрий накладає… відречення”) і “втратою” (чи “позбавленням”) (“стан, котрий є наслідком заборони”)[15].

Взагалі, соціально-психологічні розмірковування австрійського мислителя примусили Еріха Фромма витлумачити позицію Фрейда таким чином: людина – антисоціальна істота[16]. Сам німецько-американський психолог не розглядає індивіда поза соціальним оточенням.

За Е.Фроммом, “ключовою проблемою психології є особливого виду зв’язок індивідуума із зовнішнім світом”[17]. Входження індивіда в суспільство, його соціалізацію, психолог бачить крізь призму “адаптації”, котра може бути статичною (“при якій характер людини залишається незмінним і постійним, і можливою є поява якихось нових звичок”; як приклад – Антоненко-Давидович після радянських  концтаборів і заслання) або динамічною (в її процесі відбуваються зміни в структурі особистості; письменник в процесі формування світогляду: до, під час і після Визвольних Змагань)[18].

Сутність людини, за Фроммом, “не є даною якістю чи субстанцією, а є протиріччям, іманентним для людського буття”[19]. Спрощуючи, це протиріччя можна охарактеризувати як боротьбу людського і тваринного (чи матеріального та духовного). Суспільство відіграє, на думку психолога, неабияку роль у гармонізації цих начал, бо “загальний дух, що панує в певному суспільстві, сильно впливає на розвиток обох сторін у кожного окремого індивіда”[20].

Виступаючи проти знелюднюючого впливу цивілізації, новітніх суспільств (передусім тоталітарних), Фромм застерігає від перетворення соціуму в “стадо”: “…ми не лише стадо, ми також і люди; у нас є самосвідомість, ми наділені розумом, котрий за своєю природою незалежний від стада”[21]. Звідси і дві можливі орієнтації людини: “орієнтація на близькість до стада і на розум”[22].

Але не зважаючи на те, чи перед нами свідомий громадянин, чи суспільний “напівавтомат” – вони обидва є “ідеалістами”, котрим притаманна потреба у повноті життя: “Всі люди – “ідеалісти”, вони прагнуть до чогось, що виходить за межі фізичного задоволення. Розрізняються люди саме за тим, в які ідеали вони вірять”[23]. Авторитарні суспільства часто нав’язують загалу антилюдяні ідеали шляхом утвердження політики як віри (з використанням ритуалів): “Вожді в авторитарних політичних системах добре розуміють потребу в суспільних ритуалах і пропонують нові форми політично забарвлених церемоній, котрі задовольняють цю потребу і прив’язують середніх громадян до нової політичної віри”[24].

Сильний революційний струмінь у тлумачення проблеми індивід/соціум вніс Карл-Густав Юнг, котрий довів існування не лише індивідуального, а й колективного підсвідомого (структурованого інстинктами та архетипами). Індивід і суспільство виявляються пов’язаними надзвичайно міцно і на підсвідомому рівні. Згальна природа колективного підсвідомого тлумачиться швейцарським психологом таким чином: “…окрім нашої безпосередньої свідомості, котра має повністю особистий характер і котра, – як ми вважаємо, – є єдиною емпіричною душею (навіть якщо ми приєднаємо до неї в ролі особистого додатку особисте несвідоме), існує інша психічна система колективної, універсальної, безособової природи, ідентичної у всіх членів виду гомо сапієнс. Це колективне підсвідоме саме успадковується, а не розвивається індивідуально”[25].

“Достатньо знати, що немає жодної суттєвої ідеї або погляду без їх історичних праобразів, – зауважує К.Г.Юнг по архетипи. – Всі вони приводять у кінцевому рахунку до архетипічних праформ, що лежать в сонові, образи котрих виникли в той час, коли свідомість ще не думала, а сприймала”[26].

Таким чином, людська душа в одному із своїх аспектів э не індивідуальна, а колективна. Взагалі, “для лікаря, – зазначає психолог водночас конкретизуючи  абстрактно-людську природу колективного підсвідомого народно-національним, – душа народу –це всього лише трохи складніше утворення, ніж душа індивідуума”[27]. Боротьба зі злом у світі зводиться Юнгом до внутрішньої боротьби: “…вірно, що багато зла в цьому світі стається з тієї причини, що людина взагалі і в цілому безнадійно несвідома, як, зрештою, вірно й те, що зростання інсайту дозволяє нам боротися з цим злом в нас самих, так би мовити, в його витоках…”[28].

Ламання “священних символів”, руйнування цивілізацією архетипів колективного несвідомого (ми б сказали, передусім архетипів національного підсвідомого) або актуалізація їх із дегуманізуючою метою призводить до деструктивних зрушень у психіці індивіда. Як приклад швейцарський психолог наводить гітлерівську Німеччину, але сказане рівною мірою стосується і ленінсько-сталінської імперії (в якої Гітлер чимало навчився мистецтва ненависті і знищення): “Хіба ми не бачимо, як ціла нація воскрешає архаїчний символ і навіть архаїчні релігійні церемонії, і як ця масова емоція катастрофічним чином впливає на кожну окрему людину і ламає її життя”[29].

І якщо вірно те, що “будь-яке мистецтво інтуїтивно схоплює зміни, що наступають у колективній несвідомості”[30], то через інтерпретацію творів мистецтва можна не лише дослідити психіку автора чи нації, а й спрогнозувати ті чи інші зміни в житті суспільства. У нашому випадку йдеться про радянсько-російську імперію – СРСР, саме в параметрах її хронотопів живе більшість героїв Бориса Антоненка-Давидовича.

Важливо врахувати під час психологічного прочитання усі концептуальні моменти: наявність “іншого”, характер соціальних ідентифікацій, окреслення типології “відречення”, “заборони” і “втрати” там, де це потрібно, визначення сутності “адаптації”, виявлення спрямованості індивіда на “стадо” чи на “розум”, аксіологізація “ідеалів” тощо. Але, мабуть, одним з найбільш продуктивних, враховуючи довгий підневільний стан нашого народу, буде саме юнгіанський підхід до психіки індивіда через окреслення природи колективного підсвідомого[31] і осмислення процесу впливу архетипів національної підсвідомості[32] на життя індивіда (як водночас і впливу суспільства на архетипи через індивідуальну свідомість).

 

ОСОБИСТЕ/СУСПІЛЬНЕ  В  РОМАНІ:  КОНФРОНТАЦІЯ  ЧИ  ГАРМОНІЯ?

 

Проблема індивіда і соціуму (чи особистого і суспільного) важлива і непроста для життя будь-якої нації. Ситуація набагато ускладнюється під час окупації тієї чи іншої країни, котру здійснює, до того ж, народ, що сам керується небаченим доти тоталітарним режимом. У такому становищі окупованої нації й опинилася Україна у ХХ ст. після поразки Визвольних Змагань. Звідси аксіальною для Б.Антоненка-Давидовича  та інших національно свідомих митців “розстріляного відродження” (М.Хвильового, В.Підмогильного, М.Куліша, М.Івченка, Г.Косинки та ін.) стала проблема денаціоналізації української людини, українського універсуму взагалі, котра виражалась, зокрема, і в проблемі взаємостосунків особистісного і суспільного.

Написаний на засланні (1953-57) роман “За ширмою” в цьому ракурсі є бінарним творчим феноменом. З одного боку, він продовжує традицію “роману опору” (Л.Сеник) 20-х років, традицію, на зразок тієї, що була змодельована автором у повісті “Смерть” (через актуалізацію трансформації людини в манкурта на прикладі комуніста Горобенка). З іншого боку, митець шукає нову форму для маскування загальнонаціональних проблем за сплетивом проблем морально-побутових чи громадянсько-радянських (“героїка буднів” будівника “нового соціалістичного суспільства”), що розглядається адресантом через психологічну призму.

Концепція нашої інтерпретації роману (впреше опублікованого в журналі “Дніпро” в 1961р.) близька до інтерпретації Григорія Костюка: “Це не психологічний родинно-побутовий роман. Це не просто спроба “нагадати молодому поколінню про його обов’язки до батьків, а разом з тим торкнутися деяких родинних проблем”, як, може, навмисне не розкриваючи, сугерував ідею роману сам автор у передмові до його журнальної публікації… Це не традиційна проблема дітей і батьків (Л.Бойко, Д.Чуб). Це не дидактичний роман, не роман про “виховання правдою і красою” (К.Волинський), – а щось більше, ширше і глибше за всі ці окремо поставлені проблеми. Це синтез цих проблем. Це, я б сказав, соціально-психологічний роман про кровний взаємозв’язок людини і суспільства, людини і нації”[33].

Попередню експлікацію ми б завершили двома суттєвими акцентами. По-перше, слід чітко диференціювати у творах українських радянських письменників нонконформістського спрямування два рівні: експліцитний (текстовий) та імпліцитний (підтекстовий). Власне, на імпліцитному рівні слід шукати глибинних, генеруючи проблем, тем та ідей твору, з огляду на радянську компартійну цензуру (звідси і така нейтральна авторська мотивація написання роману у передмові). Тому справедливим є виділення у тематичній структурі твору родинно-побутового, дидактичного чи традиційного (проблема “батьків і дітей”) елементу, але тільки на актуальному (експліцитному) рівні. Справжньою причиною трагедії лікаря Постоловського стає глибинна проблема денаціоналізації – вічно актуальна для підневільного народу, – вміщена в основі пірамідальної проблемно-тематичної структури твору на потенційному (імпліцитному) рівні.

Другий момент уточнює наступне. Оскільки “у фокусі однієї родини” письменник відтворив “складну проблему” – внутрішній, підсвідомий навіть, але нерозривний зв’язок людини з народом, з батьківщиною”[34], то сам твір аж ніяк не відповідає дефініції “соціально-психологічний роман”. Раз мотивація трагедії протагоніста лежить у національній сфері, домінуючим є фактор занепаду нації, то роман варто окреслити як національно-психологічний, такий, що чітко виявив пріоритети кризових взаємостосунків: індивід шукає вирішення проблеми екзистенції не в межах імперського соціуму (“сім’ї народів”), а через актуалізацію національної свідомості на особистісному рівні.

Оскільки людина істота соціальна, то існувати в умах суспільства може, лише гармонізувавши власні стосунки з цим суспільством. Але як бути, коли об’єктивно існуюче середовище існування загрожує ідентичності, передусім національній, особистості? Парадигму стосунків індивіда і соціуму майстерно змодельовано у романі Б.Антонечка-Давидовича “За ширмою”, де вихід на концепт підказує характерологічно-психологічний аналіз (як найбільш доцільний стосовно даного твору).

Серед діючих осіб роману виділяються аксіальні та маргінальні характери. До перших ми б віднесли образи лікаря Олександра Івановича Постоловського, його матері Одарки Пилипівни, дружини Ніни Олександрівни. До маргінальних – сина Васю, колег по роботі, партійних керівників, узбеків. Дещо окреме становище займають образи Марусі, батька, брата Кості, суки Жучки.

Протагоністом роману є, безумовно, лікар Постоловський. Саме його психіка стає тією духовною призмою, через яку адресант пропускає проблеми зовнішнього та внутрішнього світів. Постоловський – ключова фігура. Інтерпретувавши цю постать (в усій багатоманітності різних зв’язків), ми впритул підходимо до зрозуміння сенсу твору.

Олександр Іванович – практично ідеальний тип соцреалістичного героя. Це “інородець” (неросіянин), котрий став органічною частинкою (принаймні на початку роману) радянського суспільства. В термінології Еріха Фромма, цей герой перебуває у стані динамічної адаптації (із витікаючою звідси зміною власного характеру); його орієнтація – швидше на “стадо”, ніж на “розум” – характерна для радянського індивіда.

Радянське імперкомуністичне виховання базувалося на принципі автоматичного конформізму. Це принцип “автоматизації” людини, перетворення її на слухняного і корисного елемента антинародної системи: “Людина перестає бути сама собою, вона повністю засвоює той тип особистості, який їй пропонують моделі культури, і повністю стає такою як інші, і якою вони її очікують побачити… (…) Людина, яка знищила своє індивідуальне “я” і стала автоматом, ідентичним з мільйонами автоматів довкола неї, не має більше почуття самотності і тривожності. Але ціна, котру вона платить, велика – це втрата самої себе” (Е.Фромм)[35].

Автор підкреслює активну громадянську позицію Постоловського: працював за скеруванням у Західній Україні (отже, на ворожій росіянам бандерівській території), постійно рвався на фронт із запільного госпіталю (не відпустили), успішно бореться із хворобами в далекому узбецькому районі, даремно не жаліючись і не просячи, самотужки організовує відбудову лікарні у повоєнному селі: “На те ж бо він і просився сюди, щоб іти не протоптаною стежкою, а – підіймати цілину. Щоб не сидіти тихо.., а нести радянську медичну культуру туди, де її ще так бракує”[36].

В основі громадянської активності Олександра Івановича лежить екстернальність, тобто “бажання відчувати свою приналежність до якоїсь потужної і нездоланної сили, що повністю придушує волю”[37]. Але в даному випадку ця екстернальність загрожує процесові індивідуації (термін К.-Г.Юнга), котрий є “природно-необхідним процесом утворення і відокремлення одиничних істот, розвитку індивідуальних психічних властивостей і якостей, що роблять людину неповторною. Суспільство, котре вимагає від індивіда переважно чи виключно жити колективними інтересами, придушує індивідуацію і калічить особистість”[38].

Закономірно, отже, що об’єктивний стан занедбаності, зруйнованості, котрий Постоловський помічає у повоєнному узбецькому колгоспі – “пустка, руїна, самотність…” (24) – незабаром стає іманентним станом психіки самого лікаря. Це стан суб’єкта, близький до екзистенціалістського “відчуження”, породжений комуністичною антиіндивідуаційною екстернальністю.

Передумовою виіснування в радянському світі ерзац-цінностей є вибір правильної “персони” (маски) (термін К.-Г.Юнга), що є соціально замовленою. Цей “поверхневий шар “я”, повністю пристосований до соціального оточення і залежний від нього”[39], робить лікаря глибоко шанованим спеціалістом спеціалістом і в очах пацієнтів, і в очах начальства (того ж Хаджаєва).

До певного моменту ситуація психічної рівноваги Постоловського підпиралася самоідентифікацією із пануючою імперською системою. “У людини має бути можливість віднести себе до якоїсь системи, – писав Еріх Фромм, – котра б спрямовувала її життя, надавала йому смисл; в іншому випадку її (людину – П.І.) охоплюють сумніви”[40]. Процес “охоплення сумнівами” почався у лікаря з приїздом до них на постійне проживання матері. Саме з появою Одарки Пилипівни почав діяти механізм психічного захисту, так зване витіснення (чи репресія), що полягає в “усуненні із свідомості тих імпульсів, ідей та уявлень, котрі не сумісні з установками особистості”[41].

Мама, що асоціюється з приємним минулим, її українська мова, народні звичаї, готування їжі, ніжність і грайливість з онуком Васею[42], людяність щодо всіма гнаної, сліпої на одне око сучки Жучки тощо, – усе це почало впливати на сферу підсвідомого у героя. Мати стала своєрідним каталізатором, що прискорив процес актуалізації архетипів – їх переходу із несвідомо-неусвідомленого[43] у свідомість.

Конфлікти у сім’ї (напади невістки на свекруху і непорозуміння протагоніста з дружиною), неспровокована ідіосинкразія стосовно чорної суки (спочатку) призводять до появи у лікаря невротичного стану, котрий К.-Г.Юнг витлумачує так: “Оскільки неврози у великій кількості – це вже… і соціальні феномени, ми зобов’язані припустити, що в цих випадках архетипи теж підключаються. Відповідний ситуації, що склалася, архетип активізується, і в результаті приховані в ньому вибухові сили починають діяти…”[44].

Актуалізація архетипів (генотип котрих виразно вказує на їх національну природу) найчастіше відбувається у снах, спогадах і рефлексіях протагоніста. Так встановлюється контакт із праобразами Анімуса (через ейдологему батька-мисливця), Вічного Отрока (син Вася, брат Костя), Матері (мати), Аніми (юнацьке кохання – Маруся), зловісної Тіні (спочатку Жучка, згодом – образ дружини-росіянки)…

Особливо актуальними для лікаря стали архетипи Аніми та Раю. Аніма (першоформа жіночої сутності, вічне жіноче начало) проявляється у кількох формах. Її позитивними образами-реалізаціями стають: мати, Маруся, навіть якоюсь мірою Жучка, а негативним – Ніна Олександрівна (“москвичка”). Усі позитивні Аніми протистоять дружині головного героя, але найбільше, звичайно, чиста і надто далека Маруся (у сні): “Навіщо далі мучити самого себе? Сьогодні ж написати листа, порозумітися, екстрено взяти відпустку й поїхати до неї… (…) І в цю мить розлючена Ніна тягне кудись від нього Васю, а хлоп’ятко пручається, простягає до батька рученята й кричить…” (115).

Антитезою величезному радянському імперському простору виступає локалізований архетип Раю – “праобраз щасливого життя”[45]. Його образом-топосом найчастіше виступає мала батьківщина героя – Переяслав. Рай – Україна, – за яким так сумувала, тужила мати, який був прабатьком усіх архетипів, що рвалися з-під індивідуального підсвідомого: батько, брат, Маруся… Україна – сакральний національний простір, саме так характеризується образ справжньої Батьківщини (замість природнього для радянських маргіналів – СРСР) в передсмертних думках матері (в поїзді, що везе її з лікарем у Томську лікарню): “…вона їде з сином на ту далеку святу землю, де вона народилася, де сплять вічним сном її батьки і прадіди, де годиться і їй схилити свою голову…” (159).

Пробудження (архетипним наступом) національної свідомості протагоніста неможливо збагнути без двох основних маркерів роману: “рак” і “ширма”.

Ширма, за якою живе мати на квартирі у сина, – пряма аналогія із ширмою психічною (що відокремлює свідомість від підсвідомості), за якою у радянської людини приховано сокровено-національне, її зв’язок хоча б на глибинному рівні із національним (колективним) підсвідомим. Рак же – це не просто фізичне онкологічне захворювання матері, це передусім маркер хвороби – духу денаціоналізації. Хворими на духовний рак є практично усі радянські маргінали, кожного з яких переробили на манкурта-безбатченка, людину без минулого, а отже, без майбутнього, на раба імперської системи.

Страшне усвідомлення того, що він, лікар, не помітив вчасно жахливої хвороби матері (ще одна разюча паралель: смертельна хвороба матері – смертельно загрожена винародовленням (геноцидом та етноцидом) нація!) – кидає протагоніста у стан своєрідної соціальної агнозії (В.Райх): “нездатності… особистості отримувати задоволення від життя”[46]. Наступним приходить відчуття внутрішньої блокади (Е.Фромм), коли людина відчуває, що “не може реалізувати свої чуттєві, емоційні та інтелектуальні можливості”[47].

Нарешті суб’єкт здійснює інтуїтивний “стрибок” (А.Бергсон): неусвідомлене прагнення до інтеграції[48], спровоковане архетипами, набуває виразного національного забарвлення. І йдеться не тільки про те, щоб “зберегти власну ідентичність і цілісність”[49], а й сплатити страшний борг малороса – борг перед рідним народом, щоб не животіла більше Україна в образі чорної суки – “…завжди голодна і перелякана, вона була живим втіленням бездомного собачого безталання” (15), – щоб стала нарешті господинею своєї долі на своїй власній землі. Символічний характер має в цьому зв’язку фінальна сцена клятви Олександра Постоловського над труною матері: “І важко було повірити, що то лежить тіло матері, а її самої  вже нема і ніколи не буде. Ніколи!..

Він одвернувся й перевів очі вдалину, куди прстягалися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка зажуреної матері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам собі:

• Я все сплачу, мамо. Все!” (176).

Таким чином, тільки в межах рідного, національного соціуму конфронтація особисте/суспільне знімається і витворюються передумови для суспільної гармонії.

 

ВИСНОВКИ

 

Трансформація “пересічного типу імперської людини”[50] (Є.Маланюк) в українця (національного, а не етнічного, тобто усвідомлено-духовного, а не лише природно-генетичного) на прикладі лікаря Постоловського перегукується в чомусь із впертим шуканням власної національної ідентичності самим автором. Вже одне його небажання бути “імперською людиною” ставить Б.Антоненка-Давидовича в один ряд із Т.Шевченком, І.Франком, Лесею Українкою та сотнями інших національних митців України.

Психологічно-характерологічна інтерпретація творів дозволяє заглянути у найпотаємніші закутки душі героїв, а тому є не лише продуктивною для літературознавства, а й вельми цікавою в суто психологічному плані. Праці З.Фрейда, Е.Фромма, К.-Г.Юнга дозволяють оновити зміст антропо- та націологічних студій.

Анагогічне значення роману “За широмою” доведене часом (взяти хоча б переклади його польською та англійською мовами, діаспорні перевидання тощо). Нам важливо виділити ще два суттєві моменти, котрі мають загальнонаціональне значення. По-перше, це чітка градація цінностей протагоніста: суспільство (тільки не імперське, а рідне, своє – український народ, нація) – сім’я – індивід (на останньому місці), що особливо актуально в наш час із популяризацією егоїстичного гіперіндивідуалізму (фактично – крамарського егоїзму) західного зразка. По-друге, важливо вказати, що своїм твором вже на початку 60-х письменник примусив українського радянського індивіда глянути “за ширму”, заглибитися у себе, зрештою, “пізнати себе” (Г.Сковорода) як національну особистість і “сплатити борг” матері. Не випадковим є, отже, і той великий авторитет, яким користувався письменник у середовищі націоцентричної частини “шістдесятників”.

Мав рацію Григорій Костюк, коли писав, що Б.Антоненко-Давидович “письменник глибокого вгляду в суспільні процеси й людські душі, реаліст і гуманіст (ми б сказали, націоналіст, або, принаймні, національний нонконформіст – П.І.) в зображенні найболючіших життєвих і загальнонаціональних проблем, вникливий психолог і гострий аналітик людських учинків, вимогливий до слова й образу і, нарешті, усією своєю творчою духовністю письменник глибоко національний і саме тому – загальнолюдський”[51]. Для нас, нащадків, особливо важливим був, є і буде національно-захисний та націотворчий аспекти творчості цього Майстра Слова.

 

1998 р.

 

[1] Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А.А.Яковлева. – М.,1989. – С.160.

[2] Антоненко-Давидович Б.Бабині казки. З дитячих вражень // Антоненко-Давидович Б. Твори: У 2 т. – К.,1991. – Т.2. – С.604.

[3] Там само. – С.602.

[4] Тимошенко Б. Смерть і воскресіння // Антоненко-Давидович Б. Твори: У 2 т. – Т.2… – С.614.

[5] Бойко Л. Борис Антонечко-Давидович (1899-1984) // Істрія української літератури ХХ століття: В 2 кн. – К.,1993. – Кн.1: 1910-1930-ті роки: Навчальний посібник / За заг. ред. В.Г.Дончика. – С.597.

[6] Бойко Ю. Антоненко-Давидович // Бойко Ю. Вибране: В 4 т. – Мюнхен,1971. – Т.1. – С.171.

[7] Костюк Г. …Що вгору йде… // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – К.,1994. – Кн. 2. – С.258.

[8] Цит. за: Бойко Л. Борис Антоненко-Давидович… – С.602.

[9] Костюк Г. …Що вгору йде… – С.259.

[10] Цит. за: Там само. – С.257.

[11] Див.: Фрейд З. «Я» и «Оно» // Фрейд З. «Я» и «Оно». Труды разных лет: В 2 кн. – Тбилиси,1991. – Кн. 1. – С.352-390.

[12] Фрейд З. Психология масс и анализ человеческого я // Фрейд З. Психоаналитические этюды. – Минск,1998.– С.422.

[13] Фрейд З. «Я» и «Оно»… – С.372.

[14] Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Фрейд З. Психоаналитические этюды… – С.489.

[15] Там само. – С.486.

[16] Фромм Э. Бегство от свободы // Фромм Э. Бегство от свободы. Человек для себя. – Минск,1998. – С.23.

[17] Там само. – С.26.

[18] Там само. – С.30.

[19] Фромм Э. Духовная сущность человека. Способность к добру и злу // Философские науки. – 1990. – №8. – С.88

[20]Там само. –  С.92.

[21] Фромм Э. Психоанализ и религия… – С.181.

[22] Там само. – С.182.

[23] Там само. – С.160.

[24] Там само. – С.215.

[25] Юнг К.Г. Понятие коллектичного бессознательного // Юнг К.Г. Сознание и бессознательное: Сборник. – Спб.,1997. – С.70.

[26] Юнг К.Г. Об архетипах коллективного бессознательного // Вопросы философии. – 1988. – № 1. – С.147.

[27] Юнг К.Г. Духовная проблема современного человека // Юнг К.Г. Сознание и бессознательное… – С.488.

[28] Там само. – С.484.

[29] Юнг К.Г. Понятие коллективного бессознательного… – С.75.

[30] Юнг К.Г. Духовная проблема современного человека… – С.485.

[31] Доречнішим, на наш погляд, є вживання терміну підсвідоме, як більш конкретне поняття у порівнянні із несвідомим (прим. автора).

[32] Суперечливий і часто малопереконливий характер експлікацій К.-Г.Юнга у зв’язку із різними типами колективного підсвідомого (“загальнолюдського”, національного, соціального, класового, сімейного та ін.) спонукає нас вибрати той тип підсвідомого,  існування якого психолог обґрунтовує найпереконливіше. Ідеться про національне підсвідоме (прим. автора).

[33] Костюк Г. …Що вгору йде… – С.267.

[34] Там само. – С.267.

[35] Краткий словарь психоаналитических термином // Фрейд З. Толкование сновидений. – К.,1991. – С.338.

[36] Антоненко-Давидович Б. За ширмою // Антоненко-Давидович Б. Твори: У 2 т. – Т.2… – С.25. Надалі сторінку із цього видання вказуємо в тексті в дужках (прим. автора).

[37] Краткий словарь психоаналитических терминов… – С.339.

[38] Там само. – С.351.

[39] Там само. – С.363.

[40] Фромм Э. Бегство от свободы… – С.38.

[41] Краткий словарь психоаналитических терминов… – С.348.

[42] Дитину лікаря звати не по-українськи – Васильком, а зросійщено – Васею (прим. атвора).

[43] Краткий словарь психоаналитических терминов… – С.345.

[44] Юнг К.Г. Понятие коллективного бессознательного.. – С.76.

[45] Краткий словарь психоаналитических терминов… – С.369.

[46] Краткий словарь психоаналитических терминов… – С.339.

[47] Там само. – С.347.

[48] Там само. – С.375.

[49] Там само.

[50] Маланюк Є. Маолоросійство // Маланюк Є. Книга спостережень. – К.,1995. – С.219.

[51] Костюк Г. …Що вгору йде… – С.268.