Обрії словесності професора Івана Денисюка: націоцентричний аспект

Петро Іванишин

Обрії словесності професора Івана Денисюка:

націоцентричний аспект

Відзначаючи славний ювілей Львівського університету, неможливо не згадати видатного вченого, що тривалий час персоніфікував, персоніфікує й досі, ідентичність цього храму науки. Професор Іван Денисюк (1924-2009) належить до найвизначніших репрезентантів Львівської філологічної школи другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Не випадково його окреслюють як яскравого представника “возняківської наукової школи”[i] і як “фундатора Львівської генологічної школи філологів”[ii]. Охопити дослідницьким зором усі обрії словесності цього класичного академічного вченого, проникнути в масштабний герменевтичний світ його студій, каталогізувати гносеологічний творчий потенціал, – усе це актуальні завдання на роки, а то й десятиліття. Наша мета у цій розвідці набагато скромніша: простежити деякі ключові риси, домінанти методологічного рівня наукової свідомості І.Денисюка в націоцентричному аспекті.

Аспект цей обраний не випадково. Як твердить Тарас Пастух, “дотримання концепції національної літератури” було одним із вагомих атрибутів літературознавчої школи академіка Михайла Возняка[iii]. Ярослав Гарасим віднаходить у фольклористичних студіях І.Денисюка цілу низку методологічних свідчень націоцентричного типу мислення: це і встановлення витоків національної специфіки усної словесності, і виявлення ролі національної традиції, й окреслення центральних ідеологем українського національного світогляду та ін[iv]. Очевидно, варто розвинути теоретичні спостереження цих вдумливих учнів професора, звернувшись до евристичного потенціалу національно-екзистенціальної методології, виразним представником якої, за спостереженням сучасних дослідників, він був[v].

Методологія ця, як відомо[vi], репрезентує іманентну українській культурі шевченківську герменевтичну традицію, в основі якої лежить націоцентрична система регулятивних принципів мислення. Випливає вона з класичної філософії національної ідеї (націософії) та онтологічно-екзистенціальної (гайдеґґеріанського типу) інтерпретації сенсу національного існування, а тому спрямована на освоєння, вивчення та захист буття нації. Видатним репрезентантом національно-екзистенціального способу мислення був і Іван Франко[vii], доробок якого, за спостереженням І.Денисюка, фундаментально вплинув на літературознавчі концепції С.Єфемова, М.Грушевського та М.Возняка[viii] та, додамо, самого професора. Але зв’язок із націоцентричною герменевтикою тут не лише формально-генетичний. Він глибинний, сутнісний, бо випливає із органічно притаманного національній традиції способу дослідницького осмислення словесної дійсності.

У цьому неважко переконатися, якщо звернутися до стрижневих ідей націоекзистенціального типу тлумачення та порівняти їх із провідними методологемами у літературознавчих та фольклористичних працях І.Денисюка.

Перша стрижнева ідея, що в онтологічній герменевтиці окреслюється як засновок-передсудження, випливає з виняткової ролі мистецтва слова у процесі постання національної екзистенції, а також з того факту, що, як твердив Ганс-Ґеорґ Ґадамер, літературний твір займає “найпривілейованіше… становище щодо тлумачення й завдяки цьому наближається до філософії”[ix]. Ця домінанта формулюється наступним чином: художня література (ширше – мистецтво) є одним з основоположних елементів національного буття і тому будь-яка інтерпретаційна стратегія, котра претендує на істинність, мусить враховувати цей факт.

Не випадково Мартін Гайдеґґер говорив фактично про націотворчий характер мистецтва і митця, коли вказував на солідаризуючий характер мистецтва (“охорона творіння не роз’єднує людей, обмежуючи кожного колом його переживань, але вона вводить людей всередину їх спільної приналежності істині, котра здійснюється у творінні”), на “закоріненість” справжнього твору мистецтва у батьківщину,  на те, що мистецтво “ставить” світ народу і “складає” землю народу, на те, що  мистецтво є “джерелом звершено-історичного тут-буття народу”, що “слово поета є тільки тлумаченням “голосу народу”, що сам поет “стоїть посередині – між Богом і народом”. Не випадково саме мислителів і поетів називає німецький філософ “охоронцями” мови як “дому буття”[x].

Аксіальний статус художнього (“поетичного”) слова в бутті людини є очевидним і для Г.-Ґ.Ґадамера. Він вказує на його національно-коригуючу функцію – реставрацію національної ідентичності індивіда, що є, звичайно ж, актуальним не лише для культурно понівечених німців у 90-х роках ХХ століття: “Для кожного з нас змістом життя стає повернення з чужини додому. При цьому поетичне слово йде поперед нас”[xi]. Тому якщо справді герменевтика (а значить і кожна герменевтична свідомість) не є “знанням-пануванням”, якщо вона справді “підпорядковує себе головним вимогам тексту”[xii], то мусить підпорядковуватись і одній із найголовніших вимог загального типу: враховувати національну (як націотворчу) сутність художньої літератури.

У цьому переконують методологічні положення не лише провідних герменевтів ХХ ст., а й українських мислителів. Як не згадати фундаментального мистецького принципу Тараса Шевченка, втіленим в образі слова “на сторожі” “малих отих рабів німих” – упослідженого покоління земляків. Схоже націоекзистенційне усвідомлення виражене Іваном Франком у його “посланії” – пролозі (1905 року) до поеми “Мойсей”, де отримуємо тісно переплетену тріаду взаємозалежних сущих (індивідуального, колективного та художнього буттів): митець-народ-художня творчість:

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

……………………………………………….

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині завдаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний[xiii].

Ідеться, фактично, про пісню як літературу, поезію як “мову богів”, котра дозволяє говорити усьому сущому (“…І ліс, і ріка, / А вітер / Розкриває гарячі уста”), а нащадкам дарує національну ідею-візію – “мрію” і “мету” у вигляді “нещадного зерна”, як це спостерігаємо пізніше у Євгена Маланюка. Про поезію у Ліни Костенко йдеться як про “неповторність”, “безсмертний доторк до душі”, як “сни… народу” й прозріння “в суть усіх речей”, як, на прикладі Марусі Чурай,“голос”нації, “голос України”: “…що помагає не вгашати Духа, / як не співцями створені пісні?”[xiv] (“Маруся Чурай”).

Для наукового мислення Івана Денисюка красне письменство – це завжди і передусім сутнісно національний феномен. Осмислюючи Франкову концепцію національної літератури в однойменній методологічній студії, професор розглядає її як “комплекс методологічних підходів не лише до вивчення еволюції та своєрідності літературних явищ взагалі, а й у їх переломленні на національно-українському ґрунті”. Тобто кожна національна література – “органічний сплав місцевої оригінальної різнорідності й елементів «привозних», перейнятих з багатовікових міжнародних зносин”. Звідси й історія літератури для Франка та Денисюка – це передусім націопізнавальний процес, тобто “образ духовного розвою нації, який ніколи не підлягає якійсь одній формулі”. Не випадково й “генотип національного світосприймання” дослідник пропонує шукати “у первісній релігії народу та у його фольклорі” як усній словесності[xv].

Тож не випадково, що у фольклористичних працях ученого ця методологічна позиція поглиблюється та увиразнюється. У них він актуалізує “проблему утвердження ідеї національної самобутності української словесності” в обох її різновидах – усному та писемному. При цьому, І.Денисюк зазначає, що ця проблема “входила в методологічну концепцію так званої культурно-історичної школи і в працях її адептів, як показав сучасний дослідник Я.Гарасим, була центральною”. І.Денисюк солідаризується із Філаретом Колессою, у тому, що фольклорні твори – “органічний витвір духу народу” і водночас важливий герменевтичний матеріал – “засіб пізнання цього народу”[xvi]. Для дослідника національна культура – “не сума впливів, а витвір характеру народу, осілого на певній території”. Тому він поглиблено вивчає національні складові фольклору, що відображають автохтонну українську ментальність. Йдеться і про унікальність дум та щедрівок, і про уникання в національній міфології потворності та жорстокості, і про домінування ліризму, і про кордоцентризм, патріотизм та індивідуалізм як основні риси “української вдачі”, і про естетизацію природи, і про етноестетику мови, і про органічне поєднання етноестетичного з етноетичним. Взагалі ж, на думку вченого, усна словесність, як це видно на прикладі пісень, стає потужним націотворчим феноменом – “фактором… національної консолідації”[xvii].

Інший стрижневий формант націоекзистенціального тезаурусу має більш загальне методологічне значення. Він зобов’язує кожного дослідника розглядатинацію (корелят батьківщини) як визначальну дійсність, що детермінує і буття індивіда, і його герменевтичну здатність.  (Усі інші національно-екзистенційні передсуди так чи інакше визначаються цими двома домінантними, засновковими[xviii].)

Герменевтика, зокрема онтологічна, давно враховує національний фактор у своїх розмислах. Окреслена вище основоположна герменевтична переддумка узгоджується із численними міркуваннями М.Гайдеґґера про людину як “пастиря” буття (того “від віку незмінного, що всюди стосується нас, людей”), охоронця (звідувача) його істини (неприхованості), і про буття як “прихистку”, котрий оберігає людину у своїй істині. Але при цьому слід враховувати включеність долі окремої людини в “історичний шлях” як подію народу. Історичний аспект буття (через історичність присутності) виявляється в такий спосіб сутнісно національним.

Ганс-Ґеорґ Ґадамер вказує на те, що “справді великі історичні дійсності, суспільство й держава, від початку визначають собою будь-яке “переживання”. При цьому буття індивіда органічно включене в історико-національне буття, навіть підпорядковане йому: “Самосвідомість індивіда є лише спалахом у замкнутому ланцюзі історичного життя”[xix]. “Дійсно, не історія нам належить, а ми належимо історії, – зауважує німецький учений. – Задовго до того, як ми почнемо осягати самі себе в акті рефлексії, ми з цілковитою самоочевидністю осягаємо самих себе як члени родини, суспільства і держави, серед яких ми живемо”[xx].

Ґадамер наголошує на тому, що такого типу “передсуди окремої людини більше, ніж її судження, складають історичну дійсність буття цієї людини”[xxi]. Якщо зробити уважний аналіз вищенаведених тверджень, то стане очевидним, що окреслені філософом колективи – “родина”, “суспільство”, “держава” – є субструктурними одиницями вищої колективної єдності – нації, котра й детермінує характер останніх. Саме тому дуже важливим є врахування того, що  нація належить не просто до “великих” (як “суспільство” чи “держава”), а до найбільшої “історичної дійсності”, котра визначає як буття індивіда, так і його спроможність розуміти й витлумачувати зовнішній, внутрішній та вербальний світи.

Розуміння національного тут-буття (а отже, й буття взагалі), отого “свого” як “матері” у “Посланії” Т.Шевченка, тільки й робить можливим повновартісне пізнання інокультурного буття (“чужого”), робить можливим повноцінний і рівноправний (без “дурення”, обману та самообману) міжнаціональний епістемологічний діалог: “Не дуріте самі себе, / Учітесь, читайте, / І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь”[xxii].

Іван Франко у філософсько-політичному розмислі-зверненні “Одвертий  лист до галицької української молодежі” (1905), передчуває появу “переломових подій”, прихід нової доби, коли “бурхлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків” і формулює власні національно-екзистенціальні настанови, маючи саме націю за ту дійсність, котра повинна детермінувати акціональні імперативи (в тому числі – й герменевтичні) особистості. Ось як це ми спостерігаємо у випадку конкретизації націоналістичного принципу соборності, іманентного – через процес національно-духовної ідентифікації – для кожного українця: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою політичні консеквенкції. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його (курсиви наші. – П.І.)” (т.45; 401, 405).

Національне буття, нація (конкретизоване в образі України), “Мати” є основою і для розуміючого існування ліричного героя Євгена Маланюка як “сина”. Тому випереджаючі розуміння смислові питання скеровані саме до батьківщини: “О Мати! Серце б’є, як птиця, / До тебе зламаним крилом: / Куди ж іти? І як молиться? / Де той тропар? Де той псалом?”[xxiii] (“Вчора” (1923)). Тому життя не в просторі батьківщини, без прихистку рідного буття розмикається (“виростає ось мудрість, важка наче камінь”) як болюча, неприродна смерть для українця-емігранта: “Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель, / Батьківщино моя, Батьківщино німа!”[xxiv] (Лист”). Характерним прикладом основної переддумки, що формує першопочаткову “структуру сенсу” кожної людини (як “бруньки”), може бути фундаментальне усвідомлення циганської поетеси Папуші (де народ  витлумачується як дерево) у Ліни Костенко: “…Народ не вибирають! / І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі. / Для нього і живуть, за нього і вмирають, / ох, не тому, що він – найкращий на землі”[xxv] (“Циганська муза”).

Для професора І.Денисюка усвідомлення національної ідентичності предмета дослідження має важливе та постійно присутнє методологічне значення. Вона стає органічною складовою дослідницького пошуку та мислення, зрештою, створює імунітет проти космополітичних чи інших універсалістських інтенцій: “Методологія дослідження історії літератури не може бути універсальною стосовно письменства кожного народу. Важливо знайти певні ключі до національної літератури, вистежити тільки їй властиві певні явища, які й зумовлюють підходи до її збагнення”[xxvi].

У цьому сенсі дослідник знову-таки продовжує передусім націоезкистенціальні настанови І.Франка. Не випадково у розвідці “Національне питання в полеміці «Між своїми»” він поглиблено розглядає світоглядну в своїй основі суперечку між Іваном Франком та Лесею Українкою у 1896-97 рр. При цьому вчений цілком аргументовано доводить слушність націоцентричної позиції Франка, його заклик до заангажованих у всеросійський соціалістичний рух українців “віднайти український національний ідеал”, творити власний, “свідомо національний український рух”, а також відзначає подальше еволюціонування Лесі Українки у напрямку до цієї позиції. І.Денисюк пише: “…Леся Українка через кілька років аналізованої тут полеміки фактично повторила й визнала, навіть пропагувала всі ті постулати Франка, з якими раніше воювала” і додає: “Цей контроверз між своїми був корисний для еволюції національної свідомості поетеси”[xxvii].

Прикладів такої експліцитно вираженої, чіткої націоцентричної настанови у наукових працях професора можна віднайти чимало. Вона ж виводить нас на ще однин важливий методологічний елемент дослідницької свідомості.

Провідною теоретико-аксіологічною формулою, в межах якої зобов’язаний діяти націоекзистенційний інтерпретатор, виступає національний імператив. Іманентно-український варіант цього імперативу органічно випливає із філософсько-методологічного потенціалу Шевченкового “Кобзаря” і звучить так: усе те, що утверджує буття нації в часі і не суперечить релігії, є добром, а все те, що шкодить нації і релігії, – злом. “У гамінатрній царині, – як твердять сучасні дослідники, – це означає, що позиція дослідника має бути верифікована (звірена) з релігійними нормами та ідеєю свободи народу; науковець зобов’язуваний осмислювати дійсність (у т.ч. текстуальну) передусім у контексті захисту, відтворення і розвитку нації”[xxviii].

У творчості пізнього Франка маємо найбільш довершене в українському метадискурсі філософсько-наукове формулювання національного імперативу, котре з’явилося в статті “Поза межами можливого” (1900). Саме воно зводить до спільного логічного знаменника усі елементи в межах національно-екзистенціального тезаурусу: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації” (т.45;284).

Не важко помітити, що саме такий імператив був рушійною силою наукового мислення І.Денисюка. Особливо яскраво це проявилося у полемічній творчості дослідника. Прикладом може бути початок статті “Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу сучасного підручника)” (2002), яку відкриває майстерно змодельований діалог між університетським викладачем та студентом. Цей діалог, наповнений низкою абсурдних та цинічних оцінок українського письменства, потрібний авторові, щоб показати “ступінь збаламученості студентства хаосом у сучасному літературознавстві”. У подальшому метакритичному викладі дослідник коректно, але принципово, спираючись на національну самобутність культури та мистецтва як беззаперечну вартість, тобто в класичному національно-екзистенціальному дусі, осмислює новітній літературознавчий процес. І.Денисюк відзначає низку сумних явищ: і те, що “серед сучасних концепцій літератури мало справжнього новаторства, а багато необільшовизму”, і те, що “сучасні наші постмодерністи” поділили, “цілком за Леніним”, літературний процес “на два напрями: народництво й модернізм”, і за “хрестовий похід на народництво”, що його оголошено “в писаннях сучасних постмодерністів”, і за виразні  “антиукраїнські тенденції”, що “проявляються в намаганнях дискредитувати світочів нашого письменства, применшити оригінальність, багатство й розмаїтість нашої художності словесності”[xxix].

В інших працях І.Денисюк посутньо розширює коло критикованих феноменів. Як це спостерігаємо, наприклад, у студії “Франкова концепція національної літератури” (1993): “Мабуть, у літературознавстві жодної іншої країн не знайдемо стільки спроб приниження рідного письменства, як в українському, при одночасній відпорній тенденції – поборенні історично складеного комплексу меншовартості та накинутих колонізаторських догм. Хоча теорія української літератури «для домашнього вжитку» розкритикована давно, то все ж вона час від часу зазнає реінкарнації у все ще живучих ярликах, безпідставно наліплюваних на неї, – «народницька», «народна», «неповна» тощо, які принижують її сумарно або в окремих стадіях розвитку.., у мавпуванні чужоземних літературних процесів – досить механічному перенесенні їх на український ґрунт, у переоцінці впливу то Росії, то Заходу при дивовижному нехтуванні культури Орієнту. Методологія дослідження між цивілізаційних контактів все ще зазнає перегинів, національно-автохтонні чинники слабо враховуються. (…) Несправедливої критики зазнають суспільна заангажованість нашої літератури та її фольклоризм… (…) Навіть наші генії видаються декому ліліпутами у порівнянні з західними”.

Опонуючи усім цим названим та неназваним деструктивним тенденціям, професор спирається на уже згадувану концепцію національної літератури І.Франка та герменевтичні настанови Є.Маланюка – “національного генія треба оцінювати з національних позицій”. Так виявляється одне з характерних формулювань національного імперативу самого І.Денисюка: слід “студіювати й оцінювати літературу з точки зору її специфіки, яка скристалізувалась у певних умовах і яка виконує свою національну місію”[xxx].

У наш час, коли українська культура знову опиняється під дамоклевим політичним мечем, коли тривають дискусії та полеміки між прихильниками національної традиції та шанувальниками лібералістичного апатридства, коли медіа-простір заливають каламутні хвилі українофобії, – прикро чути від деяких львівських колег заклики до використання низки підходів із підмоченою науковою репутацією: постструктуралізму, постмодернізму, мультикультуралізму, деконструкції, гендерного підходу та ін[xxxi]. Невже утвердження цих начебто “перспективних”, а насправді деструктивних, політично заангажованих, космополітичних методів стане відтепер новітнім обличчям львівської філологічної школи? Вважаємо, що націоцентрична творчість професора Івана Денисюка, його численних однодумців та учнів дозволяє заперечно відповісти на це питання.

Так у своєрідний, контроверсійний спосіб ще раз актуалізується важливе методологічне значення праць дослідника. Навіть наш неповний аналіз через залучення герменевтичного потенціалу національно-екзистенціальної методології дозволяє не лише окреслити сутнісні гносеологічні риси націоцентризму в межах філологічного мислення вченого, а й поставити І.Денисюка в число помітних теоретиків літератури сучасності. Таких, наприклад, як І.Фізер, Г.Сивокінь чи Г.Клочек. Думаємо, висвітлений у цій студії методологічний аспект мав би стати предметом подальших поглиблених досліджень, долучаючись до осмислення франкознавчих, генологічних та фольклористичних обріїв словесності Івана Денисюка.

4-9.10.2011р.

---

[i] Пастух Т. Франкознавчі здобутки Івана Денисюка // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.4. (С.3-21).

[ii] Гарасим Я. Фольклористичні студії І.Денисюка // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.3: Фольклористичні дослідження. – С.3. (С.3-15).

[iii] Пастух Т. Франкознавчі здобутки Івана Денисюка // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.4. (С.3-21).

[iv] Гарасим Я. Фольклористичні студії І.Денисюка // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.3: Фольклористичні дослідження. – С.4-6. (С.3-15).

[v] Іванишин В.П. Нариси з теорії літератури: навч. посіб. / Іванишин В.П. [упоряд. тексту П.В.Іванишина]. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – С.68. (256с.)

[vi] Див.: Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992. – 178с.; Іванишин В. Непрочитаний Шевченко. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. – 32с.; Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с.; Іванишин П.В. Національний спосіб розуміння в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко: монографія. – К.: Академвидав, 2008. – 392с.

[vii] Іванишин П.В. Печать духу: національно-екзистенціальна Франкіана. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2006. – 96с.

[viii] Денисюк І.О. Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу сучасного підручника)  // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.1: Літературознавчі дослідження. – Книга 2. – С.258. (С.254-269).

[ix] Ґадамер Г.-Ґ. Філософія і література // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика… – С.127. (С.127-144.)

[x] Хайдеггер М. Письмо о гуманизме… – С.192.

[xi] Ґадамер Г.-Ґ. Батьківщина і мова… – С.191.

[xii] Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод… Т.І. – С.289.

[xiii] Франко І. Зібр. творів: В 50 т. – К.:Наукова думка,1976. – Т.5. – С.212-214. (Надалі том і сторінку з цього видання вказуємо в тексті в дужках).

[xiv] Костенко Л. Маруся Чурай… – С.112.

[xv] Денисюк І.О. Франкова концепція національної літератури // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.300, 302-304. (С.299-305).

[xvi] Денисюк І.О. Філарет Колесса про національну специфіку українського фольклору // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.3: Фольклористичні дослідження. – С.48, 52. (С.48-55).

[xvii] Денисюк І.О. Національна специфіка українського фольклору // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.3: Фольклористичні дослідження. – С.16, 18, 22-40. (С.15-43).

[xviii] Детальніше див.: Іванишин П. Національно-екзистенціальні передсудження як засіб подолання хибної інтерпретації… – С.57-63.

[xix] Ґадамер Ґ.-Г. Істина і метод: Пер. з нім. – К.:Юніверс,2000. – Т.І. Герменевтика І: Основи філософської герменевтики. – С.257.

[xx] Там само.

[xxi] Там само.

[xxii] Шевченко Т.Г. Зібрання творів… – Т.1. – С.352-353.

[xxiii] Маланюк Є. Поезії… – С.122.

[xxiv] Маланюк Є. Поезії… – С.566.

[xxv] Костенко Л.В. Вибране… – С.406.

[xxvi] Денисюк І.О. Франкова концепція національної літератури // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.303. (С.299-305).

[xxvii] Денисюк І.О. Національне питання в полеміці “Між своїми” // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.319-320, 326. (С.313-327).

[xxviii] Іванишин В.П. Нариси з теорії літератури: навч. посіб. / [упоряд. тексту П.В.Іванишина]. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – С.68 (256с.)

[xxix] Денисюк І.О. Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу сучасного підручника)  // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.1: Літературознавчі дослідження. – Книга 2. – С.255, 258. (С.254-269).

[xxx] Денисюк І.О. Франкова концепція національної літератури // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. – Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. – Т.2: Франкознавчі дослідження. – С.299, 300. (С.299-305).

[xxxi] Нахлік Є. Сучасний стан франкознавчих досліджень і проблема створення Інституту Франка НАН України // Слово і час. – 2011. – № 8. – С.46. (С.38-49.)