Образ “країни Франкіани” в поезії Петра Скунця: герменевтичний розмисл

Петро  Іванишин

Образ “країни Франкіани” в поезії Петра Скунця:

герменевтичний розмисл

У своїй праці “Джерело художнього творіння” німецький філософ Мартін Гайдеггер написав: “Гельдерлін, поет, при зустрічі із творчістю котрого німцям ще треба буде показати себе вартими його…”[1]. Мабуть, закономірно, що висло­влю­вання про національного письменника одного народу рівною мірою сто­суєть­ся значної кількості національних митців іншого. І серед імен письменників тако­го типу – Т.Шевченко, Леся Українка, Є.Маланюк, Т.Осьмачка, Л.Костенко тощо – стояло і сто­ятиме ім`я Івана Франка. Не випадково до образів Шевченка і Франка як до уособлення високих аксіологічних орієнтирів найчастіше зверта­ються українські творці. Не є винятком у цьому плані поезія Петра Скунця.

На думку французького мислителя Поля Рікера, “ми інтерпретуємо не прос­то так, а для того, щоб висвітлити, продовжити і тим самим підтримати життя тра­диції, в котрій ми самі знаходимось”[2]. У нашому випадку йтиметься про “ви­світлення”, “продовження” і “підтримку” національної традиції, і не лише літера­турної, для модернізації якої свого часу так багато зробив І.Франко. Власне, такий най­більш продуктивний ракурс є характерним і для художньої герменевтики П.Скунця. Саме він, на нашу думку, допомагає витлумачити непроминаючу ваго­мість Каменяра.

 До образу Івана Франка Петро Скунць звертається один раз, але настільки глибоко і об`ємно, що образ переростає в мегаобраз. Вагомим є і місце появи. Об­раз Франка конструює цілий розділ (“Над томом Франка”) в ліричній поемі 1968 року “На границі епох”. Саме ця поема стала не тільки архітвором П.Скунця, не тільки фактом і фактором “переоцінки всіх цінностей” (Ф.Ніцше), але ще й не­пе­ре­хідним явищем в історії української нонконформістської літератури ко­лоні­аль­ного періоду. В інтересах інтерпретації зацитуємо вищеназваний розділ пов­ністю:

Я ступив нестримно, як зухвалість

від образ дитячих до болінь.

То не просто книга відкривалась,

а країна прагнень і борінь.

І коли я рушив у незнане,

мушу знати, рушив звідкіля.

Є така країна Франкіана,

що не здасться меншою здаля.

Жовкне сонце…

                        Не журись, кохана,

що береться осінню чоло,

є така країна Франкіана,

де зів`яле листя ожило.

Підвелось під грубими ногами,

і листочок кожен, ніби птах,

полетів над синіми снігами,

несучи кохання по світах.

Друже мій,

і в тебе давня рана

розболілась –

               осінь на порі…

Є така країна Франкіана,

де весь вік гримлять каменярі.

Поробили молоти залізні,

раз навколо скелі кам`яні,

і вдихнули хмари лиховісні,

щоб із грому викресати дні.

Люди, люди, щастя – не омана,

не омана навіть ваші сни.

Є така країна Франкіана,

де з весни ждуть іншої весни.

Там не тоне віра у багнюці,

там проходить чистою душа

крізь болото свинських конституцій,

крізь іржаві промені гроша.

Браття, браття,

                        правда невблаганна,

для добра не досить доброти.

Є така країна Франкіана,

де не роблять кроку без мети.

В тій країні і мерців оплакують,

повернувшись до життя лицем,

там чесніше гавкати собакою,

ніж мовчати древнім мудрецем.

Там людина кожна незамінна,

там красу шукають під вінком…

Є така країна Україна,

де живуть Шевченко і Франко.

Рідний край…

Одним – надгробний камінь,

іншим – осокори, ясени,

іншим тим, які стають батьками,

не забувши, що вони – сини[3] (184-185).

Уже перші рядки розділу актуалізують один із наскрізних лейтмотивів тво­ру. Ідеться про усвідомлення фундаментальної  для екзистенції будь-якої людини ролі національно-духовної ідентифікації як естетико-націологічного феномену – підсвідомо-свідомого процесу ото­тожнення із текстуальними суб`єктами та об`єк­тами, внаслідок якого консти­туюється національна ідентичність особис­тості[4]. Поема відкривається розділом “Від автора”, в якому ліричний герой (поет-диси­дент 60-х – імпліцитний протагоніст) звертається до свого вербального візаві Дмитра Ва­карова і тим самим не тільки “узаконює” домінування власного голосу у по­даль­ших розділах, а й обгрунтовує іманентну для справжньої людини потребу в на­ціо­нальній ідентифікації:

Митре мій,

у сутичці з судьбою

аби я самим собою став,

маю стати хоч на мент тобою

і всіма, із кого виростав (131).

Таке цілком герменевтичне висвітлення питання (в дусі теорій вчування (ем­патії) Дільтея, Ліпса чи Юнга) архіважливе для того процесу саморозуміння і са­мопізнання, який для текстуального героя став у чисто Гадамерівському витлу­ма­ченні не просто “актом” суб`єктив­ності, а самим способом буття”[5]. Протаго­ныст – людина мисляча, творча, активна, – позбуваючись фальшивих стереотипів, нав`яза­них окупаційним комуністичним режимом (в поемі російських окупантів через гру підтексту ототожнено із фашистами), формуючись сам, формує і якісно новий тип особис­тості. І це вже тип не “імперської людини” (Є.Маланюк) – денаціоналізованого ман­курта чи недосзрілого націонал-комуніста, обмеженого ліберальним праг­ненням “соціалізму з людським обличчям” (образи характерні для ранньої творчості П.Скунця), – це тип нової національної людини в дусі Донцовського “герольда нової краси”, яка у вороже для людини і нації ім­перське буття “ступає нестримно, як зухвалість”. Не ховаючись, а шукаючи боротьби.

  Джерелом, поштовхом, основою національного формування для ліричного героя стає “том Франка” як метафора всього текстуального корпусу письменника. Перебуваючи в екзистенційній ситуації “на межі”, в ситуації екстреми, вербаль­ний суб`єкт спочатку немов дистанціюється (у Фраєвому розумінні цього терміна) і це допомагає передусім зафіксувати у свідомості те найсуттєвіше, вовіки непроминальне, що є у Франка, і водночас кодифікувати весь безмір Франкового універсуму як “країну Франкіану” – “країну прагнень і борінь”. Згодом П.Скунць устами свого ліричного героя дає вже розгорнуту естетичну експлікацію “країни Франкіани” (постійний рефрен у розділі), як мегаобразу, максимально наближа­ючись до неї через емпатію в аксіальні акупунктурні точки Франкового макро­тексту.

Сутнісне значення мегаобразу “країни Франкіани” і для П.Скунця, і для його героя як об`єкта національно-духовної ідентифікації є невипадковим. Воно логічно випливає із фун­даментального амбівалентного зв`зку, що поєднує мис­тецтво (передусім літе­ратуру) і народ як взаємозумовлені поняття у тій ду­ховній системі координат, що називається національною культурою (хоч безнаціональної культури ще досі не виявлено). Не випад­ково ще Гельдерлін писав: “А, од­нак, все, що триває, постає завдяки поетам”[6]. І водночас цей же ж поет, як зазначає М.Гайдеггер, переконує нас, що “слово поета є тільки тлумаченням “голосу наро­ду”[7]. Ліричний суб`єкт П.Скунця, “рушаючи” із “Франкіани”, тим самим актуалі­зує онтологічно-екзистенційний зв`язок – людина-нація-мистецтво ­– як основну структуру, що конституює національного буття.

Цікавим є не тільки те, з яких макрообразів складається Скунцева модель худож­ного світу Франка. А тут ми бачимо численні ремінісценції та алюзії на ейдологічному рівні, серед яких виділяються: ожиле “зів`яле листя”, потужний у своїй монумен­таль­ності образ “каменярів”, “свинська конституція” як метафора абсурдності легі­тимації чужої неукраїнської влади на українській землі тощо. Важ­ливим, на нашу думку, є інше: які націо- та людинотворчі цінності вичле­новує протагоніст із системи культурних кодів Франкового макросвіту? А саме ті аксіси становлять сутність “країни Франкіани” і то не лише в “убогий час” (Гель­дерлін) окупації України. Національні цінності, скрупульозно вибрані вербальним героєм поеми “На границі епох”, мають екстратемпоральне загальнонаціональне значення, вони воістину вічні.

Образ “зів`ялого листя” – це не просто метафора увічненого в художньому творі Кохання, а передусім символ Віри, якої так бракувало в епоху націо­нальних “болінь”, в епоху “синіх снігів”: “Підвелось під грубими ногами, // і листочок кожен, ніби птах, // полетів над синіми снігами, // несучи кохання по світах”. Сумній закономірності епохи – “осінь на порі” – протиставляється боротьба як ві­тальний принцип, персоніфікована образами каменярів: “Поробили молоти заліз­ні, // раз навколо скелі кам`яні, // і вдихнули хмари лиховісні, // щоб із грому ви­кресати дні”.

Саме тут, в “країні Франкіані” повною мірою розвивається національний дух, даючи кожній людини впевненість у досяжності щастя (“не омана навіть ваші сни”), роблячи кожну душу “чистою”, звільняючи її від перебування у не­при­род­ній зале­жності: “болота свинських конституцій” (а скільки разів окупанти “ощасливлювали” такими конституціями український народ!) та “іржавих проме­нів гроша”. Недвозначне утвердження філософії ідеалізму.

“Невблаганна правда” – “для добра не досить доброти” – диктатом націо­нальної максими апелює до євангельського образу Христа, який бичем ви­ганяє міняй­лів з храму Божого, і так формулює закон антипокірності. З “тієї країни” ви­ростають й інші національно-екзистенціальні аксіси: і телеологія (там “не роблять кроку без мети”), і пропагування віта­лізму (там “і мерців оплакують, // повернувшись до життя лицем”), й апологія активізму (“там чесніше гавкати собакою, // ніж мовчати древнім мудрецем”), і ствердження принципу гуманності (“там людина кожна незамінна”) тощо.

Усі окреслені протагоністом П.Скунця елементи “країни Франкіани” ви­ступають як елементи істини, згідно із тезою Мартіна Гайдеггера про те, що саме в артефакті “твориться розкриття сущого в його бутті – твориться розкриття істини”[8]. Однак ця істина має не просто індивідуально-суб`єктивний, а передусім – загальнонаціональний характер. До такої інтерпретації спонукає кін­ців­ка роз­ділу. Саме тут основний набір людино- і націотворчих елементів завер­шується художнім окресленням основного в даній структурі макрообразу – “країни Укра­їни”, “рідного краю”: “Є така країна Україна, // де живуть Шевченко і Франко. // Рідний край… // Одним – надгробний камінь, // іншим – осокори, ясени, // іншим тим, які стають батьками, // не забувши, що вони сини”. У такий спосіб усі націо­нально-екзистенціальні цінності верифікуються із центральною в бутті кожного українця цінністю – “країною Україною” як символом національної ідеї. У цьому по­ля­гає головний смисл національної істини для текстуального героя поеми П.Скунця.

Ліричний герой наприкінці розділу “Над томом Франка” безпосередньо вписує “країну Франкіану” (як і не названу, але самозрозумілу “країну Шевчен­кіану”)  в структуру національного універсуму. Художнє поняття “країни Укра­їни” витлумачується через звертання до поняття “материзни” у Мартіна Гайдег­гера. “З допомогою митецького твору.., – зауважує Марія Зубрицька, – ми вияв­ляємо світ-як-подію, висловлюючи його утаєність, просвітлюючи його. Однак потенції митецького твору не зреалізуються доти, доки земля не стане для людей материзною. Материзна передбачає те, що ми маємо повноцінний, гармонійний зв`язок із землею, на якій живемо”[9].

У одних цієї гармонії немає, або вона навіки втрачена. Для таких “рідний край” – материзна – стає “надгробним каменем”. Інші – безпосередньо, всім своїм єством включені в реінкарнаційний ланцюг поколінь, котрий, зрештою, і ста­новить діахронний зріз нації. Для них батьківщина – це “осокори, ясени”, щось живе, трепетно вітальне. Власне, цих останніх і включає протагоніст в художню дефініцію нації: “стають батьками, // не забувши, що вони сини”. А це прямий пе­регук із тією художньою дефініцією, яку вперше в українській літературі дав Тарас Шевченко у своєму “Посланії”: нація – це “мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої в Украйні і не в Украйні”, тобто феномен природно-соціального і духовно-конвенціонального характеру. Біном “батьки”/”сини” у героя П.Скунця по­глиблює, власне, етнічно-кровний зв`язок і між самими людьми, і між ними та рідною землею.

Органічна поєднаність духовно-культурної “країни Франкіани” як “країни прагнень і борінь” із “країною Україною”, де “живуть Шевченко і Франко” – це по­єднаність світу української культури (літератури) із українською землею (“рід­ним краєм”). Для справжнього поетичного світу це не просто вияв суто націо­налі­стичної естетики. Постулювання національних землі і світу – це іманентна якість будь-якого художнього твору. “Справжній поетичний нарис, – слушно роз­мірковує Мартін Гайдеггер, – це розкриття того самого, всередину чого спокон­віку кинуто тут-буття, що історично здійснюється. А це – земля; що ж стосуєть­ся народу в його історичному здійсненні, то його земля – грунт-основа.., на якому за­сновується і перебуває цей народ з усім тим, чим він вже став і чим він є, хоча б приховано від самого себе. І це його світ, що править на основі поєднаності тут-буття із неприхованістю буття”[10].

Інтерпретуючи вищецитований розділ поеми П.Скунця “На границі епох”, отримує­мо чіткий аксіологічний ряд взаємопереплетених художніх образів: “кни­га” – “том Франка” – “країна Франкіана, // що не здасться меншою здаля” – “країна Україна, // де жи­вуть Шевченко і Франко”. Навряд чи цей ряд складає  фундамент, з якого виростає лише індивідуалістичний бунт поета-дисидента в бур­хливі 60-ті. Мабуть, перед нами естетико-онтологічний феномен, якому за­надто тісно в континуумі одномоментного суб`єктивного акту. За М.Гайдеггером, “поезія є не просто окрасою нашого існування, якимось минущим захопленням, екстазом. Вона є тим фундаментом, на якому тримається історія…”[11]. Тому доцільно розглядати окреслений нами аксіологічний ланцюг, що вибудовується нав­коло мегаобразу “країни Франкіани”, як національно-духовний фундамент он­то­логічного та екзистенційного вимірів національної ідентичності кожного укра­їнця, де б він не перебував, і в які часи б не жив.

Безумовно, має рацію Ганс-Георг Гадамер, коли пише, що інтерпретація тво­ру мистецтва “безконечна, масштаб адекватного витлумачення невизначений і будь-яке вилумачення однобічне і може бути замінене новим, більш доско­на­лим”[12]. Однак, щоб інтерпретація творчості І.Франка, П.Скунця чи інших націо­наль­но-“тенденційних” письменників-нонкоформістів не переросла у чергову фаль­сифікацію “культурного імперіалізму” (С.Дюрінг) (марксистського або демоліберального зразка) чи, висловлю­ючись у термінах Умберто Еко, “надін­тер­пре­тацію”, слід враховувати потужність того верифікаційного центру, навколо якого концентрувалась, концентрується і буде концентруватись філо­софія твор­чості кожного національного митця. Ідеться про національну ідею як культуро­творче (ширше – націотворче) ядро будь-якого народу.

Конструюючи в поемі “На границі епох” мегаобраз “країни Франкіани” як фундаментальний людино- і націотворчий онтос, Петро Скунць водночас виконує два духовні національно-екзистенціальні заповіти (не випадково імена Шевченка і Франка вживаються у розділі “Над томом Франка” поруч). Передусім – заповіт Т.Шевченка (як уособлення національної істини), з його концепцією художнього слова “на сторожі” національного буття. По-друге, заповіт І.Франка (як уо­соб­лення чесного і впертого шляху до національної істини), сформований у вигляді національного імперативу в статті “Поза межами можливого”: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами по­крити своє духовне відчуження від рідної нації”[13].

Саме до цих генеральних заповітів постійно апелює у своїй творчості П.Скунць, формуючи національну ідентичність і свого протагоніста, і часто змар­гіналізованого радянським режимом реципієнта. (Художнє моделювання мегаоб­разу “країни Франкіани” лише один із найбільш характерних прикладів цього.) Саме ці заповіти повинні б лягти в основу і нової національно-екзистенціальної інтерпретації всієї української літератури, і так довго очікуваного національного відродження України на дер­жавному рівні у тій “країні Україні, де живуть Шевченко і Франко”. Живуть усупереч тотальній антиукраїнськійій істерії мину­лого та сучасності. Живуть і не дають зникнути нам.

травень 2000р.

---

[1] Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX-XX вв. Трактаты, статьи, эссе. – М.: Изд. Москов. у-та, 1987. –С.309-310.

[2] Рикёр П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. – М.: Медиум,1995. – С.38.

[3] Враховуючи текстологічну неопрацьованість останньої редакції поеми, вміщеної в останньому виданні вибраного «Один» (Ужгород,1997), цитуємо за варіантом із збірки «Розрив-Трава» (Уж­город,1979).

[4] Див.: Іванишин П. Теоретичні аспекти національно-духовної ідентифікації // ..– С. …

[5] Гадамер Г.-Г. Философские основания ХХ века // Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. – М.:Искусство,1991. – С. 22.

[6] Цит. за: Гайдеггер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. –Львів:Літопис,1996. – С. 198.

[7] Там само. – С.205.

[8] Хайдеггер М. Исток художественного творения… – С. 280.

[9] Зубрицька М. Літературна герменевтика // Антологія… – С. 181.

[10] Хайдеггер М. Исток художественного творения… – С.307.

[11] Гайдеггер М. Гельдерлін і сутність поезії… – С.203.

[12] Гадамер Г.-Г. Лирика как парадигма современности // Актуальность прекрасного… – С.147.

[13] Франко І. Поза межами можливого // Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. Посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю.Русин, А.К.Бичко та ін. – К.:Либідь,1993. – С.406.